Йоганнес Петер Мюллер (1801–1858)

немецький природодослідник, один з основоположников сучасної фізіології,порівняльної анатомії та ембріології.

Народився 14 липня 1801 р. в Кобленці. Син чоботаря, який зробив усе можливе, щоб дати йому освіту. У 1819 р. поступив до Боннського університету, щоб вивчати католицьку теологію, проте через кілька днів перейшов до вивчення медицини. Ще студентом він отримав нагороду за дослідження дихання в зародка. У 1822 р. отримав ступінь доктора. Велике значення для нього мало знайомство з Рудольфі, котрий звільнив Мюллера від його схильності до натурфілософії того часу.

У 1824 р. стає приват-доцентом медичного факультету в Бонні, у 1826 – професор анатомії Боннського університету. У 1833 р. Мюллер займає (після Рудольфі) кафедру анатомії і фізіології та стає директором Анатомічного театру анатомо-зоотомічного музею при Берлінському університеті, де працював до смерті.

Помер Мюллер у Берліні 28 квітня 1858 р.

 

Головна заслуга Йоганнес Петер Мюллера –подолання натурфілософії в собі самому й виховання плеяди видатних учених, таких, котрі затвердили у фізіологіїтаі суміжних галузях природознавства наукову методологію остаточно й назавжди. З учнів Мюллера назвемо лише найвидатніших: Г. Гельмгольц, Е. Дюбуа-Реймон, Е. Брюкке, К. Людвіг, Т. Шванн, Р. Вірхов, Е. Геккель, Т. Бішофф, І. Генле, Ф. Біддер, К. Фірордт, К. Райхерт, М. Шультце, Р. Ремак, І. Клапаред, О. М. Філомафітський, І. Т. Глєбов, Д. М.

 

Велланський.

Геній російської медицини М. І. Пирогов, котрий мав спочатку бажання стати фізіологом, відвідував лекції Й. Мюллера та, вражений величчю його розуму, писав: «Як на Сонці, незручно було новачкові дивитися прямо в обличчя Мюллеру», а великий Гельмгольц після багаторічної роботи під керівництвом Й. Мюллера висловив йому глибоку вдячність такими словами: «той, кому довелося бути в контакті з людиною першої величини, у того на все життя змінюється духовний масштаб, той переживає цікаве з усього, що може дати життя».

Й. Мюллер під час розвʼязання наукових проблем користувався всіма відомими тоді методами. Фізичні, хімічні, анатомічні, зоологічні, мікробіологічні, ембріологічні методи були йому однаково підвладні. Він створив новий розділ фізіологічних наук – порівняльну фізіологію. В усіх галузях біології Й. Мюллер мав вичерпні знання як справжній енциклопедист. Така величезна галузь знаннь не змогла зберегти своєї цілісності після смерті генія, котрий володів нею, і розділилася на два напрями: фізичний та хімічний. Із них сформувалися пізніше біофізика й біохімія.

Сам Мюллер не зробив великих відкриттів у спеціальній фізіології – їх здійснили його учні, із яких він, не боячись нікого образити, вище за всіх ставив Г. Гельмгольца, Е. Брюкке, Е. Дюбуа-Реймона та К. Людвіга. Учням учений прищепив імунітет до натурфілософії, що забезпечило неухильне дотримання наукової методології не лише ними, але і їхніми численними послідовниками. Важливо, що вони здолали і віталізм, від влади котрого над собою їхніми учитель не зміг звільнитися.

Величезне досягнення Мюллера у фізіології – створення підручника, у якому він зумів узагальнити все, чого досягла фізіологія до 1830-х рр. До Мюллера подібний науковий подвиг зробив А. Галлер, але після нього у фізіології стався такий значний прогрес, що галлеровськая енциклопедія фізіологічної науки за 50 років застаріла більше, ніж галенівская за 13 віків.

