Анатомії університету св. Володимира з 1868 до 1890 Р.

 

Народився В. О. Бец 26 квітня 1834 р. в селі Татарівщині (передмістя Остра) Чернігівської губернії. Він походив з української дворянської родини, у якій дотримувалися демократичних поглядів. Середню освіту здобув у Ніжинській і 2-й Київській гімназіях. 1853 р. вступив на медичний факультет Університету Св. Володимира, по закінченні якого в 1860 р. йому присвоїли ступінь лікаря з відзнакою. Після закінчення університету в 1860 р., за згодою професора Вальтера, В. О. Бец залишений на кафедрі анатомії помічником прозектора. Із травня 1861 р. по вересень 1862 р. В. О. Бец був відряджений (за рекомендацією О. П. Вальтера) на традиційне в ті

 

часи стажування за кордон у провідні клініки Європи. Молодий фахівець стажувався в Гейдельберзі в Бунзена, Гельмгольця й Кірхгоффа; у Відні –у Брюкке, Людвіга та Гіртля; у Вюрцбурзі –у Келлікера. За кордоном В. О. Бец починає писати докторську дисертацію «Про механізми кровообігу в печінці». У 1863 р. він захищає цю роботу. У дисертації розглядає структури печінки не в статиці, а в динаміці фізіологічного процесу. В. Беца обрано прозектором кафедри анатомії медичного факультету Університету Св. Володимира. Починаючи з 1864 р., він читає лекції студентам з анатомії та гістології. В.О. Бец був чудовим лектором, його лекції відвідували не лише студенти, а й лікарі, які готувалися до захисту докторських дисертацій. У цей період він вивчає мікроскопічну будову наднирників, їхні нерви, кровоносні та лімфатичні судини, описує хромафінну реакцію мозкової речовини наднирникових залоз. У 1868 р. В. О. Бец затверджений екстраординарним, а в 1870-му – ординарним професором кафедри анатомії. У 1869 р. його обрано завідувачем кафедри анатомії Університету Св. Володимира, яку він очолював до 1890 р. Це був найбільш плідний період наукових досліджень професора Беца з вивчення анатомії центральної нервової системи.

У 1883 році В.О.Бец разом із професором Б. А. Антоновичем опублікував книгу «Исторические деятели юго-западной России», яка сприйнята царською владою Росії як протест проти національної політики й загострила існуючий до цього антагонізм між прогресивно налаштованою групою професорів, до якої належав В. О. Бец, і реакційно налаштованим керівництвом університету. У цій обстановці В. О. Бец був змушений залишити університет, пропрацювавши в ньому майже 30 років. Тому в 1890 р. В. О. Бец у розквіті сил (у віці 56 років) залишає посаду завідувача кафедри й працює консультантом із нервових хвороб Кирилівської лікарні м. Киева. У подальшому аж до своєї смерті працював головним лікарем Південно-Західної залізниці, продовжуючи бути консультантом Кирилівської лікарні.

Помер Володимир Олексійович Бец в шістдесятирічному віці в 1894 р. Похований на території Видубицького монастиря в Києві.

 

Багатогранна діяльність В. О. Беца не перешкоджала, а допомагала головній справі його життя – вивченню будови головного мозку. Загальновідомо, що людський мозок – це, можливо, найбільш складна із живих структур у Всесвіті. У зв’язку з цим нервова система завжди перебувала в центрі уваги вчених-дослідників. Між тим вислів відомого італійського

 

анатома XVII ст. Ф. Фонтани про мозок: obscura textura, obscuriores morhi, functiones obscurissime (який можна перекласти як «незрозумілої будови, невідомих властивостей, найзагадковіших функцій») залишався актуальним аж до кінця ХІХ ст.

У ХІХ ст. почалося цілеспрямоване об’єктивне вивчення функцій нервової системи (здебільшого головного та спинного мозку); причому основні дані отримані в результаті анатомічних і гістологічних досліджень.

До архітектонічних робіт В. О. Беца справжніх анатомічних доведень розчленування кори на окремі структурні одиниці не було. Багато дослідників, установлюючи факти функціональної відмінності різних відділів кори великого мозку, не пов’язували їх із певними морфологічними структурами й, зазвичай, розглядали їх у дусі теорії евристичного паралелізму Мейнерта, яка визначала явища свідомості та матеріальні процеси як щось по суті зовсім різне.

