Новоросійська (Одеська ) фізіологічна школа

 

Кафедру фізіології людини та тварин Новоросійського університету створено за участі І. М. Сєченова в 1872 р. У 1871–1876 рр. він – професор фізіології Новоросійського університету, був засновником російської фізіологічної школи.

 

 

Іван Сєченов (картина І. Репіна)

 

І. Сєченов народився в селі Теплий Стан Симбірської губернії у дворянській родині, де отримав початкову освіту. Навчався в Головному інженерному училищі Петербурга, після закінчення якого в 1848 р. проходив військову службу в Києві. У 1850 р. вийшов у відставку. У 1851 р. став вільним слухачем до Московського університету на медичний факультет і з відзнакою закінчив його в 1856 р. «в ступені лікаря з відзнакою з наданням … права після захисту дисертації отримати диплом на ступінь доктора медицини». Потім протягом трьох із половиною років Сєченов навчався в Німеччині, займався не лише біологічними дисциплінами, але також фізикою й аналітичною хімією. За кордоном виникла тісна дружба Сєченова з С. П. Боткіним, Д. І. Менделєєвим, О. П. Бородіним, художником А. Івановим.

На початку 1860 р. науковець приїхав до Петербурга, захистив дисертацію на ступінь доктора медичних наук. Він читав лекції в Медико-хірургічній академії: у березні –курс «тваринного магнетизму», а з осені –повний курс фізіології. Сєченовская лабораторія стала в ті роки центром досліджень у галузі не лише фізіології,

але й токсикології, фармакології, клінічної медицини. У 1870 р. Сєченов вийшов у відставку та був обраний професором кафедри фізіології в Новоросійському університеті в Одесі. У 1876–1889 рр. він обіймав кафедру фізіології в Петербурзькому університеті, у 1876–1901 рр. викладав у Московському університеті спочатку як доцент, а з 1891 р. –як професор.

Ще в «Тезах», що передували докторській дисертації, Сєченов висунув положення про своєрідність рефлексів, центри яких міститься в головному мозоку, і низку ідей, що сприяли подальшому вивченню головного мозоку. У 1862 р. в Паризькій лабораторії К. Бернара Сєченов експериментально перевірив гіпотезу про вплив центрів головного мозку на рухову активність (феномен центрального гальмування, описаний ним у 1863 р., названий «сєченівським гальмуванням»). Повернувшись до Росії у травні 1863 р., він, за пропозицією М. А. Некрасова, написав для «Современника» статтю «Спроба ввести фізіологічні основи в психічні процеси». Цензура наклала заборону на публікацію, угледівши негожість у назві та «пропаганду матеріалізму» в тексті. Того ж року цю роботу під назвою «Рефлекси головного мозку» надруковано в «Медичному віснику», а в 1866 р. вийшла окремим виданням. За висловом І. П. Павлова, це була «справді для того часу надзвичайна спроба … уявити собі наш суб’єктивний світ чисто фізіологічно». Із цієї роботи почалась ера об’єктивної психології.

У 1890-ті роки Сєченов звертається до проблем психофізіології й теорії пізнання. Курс лекцій, прочитаний ним у Московському університеті, ліг в основу «Фізіології нервових центрів» (1891 р.). У цій роботі вчений аналізував весь спектр різних нервових явищ, від несвідомих реакцій у тварин до вищих форм сприйняття в людини. Важливим напрямом його наукової діяльності стали також роботи з питань фізіології газообміну, дихальної функції крові, складу легеневого повітря.

Розроблена Сєченовим теорія психічної регуляції випередила теорію рефлекторного кільця.

Помер учений у Москві 2 листопада 1905 р.

 

Зокрема, у праці «Рефлекси головного мозку» Сєченов висвітлив питання про діяльність головного мозку, про «душевне життя» з позицій матеріалізму. У Новоросійському університеті виконано дослідження дії електричних подразнень на нерв (1872 р.), локомоції в жаби та дії блукаючого нерва на серці (1873 р.). У той самий час Сєченов зацікавився питаннями фізіології газообміну, дихальної функції крові.

