Психологічний захист і дезадаптація особистості

Деякі психологи схильні вважати, що психологічний захист порушує загальну захищеність „Я", оскільки віддаляє суб'єкта від реальності, спотворює її, завуальовує джерела конфліктів, сприяє нагнітанню напруження в організмі, створює внутрішні протиріччя. Ілюзорне враження щодо доцільності захисту створюється, на думку Т.Яценко, деяким зняттям напруження, тривоги, тимчасовим розв'язанням внутрішнього конфлікту.

Т.Яценко виділяє такі негативні моменти у функціонуванні психологічного захисту:

1) відхід від реальності як наслідок втручання механізмів психологічного захисту, що призводить до дезадаптації особистості;

2) зосередження (центрація) на власному „Я" й одночасна тенденція применшувати значущість „Я" іншої людини. Це викликає негативну реакцію з боку навколишніх і деструктивне відображається на процесі спілкування з ними;

3) звуження, спотворення і блокування зворотного зв'язку, який не підкріплює бажання власного „Я". Це створює ефект закритості для нового досвіду, що, звичайно, гальмує розвиток і реалізацію особистісного потенціалу;

4) неусвідомлюваність психологічного захисту знижує рівень контролю і свободи дій за вибором.

Захисні дії обмежують суб'єкта у використанні його особистісного потенціалу, професійних знань (це стосується педагогів, психологів, менеджерів). Використання недосконалих або неадекватних механізмів психологічного захисту знижує соціальну і психологічну захищеність особистості, порушує її контакт з іншими людьми, спричиняє психологічні бар'єри у спілкуванні. Через неусвідомлюваність механізмів психологічного захисту стає неможливою свідома, вольова зміна негативних рис, що, звичайно, гальмує розвиток особистості.

За наявності психологічного захисту в суб'єкта розвивається висока чутливість до інформації, яка стосується гідності власного „Я". А інформація, що стосується його недоліків, як правило, не сприймається, ігнорується.

Загальна дезадаптація проявляється і в тому, що, використовуючи механізми психологічного захисту, прагнучи до задоволення власних бажань, людина дуже слабко і в спотвореному вигляді відображає бачення іншої людини (партнера по спілкуванню).

Ще один негативний момент, пов'язаний із функціонуванням психологічного захисту — це приписування провини за невдачу зовнішнім обставинам або партнерові по спілкуванню. Таким чином, існує небезпека несприйняття таких сторін своєї поведінки, зміна яких могла б привести до більш успішної взаємодії з людьми.

Наявність спотвореного, неадекватного зворотного зв'язку, який є наслідком функціонування недосконалих механізмів психологічного захисту, ускладнює, а часом унеможливлює адекватне відображення психологічних особливостей іншої людини.

Багато негативних рис характеру (недоброзичливість і т. п.) є похідними від захисної установки особистості. Вони можуть бути змінені лише за умови цілісного включення в таке спілкування, яке дасть змогу досліджувати свою особистість („Я"-образ, захисні механізми, неусвідомлені потреби і бажання). А такі можливості надає групова й індивідуальна психотерапія, соціально-психологічний тренінг, психологічне консультування.

Запитання для самоконтролю

1. Як співвідносяться між собою принцип задоволення та принцип реальності?

2. Які функції виконує психологічний захист?

3. Внаслідок чого, згідно з поглядами психоаналітиків, виникає тривога?

4. Чому психологічний захист може спричинити дезадаптацію особистості?

Лекція 5. Механізми психологічного захисту особистості

Витіснення Реактивні утворення Регресія Раціоналізація

Сублімація Ідентифікація Проекція Інтроекція Заміщення

Фантазія (уява) Деперсоналізація

Витіснення

Витіснення — найбільш універсальний засіб уникнення внутрішнього конфлікту, мета якого — усунення зі свідомості соціальне небажаних прагнень, потягів, бажань. Однак витіснені і подавлені потяги дають про себе знати в невротичних і психосоматичних симптомах (наприклад, у фобіях і страхах).

Витіснення вважається найбільш примітивним і малоефективним механізмом психологічного захисту, оскільки, по-перше, витіснене все-таки проривається у свідомість, і по-друге, нерозв'язаний конфлікт проявляється у високому рівні тривожності і почутті дискомфорту.