Взаємозв’язок фізіології, анатомії, гістології центральної нервової системи та клініки нервових хвороб був добре зрозумілим В. О. Бецу, який у вступній лекції з анатомії 22 вересня 1870 р. казав: «Если физиология не руководствуется анатомией, то добытые физиологией теории рассеиваются первым анатомическим термином... Анатомия мозга нуждается в добывании многих фактов, в весьма многом их объяснении, даже нуждается в объяснении многого, давно известного, но одиночного, которое, как одиночный верстовой столб, стоит без надписи...».

Пов’язуючи структуру з функцією, В. О. Бец першим у світі почав вивчати цитоархітектоніку кори великого мозку. Епохальною подією в історії нейроанатомії ХІХ ст. стало відкриття В. О. Бецом у 1874 р. гігантських пірамідних клітин у V шарі кори передцентральної звивини та прицентральної часточки великого мозку. В. О. Бец не тільки описав ці клітини (які з того часу у всьому світі називають «клітинами Беца»), але й довів, що вони є морфологічним субстратом локалізації описаного Фрічем і Гітцігом рухового центру, який регулює діяльність скелетних м’язів. Таким

чином Володимир Олексійович став засновником учення про морфологічні основи динамічної локалізації функцій у корі півкуль великого мозку.

Слід зазначити, що своє відкриття В. О. Бец зробив тоді, коли його сучасник, відомий австрійський анатом Й. Гіртль у книзі «Руководство к анатомии человеческого тела с указанным на физиологические основания и практические применения ее» (1878) писав: «Анатомию же внутреннего строения мозга, в настоящее и вероятно и в будущее время можно сравнить с запечатанной семью печатями и притом еще иероглифами исписанной книгою. Что касается учения об отправлениях мозга, то самые гордые физиологи смиренно преклоняют главу свою, и признаются, что о душе человеческой знают только, что она не имеет крыльев» (в цитаті залишена орфографія оригіналу).

У статті «О подробностях строения мозговой корки человека» (1882) В. О. Бец зазначив: «...по моим исследованиям корка передней центральной извилины и парацентральной дольки содержит гигантские клетки, расположенные группами в виде гнезд». Слід підкреслити, що в нейро- анатомії до цього часу точиться дискусія про те, хто першим сформулював принцип колончастої будови рухової кори – Вернон Маунткасл у 1960 р. чи Лоренто де Но в 1943 р. Є всі підстави вважати, що це першим зробив Володимир Олексійович Бец.

Використавши для виготовлення гістологічних зрізів прилад Марші, учений дослідив вертикальні зв’язки між нейронами різних шарів кори й, зокрема, у згаданій вище статті дав такий опис кіркових колонок: «Передняя центральная извилина, начиная с верхней границы нижней трети своего протяжения, представляет по направлению вверх следующие особенности: сперва в ней сверху пятого слоя появляются одиночно и парами большие клетки, находящиеся на значительном расстоянии пара от пары. Далее, кверху эти клетки группируются по три и по четыре вместе гнездами, и расстояния между гнездами уменьшаются. Еще более кверху эти гнезда составляются уже из большого количества клеток, не менее 4, а то бывает их 5 и даже 7 и из прежнего места, т. е. сверху пятого слоя, они переходят уже в третий слой и в нем располагаются как бы связанным слоем, заходя поодиночке во второй слой, а также в четвертый и сверху пятого. К парацентральной дольке слой этот опять разделяется на гнезда, а в самой дольке клетки эти располагаются то слоями друг над другом, то гнездами, занимающими различные положения».

Нині в наукових виданнях і підручниках із неврології зазначено, що вертикально орієнтовані колонки нейронів є елементарними функціональними комірками рухової кори, але, на жаль, у всіх них немає посилань на науковий пріоритет В. О. Беца.

Слід також підкреслити, що Володимир Олексійович першим порушив актуальне нині питання про будову сірої речовини, важливого складника лімбічної системи – Аммонівого рогу. Український морфолог установив, що пірамідні клітини Аммонівого рогу розташовані одна проти одної й нагадують клубок, у зв’язку з чим В. О. Бец назвав їх «корковыми клубочками, glomeruli corticales». Із такою структурною особливістю сучасні неврологи пов’язують те, що Аммонів ріг є найбільш епілептогенною частиною всього мозку. Крім того, пірамідним нейроном Аммонівого рогу відводиться значна роль у забезпеченні пам’яті та в генезі її порушень. Як не дивно, але дані В. О. Беца з цитоархітектоніки Аммонівого рогу не приведені навіть у спеціальних сучасних оглядових публікаціях з анатомії лімбічної системи.

