МАКАРЧЕНКО Олександр Федорович (22.10.1903– 5.07.1979)

 

О. Ф. Макарчеко народився в м. Маріуполі Донецької обл. Організатор і перший директор Львівського медичного інституту (1939–1941). Батько Олександра – Федір Макарченко (з українських селян) – працював на заводі робітником-ливарником, несподівано

 

помер у 1910 р. Утрата годувальника сім’ї в ранньому віці не могла не вплинути на подальшу долю Олександра. Із 12 років хлопцеві доводиться працювати. Із 1915 р., як зазначав згодом Олександр Федорович, він працював на шахті № 1 у селищі Чистяково (тепер – м. Торез Донецької області) лампоносом і коногоном. Життя змусило важко працювати найманим робітником (батраком) у сільському господарстві с. Ігнатьєвці, с. Ново-Ігнатьєвці, згодом – знову в шахті селища Чистяково. Перебуваючи а лавах комсомолу в 1926 р., Олександр Макарченко отримав направлення до Харкова на навчання у вечірній школі (робфаку), а від 1929 до 1933 рр. навчався й успішно закінчив медичний факультет 2-го Харківського медичного інституту (спеціалізація «Психоневрологія»).

У 1933 р. Олександр Федорович вступив до аспірантури на кафедрі неврології цього ж інституту, водночас за сумісництвом працюючи інспектором Харківського обласного відділу охорони здоров’я. Від 1935 до 1937 рр. обіймає посаду заступника завідувача Київського обласного відділу охорони здоров’я. У 1937 р. його призначають директором Харківського інституту вдосконалення лікарів, у якому він працював до 1939 р. У грудні 1939 р. за наказом Народного комісаріату Охорони здоров’я УРСР (№ 15301/102 від 14.12.1939 р.) О. Ф. Макарченка переведено на посаду директора Львівського державного медичного інституту (ЛДМІ). На той час, як відзначав сам Олександр Федорович, він завершив роботу над дисертаційною роботою й одночасно був зарахований асистентом, а невдовзі обраний доцентом кафедри неврології ЛДМІ. У 1941 р. Олександр Федорович успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Вплив кори головного мозку на біохімію крові», був евакуйований у Таджикистан. На посаді директора ЛДМІ О. Ф. Макарченко перебував до грудня 1942 р. У подальшому займав керівні посади в системі охорони здоров’я. У 1956–1966 рр. – директор Інституту фізіології АН УРСР. Кандидат медичних наук (1941), доктор медичних наук (1954). Лауреат премії ім. О. Богомольця АН УРСР (1954). Заслужений діяч науки УРСР, дійсний член АН УРСР (1961), віце-президент АН УРСР (1962–1963).

О. Ф. Макарченко помер 5 липня 1979 р. в Києві, похоронений на Байковому кладовищі.

 

Наукові інтереси О. Ф. Макарченка були пов’язані з нормальною та патологічною фізіологією нервової системи, вивченням впливу кори великих півкуль головного мозку на хімічний склад крові та азотистий обмін в організмі, впливу інтоксикації марганцем на функції нервової

 

системи, із дослідженнями кірково-підкіркових взаємозв’язків, ролі гіпоталамуса й ретикулярної формації в реалізації вегетативних та обмінних функцій організму (зокрема при інфекціях й інтоксикаціях), впливу γ-випромінювання на функції нервової системи, а також із філософією та методологією науки. Він опублікував понад 200 наукових праць, серед них

чотири монографії: «Грипп и нервная система» (1963, співавт.), «Межуточный мозг и вегетативная нервная система» (1971, співавт.), «Роль нейрогормональных систем гипоталамуса в физиологиии и патологии» (1978, співавт.) і «Гипоталамо-кортикальные влияния: нейрофизиологические и нейрохимические механизмы» (1980, співавт.).

У 1966–2010 рр. Інститут очолював академік Платон Григорович Костюк (1924–2010).

