С. Є. Швайко, О. Р. Дмитроца

С. Є. Швайко, О. Р. Дмитроца

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФІЗІОЛОГІЇ ЛЮДИНИ І ТВАРИН

Навчальний посібник

Луцьк - 2015

Світлій пам’яті першого завідувача

Кафедри фізіології людини і тварин

Професора Гіттіка Леоніда Самійловича

Присвячується.

ЗМІСТ

 

 

ЧАСТИНА І. Емпіричний період у розвитку фізіології………………….4

Розділ 1. Фізіологія в країнах Стародавнього Сходу…………………4

Розділ 2. Фізіолого-анатомічні знання античного Середземномор’я.

Від Гіппократа до Галена…………………………..................10

Розділ 3. Епоха Середньовіччя………………………………………36

3.1.Розвиток анатомії як науки…………………………………..52

Розділ 4. Зародження ятрохімії та ятрофізики – нових напрямів

у вивченні організму ……………………………………………60

Частина ІІ. Експериментальний період у розвитку функцій організму………………………………………………………………………68

Розділ 5. Зародження фізіології як науки……………………………………..70

Розділ 6. Мікроскопічна ера в розвитку анатомії та фізіології ……...74

Розділ 7. Роль голландських учених у розвитку анатомо-фізіологічної

науки та медицини (ХVІІІ ст.)………………………………………………..83

Розділ 8. Видатні європейці – фізіологи (ХVІІІ – поч. ХІХ ст.)………...94

Розділ 9. Європейські фізіологічні школи…………………………………..107

9.1. Фізіологічні школи України…………………………………..119

9.1.1. Харківська школа фізіологів……………………...119

9.1.2. Київська школа фізіологів………………………..137

9.1.3. Львівська фізіологічна школа…………………….202

9.1.4. Новоросійська (Одеська) школа фізіологів……...230

Література………………………………………………………………………248

Гіппократ (459–377 до н. е.)

Мармур зберігається у Відні. Уважається|лічить| першим грецьким індивідуальним портретом.

 

Народився близько 460 р. до н.е. на острові Кос, Греція. Гіппократ був з роду Асклепіадів — династії лікарів, що вела свій рід від Асклепія — бога медицини.

Сім'я Асклепіадів, що також називають Косською школою, зберігала в V ст. до н. е. релігійні форми та звичаї, наприклад, у них була заведена клятва, що тісно пов'язувала учнів із учителем, із побратимами за професією. Першу науку медицини Гіппократ отримав від батька — лікаря Геракліда. Із метою наукового вдосконалення Гіппократ у молодості багато мандрував та вивчав медицину в різних країнах з практики місцевих лікарів та з обітниць, що вивішувалися на стінах храмів Асклепія — асклепейонів.

Гіппократ жив за часів Перикла, Сократа й Платона, лікував від удаваного божевілля усміхненого філософа Демокрита. Він є однією з видатних фігур в історії медицини, визнаний «Батьком медицини» та засновником власної медичної школи. Ця інтелектуальна школа докорінно змінила медицину в Давній Греції, відокремила її від чаклунства й філософії, з якими вона традиційно була пов'язана, й зробила медицину професією. Імовірно, він помер у місті Лариса, де тривалий час жив і працював, у віці 83 чи 90 років, хоча деякі підрахунки свідчать про те, що він жив понад 100 років.

 

Не згадує Гіппократ про внутрішній шар – сітківку з її клітинами, що дають можливість бачити. Середина ока, зазначає він, наповнена рідиною (ми називаємо її склоподібнимскловидним тілом), яка подається від «великої залози» – головного мозку. Чи знав він про кришталик, ізіз його праць невідомо, та однак можна вважати, що знав. Він знав про зв’язок між оком і головним мозком, але не розумів значення цього «твердого каналу», під яким треба розуміти зоровий нерв. У «трубках», які ведуть до головного мозку, на думку Гіппократа, міститься «зорова рідина»; її присутністю він і пояснює процес зору. Здатність слухати, вважає|гадає| він, походить від того, що кісткова частина вуха, яку слід відрізняти від м’якої частини, передає звук. Про наявність внутрішнього вуха, яке і є власне органом чуття, у той час уже знали, однак але не знали його функції.

