Ефект Зейгарнік (ефект незавершеної дії)

Одне цікаве спостереження спонукало К.Левіна задатися питанням щодо впливу квазіпотреби на мнестичну діяльність (запам'ятовування). Учений помітив, що офіціант ресторану краще пам'ятав замовлення тих клієнтів, яких він ще не обслужив, ніж тих, котрі щойно залишили ресторан. Виходячи із закону асоціацій, офіціант повинен був краще пам'ятати те, що замовляли люди, які тільки що вийшли, яких він уже обслужив: він їм подавав, вони заплатили, тобто був значно більший ланцюжок асоціацій. К.Левін пояснював цей феномен таким чином: у офіціанта немає потреби пам'ятати те, що для нього на даний момент не актуально (тобто замовлення клієнтів, які щойно залишили зал ресторану), але у нього є потреба пам'ятати замовлення тих клієнтів, яких він ще не обслужив.

На основі цих спостережень К.Левін висунув гіпотезу, що запам'ятовування визначається не асоціаціями, не кількістю повторень, а наявністю квазіпотреби, наміру.

Це спостереження спонукало дослідника до експериментальної, перевірки гіпотези щодо впливу квазіпотреби на запам'ятовування. Учениця К.Левіна Б.Зейгарнік провела такі експерименти: обстежуваним пропонувався ряд завдань, частину яких вони могли повністю завершити, тоді як робота над іншою частиною завдань переривалася. Потім людей просили згадати про все, що вони робили під час дослідів.

Учені вважали, що у випадку перерваної, незавершеної діяльності її мотив, не одержавши розрядки, повинен зберегти свою актуальність і тим самим зумовити краще запам'ятовування і відтворення саме цієї діяльності порівняно з діяльністю, яку довели до кінця (яку завершили).

У результаті експериментальних досліджень Б. Зейгарнік встановила, що незавершені дії краще запам'ятовуються: число відтворених незавершених завдань майже вдвічі перевищує число відтворених завершених завдань:

N_НД / N_ЗД=1,9

де   N_НД — число відтворених незавершених дій;

N_ЗД — число відтворених завершених дій.

Пізніше М.Овсянкіна, використовуючи схожий прийом переривання незавершених дій, експериментальне перевірила гіпотезу щодо „системи напруження" на матеріалі реальної діяльності, а не її відтворення в пам'яті. Ставилося завдання з'ясувати, як буде поводити себе обстежуваний за умови, коли деякі обставини (наче випадкові) не дають змоги закінчити завдання, але разом з тим йому буде надана можливість діяти на власний розсуд (залишити роботу, перейти до виконання іншого завдання, наприклад, скласти фігуру із розрізаних частин, намалювати предмет, розв'язати задачу). Та обставина, що суб'єкт приймав завдання, означає, що виник намір, напружена система (квазіпотреба). В міру того як людина виконує це завдання, тобто здійснює свій намір, ця система розряджається. Завершення виконання завдання означає розрядку системи. Як це довести?

На деякому етапі виконання завдання (ближче до кінця) М.Овсянкіна переривала піддослідного і просила його виконати інше завдання. Суб'єкт брався за іншу діяльність, яка за своєю структурою була зовсім не схожою на попередню, і завершував її. А у цей час психолог повинен був якось приховати матеріал першого завдання (наприклад, прикрити цей матеріал газетою). З'ясувалося, що у 86% випадках люди поверталися до попередньої, незавершеної діяльності.

К.Левін задався питанням: „Чому дорослі люди прагнуть завершити таку примітивну роботу, як складання фігур, не виявляючи особливого інтересу до неї?" Відповідь була такою: сам факт, що суб'єкт став учасником експерименту, виконував завдання, приводив до виникнення деякої квазіпотреби. А оскільки робота не завершена — система не розряджена. І повернення до незавершених дій означає, що система, залишаючись зарядженою, прагне розрядки.