Вивчення мікроскопічної будови кори головного мозку принесло київському професору світову славу. Володимир Олексійович опрацював оригінальну методику ущільнення мозку та забарвлення нервових клітин, що дало йому змогу зробити унікальні гістологічні препарати, систематизовано вивчити рельєф півкуль великого мозку й установити закономірності цитоархітектоніки кори. Застосувавши розроблену методику, В. О. Бец виготовив гіпсові зліпки головного мозку з натури, наніс на них лінії, які вказували не лише напрямок зроблених ним мікроскопічних зрізів, а й межі окремих цитоархітектонічних ділянок. Це допомогою вченому точно визначити співвідношення особливостей форми поверхні великого мозку з особливостями мікроскопічної будови та розташування складових частин його окремих ділянок.

Детальне вивчення сірої й білої речовини великого мозку, зв’язків між ними, як це засвідчив подальший розвиток нейроанатомії, також було пов’язано з дослідженням серій послідовних зрізів через усю півкулю. Розв’язання цих завдань уперше визначено архітектонічним методом В. О. Беца та реалізовано під час вивчення гістологічних препаратів, про які сам учений писав, що «...препараты эти дают полную возможность проследить послойное распределение серого и белого вещества одного полушария, что, как известно, составляет весьма важную, но и весьма трудную часть описательной анатомии – такого исследования почти никто не предпринимал».

На з’їзді природознавців і лікарів у Лейпцигу в 1872 р. професор К. Людвіг, оглянувши колекцію В. О. Беца, запропонував надрукувати атлас малюнків із його препаратів за рахунок Дрезденської академії наук. Але український учений відмовився, бо мріяв видати атлас на батьківщині. За свої препарати В. О. Бец отримав медаль на Всеросійській мануфактурній виставці в Петербурзі в 1870 р. і медаль на Всесвітній виставці у Відні в

1873 р., де колекцію оцінено в 7000 австрійських гульденів. Як щирий патріот рідної землі, Володимир Олексійович відхилив пропозицію, зроблену йому професором В. Бенедиктом, продати колекцію гістологічних препаратів. Цю колекцію В. О. Бец подарував кафедрі анатомії людини університету, де вона разом із сигнальним і, на жаль, єдиним примірником «Атласа человеческого мозга» зберігається до сьогодні.

Учені-медики усього світу добре розуміють цінність наукової спадщини В. О. Беца. Загальновизнано, що видатний представник української медицини В. О. Бец розвивав національну науку, досяг визначних успіхів на батьківщині та увійшов до світової наукової й освітянської еліти.

Із 1865 до 1884 р. кафедру фізіології медичного факультету очолював Володимир Богумілович Томса (1831–1895).

Він закінчив Празький університет і залишився там прозектором із фізіологічноїанатомії, а пізніше – асистентом із патологічної анатомії (1854–1859 рр.). У 1859 р. В. Б. Томса переїхав до Відня, де працює асистентом К. Людвіга на кафедрі фізіології Військово-медичної академії. Після від’їзду К. Людвіга в Лейпциг В. Б. Томса виконував обов’язки професора кафедри.

 

Запрошення В. Б. Томси до Києва стало початком розвитку експериментальної фізіології на медичному факультеті й природничому відділенні фізико-математечного факультету університету. Він організував фізіологічну лабораторію, яка пізніше перетворилася у фізіологічний інститут із двома лабораторіями ─ фізіології та біохімії. Під його керівництвом розроблялося досить широке коло наукових проблем: фізіологія центральної нервової системи й нервових клітин, фізіологія травлення та лімфообігу в органах, іннервація кровоносних капілярів, анатомія й фізіологія шкіри. Він написав перший підручник ізфізіології людини для студентів. Активно залучаючи студентів до дослідницької роботи, Томса підготував багатьох досвідчених учених.

З учнів В. Б. Томси особливо слід відзначити Олександра Людвіговича Раву – випускника медичного факультету Київського університету. Із 1881 р. він працював лаборантом при кафедрі фізіології, у 1883 р. захистив докторську дисертацію на тему «Об иннервации кровообращения в легких», працював прозектором, а з 1885 р. – приват-доцентом кафедри. О. Л. Рава здійснював систематичне дослідження компенсаторної властивості центральної нервової системи після зрощування центрального й периферичного кінців двох різних перерізаних нервів. При

цьому він або вибирав соматичні нерви, або зшивав кінці соматичного й вегетативного нервів і досліджував результати перехрещування. О. Л. Рава показав, що центральні нервові апарати можуть іннервувати периферійні органи, які їм не належать, якщо вони штучно будуть пов’язані з ними нервовими провідниками. І навпаки, периферійні органи одержують імпульси від нервових центрів, до іннервації яких вони не належать. Результати цього цікавого дослідження були опубліковані в книзі «О сращении нервов различных назначений и различных функций» (1884 р.).