Уявлення Гіппократа про життя грунтуються на чотирьох «стихіях» –вогні, воді, повітрі й землі, а також на властивостях, такиж як теплий, холодний, вологий, сухий. Їм відповідає чотири основні соки живого тіла|: кров (по-латині – сангвис|), слиз (по-грецьки – флегма), жовта жовч (по-грецьки – холе|), чорна жовч (по-грецьки – мелос| – чорний, холе| –жовч|). Жовта жовч виходить ізіз печінки, чорна – із селезінки. Якщо чотири стихії змішати правильно, то людина здорова. Якщо переважає одна з речовин, це веде до хвороби, бо тіло, подібно до кола,кола без початку й без кінця та кожна частина тіла тісно пов’язана зі всіма іншими. Душевний стан людини також визначається різним змішуванням основних соків; звідси – чотири темпераменти: сангвінічний, флегматичний, холеричний і меланхолічний. Життя покоїться на теплі, теплота вкладена в людське тіло й харчується повітрям, що приходить ззовні. Соки заповнюються продуктами харчуванняхарчування. А над усім панують велика та могутня життєві сили, які Гіппократ називає природою.

Учення Гіппократа про соки було першою крупною теорією в медицині, що довго володіла розумами|глуздом|. Із часом|згодом| вона витіснена іншими теоріями, але|та| в наші дні знову набула|набула| значення, хоча, зрозуміло, не в тому вигляді|виді|, як була запропонована Гіппократом, а змінена й така, що грунтується на нових, міцних основах. Цьому ми зобов’язані досягненням науки, передусім|передусім,насамперед| вченню про гормони.

Гіппократ лише|лише| говорив про соки, більшого він знати не міг. Але|та| те, що саме соки визначають суть людського організму та правильне їх поєднання означає здоров’я, а неправильне – хвороба, це була прекрасна ідея, якою ми можемо захоплюватися ще і сьогодні.

Гіппократ помер.|вмер| імовірно,|приблизно| у 377 р. до н. е., далеко від батьківщини, у Фессалії. Сторіччя|століття| по тому його могилу все ще показували приїзджим|приїжджим| чужоземцям. Легенда розповідає|розказує|, що біля неї поселився|оселився| рій диких бджіл, мед яких зціляв дитячі хвороби.

Коли Гіппократ помер|вмер|, Арістотелю було приблизно сім років. Його ім’я заслуговує бути згаданим безпосередньо услід за ім’ям Гіппократа, бо Арістотель і його вчення про ідеї, засноване на точному| спостереженні природи, зробили великий вплив на розвиток медицини.

Із-поміж|із| безлічі залишених ним праць (а| їх нараховують|нараховують| щонайменше 400) дише|лише| мала частина|частка| стосується медицини, але й вони мають велике значення. Уже його твердження|затвердження|, що людині властиво харчуватися, розмножуватися, сприймати навколишній світ, рухатися|сунути| та мислити, показує, що Арістотель виходив із|із| даних спостереження, із|із| діяльності органів та, звичайно, з|із| їх будови|споруди|. Анатомія (учення про будову |споруду|тіла) і фізіологія (учення про діяльність органів тіла) були для Арістотеля –першого укладача|складача| систематичної зоології та ботаніки – початковими|вихідними| пунктами його описів і

класифікації.

 

 

Арістотель (384—322 до н. е.).

 

Арісто́тель (384 до н. е., Стагіра — 322 до н. е., Халкіда) — давньогрецький вчений- енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки.

Арістотель народився в місті Стагіра, грецькій колонії, недалеко від Афонської гори. Тому отримав прізвисько Стагіріт Батька Арістотеля звали Нікомахом, він був лікарем при дворі македонського царя Амінти III. Нікомах походив із родини лікарів, в якій лікарське мистецтво передавалося з покоління в покоління. Батько став першим наставником Арістотеля.

У 367 до н.е. - 347до н.е. вчився в академії Платона в Афінах, у 343 до н. е. — 335 до н. е. був вихователем сина царя Македонії Філіппа II — Александра III. У 335 до н. е. повернувся до Афін, де заснував свою філософську школу — перипатетиків. Серед його творів — «Нікомахова етика», перша«Поетика».

На долю Арістотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки такий геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології.

 

Найголовнішим, мовиться в його працях, є серце. Тому-то воно виникає першим та припиняє свою діяльність останнім. Народження – це перехід із|із| небуття в буття, смерть же – перехід з|із| буття в небуття. Тому в людини, котра народжується, так само як і у тварини, спочатку утворюється серце, як осереддя всього, потім – верхня частина|частка| тіла з|із| великою головою й великими очима, а потім – усе інше. Грудинно-черевна перешкода, зазначає науковець, є щось ніби|начеб,немов,немовби| захисної стінки, яка затримує притікаюче знизу тепло. Зважаючи на|внаслідок,унаслідок| виконання такого важливого|поважного| завдання|задачі| її вважали|гадали| центром мислення, але|та| Арістотель виступає|вирушає| проти|супроти| цього погляду і ставить питання щодо відношення|ставлення| грудинно-черевної| перешкоди до мислення. |дуже|Часто у творах|добутках| стародавніх|древніх| авторів ми натрапляємо на думку, що центром мислення служить серце. Так, наприклад, Гомер говорить в «Іліаді» про Ахілла, що «серце в кудлатих грудях його два обговорювало рішення|розв’язання,вирішення,розв’язування|».