 

Газова помпа Сєченова

 

 

Новоросійський університет став центром, який відіграв велику роль у процесах зародження та розвитку психофізіологічних ідей. У 1871 р. до Одеси приїжджає І. М. Сєченов, який створює при університеті фізіологічну лабораторію. Учений продовжує розробляти питання фізіології, серед яких – один із провідних напрямів –психофізіологія. Саме на цей одеський період наукової роботи (1871–1875 рр.) І. М. Сєченова й припадає тривала багаторічна полеміка з відомим філософом і публіцистом К. Д. Кавеліним. Зокрема, у 1873 р. Учений видає працю, що стала класичною з погляду психофізіології й мала вирішальний вплив на розвиток психології як науки, – «Кому и как разрабатывать психологию». У цій роботі І. М. Сєченов, як і завжди, стверджував, що «все психические акты, совершающиеся по типу рефлексов, должны всецело подлежать физиологическому исследованию, потому что в область этой науки относится непосредственно начало их, чувственное возбуждение извне, и конец –движение; но ей же должна подлежать и середина – психический элемент в тесном смысле слова,

потому что последний оказывается очень часто, а может быть и всегда, не самостоятельным явлением, как думали прежде, но интегральной частью процесса». Ця наукова розвідка вченого розкрила не лише нові наукові горизонти для психології, окресливши в межах фізіології матеріалістичну основу її подальшого розвитку як самостійної науки, а й заклала потужний фундамент для розвитку психофізіології. У подальшому вченні про рефлекторну природу психічного буде творчо розвинуте І. П. Павловим у вчення про ВНД, вищу нервову діяльність, яка первісно ототожнювалась із психічною діяльністю, і дотепер воно становить окремий напрям сучасної психофізіологічної науки.

Одним із продовжувачів наукової тематики І. М. Сєченова у Новоросійському університеті був його учень П. А. Спіро. Петро Антонович Спіро (21.09(03.10.)1844 –15.11.1893) – фізіолог, психолог, доктор медицини (1881 р.), професор Новоросійського університету. У 1867 р. закінчив курс у Московському університеті кандидатом природних наук і в 1875 р. в Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії та залишений при академії. У 1874 р. став доктором медицини. Із 1873 р. Спіро – приват-доцент фізіології, із 1879 р. – доцент, а з 1885 р. як приват-доцент і потім професор фізіології викладав фізіологію студентам природничого відділення Новоросійського університету. Займався фізіологією спочатку в Роллота, а потім – у Гоппе-Зейлера, Людвіга й ін. Спіро в числених працях пояснював явища спіритизму. Головні його твори – «Фізіолого-топографічні дослідження спинного мозку» («Військово-медичний журнал», 1871; «Mem. de l’Acad. Imp. des Sc. de St.-Petersb.», 1870, № 4), «До питання про іннервацію дихальних рухів» 1873), «О кожно-мишечных рефлексах» (ib., 1875), «Про утворення жовчі» 1880; «Journal f. Anat. und Physiologie», v. Du Bois Reymond, 1881), «Про деякі явища так званого тваринного магнетизму (гіпнотизму)» 1883), «Про так зване уявне навіювання (Suggestion mentale)» (ib., 1885), «Про насильницькі рухи людини» і «З приводу сеансу відгадування чужих думок» («Протокол Засідання Товариства Одеських лікарів», 1886).

Спіро відкрив явище реципрокної іннервації, зробив вагомий внесок у вивчення закономірностей гемодинаміки, нервових механізмів регуляції дихання. У фізіологічній лабораторії Новоросійського університету організував першу в Росії лабораторію експериментальної психології. Діяльність П. А. Спіро як фізіолога-дослідника нерозривно пов’язана з науковим світоглядом його вчителя. У 1875 р. в наукових записках Новоросійського університету опубліковано працю Спіро «Про шкірно-м’язові рефлекси» У цій роботі описано експериментально досліджене явище, за якого при одночасному подразненні симетричних точок шкіри рефлекси пригнічувалися. Сучасною фізіологічною мовою це явище називається оклюзією й прописане в підручниках із фізіології вищої нервової діяльності як одна з характерних властивостей координації рефлекторної діяльності центральної нервової системи, що лежить в основі зменшення рефлекторної реакції в разі надмірного аферентного збудження. П. А. Спіро ще в другій половині ХІХ ст., а саме в 1874 р., експериментально вивчав явище взаємозалежної реципрокної іннервації й описав його задовго до того, як його став вивчати М. Є. Введенський та в подальшому – Ч. Шерінгтон, якому й приписують авторство відкриття. Спіро також вивчав явище, яке дістало назву «рефлекторних слідів», або післядії збудження. Ці досліди в подальшому продовжував фізіолог М. Є. Введенський. У низці робіт П. А. Спіро розкрито явище гіпнозу в людини. У роботі «Про деякі явища так званого тваринного магнетизму (гіпнотизму)», опублікованій у записках Одеського (Новоросійського) товариства природознавців у 1882 р., учений аналізує явище автоматичного письма, коли досліджувана особа в стані гіпнозу робить на папері записи олівцем. Укладаючи спеціально сконструйований прилад у руку досліджуваної особи, йому вдалося зареєструвати характер скорочення м’язових груп обох рук, піддавати їх фізіологічному аналізу. Виникнення гіпнозу, на думку Спіро, відбувається внаслідок перенапруження нервових центрів. Він також зазначає, що рухи, зроблені в стані гіпнозу, зумовлюються діяльністю тих самих нервових механізмів, що визначають локомоцію у звичайних умовах.

