Ситуативні чинники надання допомоги

Зважування витрат і користі

Дифузія відповідальності

Вплив соціальних норм на просоціальну поведінку (допомогу)

Вплив співпереживання на надання допомоги

Теоретико-мотиваційна концепція С.Шварца

Просоціальна поведінка (допомога, альтруїзм) — це будь-які дії, спрямовані на благополуччя інших людей. Діапазон цих дій досить широкий — від люб'язності до допомоги людині, яка потрапила в біду. Відповідно можуть бути виміряні витрати суб'єкта дії допомоги (людини, котра допомагає): уваги, праці, грошей.

Однак те, що в кінцевому підсумку йде на користь іншому, і тому, на перший погляд, здається діяльністю допомоги, може визначатися зовсім не альтруїстичними мотивами. В окремих випадках виникають сумніви стосовно того, що суб'єкт дії допомоги керується турботою про іншого (тобто наскільки він керується в своїх діях альтруїстичними потребами). Д.Макоулі та І.Берковіц визначають альтруїзм як поведінку, що здійснюється заради блага іншої людини без очікування зовнішньої винагороди. Зовні однакові акти допомоги можуть бути в одному випадку альтруїстичними, в іншому ж, навпаки, спонукатися мотивом влади і здійснюватися з розрахунку поставити іншу людину в залежність і в майбутньому підкорити її собі.

Ситуативні чинники надання допомоги (інформація про об'єкт допомоги)

Початок аналізу ситуативних детермінант надання допомоги поклали дослідження Б.Латане і Д.Дарлі, в експериментах котрих на вулиці чи в транспорті створювались ситуації, що вимагали допомоги. Прикладом може бути прохання у перехожого незначної суми грошей. Коли людина запитувала: „Чи не змогли б ви мені дати 25 центів?", то лише 34% перехожих схильні були задовольнити її прохання. Цей показник зростає, якщо прохач повідомляє своє ім'я (49%) або посилається, як на причину свого прохання, на необхідність зателефонувати (64%), чи на вкрадений гаманець (72%).

Цей приклад свідчить, що суб'єкт допомоги (суб'єкт, який надає чи схильний надати допомогу) спочатку повинен ближче ознайомитися із ситуацією, тобто з'ясувати, чи справді людина потребує допомоги, якою вона має бути і чи варто втручатися йому особисто. Перехожі прагнули насамперед з'ясувати мотивацію прохача, міркуючи: „Чи він вважає мене за дурня, чи йому необхідно подолати тимчасове утруднення, а може він дійсно потрапив у біду?" Прохачі, які надавали додаткову інформацію про себе, збільшували частоту інтерпретації ситуації як такої, що потребує допомоги.

Зважування витрат і користі

Для пояснення експериментального матеріалу Латане і Дарлі скористалися моделлю „витрат і користі". Вони запропонували елементарну схему використання цієї моделі, що зводиться до розрахунку співвідношення витрат і користі для суб'єкта допомоги. Дослідники стверджували, що людина тим меншою мірою схильна надати допомогу, чим дорожче вона їй обходиться.

Суб'єкт допомоги приймає також у розрахунок співвідношення витрат і користі для людини, яка звертається за допомогою, особливо в тих випадках, коли наслідки ненадання допомоги були б значними.

Л. Пеннер використав методику „загубленого" долара (загублена доларова банкнота лежала або в гаманці, де була вказана також адреса його власника, або в конверті, адресованому в університетську касу, або ж просто на підлозі чи стільці). Було встановлено: долар привласнювався тим частіше, чим більшою анонімністю характеризувалося місце знахідки (тобто, чим воно далі знаходилося від місця, де людина була „у себе вдома" і де її знали): у кімнаті для паління в 58%, на чужому факультеті у 18%, у себе на факультеті y 15%. випадках. Крім того, зі зростанням анонімності долар усе рідше повертався власнику: відповідні показники 18%, 35% і 40% (в інших випадках долар ігнорувався). В той же час, незалежно від місця знахідки частіше повертався долар у гаманці, ніж у конверті. І, звичайно, набагато частіше, ніж „лежачий" долар (і, відповідно, рідше привласнювався).

В ситуації привласнення долара слід, очевидно, враховувати витрати трьох видів:

а) цінність загубленого для власника долара (витрати власника долара, пов'язані із його втратою);

б) витрати того, хто знайшов, пов'язані з небезпекою (можливістю) бути „спійманим";

в) затрати, пов'язані зі зниженням самооцінки у разі привласнення долара або ігнорування даної ситуації.

Ситуація може загрожувати становищу, здоров'ю і навіть життю людини, котра надає допомогу (тобто витрати можуть виявитися занадто високими щодо користі, в тому числі і до користі для іншої людини, що зменшує ймовірність подання допомоги).

Нарешті, ситуація нещастя (лиха) вимагає швидкого реагування, і практично немає часу на обдумування можливих дій і наслідків (цілком імовірно, що випадки героїчної допомоги можна пояснити тим, що суб'єкт допомоги не мав часу на обдумування про небезпеку і можливі наслідки).

Дифузія відповідальності

Часто можливість допомоги реалізується тим менше, чим більше свідків виявляється у ситуації нещастя. Коли людина знаходиться не одна, вона орієнтується на реакції навколишніх. Кожен із присутніх стримує свою реакцію, щоб її надмірна сила або поспішність не поставили його в незручне становище, не привернули до нього уваги. Коли ж на наступній стадії суб'єкт повинен відчути себе відповідальним за надання допомоги, він чекає цього від усіх присутніх, внаслідок чого відбувається дифузія (розсіювання), а тим самим і зменшення відповідальності.

Дифузія відповідальності дає можливість пояснити такі випадки: коли в приміщенні, де проходить експеримент, зі щілини в стіні несподівано з'являється дим, суб'єкт, працюючи насамоті, швидше виявляє хвилювання і повідомляє про це експериментатору, який знаходиться в іншій кімнаті, ніж суб'єкт, котрий працює в парі з іншою людиною, яка не приділяє інциденту ніякої уваги (відповідно 37% і 10%.). Інший приклад: почувши, як у сусідній кімнаті хтось падає з драбини і кричить від болю, на допомогу приходять 70%. піддослідних, які виконують завдання насамоті, і лише 40%тих, хто працює в парі.

Слід зазначити, що ефект дифузії відповідальності має певні обмеження: коли пасажир несподівано падає у вагоні метро, надання допомоги не залежить від кількості пасажирів. Нарешті, якщо свідки нещастя — знайомі люди, становлять організовану групу, члени якої взаємодіють між собою (наприклад, професійна чи студентська група), то дифузії (і зменшення) відповідальності також не спостерігається.

Разом з тим, дифузія відповідальності (в експериментах, проведених у метро) спостерігались у випадках, коли особливості людей, котрі потребували допомогу, наводили потенційних суб'єктів допомоги на думку, що пов'язані з наданням допомоги витрати можуть бути значними. Наприклад, такі характеристики людей, котрі потребували допомоги, як очевидне сп'яніння, наявність крові, неохайний, брудний одяг та інші пов'язувалися зі значними витратами у потенційних суб'єктів допомоги і зменшували готовність надавати допомогу.