 

 

 

П. Г. костюк народився 20 серпня 1924 р. у м. Києві. Батько Платона Костюка – Григорій Силович – був науковцем-психологом, згодом академіком АПН СРСР. Мати –Костюк (Лященко) Мотрона Федорівна (1898–1980) – учений-хімік. Молодший брат Платона (Олександр) став мистецтвознавцем, академіком НАН України, директором Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології. Дружина – Костюк (Хохол-Зеленська) Людмила Василівна (1929–2011) – донька педіатра Олени Хохол, кардіолог, патофізіолог, кандидат медичних наук (1958), працювала в Інституті геронтології АМН України. Старша донька – Костюк Олена Платонівна (1957–2012) – ендокринолог, доктор медичних наук, провідний науковий співробітник Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України. Молодша донька – Костюк Ольга Платонівна – кандидат медичних наук, старший науковий співробітник Інституту вдосконалення лікарів МОЗ України, викладач і підприємець.

У 1931–1941 рр. навчався в середній школі № 43 міста Києва. Коли почалася радянсько-німецька війна, родина Костюків евакуювалася до Сталінграда, де Платон вступив до Сталінградського медичного інституту й на факультет іноземних мов Сталінградського індустріально-педагогічного інституту, проте вчився там лише рік, оскільки фронт дійшов і до Сталінграда. Родина з труднощами дісталася до Саратова, а звідти переїхала до міста Кзил-Орда, де тимчасово перебували АН УРСР й українські університети в евакуації. Там Платон навчався з вересня 1942 р. до травня 1943 р., закінчивши один курс біологічного факультету Об’єднаного Харківського університету. Через потребу армії у військових медиках продовжив навчання в Харківському військово-медичному училищі, що був тоді в Ашхабаді із травня 1943 р. до квітня 1945 р. Одразу після закінчення училища відправлений у Польщу та Східну Пруссію як фельдшер батальйону резерву медичного складу, звідки звільнився в серпні 1945 р.

Уже у вересні 1945 р. для закінчення освіти Платон Костюк поступив на біолого-ґрунтознавчий факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, де пройшов завершальний курс й отримав диплом біолога в 1946 р. Того ж року вступив на третій курс лікувального факультету Київського медичного інституту, який закінчив у 1949 р., отримавши другий диплом медика.

Науковою роботою Платон Костюк почав займатись одразу після здобуття диплома біолога в лабораторії загальної фізіології при Київському університеті, якою тоді завідував Данило Воронцов. Уже в 1949 р. Костюк під керівництвом Воронцова захистив кандидатську дисертацію на тему «Адаптація нерва до електричного струму, що постійно наростає». Із 1951 р. він став викладачем на кафедрі фізіології, у 1955 –старшим науковим співробітником, а в 1956–1957 рр. після переходу Воронцова до Інституту фізіології АН УРСР очолював університетську лабораторію загальної фізіології. У 1957 р. Костюк захистив докторську дисертацію «Центральні процеси в найпростішій рефлекторній дузі». Проте Данило Воронцов бажав мати талановитого учня біля себе, тому сприяв його переходу з університету до Інституту фізіології.

З Інститутом фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України пов’язане все подальше життя Платона Костюка. Із 1958 р. він незмінно очолював відділ загальної фізіології нервової системи. У 1960 р. отримав звання професора. Із 1960 до 1961 р. за запрошення майбутнього лауреата Нобелівської премії Джона Екклса працював в Австралійському національному університеті в місті Канберра в лабораторії нейробіології. В Австралії Костюк досліджував механізми синаптичного гальмування за рефлекторної роботи мозку за допомогою мікроелектродів.

У червні 1964 р. Платона Костюка обрали членом-кореспондентом АН УРСР. Із 1 липня 1966 р. він став також член-кореспондентом АН СРСР за Відділенням фізіології. У тому ж році він очолив Інститут фізіології АН УРСР, яким керував до кінця життя. У грудні 1969 р. Костюк стає академіком АН УРСР, а з 26 листопада 1974 р. – академіком АН СРСР.