 

Посля смерті П. А. Спіро 25 листопада 1893 р лабораторію фізіології очолив також учень І. М. Сєченова, екстраординарний професор Б. Ф. Веріго (1860–1925).

 

Б. Ф. Веріго (1860–1925)

 

Б. Ф. Веріго (1860–1925) народився 4 лютого 1860 р. у Вітебський губернії, закінчив природничий факультет Петербурзького університету, а потім Військово-медичну академію. Він один з учнів І. М. Сєченова. Знайомство молодого студента з великим фізіологом зробило свій вплив на подальше формування Броніслава Фортунатовича як ученого. Ще навчаючись в університеті, він знайомиться з представниками революційної інтелігенції, серед яких були й студенти. У майбутнього вченого була думка залишити навчання та, за прикладом інших революційно налаштованих студентів, піти в народ, але друзі вчасно його зупинили. Навчаючись у Петербурзькому університеті в 1877–1881 рр., Веріго проводить електрофізіологічні досліди на нерві під керівництвом І. М. Сєченова. Не кожному вченому пощастило першою своєю статтею увійти в історію науки, а Броніслав Фортунатович став визначним фізіологом Європи завдяки своїй студентській роботі. Вивчаючи тривале зниження збудливості, яке розвивається після її підвищення в ділянці накладання катода, він відкрив явище катодичної депресії. Веріго один із перших, хто свої творчі праці присвятив питанням електроенцефалографії. Ще в 1898 р. він дослідив вплив кисню на здатність крові зв’язувати вуглекислий газ (ефект Веріго).

 

 

У 1897–1914 р. він очолює кафедру фізіології Одеського медичного університету. Видатний учений написав підручник «Основи фізіології людини і вищих тварин» у двох томах. Це – фундаментальна праця, яка визнана найкращою за глибиною аналізу основних понять фізіології й викладенням змісту. Вона є єдиною не лише в російській літературі, але й у фізіологічній літературі всіх країн. Не менш відомі його дослідження й у галузі біології, алергології, імунології. Професор Веріго збагатив вчення Мечникова про фагоцитоз, він першим показав причини лейкопенії при потраплянні в кров бактерій та їх токсинів. У 1923 р. ним сформульовано теорію анафілактичного шоку, яка заслуговувала на світове визнання. Веріго – перший дослідник, який установив взаємозв’язок між алергією та імунітетом.

Броніслав Фортунатович дотримувався прогресивних, політичних поглядів. Він ніколи не поступався своїм переконанням, не йшов проти своєї совісті ні в науковому, ні в суспільному житті. Це його й привело в табір революційних учених. У 1916 р. професор Веріго змушений залишити засновану ним кафедру фізіології Одеського медичного університету через політичні погляди. У 1914 р. його звільнили від викладання через активну політичну позицію. Залишивши Одесу й оселившись під Москвою, учений купив будинок і перетворив його на приватний науково-дослідний інститут фізіології та прикладної медицини. Із 1915 р. працював у Військово-медичній академії на посаді приват-доцента. У 1917 р. – за рекомендацією В. І. Вернадського обраний на посаду професора й завідувача кафедри в Пермський університет. Із 1920 р. –декан медичного факультету Пермського університету.

Останні роки свого життя вчений провів у Пермі, де в 1916 р. відкрито медичний університет, у якому він очолював кафедру фізіології.

Помер видатний учений у 1925 р. у віці 65 років.

 

В Одесі (із 1894 р.) Веріго розробляв переважно два напрями: нейрофізіологію та проблеми імунітету. Досліджуючи фізіологію нервової системи, він довів, що між процесом збудження й провідністю нерва існують певні взаємовідношення. Б. Ф. Веріго відкрив багато нового в галузі електрофізіології, обміну речовин, збагатив учення І. І. Мечникова про фагоцитоз, першим відкрив причини лейкопенії при потраплянні в кров бактерій і токсинів, створив теорію розвитку анафілактичного шоку.