Арістотель приписує людині власну «мислячу душу», яка відрізняє її від усіх інших живих|жвавих| істот, проте|однак| не вказує|вказує| певного місця|місце-милі| в тілі, де вона міститься|перебуває|. Правильне уявлення|виставу,подання,представлення| Арістотель мав про функції оболонок: на його думку, їх призначення – оберігати|запобігати| нутрощі від зовнішніх пошкоджень|ушкоджень|. Тому найважливіші органи – серце й головний мозок – оточені найщільнішою оболонкою, оскільки вони потребують особливо надійної охорони|вартування|, бо|тому що| повинні підтримувати життя. Органи, видимі ззовні, зазначає Арастотель, відомі, але|та| внутрішні органи невідомі. Можна, проте|однак|, припустити|передбачати|, що вони схожі на|із| органи тварин. Серце варить із|із| живильних|живлячих,поживних| речовин кров. Пульс, вважає|лічить| вчений, є здриганням серця; коли через великі кровоносні судини|посудини| до нього подається живлення|харчування|, то це живлення|харчування| закипає в серці й воно від цього різко здригається. Поза сумнівом|безсумнівно|, Арістотель бачив і головний мозок людини, оскільки|тому що| в|біля,в| нього сказано, що цей мозок – більшої величини, ніж у|біля,в| тварин, і вологіший|вогкий|. Водночас|в той же час| він стверджує, що мозок людини позбавлений крові, холодний і не володіє чутливістю. Нирки|бруньки| людини Арістотель порівнює з|із| нирками|бруньками| бика і відзначає|находить|, що вони виглядають так, ніби складаються з багатьох маленьких нирок|бруньок|, (точне зауваження про нирки|бруньки| новонароджених. Як цей, так і деякі інші його висновки|висновки,виведення| свідчать про те, що в стародавній|древній| Греції, де розтини|розкриття|, як правило, були заборонені, анатомічні пізнання все ж таки|все же| могли бути почерпнуті|черпнути| й за допомогою розтину|розкриття| трупів немовлят, очевидно|, трупів дітей із|із| вродженими|уродженими,вродженими| вадами.

Життя, зазначає Арістотель, відрізняється вологістю|вогкістю| та теплотою, старість же – навпаки, холодом і сухістю. Людина живе довше, ніж багато крупних тварин, тому що її тіло містить|утримує| більше вологи й теплоти. Усі виділення виходятьіз непридатної або ж придатної їжі. «Непридатною я називаю таку їжу, яка нічим не сприяє зростанню|зросту| та життю і, якщо її увести|запроваджувати| у великих кількостях, то заподіює|спричиняє| організму шкоду; придатною я називаю їжу, що володіє протилежними властивостями». Далі вчений стверджує, що всі органи складаються з однієї й тієї самої субстанції, однакової первинної|початкової| речовини, але|та| в|біля,в| кожної частини|частки| організму є своя особлива матерія, наприклад особлива матерія слизу – солодкість, жовчі – гіркота; проте|однак| й вони утворилися з|із| тієї самої первинної|початкової| речовини. Організм росте|зростає|, харчується, а потім знову зменшується, – це ми й називаємо життям.

Про сон Арістотель говорить таке|слідуюче|. Сон пов’язаний із живленням|харчуванням|, оскільки|тому що| дія їжі|харчування| на ріст|зріст| відбувається здебільшого в стані сну, ніж при неспанні. | Їжа | приходить іззовні в призначені для неї |помешкання| шлунок і кишки. Це перша правильна вказівка на шлях| |, який проходить|| їжа. Там відбуваються зміни: добре| потрапляє в кров, погане виходить, але також певного виду субстанції за допомогою випаровування переходять у кров. Ці речовини поступають|надходять| у центр тіла – до серця, першоджерела життя. Від випаровувань, що походять із їжі, і виникає, на думку Арістотеля, сон. Речовина, яка випаровується, – це теплота, тому воно прагне вгору|угору|, так само, як тепле повітря завжди піднімається|підіймає| догори, потім охолоджується й потрапляє донизу. Тому їжа та пит вживання вина, що містить багато теплих речовин, викликає сонливість. Арістотель визнає, що в цьому питанні ще багато незрозумілого й запитує себе, чи не настає настає сон тому, що порожнини та ходи всередині голови охолоджуються внаслідок руху, коли туди потрапляють випаровування; він стверджує, що рух спричиняє охолодженняспричиняє охолодження, а шлунок і кишечник, якщо вони порожні, перебувають перебувають у теплому стані, тоді як наповнення їжею призводить призводить їх до руху й тому охолоджує.