У 1970–1980 рр. під керівництвом Костюка проводили важливі роботи з дослідження ролі іонів кальцію в нервовій сигналізації. За участі Костюка розробляли нові методики дослідження поодиноких клітин, внутрішньоклітинної перфузії, відкрили нові іонні канали та властивості клітинної мембрани. Академіка Костюка визнали у світі як одного із засновників клітинної фізіології нервових клітин.

Помер П. Г. Костюк 10 травня 2010 р. в м. Києві (на 85 році).

 

Академік Платон Костюк почав стрімко розвивати нові наукові напрями у сфері нейрофізіології, застосовуючи найпрогресивніші методи наукових досліджень. Отримані результати публікувалися в найпрестижніших міжнародних наукових виданнях, що дало змогу вивести Інститут на передовий край світової науки й зробити Інститут усесвітньо відомим науковим закладом. Академік П. Г. Костюк став засновником вітчизняної школи дослідників у галузях нейрофізіології, молекулярної фізіології та клітинної біофізики.

В Інституті розроблені й широко впроваджені методики реєстрації електрохімічних, біохімічних, імунологічних та інших процесів, що відбуваються в окремих клітинах різних відділів нервової системи під час передачі через них нервових сигналів, а також змін в окремих білкових молекулах, що забезпечують таку передачу (мембранні хімічні рецептори й іонні канали).

За допомогою найсучасніших методів вперше описано та вивчено властивості особливих типів молекулярних структур, що відіграють специфічну роль у передачі нервового імпульсу, синаптичній передачі, властивості міжнейронної передачі сигналів, одержано біофізичні характеристики квантового виділення нейромедіаторів, досліджено трансмембранні струми та синаптичні процеси в гладенько-м’язових клітинах низки внутрішніх органів.

Вивчено особливості дії різних медіаторів на мембрани нервових і м’язових клітин та їх роль у механізмах синаптичної передачі. Проаналізовано механізми змін синаптичної передачі залежно від частоти надходження нервових імпульсів до синаптичних з’єднань, що можуть лежати в основі зберігання слідів синаптичної передачі сигналів, які відповідають за процеси навчання та пам’яті.

Важливі висновки зроблено щодо порушень молекулярних механізмів роботи нейронів під час важких патологічних станів (епілепсія, діабетична нейропатія, гіпоксія), що відкриває можливості пошуку засобів їх корекції за допомогою створення високоселективних фармакологічних препаратів.

Експериментально обґрунтовано концепцію про нейронні й синаптичні механізми процесів гальмування, його роль в обробці інформації в гіпокампі, таламусі та корі головного мозку.

Одержано нові дані про нейронну організацію таламо-кортикальних зв’язків. Детально вивчено синаптичну організацію кортико-, рубро- й ретикуло-спинальних шляхів розкрито вплив на спинний мозок різних складників цих шляхів.

Отримано дані, які значно розширюють існуючі уявлення відносно механізмів взаємодії основних медіаторних систем (глутаматної, ГАМК-ергічної, норадренергічної, дофамінергічної) та їх ролі в діяльності нервових клітин соматосенсорної кори під час здійснення умовних рефлексів.

Уперше проведено детальні функціональні, біохімічні та морфологічні дослідження імуногенних пошкоджень коронарних судин (ендотелію та міоцитів) і міокарда. Установлено вирішальну роль розвитку цих пошкоджень у деградації фосфоліпідів мембран клітин серця й крові, активації ліпоксигеназного шляху метаболізму арахідонової кислоти.

 

 

Поряд із П. Г. Костюком в Інституті фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР із 1971 р. працював Володимир Іванович Скок (1932–2003).