 

Вивчаючи газообмін у легенях і тканинах, установив (1892) вплив кисню на здатність крові зв’язувати вуглекислий газ (ефект Веріго).

Після переходу Б. Ф. Веріго в 1900 р. на кафедру фізіології медичного факультету завідувачем лабораторії обрано екстраординарного професора В. В. Зав’ялов (1903 р.). У цю лабораторію в 1915 р. прийшли на роботу молоді приват-доценти І. С. Берітов (Беріташвілі) і Д. С. Воронцов.

Працюючи впродовж 4-х років в Одесі, І. С. Берітов установив закон спареної іррадіації збудження в ЦНС, вивчав реципрокну іннервацію скелетних мязів. У цей час Д. С. Воронцов вивчав механізм проведення збудження нервами та електропотенціали нервів, досліджував електрокардіограму серця жаби. У зв’язку з від’їздом за кордон (у Болгарію) у січні 1920 р. ординарного професора В. В. Зав’ялова завідувачем кафедри обрано професора Б. П. Бабкін.

У 1920 р. на базі фізіологічної лабораторії кафедри зоології, порівняльної анатомії і фізіології організовано кафедру фізіології тварин.

У 1920–1922 рр. її очолював учень І. П. Павлова Б. П. Бабкін.

 

 

Борис Петрович Бабкін (1877–1950)

Б. П. Бабкін народився 5 січня 1877 р. в Курську (Росія) у дворянській сім’ї. У 1901 р. із золотою медаллю закінчив Військово-медичну академію Санкт-Петербурга. Учень І. П. Павлова. Через три роки захистив докторську дисертацію. Після цього поїхав на стажування за кордон, працював у лабораторіях Е. Фішера, Е. Герінга та на біологічній станції в Неаполі.

У 1912 р. працює на посаді ад’юнкт–професора Новоалександрійського інституту сільського господарства і лісівництва. У 1915 р.

 

переїхав в Одессу й став професором Новоросійського університету. У 1922 р. змушений емігрувати до Англії. У 1922–1924 рр. працював у Лондонському університеті. У 1924 р. переїхав у Канаду, де жив і працював до смерті. На початку Великої Вітчизняної війни Борис Петрович передав значні кошти із власних заощаджень у фонд допомоги Червоній армії.

Наукові інтереси стосувалися вивчення фізіології травлення (механізм секреції підшлункової залози та шлункового соковиділення, діяльність слинних залоз).

Нагороджений медаллю Фрайденвальда Американської гастроентерологічної асоціації (1949 р.). У 1950 р. обраний членом Лондонського королівського товариства.

Помер учений 3 травня 1950 р. у Північній Америці.

Основна проблема, над якою працювали науковці кафедри в цей період. – фізіологія травлення. Після вимушеної еміграції професора Б. П. Бабкіна кафедру очолив професор Є. І.Синельников (1885–1951).

Є. І. Синельников народився в 1885 р. в Москві. У 1905 р. він став навчатися на медичному факультеті Московського університету й закінчив його в 1911 р. У цьому ж році поїхав у Цюрих (Швейцарія) для вдосконалення знань у галузі фізіології.

У 1912 р. Є. І. Синельников повертається в Петербург і починає працювати в лабораторії І. П. Павлова в Інституті експериментальної медицини, бере участь у розробці проблем вищої нервової діяльності. У 1918 р. Є. І. Синельников переїжджає в Одесу на кафедру нормальної фізіології медицинського факультету Новоросійського університету. У 1922 р. професор Є. І. Синельников очолив кафедру фізіології цього університету. Помер учений у вересні 1951 р.

Наукові дослідження Є. І. Синельникова стосувалися різних розділів фізіології: фізіології центральної й вегетативної нервової системи, терморегуляції, фізіології травлення та лімфатичних утворів. Розробивши спеціальну методику зігрівання та охолодження крові, що притікає до мозку, професор Є. І. Синельніков довів, що подразником теплорегулюючих центрів у корі головного мозку й інших відділах є зміна температури крові. Співробітниками кафедри доведено умовнорефлекторну регуляцію температури тіла. Під його керівництвом успішно захищено сім кандидатських дисертацій. У цей період детально розробляли проблеми фізіології травлення, іннервації слинних залоз, секреторної та моторної

 

 

діяльності кишечника людини й тварин. Вивчали роль лімфатичних утворень кишечника у функціонуванні систем організму.