В. Б. Томса – прихильник наукових ідей І. М. Сєченова. Він був послідовником російської матеріалістичної фізіології й розвивав ідеї нервізму, стверджував принцип єдності організму та зовнішнього середовища.

У 1884 р. на кафедру фізіології Київського університету обрано Сергія Івановича Чир’єва (1850-1915), вихованця Петербурзької медико-хірургічної академії, де курс фізіології читав І. М. Сєченов.

Народився вчений-медик, фізіолог у Вітебську. Початкову освіту отримав у Вітебській класичній гімназії, де одночасно були землемірно-таксаторські класи. Тому після закінчення був нагороджений атестатом гімназії та званням приватного землеміра-таксатора.

У 1868 р. перейшов у Санкт-Петербурзський університет, на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1871 р. й залишився для підготовки до професорського знання.

У 1872 р. став студентом медико-хірургічної академії та одночасно працював асистентом на кафедрі фізіології.

В 1875 р. закінчив курс медико-хірургічної академії й був зарахований на військово-медичну службу. Після захисту дисертації «Зависимость сердечного ритма от колебаний внутрисосудистого давления» («Военно-медицинский журнал», 1876)» Сергій Іванович Чир’єв здобув ступінь доктора медицини.

У 1876–1879 рр. – перебував у закордонних відрядженнях, працював у найкращих фізіологічних лабораторіях та відвідував клініки нервових хвороб Німеччини, Франції, Англії й Австрії.

 

Після повернення Чир’єва у 1880 р. призначено клінічним професором Миколаївського військового шпиталю в Санкт-Петербурзі. Рік по тому він отримав звання приват-доцента на кафедрі фізіології тварин.

Із 1884 р. С. Чир’єва призначено професором кафедри фізіології в Університеті святого Володимира в Києві; 1884–1904 рр. – завідувач кафедри.

Ученому належать такі наукові роботи, як «О координации движений животных» (СПб., 1880), підручник «Физиология человека» (вып. I: «Общая физиология», Киев, 1889), монографія «Статика крови» і низка статей в спеціалізованих російських і закордонних журналах.

У 1910–1911 рр.майбутній письменник і драматург Михайло Булгаков відвідував лекції видатного вітчизняного фізіолога.

Помер у 1919 р. в Києві.

 

 

Після закінчення академії він деякий час був за кордоном і працював у лабораторії Дюбуа-Реймона. С. І. Чир’єв вивчав електричні явища в нервах і м’язах, гістологію та фізіологію центральної нервової системи й органів чуття, сприймання кольорів, кровообіг, займався питаннями клінічної медицини. Він дотримувався молекулярної гіпотези біоелектричних потенціалів Дюбуа-Реймона. АлеЧир’єв, шукаючи локалізацію «душі», помістив її в склепіння третього шлуночка, роблячи спроби експериментально обґрунтувати це. Так само на підставі експериментів він виступав проти телефонних досліджень М. Є. Введенського. Спираючись на молекулярну гіпотезу біопотенціалів Дюбуа-Реймона, науковець вважав струми дії нервів і м’язів артефактами.

Перш ніж піти у відставку, Чир’єв створив у лабораторії досить складну установку – капілярний електрометр для фізіологічних досліджень із фотографічною реєстрацією показань електрометра. За допомогою цієї установки він досліджував електрорушійні властивості мозку, скелетних м’язів і серця.

С. І. Чир’єв був визначним ученим, який зробив вагомий внесок у розвиток фізіології. Він написав підручник «Фізіологія людини», який

 

Перевидався декілька разів, проводив велику науково-просвітительську роботу, виховав визначних послідовників-фізіологів (Ю. П. Лауденбах, О. В. Леонтович та ін.).

Олександр Васильович Леонтович (1869–1943) після закінчення 1893 р. медичного факультету Університету св. Володимира спочатку працював на кафедрі гістології, а з 1897 р. – на кафедрі фізіології, що певним чином відбилося на характері його досліджень. Вони включали як фізіологічні, так і гістологічні методи.