Арістотель надає харчуванню (напевно справедливо) набагато більшого значення, ніж це ми робимо тепер. Водночас він багато чого не розуміє. Так, наприклад, учений говорить, що недостатнє харчування служить причиною того, що діти спочатку мають світле рідке й коротке волосся, яке згодом темніє, тому що вони споживають надходить більше. |. Діти перебувають у хорошому настрої, старці ж – у поганому, тому що одні гарячі, інші – холодні. Старечий вік є своєрідним охолодженням|охолодження. Далі Арістотель говорить, що людина, а також кінь і мул живуть довго, тому щобо в них мало жовчі. Це, звичайно, неправильно, оскільки всі ці істоти виробляють жовч у дуже великій кількості. Правильно лише те, що в коня немає жовчного міхура, резервуару для жовчі, але печінка й у коня виробляєвиробляє цю дуже важливу для травлення речовину.

Арістотелем установлено, що людина за розвитком своїх відчуттів залишається позаду багатьох тварин, але вона володіє тоншою чутливістю, а тому є| найрозумнішою зазі всіх живих істот. Тому |й лише тому є люди з хорошими здібностями і ті, котрі наділегі| поганими здібностями, або твердошкірі – менш кмітливі, тоді як люди з| м’якою шкірою вирізняються добрими розумовими здібностями. Очевидно, він мав на увазі фізично міцних і фізично слабких| людей, проте це не відповідає дійсності.

Людина складається з матерії й форми. Матерія проводиться такими стихіями, як вогонь і землягрунтом). Форму визначають,батько крім того, усі зовнішні причини, наприклад сонце.вважав

Арістотель посилено цікавився виникненням і розвитком людського зародка: «Сім’я є початком» – говорив він. Це якоюсь мірою правильно, але в інших зауваженнях ученого про розмноження людини дуже багато помилковою. І цінні лише ті його повідомлення, у яких він наводить дані безпосереднього спостереження. Людина стає зрілою після закінчення двох семиріч. Діти, котрі народилися до сьомого місяця вагітності, вижити не можуть. У більшості випадків жінка народжує за один раз лише одну дитину; у деяких країнах, наприклад у Єгипті з’являються й двійнята, а є місця, де народжуються троє та четверо дітей; найбільше одночасно народжується п’ятеро дітей. Імовірно,, це найбільш ранні відомості, які ми маємо у своєму розпорядженні про народження однією матір’ю п’яти немовлят. Безумовно, такі випадки в ті часи викликали не меншу сенсацію, як і два тисячоліття після. У людського зародка, стверджував Арістотель, спочатку утворюється серце, оскільки воно вважалося початком організму й тому першим утворювалося| в розвитку живого організму.

Арістотель також дотримувався помилкової думки, що серце складається з трьох камер (насправді воно складається з двох камер і двох передкамер).

ІзІз того, що Арістотель виклав у галузі медицини, багато що, звичайно, лише – це продукт його фантазії або ж запозичено в інших. Річ у тому, що не вистачало безпосередніх спостережень, констатації на трупі. Це змінилося надалі в період нового підйому грецької науки, особливо коли Александрія – засноване Олександром Великим портове місто в Єгипті – перетворилася на науковий центр, який не мав собі рівних. Там у знаменитій бібліотеці дослідники могли користуватися сотнями тисяч книг, там збиралися найавторитетніші вчені всіх галузей, там були дозволені розтини людських трупів, що на якийсь час відкрило, нарешті, шлях до дослідження людського тіла. Кращі лікарі того часу зосередили свою увагу на вивченні анатомії й, звичайно, фізіології, яка аж до XIX ст. була галуззю медицини, разом зіз анатомією.

Видатними лікарями першої половини III ст. до н. е., котрі зробили найбільший вклад внесок у вчення про будову тіла, були Герофіл та Еразістрат. Вони перші зробили спробу створити точну природничу науку про людське тіло, справжню анатомію.