Після смерті Є. І. Синельникова кафедру фізіології з 1951 до 1978 р. очолював його учень, професор Одеського сільськогосподарського інституту Р. О. Файтельберг. Разом із колективом співробітників він продовжив дослідження Є. І. Синельникова з фізіології травлення й розробляв цю проблему впродовж багатьох років. У результаті цієї діяльності досліджено роль різних відділів кори головного мозку та мозочка в регуляції процесів усмоктування в тонкому кишечнику. Із допомогою дослідів вивчено всмоктувальну функцію товстого кишечника в овець, на тваринах із зовнішніми анастомозами, роль інтерорецепторів у тонкому кишечнику в процесах травлення та всмоктування під час голоду та спраги, визначено роль сліпого відділу кишечника вівці в травних процесах. Крім того, розроблено спеціальну методику для вивчення всмоктування лікарських препаратів і харчових речовин у ротовій порожнині та детально досліджено ці процеси. Результати цієї діяльності опубліковані в щести монографіях й опубліковано в центральних фізіологічних та біологічних журналах країни (понад 280 статей). Професор Р. О. Файтельберг створив одеську школу фізіологів-гастроентерологів. Під його керівництвом захищено шість докторських і 46 кандидатських дисертацій.

Рафаїл Осипович Файтельберг помер у 1998 р. на 96 році життя.

У 1978–1999 рр. кафедру фізіології очолював професор В. Д. Тараненко Із його приходом організовано та оснащено сучасним обладнанням дві електрофізіологічні лабораторії, а також медико-біологічну клініку (віварій). Уперше в Одесі впроваджено мікроелектродні методики нейрофізіологічних досліджень. Основним напрямом наукових досліджень було вивчення механізмів міжнейронної взаємодії в корі головного мозку. Активно досліджували клітинні механізми, що лежать в основі праксизмальної активності в корі й інших структурах мозку. Вивчали механізми функціонування медіаторно-рецепторної системи ЦНС. Установлено механізми дії конвульсантів і речовин ГАМК-ергічної природи (разом із професором Л. М. Карповим) на процеси постсинаптичного гальмування. Активно здійснювали нейроморфологічні дослідження кори головного мозку після різних взаємодій (співпраця з доцентом Л. І. Сьомик) Під керівництвом професора В. Д. Тараненка кафедра стала відомою в нашій країні та за кордоном як центр нейрофізіології. Учні кафедри нині працюють в університетах і клініках США, Канади, Німеччини. Упродовж 13 років проф. В. Д. Тараненко (1986–1999 рр.) був деканом біологічного факультету. 31 грудня 1999 р. учений помер після тяжкої хвороби.

Із 2001 р. кафедру очолює доктор біологічних наук, професор Леонід Михайлович Карпов, який продовжує й розвиває наукові напрями та традиції, закладені його попередниками.

 

 

 

Леонід Михайлович Карпов

 

Науковці велику увагу приділяють вивченню нових фізіологічно активних речовин, у тому числі з нейротропними властивостями. На

 

 

сьогодні на кафедрі працюють два доктори та п’ять кандидатів. Основні наукові інтереси кафедри такі:

· механізми міжнейронних взаємодій у корі головного мозку;

· клітинні механізми, що лежать в основі пароксизмальної активності в корі та інших ділянках мозку;

· вивчення й моделювання процесів функціонування медіаторних систем центральної нервової системи;

· дослідження механізмів дії фізіологічно активних речовин на різні системи організму в умовах експериментальних патологічних станів;

· дія різних типів гіпоксії на організм;

· гіпобарична оксигенація, баротерапія;

· дія електромагнітних полів і радіації на фізіолого-біохімічні системи організму.

 

У 1920 р. на базі медичного факультету Новоросійського університету створено Одеський медичний інститут. Першим завідувачем кафедри нормальної фізіології був учень І. П. Павлова Бабкін В. П. Після його еміграції кафедру очолив О. М. Мелік-Меграбов, який раніше працював під керівництвом Б. Ф. Веріго. Колектив кафедри основну увагу зосередив на вивченні проблем дихання та кровообігу. Професор Мелік-Меграбов очолював кафедру впродовж 30 років до виходу на пенсію (1953 р.) У 1953–1966 рр. кафедру нормальної фізіології очолював один з учнів Д. С. Воронцова П. М. Сєрков (1908–2011).

 

 

 

Сєрков Пилип Миколайович – український фізіолог, професор, академік АН УРСР, у 1978 р. – лауреат Державної премії УРСР, у 2000 р. –лауреат Державної премії України, лауреат іменних премій імені І. М. Сєченова та О. О. Богомольця. Заслужений діяч науки України, нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ступеня, «Знак пошани», «За заслуги» ІІІ ступеня, двома орденами Трудового прапора.