Олександр Васильович Леонтович (1869–1943 )

 

Народився в Києві. Закінчив Київський університет у 1893 р. У 1900 р. захистив докторську дисертацію на тему «Іннервація шкіри людини».

Із 1913 р. – професор Московської сільськогосподарської академії (згодом – Московська сільськогосподарська академія ім. Тимірязєва).

Працював у Київському університеті, Київському політехнічному інституті, Інституті клінічної фізіології АН України.

Академік АН УРСР, обраний 29 червня 1929 р.

 

Із 1936 р. – завідувач відділу нормальної фізіології інституту клінічної фізіології АН УРСР.

У 1939 р. – присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки Української РСР.

Помер у Москві.

 

Основні наукові роботи вченого стосуються фізіології та гістології периферійної нервової системи. Зокрема, використовуючи метод прижиттєвого забарвлення нервових закінчень метиленовим синім, він виявив так звані перицелюляри (тонкі нервові закінчення на тілах і відростках нейронів). Це надало можливість створити теорію збудження нейрона потенціалами дії перицелюлярів. Цікавими були також електрофізіологічні дослідження серця. Для реєстрації електрокардіограми використано струнний гальванометр. У докторській дисертації О. В. Леонтовича «Нові дані про іннервацію шкіри в людини» (1906), досліджено іннервацію шкіри, становила гістофізіологічне вивчення нервів і нервових закінчень у шкірі. У цій роботі він уперше відкрив подвійну іннервацію шкіри цереброспинальними й вегетативними (симпатичними) нервовими волокнами, яку встановлено також в інших органах. Із 1913 р. він працював у Москві, потім повернувся до Києва. Із 1929 р. став дійсним членом АН УРСР. О. В. Леонтович – один з авторів підручника для ВНЗ «Варіаційна статистика» (1935). Випустив працю «Нейрон як апарат змінного струму (на основі досліджень електрофізіології перицелюлярів)»; «Анатомія і фізіологія сільськогосподарських тварин».

Другий визначний учень С. І. Чир’єва Юлій Петрович Лауденбах (1863–1910). У 1898 р. він був обраний завідувачем кафедри фармакології. При ньому наукова лабораторія кафедри збільшила обсяг наукових досліджень і проводила цікаві експериментальні дослідження як фармакологічного, так і фізіологічного змісту. Так, він виконав роботи: «Кровотворна діяльність селезінки», «Про вплив зміїної отрути й протизміїної сироватки на серце і кровоносні судини». Він вивчав також вплив токсинів на кров і матку, продовжував розробляти питання загальної фармакології. Став дійсним членом АН УРСР. Лауденбах тимчасово впродовж року очолював кафедру фізіології.

С. І. Чир’єв залишив посаду завідувача кафедри фізіології в 1910 р. і рекомендував на своє місце вже відомого фізіолога Василя Юрійовича Чаговця (1873–1941).

 

 

В. Ю. Чаговець народився 18 квітня 1873 р. на Полтавщині в родині землеміра та вчительки жіночої гімназії. Середню освіту здобув у 2-й Київській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Того ж року вступив до Військово-медичної академії в Санкт-Петербурзі, де вже на третьому курсі захопився науковою роботою. Досконало проаналізувавши теорію електролітичної дисоціації С. Арреніуса, студент Чаговець перший у світі застосував її для пояснення суті біоелектричних явищ. Він був переконаний, що «застосування нової електрохімічної теорії щодо електрофізіології дасть змогу з’ясувати досить багато питань, які досі розроблялися лише на чисто емпіричному ґрунті». Революційність переконань студента стає особливо зрозумілою, якщо врахувати, що над вивченням електричних явищ в організмах у другій половині ХІХ ст. працювали найвидатніші фізіологи того часу, а проти теорії Арреніуса низку заперечень висував Д. Менделєєв.

 

Уже після року досліджень (1896) студент-медик робить свою першу доповідь «Про застосування теорії Арреніуса щодо електромоторних явищ на живих тканинах» спочатку на засіданні хімічного товариства при Петербурзькому університеті й на наукових зборах клініки душевних і нервових хвороб академії та публікує три статті в передових на той час часописах, у т. ч. «Zeitschrift für physikalische Chemiе». Важливим висновком «студентських» робіт були принципово нові на той час уявлення про біоелектрогенез: електричні струми є дифузійними струмами, що залежать від різної концентрації та рухливості іонів у подразненій і спокійній ділянках тканини

Через необхідність «відслужити» стипендію, яку він отримував в академії, із листопада 1897 р. В. Чаговець працював молодшим лікарем резервного піхотного Лукського полку. Після служби в армії (1900) він повертається до академії й продовжує дослідження з біоелектрогенезу в лабораторії кафедри фізіології та в лабораторії І. Павлова, досліджуючи органи травлення (за сумісництвом, через відсутність штатної посади). Офіційна його робота в цей період була в Міністерстві фінансів.