Анатом і хірург Герофіл Халкідонський (335–280 роки до н. е.) народився в елінській Віфінії (історична область на території сучасної Турції), але більшу частину свого життя провів у Александріі. Він був онуком Арістотеля, учнем філософа Хрісіпа й знаменитого лікаря Праксагора. Герофіл залишив нащадкам великий спадок, що включав праці з усіх розділів медицини, зокрема з офтальмології, кардіології й акушерства. Його вважали лікарем-»правдопросвітителем|», тобто тим, хто говорить правду, у чому Герофіл схилявся до поглядів Гіппократа та Арістотеля. Вони вважали основою свого вчення чотири стихії й чотири темпераменти, а Герофіл говорив про чотири сили, що володіють людським організмом: миготлива сила, що міститься в печінці, зігріваюча – перебуває у серці, мисляча – у головному мозку та чуттєва – у нервах. Так само як і Гіппократ,

він підкреслював, що лікар зобов’язаний знати про те, що його можливості обмежені, та не забувати про це.

Герофіл першим відважився проводити систематичні розтини трупів людини задля вивчення будови тіла.

 

 

 

Розвиток анатомії як науки

У ХVІ –ХVІІ ст успіхи фізіології визначалися великими анатомічними відкриттями Андреаса Везалія (1514–1564), Бартоломео Євстахія (близько 1510–1574), Габріеле Фаллопія (1523–1562) в італійських ы і французських медичних школах. Подолавши супротив галенівських апологетів, які несли 13 століть традиції галенівської медицини, вони пішли значно вперед щодо фізіологічних трактувань результатів власних анатомічних досягнень і виправили багато помилок свого видатного попередника.

Андре́ас Веза́лій (справжнє прізвище – Віттінгс) (1514–1564) –лікар, анатом.

 

Народився 31 грудень 1514 р. в Брюселі Вивчав медицину в Монпельє, Парижі, доско­нально володів грецькою, латинською й арабською мовами. З перших років навчання на медичному факультеті виявив ви­няткову пристрасть до вивчення анатомії. Не задовольняючись лекціями своїх учителів, які викладали її за Галеном, Везалій навіть під загрозою смертної кари викопував із товаришами потайки на кладовищі свіжі трупи й знімав повішених злочинців за стінами міста, переховував їх у себе в приміщенні та вивчав на них анатомію. Маючи 23 роки, він поїхав у Падую, де був у ті часи найкраще обладнаний анатомічний театр, блискуче провів там низку диспутів, виявив великі знання з анатомії й невдовзі (у віці 25 років) отримав звання професора анатомії цієї відомої школи. Везалій, досліджуючи людські трупи, виправив усю тогочасну анатомію, відзначив близько 200 істотних помилок Галена. Праці Везалія стала об’єктом шаленої критики прибічників Галена, які вважали авторитет Галена непорушним. Учитель Везалія в Парижі Жак Дюбуа Сільвій прилюдно прокляв свого учня, спалив його книгу, обізвавши його не Везалієм, а Везанусом (vesanus – божевільний). Доля Везалія була сумна. За на­мовою заздрісників, його звинуватили в анатомуванні ще живої людини – і він змушений був їхати замолювати свій гріх над «гробом господнім» у Єрусалимі. На зворотному шляху корабель розбився, Везалій опи­нився на безлюдному остро­ві Занте. Помер 15 жовтня 1564 р., на острові Занте в Іонійському морі від голо­ду й хвороби. Тут пізніше йому встановлено па­м’ятник.

 

Він переконливо спростував твердження Галена, що правий шлуно­чок серця у дорослих сполучається з лівим. Везалій критикував помилки Галена спочатку дуже обережно, у формі шанобливих «коментарів». Та, зібравши свої анатомічні дослідження й систе­матизувавши їх, він опублікував у 1543 р. великий твір «De humani corporis fabrica, libri septem» («Будова людського тіла, в семи частинах»), який прекрасно ілюстрував художник Калькар – учень Леонардо да Вінчі та Тиціана. У І книзі описано скелет, II –зв’язки й м’язи, III – судини, IV – нерви, V – нут­рощі, VI – серце, органи дихання, VII – мозок.

Праця Везалія, за визначенням І. П. Павлова, у його перед­мові до російського видання трактату Везалія (М., 1950), – «це перша анатомія людини, яка не просто повторює вказівки й думки стародавніх авторитетів, а спирається на роботу вільного дослідницького розуму». У 1555 р. вийшло

 

 

друге видання твору Везалія, доповнене й перероблене ним і набагато краще надру­коване.

Серед анатомів Падуанської школи перше місце належить Андреасу Везалію, праці якого становлять цілу епоху в анато­мічній науці. На численних рисунках людське тіло ніде не зобра­жено у Везалія непорушним, у лежачому положенні, а всюди динамічно, у русі. Рисунки до лекцій Везалія свідчать, що його лекції су­проводжувалися порівняль­ними

демонстраціями із жи­вим натурщиком, зі скеле­том. Везалій був новатором не лише у вивченні, а й у викладанні анатомії. Його лекції так само, як і рисун­ки в книзі, давали уяв­лення не тільки про будову, але частково й про функції організму. Вони характерні для епохи Відродження, її життєствердного оптимізму, що зна­ходило свій вияв нелише в художній літературі, але навіть і в анатомічному атласі. Для учнів Везалій опублікував скоро­чений виклад великої праці – «Епітоме» (щось на зразок кон­спекту або узагальнених висновків).