 

У підручнику Мюллер строго дотримувався свого принципу, опублікованого в програмній мові під назвою: «Про необхідність для фізіології філософського світогляду на природу». Автор підручника зумів глибоко на філософськи проаналізувати численні розрізнені дані про властивості й функції фізіологічних систем організму та на основі аналізу синтезувати в єдину картину всі процеси, що відбуваються в ньому.

Навіть на початку XX ст. підручник Мюллера не мав собі рівних, хоча багато деталей, викладених у ньому, застаріли й були відкинуті. Як це не парадоксально, але він спонукав майбутніх дослідників спростовувати багато помилок, які самим автором підносилися як установлені факти. Підручник став хорошим стартовим майданчиком для такого високого темпу розвитку фізіологічної науки, якого не було ніколи раніше.

Яскравим вираженням нового рівня розвитку фізіології виявилося формальне відділення її від анатомії й інших суміжних наукових дисциплін у європейських університетах. Там у другій половині XIX ст. з’явилися самостійні кафедри фізіології з дослідницькими лабораторіями. Доти в університетах Європи, уключаючи Росію, фундамент медичної освіти закладався на єдиній кафедрі анатомії та фізіології, оснащеної анатомічним театром, за відсутності фізіологічної лабораторії. Завдяки організації таких лабораторій учені дізналися про функції біологічних систем протягом 50 років після появи підручника Й. Мюллера значно більше, ніж за всю попередню історію людства.

У Росії новий напрям свого розвитку фізіологія набула спочатку в Дерпті (Тарту) та Москві завдяки плідній діяльності там учнів Й. Мюллера: в Дерпті – Фрідріха Генріха Біддера (1810–1894), а в Москві – Олексія Матвійовича Філомафітського (1807–1849) й Івана Тимофійовича Глєбова (1806–1884). Заради справедливості треба сказати, що І. Т. Глєбов перебував під впливом не стільки Й. Мюллера, скільки Ф. Мажанді, М. Ж. П. Флуранса та К. Бернара.

На відміну від університетських професорів Москви й Дерпта, у

 

Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії Даниїл Михайлович Велланський (1773–1847) твердо стояв на позиціях натурфілософії та відкидав наукову методологію як основу розвитку фізіологічної науки. Про лікарів, подібних вихованцям Велланського, видатний російський клініцист М. Я. Мудров говорив: «Засліпившись блиском пишномовних фраз, народжених у надрах ідеальної філософії, молоді лікарі шукають причини хвороб у будові Всесвіту йне хочуть зійти з емпіричних висот безпредметного світу». У 1817 р. Велланський відокремив викладання фізіології від анатомії, але об’єднав фізіологію з патологією.

У 1837 р. наступник Велланського – Олександр Петрович Загорський (1808–1888) – не без впливу Н. І. Пирогова почав використовувати експерименти у викладанні фізіології, що в 1848 р. привело до створення самостійної кафедри фізіології в Медико-хірургічній академії. Але тільки Іван Михайлович Сєченов (1829–1905) в 1860-ті рр. організував при кафедрі науково-дослідну лабораторію, запровадив там наукову методологію в усій повноті й став «батьком російської фізіології» завдяки роботі, передусім на цій кафедрі.

Отже, у середині XIX ст. розпочалася корінна реорганізація фізіології, унаслідок чого вона стала самостійною науковою та навчальною дисципліною. «Перемога наукової думки, – писав К. А. Тимірязєв, – ніде не виступала так різко і ясно, як під час переходу від метафізичного ідеалізму початку XIX століття до наукового світогляду на фізико-хімічному рівні, що відмітило усю сукупність успіхів фізіології за минуле століття». Й. Мюллер, проповідуючи наукову методологію, став ініціатором розкріпачення фізіологічної думки.

І. Т. Глєбов (1806–1884

 

)

Д. М. Велланський

(1773–1847)

 

А. П. Загорський

(1808–1888)

 

 

О. М. Філамофітський

(1807–1849)