Народився 4 червня 1932 р. в Києві. У 1955 р. закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка. Упродовж 1955–1956 рр. працював асистентом на кафедрі фізіології, а в 1956–1962 рр – науковим співробітником Інституту фізіології університету. Він був представником наукової школи Д. С. Воронцова. Уже в студентські роки він почав активно займатися електрофізіологією. Його роботи стосувалися фізіології периферичного відділу вегетативної нервової системи. Із 1971 р. працював завідувачем відділення Інституту фізіології імені О. О. Богомольця.

Жив у Києві. Помер 20 грудня 2003 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).

В. І. Скок дослідив передачу нервових імпульсів у зірчастому ганглії кішки з прегангліонарних на постгангліонарні волокна; з’ясував механізм цієї передачі. Роботи науковця виконано за допомогою електофізіологічного методу: зареєстровано електричні потенціали ганглію, пре- й постгангліонарних волокон на різних відстанях від ганглію при орто- та антидромних імпульсах. У 1969 р. вперше здійснено внутрішньоклітинне відведення природної електричної активності вегетативних гангліїв, розробив метод багатоканального когерентного відведення імпульсації нервових волокон.

У 1959 р. захистив кандидатську дисертацію, у 1968 – докторську. Із 1962 р. – науковий співробітник Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР, із 1971 – завідувач відділу цього інституту, із 1977 р. за сумісництвом обіймав посаду професора кафедри фізіології університету. У 1979 р. обрано академіком АН УРСР, 1987 р. – академіком АН СРСР. Ученого відзначено Державною премією СРСР (1989).

В. І. Скок – автор монографії «Фізіологія вегетативних гангліїв» (1970), яку відзначено премією імені І. М. Сєченова (1973); співавтор книг «Нервово-м’язова фізіологія» (1986), «Нейрональні холінорецептори» (1987) та ін.

Учений досліджував дію фармакологічних препаратів на нервову систему тварин і людини.

Ученими Інституту фізіології імені О. О. Богомольця встановлено модулюючий вплив різних відділів головного мозку на розвиток серцево-судинних рефлексів, вивчено співвідношення центральних і периферичних механізмів регуляції тонусу судин при функціональних навантаженнях, розроблено оригінальну модель гострої дистрофії міокарда з розвитком шокового стану. Результати цих досліджень поширюють уявлення про патогенез інфаркту міокарда.

Уперше визначено роль ендотеліальних факторів (оксиду азоту, ендотелію тощо) у розвитку пристосувальних судинних реакцій: реактивної та робочої гіперемії; участь N0 у центральних механізмах регуляції кровообігу; залучення оксиду азоту до гетерометричної регуляції скоротливої функції міокарда й зумовлення ефективності механізму Франка-Старлінга.

В Інституті розроблено низку критеріїв для оцінки стійкості людини та тварин до нестачі кисню в різних умовах. Ці дані сприяють з’ясуванню

 

механізмів дії на організм змін газового середовища. Розроблені вченими Інституту препарати широко застосовуються в медичній практиці: «Спленін», «Геосен», «Прооварин», «Протестикулін», «Ліпін», «Суфан», кардіопротектор «Корвітін» і «Флокалін» (відділ загальної та молекулярної патофізіології, завідувач –академік НАН та АМН України, доктор медичних наук, професор О. О. Мойбенко).

Створено препарати (АОЦ-к і АОЦ-с) для підвищення продуктивності сільськогосподарських тварин (відділ імунології та цитотоксичних сироваток). Досліджено хімічний і мікробіологічний склад води «Нафтуся», її біологічну активність, показано її антитоксичну, протирадіаційну дію (Лабораторія експериментальної бальнеології).

Банк клітинних ліній, який утримується в Інституті внесено до державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання.

На сьогодні Інститутом фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України керує професор, академік НАН України О. О. Кришталь.

 

Олег Олександрович КРИШТАЛЬ (5.07.1045)

О. О. Кришталь народився 5 липня 1945 р. у Києві в родині науковця-біолога Олександра Пилиповича Кришталя –професора, завідувача кафедри фізіології безхребетних КДУ.

У 1968 р. закінчив фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за фахом «Молекулярна фізика».