Витіснення спрацьовує, згідно із З.Фрейдом, у випадку виникнення якогось бажання, котре стоїть у протиріччі з іншими бажаннями індивідуума і є несумісним з етичними й естетичними поглядами особистості. Внаслідок конфлікту і внутрішньої боротьби, уявлення (носій несумісного бажання) витісняється, усувається зі свідомості і забувається. „Несумісність відповідного уявлення з Я хворого була мотивом витіснення: етичні й інші вимоги індивідума були силами, які витісняють. Прийняття несумісного бажання (або, що те ж саме, продовження конфлікту), викликало б значне незадоволення" (З. Фрейд, 1989). Це незадоволення усувалося витісненням.

Яка ж доля витіснених прагнень і бажань? На перший погляд здається, що, усунувши зі свідомості і пам'яті небажані ідеї, ми позбавимось від незадоволення. Але, як писав З. Фрейд, „у несвідомому витіснене бажання продовжує існувати і чекає лише нагоди активізуватися і послати від себе у свідомість спотвореного, статного невпізнаним, замісника." Це уявлення-симптом, яке заміщує витіснену думку, позбавлене атак з боку Я. „В симптомі поруч з ознаками спотворення є залишок деякої схожості з витісненою ідеєю." (З. Фрейд, 1989).

Витіснення характеризує інфантильність, незрілість особистості; найчастіше воно буває у дітей та істеричних невротиків. Якщо витіснене потрапляє у свідомість (що передбачає подолання значного опору), тоді психічний конфлікт, котрого хотів уникнути хворий, отримає під керівництвом лікаря кращий вихід, аніж з допомогою захисного механізму. Усвідомивши витіснений елемент, індивід отримує можливість свідомо оволодіти несумісними бажаннями.

Що ж заважає усвідомити витісненні бажання і думки? На думку З.Фрейда, у невротика в процесі лікування діють дві сили, спрямовані одна проти іншої: з одного боку — його свідоме прагнення згадати забуте, з другого — опір, який заважає витісненому і його похідним повернутися у свідомість. Таке прагнення не допустити у свідомість витіснених неусвідомлених бажань і думок під час психоаналітичних сеансів виявляється в опорі психоаналітику (критика на адресу лікаря, відмова повідомляти те, що спадає на думку). „Якщо опір дорівнює нулю або дуже незначний, то забуте без перекручення і спотворення потрапляє у свідомість. Коли ж опір значний, то витіснене спотворюється тим сильніше, чим сильніший опір (який спрямований проти усвідомлення витісненого). Чим сильніше спотворення під впливом опору, тим менше схожості між думкою-замісником витісненого і самим витісненим "(З.Фрейд, 1989).

Реактивні утворення

Ego (Я) може вживати заходів безпеки проти усвідомлення небажаних імпульсів і бажань за допомогою формування протилежних реакцій (реактивних утворень). Реактивні утворення — це заміна Ego небажаних тенденцій на прямо протилежні.

Наприклад, перебільшена любов дитини до матері або до батька може бути перетворенням соціальне небажаного почуття ненависті до неї (нього). Дитина, яка була агресивною до матері, розвиває до неї виняткову ніжність і турбується про її безпеку: ревнощі й агресія трансформуються в безкорисливість і турботу про інших. "Створюючи нав'язливі ритуали і вживаючи запобіжних заходів, дитина захищає матір від будь-якого спалаху своїх агресивних імпульсів" (А. Фрейд, 1993).

Хлопчик, якому дуже подобається дівчинка, раптом відчуває і проявляє ненависть і агресію до неї. Певні соціальні і внутрішньоособистісні заборони на прояв деяких почуттів (наприклад, симпатії чи любові) приводять до формування протилежних тенденцій - реактивних утворень: симпатія перетворюється на антипатію, кохання - на ненависть тощо.

Регресія

Регресія (лат. regressio, від regredior - повертаюся) — це механізм психологічного захисту, який полягає у використанні в екстремальних ситуаціях шаблонів поведінки, котрі сформувалися значно раніше і колись приносили задоволення чи полегшення. Як приклад регресії можна навести смоктання пальців, плач, дитячий лепет в екстремальних ситуаціях у дорослих; інший приклад: надмірна сентиментальність, коли доросла людина віддає перевагу романтичному коханню і ігнорує сексуальні стосунки.

