Вплив соціальних норм на просоціальну поведінку (допомогу)

Очевидно, що надання допомоги орієнтоване також на дотримання норм або деяких універсальних правил поведінки, їхня дієвість залежить від того, наскільки людина засвоїла ці норми. Чим меншою мірою вони переживаються особистістю як внутрішньо обов'язкові стандарти, тим більше їхній вплив на дії визначається зовнішніми чинниками (передбаченням позитивних і негативних санкцій, котрі будуть накладатися ззовні у вигляді покарання або нагороди). В такому разі допомога значною мірою залежить від того, наскільки вона доступна подальшій оцінці і підкріпленню (схваленню) іншими людьми. Навпаки, чим краще норми засвоєно як стандарти поведінки, тим більшою мірою діяльність (допомога) визначається передбаченням її наслідків для самооцінки і тим меншою мірою вона залежить від зовнішніх чинників (покарання, схвалення, винагороди).

Розрізняють норми соціальної відповідальності та норми взаємності.

• Норма соціальної відповідальності вимагає надання допомоги кожного разу, коли людина, яка потребує допомогу, є залежною від потенційного суб'єкта допомоги (наприклад, унаслідок таких факторів як старість, неміч, хвороба, відсутність іншої людини чи соціального інституту, який взяв би на себе турботу про таку людину).

Чим більшою мірою об'єкт допомоги виявляється винним у своєму становищі, тим менше навколишні відчувають себе відповідальними за надання йому допомоги.

Норма відповідальності частіше актуалізується (і збільшується готовність допомогти) якщо є приклад інших.

Наприклад, якщо водій бачив, як інший водій надавав допомогу жінці, у якої трапилася аварія автомобіля, то він буде більше схильним допомогти при зустрічі з новою жертвою аварії. Причому вплив взірця буває сильнішим в тому випадку, коли суб'єкт безпосередньо бачить саму дію допомоги, а не слухає розповідь про неї.

• Норма взаємності ґрунтується на соціальному обміні матеріальними благами, діями, дарами тощо. Відплата як за добро, так і за зло („як ти мені, так я і тобі"), спрямована на відновлення рівноваги між індивідами і групами, очевидно, являє собою досить поширений принцип, який сприймається як справедливість, як „компенсаційне правосуддя".

Слід зазначити, що коли допомога надається з розрахунку на взаємність, тобто з розрахунку на майбутню компенсацію, то вона втрачає свій альтруїстичний характер.

Дієвість норми взаємності наочно демонструє лабораторний експеримент: суб'єкт в експериментальній ситуації значно більше допомагав у виконанні роботи іншому суб'єктові, якщо той раніше не відмовлявся допомагати йому сам. На думку Л.Беркоиітца, вдячність виявляється особливо сильною, якщо людина допомагає не внаслідок нормативних вимог, а за власним бажанням.

Індивід, котрий отримав допомогу, відчуває обов'язок віддячити за неї (згідно з нормою взаємності) залежно від його оцінки намірів суб'єкта допомоги і самої наданої допомоги. Відчуття обов'язку віддячити за допомогу залежить від оцінки намірів того, хто допоміг, і характеру допомоги.

Мотивація людини, котра схильна допомогти, сприймається з недовірою, якщо допомога здається неадекватною і не відповідає особливостям людини, яка потрапила в біду. В таких випадках виникає підозра, що суб'єкт допомоги переслідує корисливі цілі (зобов'язуючи таким чином іншу людину, відповідно до норми взаємності, компенсувати цю допомогу в майбутньому).

Разом з тим допомога, яка не розрахована на взаємність, також може викликати слабку вдячність або навіть агресивність і ворожнечу. Це трапляється тоді, коли людина, яка отримала допомогу, відчуває себе дуже зобов'язаною і позбавлена можливості віддячити за неї (що переживається як обмеження свободи дій).

Навпаки, індивід, котрий одержав допомогу, буде тим сильніше прагнути до взаємності залежно від таких чинників:

1) швидкість (чим швидше допомога настала);

2) адекватність (чим більше відповідала ситуації);

3) безкорисливість (чим безкорисливішими, не пов'язаними з розрахунком на взаємність) були наміри суб'єкта допомоги;

4) чим вищими виявились витрати на її надання.