Ця перекладалась книга у XVIII ст. в Москві Єпіфанієм Славинецьким («Врачевская анатомия»).

 

 

Хребетний|хребцевий| стовп людини за Везалієм (а) і Леонардо да Вінчі (б), порівняно із сучасним зображенням (в). Малюнок Леонардо точніше передає вигини|згини| стовпа, ніж малюнок, поміщений півстоліттям опісля в книзі Везалія.

Малюнки скелетів (іллюстрації до твору А. Везалія» Про будову людського тіла». Гравюра І. С. Ван Калькара, 1543 р.).

 

 

 

Малюнок м’язів людини А. Везалія

 

 

А. Везалій

 

 

Роботу Везалія щодо дальшого вивчення будови людського організму продовжували багато видатних учених, переважно італійських. Габріель Фаллопій (1523—1562 рр.) описав анатомію зубного апарату, слухового органа, статевих органів (фаллопієві труби).

Габріель Фаллопій народився в м.Модена. Італійський лікар та анатом епохи Відродження.Його сім′я була знатною, але бідною, тому йому було дуже важко отримати освіту.Щоб покращити матеріальне становище Фалопій став священником і в 1542 році був призначений канонніком кафедрального собору Модени. Медицині він навчався в університеті Падуї у Везалія та Реальдо Коломбо, а також в університеті Феррарі, де в той час була одна з кращих медичних шкіл Європи

Завідував кафедрою анатомії в Феррарі, Пізі та Падуї. В Падуї був директором знаменитого ботанічного саду.

Описав напівкружні канали, клиноподібні пазухи, трійчастий, слуховий та язикоглотковий нерви, канал лицевого нерва, а також маточні труби, які названі в його честь фаллопієві. Свої відкриття Фаллопій описав в праці «Opera genuina omnia» (1600, 1606рр.)

 

Бартоломео Євстахій (1510—1574 рр .) докладно описав нирки, орган слуху (євстахієва труба).

слуху (євстахієва труба).

 

 

Бартоломео Євстахій (лат. Eustachius; італ. Eustachio; народився біля 1510 — 27 августа 1574) — італійський лікар та анатом, был папським лейб-медиком і професором анатомії в римській школі Сапієнца. Євстахій є одним із основоположників наукової анатомії. В її основу покладено порівняльно-анатомічні дослідження органів людини і людського зародка, а також патологічні розтини. Його іменем названа відкрита ним «Євстахієва труба» (лат tuba Eustachii.) – сполучна труба між барабанною порожниною і носоглотковою порожниною,яка сполучала середнє вухо з повітрям, що знаходиться зовні. Таким чином ця труба вирівнює тиск повітря між середнім вухом та оточуючим повітрям. Зазвичай ця труба закрита і відкривається під час ковтання та позіхів.

Євстахію належит відкриття наднирників у людини, протее про важливу їх функцію він не підозрював. Також він вивчав будову нирок та зубів

За своїми поглядами Євстахій був послідовником Галена і противником А.Везалія.

Як всі анатомии Євстахій працював лікарем і здобув славу хорошого та доброзичливого цілителя. Студенти обожнювали його цікаві лекції. Євстахія ставлять в один ряд з А.Везалєм та Фаллопієм- третій великий анатом XVI століття.

Помер Б.Євстахій в 1574 р. У віці біля 54 років.

 

 

Одночасно з ним Вв Іспанії цілком самостійно описав мале коло кровообігу доктор Мігель Сервет (1509 (1511)—1553 рр .). – іспанський мислитель і лікар. Висловив ідею про існування малого кола кровообігу й передбачив його фізіологічний сенс.

Мігель Сервет, богослов-антитринітарний, лікар, уперше в Європі описав мале коло кровообігу. Мігель вивчав право в Тулузькому університеті, потім якийсь час був секретарем Хуана де Кинтани, сповідувача Карла V. Покинув Іспанію в 15-річному віці та його подальше життя пройшло в поневіряннях.

 

 

Антитринітарні погляди Сервета викликали протест як на католицькому, так і в протестантському світі, і він був вимушений ховатися, прийнявши ім’я Михайла Віллановануса (Мішель Вільнев), за назвою свого рідного міста. Після 1532 р. Сервет поселяється в Ліоні й протягом трьох років працює в друкарні Трехзелей. У цей період він пише коментарі до нового видання «Географія», у якому, зокрема, відновлює забутий пріоритет Колумба у відкритті Нового світу.