Незважаючи на такі умови праці, В. Чаговець за три роки закінчив перший випуск монографії «Нарис електричних явищ на живих тканинах із погляду новітніх фізико-хімічних теорій», яку захистив як докторську дисертацію.

У 1909 р. (у 36-річному віці) В. Чаговець подає заяви в Томський і Харківський університети, які оголосили конкурси на заміщення вакантних посад. В обох цих закладах його обирають професором фармакології. Віддаючи перевагу своїй батьківщині, учений обирає Харків. Тоді ж звільняється місце завідувача кафедри фізіології Київського університету св. Володимира. В. Чаговець, який на той час уже отримав світове визнання як електрофізіолог, подає заяву, його обирають професором фізіології й завідувачем цієї кафедри. У 1910 р. він переїжджає до Києва. Коли в 1920 р. на базі медичного факультету Київського університету було створено 1-й Київський медичний інститут, В. Чаговець очолює там кафедру нормальної фізіології та продовжує займатися науковою діяльністю. 1939 р. Його обрано дійсним членом АН УРСР.

У Санкт-Петербурзі В. Чаговець опублікував свої перші пріоритетні роботи, у яких сформулював іонну теорію біоелектрогенезу й конденсаторну теорію збудження, завдяки яким його ім’я увійшло в історію фізіології та які стали основою іонної теорії збудження, що є одним із найзначніших досягнень сучасної фізіології й біофізики.

Київський період діяльності В. Чаговця (1910–1941) ознаменувався низкою важливих наукових досліджень та організаційних заходів. Він значно поповнив й

 

обладнав сучасними на той час приладами фізіологічну лабораторію, яка була заснована ще 1840 р. першим професором фізіології Київського університету Е. Мірамом і розширена професором С. Чир’євим, побудував операційну та приміщення для оперованих тварин. Лабораторія В. Ю. Чаговця, яка мала найновіші на той час прилади, у т. ч. струнний гальванометр і капілярний електрометр, стала найкращою в Росії.

Уже в перші роки своєї діяльності в Києві В. Чаговець розширює наукові пошуки, які становлять інтерес для медицини. Високий рівень робіт і престижність журналів, де вони були надруковані, сприяли тому, що українські клініцисти виявили зацікавленість до наукових розробок лабораторії, насамперед, що стосувалися електрогастрограм, електрокардіограм, секреції шлунка й підшлункової залози. Йому була притаманна й велика любов до педагогічної діяльності. Основна його педагогічна діяльність проходила в Київському університеті й медичному інституті.

Підсумовуючи основні наукові досягнення В. Чаговця, можна сказати, що він перший перетворив стару емпіричну електрофізіологію, яка не давала розуміння матеріальних процесів, що відбуваються в клітинах, на сучасну електрофізіологію, яка розкриває механізми біоелектричних явищ і має велике прикладне значення, особливо для медицини. Оскільки ці біоелектричні потенціали генеруються на клітинних мембранах, існування яких В. Чаговець визнав ще тоді, коли їх ніхто не бачив, то він заслуговує на те, щоб його вважати засновником мембранології.

 

В. Ю. Чаговець закінчив Петербурзьку військово-медичну академію, де слухав лекції з фізіології І. Р. Тарханова. У лабораторії цього вченого він виконав своє перше дослідження щодо впливу різних отрут на електромоторну силу м’язових струмів жаби.

Результати дослідів дали підставу В. Ю. Чаговцю сформулювати висновки, які мали виняткове значення для розвитку сучасних поглядів на природу нервових процесів.

Використовуючи теорію електролітичної дисоціації для пояснення електричних явищ у живому організмі, В. Ю. Чаговець уже в 1896 р. запропонував йонну теорію походження біоелектричних явищ у живій тканині. Його монографія «Очерки злектрических явлений в живых тканях с точки зрения новейших физико-химических теорий» побачила світ 1903 року. Тоді ж він захистив її як дисертацію на ступінь доктора

 

медицини. У 1906 р. В. Ю. Чаговець опублікував продовження цієї роботи -Електрофизиология нервного процесса». У своїх фундаментальних дослідженнях науковець обґрунтував конденсаторну теорію подразнення електричним струмом нервів і м’язів, яка на сьогодні загальноприйнята у фізіології. Ця праця була важливим етапом у розвитку електрофізіології.

