Феномен психічного перенасичення

З концепцією системи напруження був пов'язаний ще один експериментальний проект: вивчення так званого перенасичення. Нестача чогось (інформації, сенсорних стимулів) і голод, з одно боку, насичення і перенасичення з іншого — можуть розглядатися як параметри не самих лише органічних потягів, але будь-яких „систем напруження". Для К.Левіна дані феномени, які стосуються елементарних потреб, — лише частковий прояв загальної мотиваційної динаміки.

Методика А.Карстен була спрямована насамперед на виявлення можливості утримання і відновлення спонукання. Піддослідному пропонувалося виконати тривале і монотонне завдання, наприклад, малювати квадратики чи хрестики.

Дослідження, проведені А.Карстен (1927), свідчать, що спочатку піддослідні досить акуратно виконували завдання, однак невдовзі (через 5-10 хв) вони починають вносити в завдання варіації, тобто дещо змінювати спосіб виконання і структуру завдання (квадратики, хрестики стають меншими або більшими, змінюється темп роботи). Інколи обстежувані вдаються до „супровідних дій": вони починають наспівувати, настукувати тощо. Ці варіації (незначні зміни способу виконання) свідчать про те, що спонукання (мотивація) до виконання завдання починає зменшуватися, настає явище „психічного перенасичення".

Такі варіації при виконанні монотонного завдання мають також характер „профілактичних" заходів: зміна в структурі заданої дії дає можливість продовжувати її, уникнути перенасичення і втоми.

Феномен перенасичення з точки зору моделі К.Левіна пояснюється тим, що рівень напруження в даній мотиваційній системі (області) знижується, стає нижчим, ніж в інших „системах напруження". Відповідно до цього, саме інші, „невичерпані", „невиснажені" системи починають визначати структуру „життєвого простору" і діяльності. Ось чому суб'єкт і відмовляється виконувати завдання, переключається на інше.

Через деякий час (як правило, через 20-30 хв), коли збільшується кількість варіацій і вони стають „грубими", дається нова інструкція: „Це монотонне завдання вам було запропоноване для того, щоб дослідити вашу витримку. Продовжуйте, якщо бажаєте, вашу роботу". Реакція піддослідних на нову інструкцію найрізноманітніша. Декого нова інструкція спонукала до переосмислення ситуації: „Ну, тоді інша справа", — часто можна почути від них. Переосмислення ситуації приводить до того, що варіації стають рідшими, менш вираженими, „перенасичення" настає пізніше. Експериментатор фіксує характер варіації, реакції і висловлювання обстежуваного, час, коли настає перенасичення і людина відмовляється продовжувати роботу. Але інколи деякі піддослідні схильні виконувати завдання якомога довше, тому що змінили для себе сенс діяльності: „Я хотів подивитися, кому скоріше набридне, Вам чи мені" або „Я хотів перевірити себе, як довго я зумію займатися цією нудною справою". Таким чином, у здорових людей залучаються додаткові мотиви або формується новий мотив для виконання дій.

Діти-олігофрени, незважаючи на здатність витримувати монотонну роботу, позбавлені можливості знаходити нові, додаткові мотиви для продовження діяльності, ієрархічна структура їхньої мотиваційної сфери недостатньо розвинена (І. Соловйов-Елпідінський, 1935). Хворі на епілепсію не тільки тривалий час здатні витримувати монотонну роботу, але й мало варіюють (Б.Зейгарнік спостерігала хворого на епілепсію, котрий виконував монотонне завдання - малював хрестики - протягом 1 год 20 хв, не виявляючи тенденції до варіації). В експериментах з хворими на травми головного мозку спостерігається зворотна тенденція: перенасичення настає у них значно швидше, ніж у нормальних людей.

Таким чином, якщо для нормальних людей монотонна робота позбавлена будь-якого інтересу і для продовження необхідне привнесення іншого, більш загального мотиву, то для хворих-епілептиків саме по собі акуратне виконання завдання було досить дійовим мотивом і мало сенс.

Проблему ролі свідомих цілей, які можуть віддалити перенасичення, досліджувала Л.Славіна (1960), вивчаючи, за яких умов свідомо поставлена ціль здатна подолати перенасичення. З'ясувалося, що введення цілі, яка обмежувала діяльність (наприклад, інструкція виконати певний об'єм роботи - не більше і не менше) змінювало структуру діяльності дитини. Майже всі діти виконали роботу за обсягом вдвічі більшу, ніж коли не регламентували їхню діяльність (коли дозволялося виконати стільки, скільки зуміють). Таким чином, свідомо поставлена ціль здатна змінити структуру діяльності і подолати або віддалити психічне перенасичення.