У 1535–1538 рр. Мігель Сервет вивчає медицину в Паризькому університеті. Його астрологічні заняття викликали незадоволеність професорів університету, справа розглядалася Паризьким парламентом, після чого Сервет був вимушений утікати з міста. Він живе в різних містах Франції, займаючись під чужим ім’ям лікарською практикою. Після 1540 р. Мігель стає особистим лікарем архієпископа П’єра Пальм’є у Венні. Листування з Кальвіном, яке Сервет веде протягом декількох років, виявляє повну незгоду їх у поглядах, і Кальвін відносить Сервета до злих ворогів християнської релігії.

У 1553 р. у Венні анонімно виходить головна праця Мігеля Сервета «Відновлення християнства», що висловлює основи його антитринітарної «раціональної теології». Убачаючи безглуздим хрещення немовлят, Сервет вважає, що хрещення повинне здійснюватися вже в зрілому, свідомому віці. Розглядаючи поняття душі, Сервет спробував дати уявлення про кров як домівку душі, уперше в Європі описав мале коло кровообігу. Пріоритет його у вивченні кровообігу вважався незаперечним до тих пір, поки в 1929 р. в Дамаску не був знайдений рукопис арабського лікаря Ібн-аль-ннНафіса з описом легеневого кровообігу. Прямі текстові збіги в описах Сервета й Ібн-аннафіса дають змогу припускати знайомство Сервета з текстом його арабського попередника.

 

 

Книга Мігеля Сервета була визнана єретичною, а весь її тираж знищений. Книга вийшла з ініціалами M. S. V., що дало змогу інквізиції встановити авторство Сервета. Він був зарештований, але під час судового процесу втік із в’язниці й був заочно засуджений до смерті. Покинувши Францію, Сервет, мабуть, намагався знайти притулок в Неаполі. Його шлях лежав через Женеву, де його впізнав Кальвін, і за вироком женевської консисторії, Мігеля Сервета спалено на вогнищі (27 жовтня 1553 р.).

Упродовж життя Мігель Сервет не був прийнятий ні католиками, ні протестантами. Він увійшов в історію насамперед як перша жертва протестантського фанатизму, і його смерть поклала початок багатовікової дискусії про свободу совісті.

Сервет спростував погляд Галена щодо просочування крові з лівої половини серця в праву через невеликі отвори, які нібито є в перетинці між передсердями, і вперше дав правильне уявлення про рух крові з правого шлуночка серця до легень по гілках легене­вої артерії й від них – по гілках легеневих вен у ліве передсердя. Він уважав, що в легенях відбувається видалення з крові «сажі» і її насичення «свіжим повітрям», внаслідок чого утворюється «життєвий дух», що є джерелом усіх рухів організму.

Після Сервета дослідження руху крові продовжувалося.

Із Падуанського університету вийшла праця Ієроніма Фабріція (1537—1619рр.) – учня Фаллопія та вчителя Гарвея, який першим продемонстрував в експерименті (1603 р.) й описав ве­нозні клапани. Він помітив, що вени відкриваються в бік серця, але не дав цьому пояснення.

 

 

 

 

Фабріцій Джіроламо (Fabrizi Girolamo d'Acquapendente, 1537—1619) — італійський анатом і лікар, вчитель Вільяма Гарвея. Народився в Аквапенденті. З 1550 року вивчав медицину в Падуанському університеті. З 1562 по 1566 року — професор анатомії в Падуї, пізніше очолював кафедру анатомії та хірургії в Венеції. В Падуї за його допомогою був збудований новий, вдосконалений анатомічний театр. Один из основоположників порівняльної анатомії та ембріології. Точно описав будову легень, гортані, стравоходу, ока, а також пуповини і плаценти. Відкрив венозні клапани (1574). Досліджував развиток курчати в яйці. Фабріцій в 1600 році описав мозкову тріщину, яка відділяє скроневу кістку від лобової. На честь вченого названий лімфоепітеліальний орган, який розміщений в задній частині клоаки у птахів – фібріцієва сумка. Рукопис Фабріція «De formatione ovi et Pulli», що в перекладі означає «Про розвиток яйця і курчати» знайшли серед його лекцій після смерті. Вона опублікована в 1621 році і містить перший опис сумки. Праці Фабріція були видані в 1687 году Бернхардом Альбінусом.