В. Ю. Чаговець виходив із того, що поверхня живої протоплазми вкрита напівпроникною мембраною (що на сьогодні можна вважати за доведене), яка при пропусканні електричного струму заряджається на зовнішній поверхні негативно, а на внутрішній – позитивно; після досягнення потенціалу певної критичної величини виникає процес збудження.

Ставши завідувачем кафедри фізіології в Київському університеті, В. Ю. Чаговець добився отримання спеціальних коштів на придбання нових закордонних приладів, які були необхідні для електрофізіологічних досліджень. Значно розширивши лабораторію, він організував віварій, операційну й клініку для піддослідних тварин. Експериментальні роботи під керівництвом В. Ю. Чаговця велись у широкому діапазоні, що стало характерною рисою київської університетської фізіологічної школи. Успішно розвивалися дослідження в галузі електрофізіології (В. В. Правдич- Немінський), фізіології травлення (Є. Майдель) і кровообігу (С. О. Ромм), механізмів подразнювальної дії струму (Шепелевський, Капран. Левін). Дуже швидко фізіологічна лабораторія В. Ю.Чаговця в Києві зайняла одне з провідних місць серед фізіологічних лабораторій тогочасної Росії.

Після утворення Київського медичного інституту на базі медичного факультету Київського університету В. Ю. Чаговець створив кафедру нормальної фізіології. Основну наукову роботу проводили на базі заново створеного науково-дослідницького інституту гігієни й професійних захворювань, де В. Ю. Чаговець очолював відділ електрофізіології. У 1935–1937 рр. він отримав нові дані про механізм

 

подразнювальної дії електричного струму на живі тканини, які підтвердили його конденсаторну теорію збудження.

У 1908–1915 рр. під керівництвом В. Ю. Чаговця на кафедрі фізіології Київського університету працював Володимир Володимирович Правдич-Немінський (1879–1952).

 

 

В. В. Правдич-Немінський

народився в Києві у родині польсько-українського шляхетного роду Немінських гербу Правдич. У 1900 р. закінчив Першу Київську гімназію. У 1901 р. вступив на медичний факультет Казанського університету, у 1902 р. перевівся на фізико-математичний факультет. Із 1903 р. перейшов на навчання до Київського університету, який закінчив у 1907 р., отримавши диплом І ступеня з хімії на природничому відділенні фізико-математичного факультету. Керівником роботи Володимира Правдич-Немінський був професор Бордзиловський. В останній рік навчання вивчав фізичну хімію в професорів Київського політехнічного інституту В. Ф. Тимофєєва й В. В. Плотнікова.

Із 1908 р. Правдич-Немінський розпочав працювати в лабораторії фізіології Київського університету асистентом, паралельно працюючи викладачем фізіології, хімії, природознавства. Із 1910 р. був зарахований асистентом кафедри фізіології. 1915 р. – поступив на третій курс медичного факультету, який закінчив 1917 р., отримавши диплом «лікаря з відзнакою». Упродовж 1917–1918 рр. працював старшим лікарем перев’язувального пункту Союзу міст у Києві. Із 1918 до 1919 р. був співробітником лабораторії патологічної фізіології, де вивчав механізми втоми.

У грудні 1919 р. Правдича-Немінського мобілізовано до 12-ї армії РСЧА як ординатора евакопункту, пізніше призначено членом Всеукраїнської комісії з боротьби з висипним тифом. Під час обстеження хворих учений важко захворів і сам.

У червні 1920 р. Правдича-Немінського обрано викладачем фізіології тварин аграрного факультету Київського політехнічного інституту, пізніше – доцентом і професором кафедри фізіології. Уже тоді він поставлений на облік у ГПУ як представник «реакційної професури».

У 1923–1929 рр. працював штатним науковим співробітником з особливих наукових доручень при Фізико-математичному відділі ВУАН. У 1926 р. Володимира Правдича-Немінського нагороджено премією імені Мечнікова на конкурсі наукових робіт ВУАН, а 1929 р. - премією імені Данилевського на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт у Харкові.

Із квітня 1926 р. призначений завідувачем катедри фізіології Пермського університету. У 1929 р. рішенням Наркомату просвіти РРФСР Правдичу-Немінському присвоєно наукове звання професора фізіології.