Народився на 9 жовтня 1908 р. у селі Форпост (Фарпост) Смоленської губернії (зараз – Шумяцький район) в незаможній селянській сім’ї, мав троє братів. Після закінчення школи в Шумячах із 1926 до 1931 р. навчався в Смоленському медичному інституті. Мати після смерті їхнього батька доклала всіх зусиль для освіти дітей: вони здобули вищу освіту.

Із другого курсу навчання в Смоленському інституті займався дослідженням під керівництвом фізіолога Данила Воронцова (вивчали гальмування в нейронах спинного мозку).

Після закінчення інституту працював практичним лікарем –головним лікарем лікарні в Ізносковському районі, потім лікарем-червоноармійцем. У 1932 р. –­ навчання в аспірантурі при кафедрі фізіології тварин і людини Казанського університету, займався нервово-м’язовою фізіологією під керівництвом Воронцова, який тоді очолював цю кафедру в Казані.

 

 

У 1935 р. після закінчення аспірантури переїжджає до Києва, працює асистентом кафедри нормальної фізіології Київського медичного інституту під керівництвом Воронцова. Того ж року був делегатом XXV Міжнародного конгресу в Ленінграді, де познайомився з Г. Като, І. П. Павловим, Ч. Шеррінгтоном.

У 1937 р. захистив кандидатську дисертацію «Електрофізіологічні дослідження процесів збудження, гальмування та скорочення м’язів ракоподібних».

Розробив оригінальну методику, котра надавала змогу визначити тривалість абсолютного й відносного рефрактерного періоду після одного чи кількох стимулів, що наносилися з різними інтервалами. Результат дослідів зумовив прогрес в інтерпретуванні феномену «песимуму Введенського», у травні 1941 р. узагальнив результати досліджень у докторській дисертації «Фізіологія ізольованого м’язового волокна».

У часи німецько-радянської війни як лікар брав участь у боях, потрапив у полон, йому вдалося звільнитися, проживав на окупованій території. Під час окупації врятував Данила Воронцова від голодної смерті в Києві. Після вигнання нацистів із території, де він проживав, працював лікарем фронтового госпіталю.

Протягом 1944–1953 рр. очолював кафедру нормальної фізіології Вінницького медичного інституту, одночасно – заступником директора інституту з навчальної та наукової роботи; при кафедрі нормальної фізіології організував електрофізіологічну лабораторію.

У 1953–1966 рр. очолював кафедру нормальної фізіології Одеського медичного інституту та був проректором з наукової роботи, тут також при кафедрі нормальної фізіології організував електрофізіологічну лабораторію. Разом зі співробітниками В. В. Русєвим і Русланом Макулькіним проаналізував роль сенсорних систем та окремих структур головного мозку у формуванні α- ритму та реакції десинхронізації.

У 1966–1988 рр. – завідувач відділу електрофізіології нервової системи в Інституті фізіології ім. О. О. Богомольця АН УРСР, який згодом було реорганізовано у відділ фізіології головного мозку.

У 1979–1997 рр. – головний редактор «Фізіологічного журналу».

У 1982 р. книгу, опубліковану у співпраці з Валерієм Казаковим, «Нейрофізіологія таламуса» відзначено премією ім. О. О. Богомольця АН УРСР.

Багаторічну працю колективу під його керівництвом узагальнено в монографії «Коркове гальмування».

За цикл праць «Нейронні та синаптичні механізми гальмування в корі головного мозку» він удостоєний премії ім. І. М. Сєченова АН СРСР.

 

 

9 жовтня 2008 р. в Академії наук України під головуванням президента НАНУ академіка Патона відбулося вшанування столітнього ювіляра. Присутніх вразила його промова: за останні роки він практично осліп, але читав свою доповідь без допомоги, використовуючи лише власну пам’ять. 16 жовтня того ж року Сєрков прочитав лекцію й в Інституті фізіології.

У 2008 р. на честь Пилипа Сєркова названо одну з вулиць Києва.

Помер П. М. Сєрков 1 серпня 2011 р. у м. Київі. на 102 році життя.

Науковець досліджував фізіологію м’язових волокон, розробив оригінальну методику ізоляції окремих м’язових волокон жаби, їх електричного подразнення й оптичної реєстрації скорочення.

П. Сєрков першим довів існування різних типів м’язових волокон –товстих тетанічних, що реагують за законом «все або нічого», та тонких тонічних, інтенсивність збудження й скорочення яких залежить від сили подразнення.