Із 1970 – в Інституті фізіології ім. О. О. Богомольця О. Кришталь працював спочатку молодшим, згодом – старшим науковим співробітником, а з 1982 р. і понині – завідувач відділу фізико-хімічної біології клітинних мембран. Від 2003 р. Олег Олександрович –заступник директора Інституту фізіології імені О. О. Богомольця НАН України.

Із 2010 р. – директор Інституту фізіології та Міжнародного центру молекулярної фізіології.

У різні роки працював як запрошений професор в університеті Кюсю (Японія), Гарвардському (США), Мадридському університеті Комплутенсе (Іспанія) й університеті Пенсильванії (США).

 

У 1985 р. він виявив два фундаментально нових рецептора в нервових клітинах. Займався вивченням механізмів іонної проникності, локалізованих на мембрані сенсорних нервових клітин. Під його керівництвом здійснюються дослідження фізико-хімічних і фармакологічних властивостей цих механізмів із застосуванням низки нових методів.

Результати наукового пошуку О. Кришталя узагальнені у понад 300 публікаціях у міжнародних та вітчизняних журналах. Він співавтор наукового відкриття – явища вибіркової провідності мембрани соми нервових клітин. Олег Кришталь – один із найцитованіших українських учених у світі.

Багато часу науковець приділяє підготовці молодих фахівців різних рівнів: дипломників вищих навчальних закладів, аспірантів, докторів. Під його керівництвом захищено понад 20 кандидатських і докторських дисертацій.

Олег Кришталь –знаний у світі нейрофізіолог. Він працював як запрошений професор в університеті Кюсю (Японія), Гарвардському (США), Мадридському університеті Комплутенсе (Іспанія) та університеті Пенсильванії (США).

 

 

Член редакційної ради журналу «Нейрофізіологія», входить до редакційних колегій кількох міжнародних журналів: «European Jornal of Neuroscience», «Neuroscience», «Physiological Rewiews», очолює Національний комітет України з нейронаук та є президентом Українського фізіологічного товариства.

Крім науки, О. Кришталь захоплюється літературною діяльністю, є автором двох художніх творів: «Гомункулус» («Moi et mon double»), «До співу птахів» та «Я і МИ: оптимістичний сценарій».

Колишній вихованець Київського національного університету ім. Тараса Шевченка підтримує тісні зв’язки з цим навчальним закладом. У відділі О. О. Кришталя завжди працюють студенти-дипломники, котрі згодом стають його аспірантами. Від 1983 р. вчений має звання професора, у 1985 р. його обирають членом-кореспондентом РАН, у 1990 р. – членом Європейської академії.

Великий внесок у розвиток вищої нервової діяльності зробив учень В. М. Бехтерева Віктор Павлович Протопопов, який понад 25 років пропрацював в Україні: спочатку в Харкові, а потім – у Києві. Віктор Павлович Протопопов належить до плеяди великих учених нашої країни, що проклали нові шляхи в науці. Людина високої цілеспрямованості й нестримного пориву до творчої праці, Віктор Павлович увесь свій талант, виняткову енергію та знання присвятив служінню медицині. Він був видатним вітчизняним психіатром, дослідником вищої нервової діяльності людини й тварин, учнем і послідовником корифеїв вітчизняної науки –В. М. Бехтерєва та І. П. Павлова.

 

 

Віктор Павлович Протопопов (1880–1957)

В. П. Протопопов народився 22 жовтня 1880 р. в с. Юрках на Полтавщині. Після успішного закінчення гімназії в Ростові-на-Дону Віктор Павлович вступив до Військово-медичної академії де, будучи студентом четвертого курсу, виконав при кафедрі В. М. Бехтерева експериментальну роботу, яка була удостоєна медалі. Після закінчення академії з відзнакою (1906) академік В. М. Бехтерев залишає його на три роки в ад’юнктурі при кафедрі психіатрії.