У 1929 р. вчений почав працювати у фізико-хімічному відділі Українського інституту охорони материнства і дитинства. 5 листопада 1929 р. вченого заарештували, 22 березня 1930 вислали на заслання до Архангельську на три роки, ймовірно у рамках справи КДБ. До осені 1931 р. працював там лікарем. Далі був звільнений і повернувся до наукової роботи.

Із березня 1932 р. став професором, а невдовзі – завідувачем катедри фізіології Вологодського ветеринарного інституту. Але 1933 р. Правдича-Немінського звільнено як «представника старої буржуазної інтелігенції» та через його «ідеологічну ворожість». Із 1 вересня прийнято на роботу завідувача кафедри фізіології й ендокринології нещодавно створеного В’ятського зооветеринарного інституту, де науковець суттєво поповнив обладнання кафедри. Але невдовзі директор Вологодського ветеринарного інституту написав донос на Правдича-Немінського до В’ятки й до Наркомату сільського господарства СРСР і його звільнили з інституту.

У 1939–1940 рр. – завідувач кафедри фізіології сільськогосподарських тварин Полтавської державної аграрної академії.

У 1940 р. створив кафедру фізіології людини і тварин у складі біологічного факультету Петрозаводського державного університету, заклавши фундамент

 

нейрофізіологічному напряму роботи кафедри. У 1941–1944 рр. Правдич-Немінський працював завідувачем кафедри фізіології людини і тварин Саратовського університету

У 1949 р. – керівнико лабораторії електроцеребрографії та загальної фізіології Академії медичних наук СРСР. Був одружений із Правдич-Немінською Олександрою Людвигівною. Донька–Тетяна Володимирівна, кандидат біологічних наук.

Помер учений 17 травня 1952 р. на 72-му році життя

 

Основні наукові роботи В. Правдич-Немінський стосувалися проблем електрофізіології. Із допомогою струнного гальванометра йому вперше у світі в 1913 р. вдалося зареєструвати сумарну електричну активність мозку, використавши електроди, розміщені на поверхні (а не в глибині, як це робили попередні дослідники) головного мозку собаки. Отриманий запис електричних коливань він назвав електроцереброграмою. Учений встановив ритмічність у діяльності головного мозку й першим (1925 р.) зареєстрував реакцію «десинхронізації», запропонував (1951 р.) метод тоноелектроцеребрографії, що дає змогу робити висновки про електричну активність головного мозку в певні фази серцевої діяльності.

До того ж науковець з’ясував, що електрична активність головного мозку має два основні компоненти –хвилі першого порядку частотою 12—14 Гц та більш швидкі хвилі частотою до 35 Гц. Пізніше аналогічні групи коливань електроенцефалограми людини описані німецьким психіатром Гансом Бергером як альфа- й бета-ритми. Правдич-Немінський уперше показав можливість реєстрації електричної активності головного мозку тварин за допомогою електродів, розміщених на поверхні неушкодженого скальпу тварин, тобто справжню електроенцефалограму.

Розробив декілька нових електрофізіологічних приладів, зокрема подвійний ключ-комутатор та апарат для приготування металічних струн до гальванометра Ейнтховена.

Окрім робіт з електроенцефалографії й електроміографії, Правдич-Немінський вивчав біохімічний вплив іонів амонію на перебіг електричних явищ. Він показав, що поява іонів амонію в нервовій тканині супроводжує

 

перебіг хвилі збудження по нерву. Також у своїх роботах за допомогою розробленого ним 1943 р. методу мікрохімічного визначення аміаку

фізіолог установив концентрації амонію під час різних функціональних станів організму тварини, зокрема при втомі. Правдич-Немінський вивчав токсичність розповсюджених у тогочасній медицині солей роданідів, застерігаючи лікарів від їх надмірного застосування.

Роботи Правдича-Немінського щодо процесів подразнення і відповіді на нього в людини та тварин спонукали його також звернути увагу на поведінку рослини росички. Правидич-Немінський здійснив багаторічні спостереження за активним живленням указаного організму, проте наукові роботи з цієї теми так і не опублікував.

Досліджував також механізми зсідання крові й особливості фагоцитозу в крові за різних умов. Для цього Правдич-Немінський розробив метод дослідження фагоцитозу in vitro.

У 1935 р. за рекомендацією В. Ю. Чаговця на посаду завідувача кафедри фізіології людини Київського медичного інституту запрошено Данила Семеновича Воронцова, учня М. Є. Введенського.

Д. С. Воронцов (1886–1965)