Часова перспектива

Вводячи це поняття, К.Левін підкреслював той факт, що психологічне поле, котре існує в даний момент, включає в себе уявлення про майбутнє і минуле особистості. Коли людина сприймає (або переживає) свій теперішній стан, то це сприйняття (переживання) неминуче пов'язане з її очікуваннями, бажаннями, уявленнями щодо майбутнього і минулого. „Психологічне минуле, сучасне і майбутнє" є частинами психологічного поля. Часова перспектива — це і є включення майбутнього і минулого, реального і ідеального в план даного моменту.

Як приклад К.Левін наводив випадки з молодими в'язнями, котрих повинні були достроково звільнити за хорошу поведінку і котрі за кілька днів до звільнення намагалися втекти. Учений задався питанням: „Чому молоді люди, яких достроково звільняли, вдавалися до таких неадекватних, навіть безглуздих дій?" К.Левін вважав, що свобода, яка „маячіла" перед ними, динамічно була вже у їхньому теперішньому життєвому просторі, майбутнє було динамічно представлено у плані даного моменту. Події майбутнього діяли в „полі теперішнього моменту", зникала грань між тим, до чого людина прагнула, і тим, що реально існувало.

К.Левін стверджував, що очікування істотно впливає на поведінку, що ситуація даного моменту включає майбутнє і минуле. Образ майбутнього являє собою таке ж мотиваційне поле зі своїми валентностями, бар'єрами, більш чи менш привабливими цілями, як і образ теперішнього.

Життєву перспективу теж можна розглядати як квазіпотребу. Проявляючись в образі майбутнього, таке напруження, що виникає в результаті прийнятих намірів, здатне зберігатись будь-який час, спонукаючи людину до досягнення віддалених цілей. Своєрідність мотивації в цьому разі полягає в тому, що квазіпотреба є стійкою, готовою як розрядитися, зникнути, так і тривалий час зберігатися. Отже твердження про ситуативний, тимчасовий характер квазіпотреби є досить відносним.

Таким чином, згідно з концепцією К.Левіна, в „життєвому просторі" особистості представлені не тільки найближчі, але і найвіддаленіші моменти уявного майбутнього, що становить єдину „часову перспективу". Психологічне минуле і психологічне майбутнє є частинами психологічного поля, яке існує в даний період часу. К.Левін підкреслював, що майбутнє і минуле не самі по собі визначають поведінку людини, а лише настільки, наскільки вони представлені в плані даного моменту.

Ця проблема стосується проблеми активності людини щодо формування віддалених життєвих планів. Такі плани складаються з ряду прийнятих конкретних намірів, але чи психологічно еквівалентні вони намірам на найближчий час? Що відрізняє, наприклад, намір присвятити вечір вивченню іноземної мови від наміру опанувати англійську за рік?

Близькі наміри відрізняються більшою визначеністю і можуть більш точно передбачатися, але це не абсолютне правило. Приймаючи рішення щодо деякої віддаленої мети, людина повинна вияснити і оцінити як об'єктивні можливості й умови її досягнення (енергетичні, часові, фінансові витрати), так і власні можливості (здібності, уміння тощо). Готовність інших людей допомагати або можливі перепони з їхнього боку також повинні бути враховані.

Дослідження рівня домагань

Рівень домагань характеризує:

1) ідеальну мету, тобто рівень складності, досягнення якого прагне людина в майбутніх своїх діях.

2) рівень домагань у конкретний момент часу, тобто вибір суб'єктом (на основі переживання успіху або неуспіху ряду попередніх дій) мети і складності наступної дії.

Методика дослідження рівня домагань, яку запропонував учень К.Левіна Фердінанд Хоппе, полягала у таких експериментальних процедурах: обстежуваним пропонується ряд завдань (від 12 до 18), які відрізняються за ступенем складності. Всі завдання нанесено на картки, розташовані перед людиною в порядку зростання їхніх номерів. Ступінь складності завдання відповідає величині порядкового номера картки. Завдання можуть бути досить різноманітними залежно від освітнього рівня і професії людини.

Дається така інструкція: „Перед вами лежать картки, на звороті яких написані.завдання. Номери на картках означають складність завдання. Завдання розташовані в порядку зростання складності. На виконання кожного завдання відведено певний час, який вам не? повідомлятиметься. Якщо ви не вкладетеся в цей час, вважатиметься, що завдання вами не виконано, і я ставлю мінус. Якщо вкладетесь у відведений вам час — ставлю вам плюс. Завдання ви повинні вибирати самі". Таким чином, обстежуваний був поставлений у ситуацію вибору цілі.

Експериментатор може на свій розсуд збільшувати або зменшувати час, відведений на виконання завдання, довільно викликаючи цим в обстежуваного переживання успіху або невдачі, може показати, що завдання виконано правильно, або, обмежуючи час, свідомо спотворити результати. Тільки після оцінки експериментатора суб'єкт повинен вибрати інше завдання.