Він – автор праць з електричної активності головного мозку, морфології та фізіології вищих відділів слухової системи, фізіології скелетних м’язів. Першим зареєстрував внутріклітинні електричні потенціали нейронів слухової кори. Результати узагальнено в монографії «Електрофізіологія вищих відділів слухової системи». Ці комплексні дослідження 1978 р. відзначено Державною премією СРСР.

Загалом перу вченого належить понад 250 наукових праць, із них – п’ять монографій. Підготував 16 докторів і 64 кандидати наук, зокрема рофесора В. М. Казакова та ректора Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова, Героя України, члена-кореспондента АМН України В. М. Мороза.

На сьогодні кафедру нормальної фізіології Одеського державного медичного університету очолює Шандра Олексій Антонович, заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор.

 

 

О. А. Шандра народився в 1950 р. в с. Піщане Золотоношського району Черкаської області. Закінчив із відзнакою Одеський медінститут ім. М. І. Пирогова за спеціальністю «Лікарська справа». Учень школи видатного патофізіолога сучасності, засновника та почесного президента Міжнародного наукового товариства з патофізіології, академіка Російської АМН Г. М. Крижановського. Він також послідовник школи професора Р. Ф. Макулькіна, під керівництвом якого впродовж 15 років проводив дослідження.

Наукову діяльність О. А. Шандри спрямовано на вивчення механізмів епілептогенезу на оригінальних моделях вогнищевої епілепсії й хронічної епілептації мозку; на вияснення ролі структур антиепілептичної системи в патогенезі епілептичного синдрому; дослідження ролі нейропептидів у регуляції збудливості мозку, пам’яті, процесів навчання; принципів і методів експериментальної терапії нейропатофізіологічних синдромів, які характеризують гіперактивність системи.

За основана О. А. Шандрою школа нейрофізіологів розробляє базові закономірності діяльності мозку як у нормі, так і під час різних захворювань. На цій основі проводяться пошуки нових підходів до їх діагностики й лікування.

О. А. Шандра має 48 винаходів, які захищені авторськими свідоцтвами та патентами. Розроблені ним моделі захворювання мозку широко використовують у багатьох лабораторіях України, Росії й інших країн. О. Шандра – автор 350 наукових робіт, у тому числі чотирьох монографій, 12 посібників.
Під керівництвом ученого захищено п’ять докторських і 20 кандидатських дисертацій.

 

На сьогодні в Україні існує близько ста навчальних і наукових закладів, у яких розробляють проблеми фізіології людини й тварин. Серед них - три спеціалізованих науково-дослідні інститути (Інститут фізіології імені О. О. Богомольця АН України, НДІ фізіології Київського університету Міністерства освіти України, Український НДІ фізіології та біохімії сільськогосподарських тварин Південного відділення Академії сільського господарства), кафедри фізіології людини і тварин університетів, медичних, сільськогосподарських, ветеринарних та педагогічних інститутів, фізіологічних лабораторій інститутів геронтології, кібернетики, ендокринології, медичних проблем фізкультури, клінічної медицини, гідробіології, курортології й кількох інститутів гігієни праці та профзахворювань. Колективи вказаних навчальних закладів роблять вагомий вклад у вітчизняну науку.

Література

1. Карпов Л. М. Становлення і розвиток кафедри фізіології людини і тварин ОНУ імені І. І. Мєчнікова / Л. М. Карпов, Л. І. Сьомік, Т. В. Гладкій // Вісник ОНУ. – Сер.: Біологія. – 2013. – Т. 18, вип. (33) – С. 94–100.

2. Клименко Л. О. Академік П. М. Сєрков як науковець і організатор науки (до 100 річчя з дня народження) / Л. О. Клименко // Наука та наукознавство. – 2008. – № 3. – С. 126–130.

3. Петрюк П. Т. Академік Віктор Павлович Протопопов –видатний вітчизняний психіатр і фізіолог, відомий засновник патофізіологічного напряму в психіатрії (до 125-річчя з дня народження) / П. Т. Петрюк, О. П. Петрюк // Український вісник психоневрології. –2005. –Т. 13, вип. 1. –С. 123–127.

4. Самойлов В. О Иллюстрированый очерк истории физиологии / В. О Самойлов. – СПб. [б. и.], 2005. – 136 с.

5. Сорокина Т. С. История медицины: учеб. для студ. высш. мед. учеб.заведений / Т. С. Сорокина. – М.: Издат. центр «Академия», 2008. – 560с.