 

 

Знаменитий своїми відкриттями в галузі анатомії та ембріології італійській лікар узагальнив хірургічні знання свого часу у двохтомній праці, яку видав у 1617 р. Професор із Падуї прославився і своєю щедрістю: на гроші, які він накопичував упродовж життя, він побудував знаменитий анатомічний театр. Унікальна на той час споруда прославила Падуанський університет, а медики Європи отримали можливість відкрито й комфортно проводити розтини.

Професор цього ж університету Реальдо Коломбо (1516—1559 рр.), безпосередній учень і наступник Везалія по кафедрі, залишив опис малого кола кровообігу.

 

Коломбо народився в Кремоні в 1515 або 1516 році в родині аптекаря. Працював спочатку в аптеці, пізніше навчався в Мілані, Венеції і Падуї.Вивчав мистецтво в Мілані, пізніше на протязі 7 років працював асистентом відомого венеціанського хірурга. В 1540 році переїхав в Падую, де вивчав медицину на кафедрі А.Везалія. В 1541 році він став асистентом Везалія В 1543 році Коломбо був тимчасово призначений зав кафедрою замість Везалія,.В січні 1543 року він став постійним завкафедрою, а Везалій був призначений придворним хірургом імператора Священої Римської імперії Карла V.

Між А.Везалієм та Коломбо були спочатку дружні відносини. Проте після того як Везалій в 1543 дізнався, що Коломбо публічно критикує його анатомічні роботи, дружба розірвалася. Везалій назвав Коломбо «не до кінця освітчений».

В 1545 році Коломбо очолив кафедру анатомії у новому університеті Пізи. В 1545 році він переїхав в Рим і став професором Римського університету в Ла Сапієнца, де працював до самої смерті в 1559 році. В Римі проводив анатомічні дослідження разом з Мікеланджело. Керув лікуванням відомих представників духовенства

Працею всього життя Коломбо була книга De re anatomica,, в якій він описав свої анатомічні спостереження і висновки. Книга складалася з 15 розділів і була закінчина незадовго до смерті в 1559 році. Планувалось, що ілюстрації до книги виконає Мікеланджело, але цим планам не довелося здійснитися, так як художник помер за 5 років до завершення роботи над текстом. Єдина гравюра Мікеланджело, на якій зображений Коломбо в анатомічному театрі за розтином трупа.

Гравюра Мікеланджело. Коломбо за розтином трупа

 

 

У праці «De re anatomica», надрукованій у Венеції в 1559 р., він під­твердив, що «кров прибуває легеневою артерією до легенів, де розріджує­ться, потім, поєднавшись із повітрям, вона іде до лівого шлуночка серця через легеневу вену; це явище досі ще ніким не було помічене, хоч і доступне для спостереження всім». Центром кровообігу Коломбо вважав, за Галеном, не серце, а печінку.

 

 

Андре́а Чезальпіно, або Цезальпіно (1519–1603)

Народився

 

6 червня 1519, Ареццо, Тоскана, Італія — помер 23 лютого 1603, Рим, Італія) — Італійський лікар, природознавець і філософ. На початку діяльності він працював і Пізі. (1555) В Римі Цезальпино продовжував свою викладацьку діяльність в папській Колегії мудрості 1592).

 

У Римі Чезальпіно займався викладацькою діяльністю й там же помер.

Деякі учені вважають, що Чезальпіно першим (ще до Гарвея) відкрив кровообіг, він описав велике коло кровообігу.

Серце Чезальпіно розглядав як центр руху крові та вказав на доцентровий струм крові у венах. Він докладно описав камери серця, малого кола кровообігу, відзначив розходження в структурі легеневих артерій і вен, аналогічні розходженням у структурі системних артерій і вен, але в нього ще не було уявлення про велике коло кровообігу. Чезальпіно знайшов з’єднання між ворітною та нижньою порожнистою венами, описав зв’язок між розширенням артерій і скороченням серця й звернув увагу на питання можливого зв’язку між артеріями та венами.

 

Д. А. Бореллі (1609–1679)

Д. Бореллі – професор із м. Пізи. Він був учнем Галілея. У своєму трактаті «De motu animalium» («Про рух тварин») він розглядав людський організм як машину, рухи кінцівок уподоблював дії важеля, обчислював математично силу серця тощо.

 

 

 

 

Ятромеханічні уявлення про роботу суглобів і м’язів

Плеча. Таблиця із праці Джованні Альфонсо Бореллі

«Про рух тварин» (Рим, 1680–1681 рр. Москва.

Ф. Бекон (1561–1626)

 

Магістр богослов’я Оксфордського університету й франциський монах спробував заново осмислити та переробити освячені церквою догмати, за що жорстко поплатився. У народі його назвали «дивним лікарем». У своему трактаті «Opus majus» Р. Бе