У 1909 р. В. П. Протопопов блискуче захистив докторську дисертацію на тему «Про сполучно-рухові реакції на звукові подразники». Відкриття Віктором Павловичем рухових оборонних рефлексів дало можливість В. М. Бехтереву зосередити увагу на вивченні рухової сфери у тварин і людини.

У 1911 р. Віктор Павлович одержав звання приват-доцента й продовжував працювати в клініці та лабораторії В. М. Бехтерева, де займався дослідженням соматичних розладів при маніакально-депресивному психозі, що покладено в початок формування його концепції про патогенез цього захворювання, а також вивчення рухових умовних рефлексів у людини, що стало основою розробки спеціальних методик для вивчення вищої нервової діяльності.

У 1921 р. В. П. Протопопов став професором організованої ним кафедри психіатрії Пермського університету. Водночас на педагогічному факультеті він викладав психопатологію з ученням про дефективність, був директором Інституту дефективної дитини, а також завідував обласною психіатричною лікарнею, організовував психіатричну допомогу в області, займався підготовкою кваліфікованих кадрів для кафедри й лікарні.

 

У 1923 р. Віктор Павлович переїхав до Харкова, де працював до початку Другої світової війни. Тут із його ініціативи найбільшу в СРСР психіатрична лікарня (Сабурова дача) реорганізовано в Український державний інститут клінічної психіатрії та соціальної психогігієни, який пізніше увійшов до складу Всеукраїнської психоневрологічної академії (нині – Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України). Також він організував при медичному інституті кафедру психіатрії, якою завідував 20 років, і першу в Радянському Союзі кафедру вищої нервової діяльності при Інституті народної освіти. Згодом В. П. Протопопов бере участь у створенні кафедри психіатрії і вищої нервової діяльності при Психоневрологічному інституті кадрів, організатором та першим деканом якого він був.

Наукова діяльність В. П. Протопопова в цей харківський період характеризується дослідженнями в галузі патогенезу й лікування шизофренії, а також вивченням фізіології вищої нервової діяльності в умовах природного експерименту людей та вищих тварин (собак і мавп). У цей час він багато працює в закладах Наркомосвіти та Наркомату оборони, є професором рефлексології в Інституті народної освіти, завідувачем секції рефлексології при Науково-дослідному інституті педагогіки. У Харкові Віктор Павлович організував журнал «Український вісник експериментальної педагогіки і рефлексології» та був його головним редактором.

У роки Другої світової війни Віктор Павлович, перебуваючи протягом двох років у м. Чкалові, куди евакуйовано Харківський медичний інститут, не припиняв своєї наукової діяльності. Він успішно розробляє проблему травматичних психозів воєнного часу, закінчує роботу над монографією про патофізіологічні основи раціональної терапії шизофренії.

Із 1944 р. і до останніх днів свого життя В. П. Протопопов працював у Києві. Цей період його діяльності був особливо плідним. Напружену наукову працю він поєднує з великою організаторською й громадською діяльністю. Віктор Павлович створив відділ психіатрії і патології вищої нервової діяльності в системі Академії наук УРСР, академіком якої він був обраний у 1945 р., і кафедру психіатрії при Київському інституті удосконалення лікарів (нині – Київська медична академія післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика). Цими двома закладами В. П. Протопопов керував до кінця свого життя. Був головою вченої ради і головним психіатром Міністерства охорони здоров’я УРСР, вів велику консультативну та видавничу роботу.

У післявоєнні роки розгорнулися його дослідження в галузі патогенезу шизофренії й маніакально-депресивного психозу, а також складних форм вищої нервової діяльності людини. Його праці з цих питань отримали широке визнання не тільки в

 

Радянському Союзі, а й далеко за його межами. Академіка В. П. Протопопова можна заслужено вважати одним з основоположників патофізіологічного напряму в сучасній психіатрії.

Академік В. П. Протопопов похований на Байковому цвинтарі м. Києва поряд із могилою свого улюбленого учня професора Й. А. Поліщука, який завжди з любов’ю й великою пошаною ставився до нього та цитував наукові роботи свого вчителя.