6. 170 років кафедрі фізіології людини і тварин Київського національного університету імені Тараса Шевченка // Психофізіологічні та вісцеральні функції в нормі і патології: тези доп. VІ Міжнар. наук. конф. присвяченої 170-річчю каф. фізіології людини і тварин та 100-річчю школи електрофізіології Київського університету «Україна», Київ, 9-11 жовт. 2012 р. – К.: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2012. – С. 7–32.

7. Манько В. В. Становлення фізіології у Львівському університеті. Декалог / В. В. Манько, А. М. Бабський // Тези Міжнародної

наукової конференції «Механізми функціонування фізіологічних систем», приуроченої до 70-річчя від часу створення біологічного факультету і 230-річчя від початку викладання фізіології в Університеті. Львів, 15–17 жовт. 2014 р. – Львів, 2014. – С. 3–14

8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://physanimals.univer.kharkov.ua/

 

9. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини. К.: Вища школа, 1991.-432с.

10. Ганіткевич Я.В. Історія української медицини в датах та іменах. Л.: Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, 2004.

11. Голяченко О.М., Ганіткевич Я.В. Історія медицини. – Тернопіль: Лілея, 2004.

12. Грицак Е.Н. Популярна історія медицини. - М.: Вече, 2003. - 464 с.

13. Карпов Л. М. Становлення і розвиток кафедри фізіології людини і тварин ОНУ імені І,І,Мєчнікова / Л. М. Карпов, Л. І. Сьомік, Т. В. Гладкій.- Вісник ОНУ. Сер.: Біологія. 2013. -Т. 18, -вип. (33) – С. 94-100.

14. Клименко Л.О. Академік П.М.Сєрков як науковець і організатор науки (до 100 річчя з дня народження) / Л.О. Клименко // Наука та наукознавство, 2008, №3 – С.126-130.

15. Лісіцин Ю.П. Історія медицини: Підручник. - М.: ГЕОТАР-МЕД, 2004. - 400 с.

16. Манько В.В. Становлення фізіології у Львівському університеті. Декалог // В.В. Манько, А.М. Бабський // тези Міжнародної наукової конференції «Механізми функціонування фізіологічних систем», приуроченої до 70-річчя від часу створення біологічного факультету і 230-річчя від початку викладання фізіології в Університеті. Львів, 15-17 жовтня 2014 року – Львів, 2014.- С.3-14

17. Медицина / / Велика медична енциклопедія. Т. 17. - 2-е вид. - М.: Медична енциклопедія, 1960. - Стб. 47 - 512.

18. Медицина / / Велика медична енциклопедія. Т. 14. - 3-е вид. - М., 1980. - С.7 - 322. Стб. 1 - 947.

19. Медичний енциклопедичний словник / За ред. В.І. Бородуліна. - М.: Онікс XXI століття, 2002. - 704 с.

20. Петрюк П. Т. Академік Віктор Павлович Протопопов — видатний вітчизняний психіатр і фізіолог, відомий засновник патофізіологічного напряму в психіатрії (до 125-річчя з дня народження)/ П. Т. Петрюк, О. П. Петрюк // Український вісник психоневрології. — 2005. — Т. 13, вип. 1. — С. 123–127.

21. Самойлов В.О Иллюстрированый очерк истории физиологии/ В.О Самойлов,-СПб,: 2005.-136 с.

22. Сорокина Т.С. История медицины: ученик для студ. высш.мед. учеб.заведений / Т.С. Сорокина.- М.: Издательский центр «Академия», 2008.-560с.

23. 170 років кафедрі фізіології людини і тварин Київського національного університету імені Тараса Шевченка// Психофізіологічні та вісцеральні функції в нормі і патології: тези доп.УІ Міжнародної наукової конференції присвяченої 170-річчю кафедри фізіології людини і тварин та 100-річчю школи електрофізіології Київського університеті.Україна, Київ,9-11 жовтня 2012 року – К.: Видавничо-поліграфічний центр»Київський університет», 2012.-С.7-32

24..Ступак Ф.Я. Вступ до історії медицини. Медицина і первісне суспільство.–К.: НМУ, 2002

25. Розвиток фізіології нервової системи в Україні в 40-60-х роках ХХ ст. 2005 года./ Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.07 / Л.О. Клименко; НАН України. Центр дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва. — К., 2005. — 20 с.

26. Фізіологія людини: підручник / В.І. Філімонов. – К.:ВСВ «Медицина», 2010.- С. 24-59, 62-85, 86-109.

27. http://physanimals.univer.kharkov.ua/

 

 

ґ