Аналіз експериментальних даних показав, що вибір завдання (за ступенем складності) залежить від успішного або неуспішного виконання попереднього. Однак саме переживання успіху й неуспіху залежить від ставлення людини до мети. Піддослідні завжди починають працювати з деякими домаганнями і очікуваннями, котрі змінюються по ходу експерименту.

Сукупність цих домагань, котрі зміщуються з кожним досягненням, Хоппе назвав „рівнем домагань людини". Переживання успіху або неуспіху залежить, таким чином, не тільки від об'єктивного досягнення, але й від рівня домагань, котрий пов'язаний з тими цілями, які ставить людина. У кожної людини існує „ідеальна" мета, до якої вона прагне, і конкретна ціль, якій відповідає дана дія, переживання.

Дослідження рівня домагань допомогло виявити деяку динаміку поведінки і мотивації обстежуваного:

1. Діяльність припиняється після успіху, якщо зростання рівня домагань через досягнення межі можливого (коли виконано серію найскладніших завдань) або через структуру самого завдання неможливе.

2. Діяльність припиняється після ряду невдач, якщо втрачено найменшу можливість досягнути успіху.

3. Одиничний успіх після багатьох невдач призводить до припинення діяльності, якщо невдачі довели неможливість успіху за більш високих рівнів домагань.

Таким чином, кожна дія людини одержує свій сенс тільки в контексті прагнення до більш високої (ідеальної) мети.

Ф.Хоппе пояснював ці особливості наявністю тенденції „підтримувати "рівень „Я" якомога вище. Виходячи із цієї загальної тенденції, цілком зрозумілим є прагнення реалізувати успіх при розв'язанні найбільш складних завдань і, з іншого боку,— страх перед невдачами, який спонукає знижувати рівень домагань і припиняти дії після одиничного успіху, коли немає надії на успіх при більш високому рівні домагань. В цілому переважає тенденція краще вдовольнитися маленьким успіхом, ніж припинити дію після невдач, зберігши рівень домагань.

Продовжуючи дослідження рівня домагань, М.Юкнат замість окремих завдань пропонувала серію задач-лабіринтів. Перша серія (10 лабіринтних задач) гарантувала успіх, тобто піддослідний міг розв'язати їх. Це була „серія успіху". Друга серія — „серія невдачі": всі 10 лабіринтних задач, окрім першої, не мали розв'язку.

М.Юкнат досліджувала дві групи людей. Першій групі була запропонована серія, котра гарантувала успіх, іншій групі — серія лабіринтів, яка призводила до неуспіху. Коли піддослідним пропонувалось через тиждень виконати нове завдання, виявилося, що піддослідні першої групи починали зі складних і, навпаки, обстежувані другої групи починали з легких задач.

Ці експерименти дали змогу К.Левіну зробити висновки:

1. Досягнення оцінюється як успіх або невдача тільки тоді, коли воно приписується власній особистості. Існує певне співвідношення між рівнем домагань і „Я". Тенденція до зниження рівня домагань і страх перед невдачами випливають із тенденції підтримувати рівень „Я" якомога вище.

2. Для кожного завдання існує ієрархія цілей, яка визначається співвідношенням реальної та ідеальної мети.

3. Зміни рівня домагань пов'язані з конфліктом між тенденцією наближатися до ідеальної цілі та страхом перед невдачами.

Таким чином, прагнення до підвищення самооцінки за умов, коли людина вільна у виборі ступеня складності чергової дії, призводить до конфлікту двох тенденцій — тенденції підвищити домагання, щоб отримати максимальний успіх, та тенденції знизити їх, щоб уникнути невдачі. Переживання успіху (або неуспіху), що виникає внаслідок досягнення (або недосягнення) рівня домагань, спричиняє зміщення рівня домагань в області більш складних завдань (або більш легких). Зниження складності цілі (вибір легших завдань) після успіху або її підвищення (вибір складніших завдань) після невдачі свідчить про нереалістичний рівень домагань або неадекватну самооцінку. Неадекватність самооцінки може призвести до дуже завищених або занижених домагань. У поведінці це виявляється у виборі занадто складних або занадто легких цілей, у високій тривожності, невпевненості у своїх силах, тенденції уникати ситуацій змагання, некритичності в оцінці досягнутого, у помилковому прогнозі тощо.

Запитання для самоконтролю

1. Чому незавершеним дії запам'ятовуються краще, ніж завершені?

2. Чим пояснюється феномен заміщення (замісної діяльності)?

3. В чому сутність феномену психічного перенасичення?

4. Що таке рівень домагань?

5. Як пояснити часову перспективу виходячи із поняття "квазіпотреба"?

Лекція 8. Мотивація допомоги