Дослідження В. П. Протопопова в галузі фізіології й патології вищої нервової діяльності характеризуються оригінальним вирішенням низки принципових питань. Створений ним метод утворення умовних рухових рефлексів дав змогу поширити вивчення умовних рефлексів на велику за обсягом і значенням ділянку моторики.

Дослідження В. П. Протопопова та його співробітників засвідчили, що умовні рефлекси, утворені в руховій сфері, наділені всіма якостями секреторних рефлексів. Їм властиве згасання, відновлення, диференціювання, запізнення, умовне гальмо; вони підпорядковуються правилам іррадіації й індукції, тобто відображають рух і взаємодію нервових процесів. Отже, руховий умовний рефлекс є настільки ж надійним

індикатором під час вивчення вищої нервової діяльності, як і секреторний рефлекс.

Особливого значення набув метод рухових умовних рефлексів у процесі опалювання вищої нервової діяльності людини. У роботах В. П. Протопопова і його учнів із фізіології моторних навичок у вищих тварин (собак, нижчих мавп, антропоїдів) показано, що ті закономірності, які встановив І. П. Павлов на основі ізольованих реакцій у лабораторних умовах, повністю можуть бути використані для розуміння більш складних форм вищої нервової діяльності, набутих у природних умовах життя тварин. Установлено, що в структуру моторної навички входять як позитивні, так і негативні тимчасові зв’язки, які виробляються в процесі навчання, і вони однаково регулюють поведінку тварин. Відзначено, що принцип «стимул – перешкода» – найбільш універсальний в організації набутих нових форм діяльності (онтогенетичний досвід) у тваринному світі. Виявлено, що форма

 

навички не залежить від характеру стимулу (вона цілком детермінована об’єктивними властивостями перешкоди); безумовними подразниками для реакції переборювання є ті, які сприймаються (шкірою й глибокою чутливістю) від опору, який ця перешкода створює, а стимул підсилює інтенсивність її прояву.

Уведення В. П. Протопоповим понять «стимул – перешкода» та «реакція переборювання» має важливе загальнобіологічне значення. Вони лежать в основі розуміння таких явищ, які І. П. Павлов визначав як «рефлекси цілі» й «рефлекси свободи». Реакція переборювання, відображаючи фізіологічну активність тварини, у процесі навчання кортиколізується, що й створює можливості для перенесення досвіду в іншу ситуацію. При цьому генералізація збудливого процесу як одного з механізмів перенесення досвіду, відбувається не лише в аферентній, а й в еферентній ланці зв’язків.

Велике теоретичне значення мають роботи школи Протопопова з проблеми філогенетичного розвитку здібностей до абстрагування. Експериментально доведено, що в собак, нижчих мавп і шимпанзе можна створити узагальнену умовну реакцію на подразник (величину предметів, інтенсивність звукових і світлових коливань та ін.) - відносну ознаку. Така форма абстракції у вищих тварин, які володіють лише першою сигнальною системою, виражається в тому, що відносна ознака не абстрагується повністю, як це відбувається в людини завдяки слову, а лише виділяється в конкретних об’єктах і явищах. Значний інтерес викликають дослідження щодо утворення в мавп, особливо в шимпанзе, умовних рефлексів у вигляді довільних рухів різної форми (умовних знаків у вигляді різного положення кисті й пальців рук), що відображали внутрішню потребу в їжі, причому певна форма довільного руху (знака) пов’язана з певним видом їжі.

Роботами школи Протопопова суттєво розширився розділ про експериментальні неврози. Уперше доведено можливість зриву вищої нервової діяльності в собак поза станком, в умовах вільного пересування.

 

 

Вияснено особливості експериментальних неврозів у собак, які викликані перенапруженням нервових процесів у руховій сфері. Показано можливість зриву при зіткненні (сутичці) позитивних умовних рефлексів, пов’язаних із різною мірою збудливості.