Кожен з нас є і дорослим, і дитиною, тобто нам притаманні дитячі форми поведінки та мислення, дитячі методи вирішення внутрішніх конфліктів. За певних обставин, коли особистість не спроможна впоратися з вимогами реальності або Над-Я, цей дитячий рольовий стереотип вводиться в дію (актуалізується).

Регресія — це повернення на одну з попередніх стадій розвитку, до більш примітивних форм поведінки і мислення, повернення до шаблону, який сформувався в дитинстві.

Цей механізм починає діяти тоді, коли Ego не в змозі прийняти реальність такою, якою вона є, або коли особистість не спроможна справитися з вимогами Super- Ego.

З.Фрейд розумів регресію досить вузько й однобічно. На його думку, за допомогою регресії, шляхом повернення до попередніх фаз сексуального життя, котрі свого часу приносили задоволення, індивід прагне уникнути внутрішнього конфлікту.

Регресія, як і реактивні утворення, характерна для інфантильної, незрілої, як правило, невротичної особистості.

Раціоналізація

Суб'єкт, який виявився неспроможним вирішити проблему, часто пояснює це зовнішніми обставинами, недоброзичливим ставленням інших людей, а не власним безсиллям і відсутністю здібностей чи сумління. А коли не може досягти взаємності у стосунках з іншими людьми, то наділяє їх негативними рисами, знаходить чимало недоліків у них. Таке пояснення (раціоналізація) допомагає тимчасово уникнути зниження самооцінки і сприяє захисту образу "Я".

Раціоналізація — це псевдораціональне (псевдорозумне) пояснення людиною власних прагнень, мотивів дій, вчинків, що в дійсності викликані причинами, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги.

Самоствердження, захист власного "Я" — основний мотив актуалізації цього механізму психологічного захисту особистості. Найбільш яскраві феномени раціоналізації отримали назву "зелений (кислий) виноград" і „солодкий лимон". Феномен „кислий (зелений) виноград" (відомий із байки Крилова „Лисиця і виноград") — це своєрідне знецінення недосяжного об'єкта. Якщо неможливо досягнути бажаної мети або заволодіти жаданим предметом, людина знецінює їх. Тобто, коли суб'єкт не може отримати жаданий предмет (як лисиця не могла дістати виноград), то наділяє його негативними рисами.

А захист типу „солодкий лимон" має на меті не стільки знецінення недосяжного об'єкта, скільки перебільшення цінності наявного в даний момент (за відомим принципом -„краще синиця в руці, ніж журавель в небі").

Раціоналізація — це пояснення людиною власних намірів і прагнень з метою самовиправдання і самоствердження. Істинні мотиви при цьому не усвідомлюються або не розуміються, оскільки усвідомлення їх (якщо вони є соціальне небажаними) призвело б до втрати самоповаги.

Вражає те, що коли б людину не запитали, чому вона вчинила саме так, а не інакше, її мотиви, як правило (на думку людини), виявляються зразковими. Внаслідок дії цього механізму психологічного захисту людина рідко визнає свої наміри аморальними.

Раціоналізація актуалізується тоді, коли людина боїться усвідомити ситуацію і прагне приховати від себе той факт, що в своїх діях вона керувалася мотивами, які знаходяться в конфлікті з її власними моральними стандартами. Мотив, який лежить в основі раціоналізації, полягає не в тому, щоб розкрити справжні наміри, а в тому, щоб пояснити поведінку і в той же час захистити образ „Я". Ось чому раціоналізацію вважають псевдораціональним (псевдорозумним) поясненням. Раціоналізація — це пояснення власних дій і мотивів таким чином, щоб вони були узгоджені з Над -Я і відповідали бажаному Я-образу.

Сублімація

Сублімація (від лат. sublimo - підіймаю, підношу) -- один із механізмів психологічного захисту особистості, який знімає напруження в ситуації конфлікту шляхом перетворення інстинктивних форм психіки (та інстинктивної енергії) в соціально бажані для людини і суспільства форми діяльності. Іншими словами, сублімація — це переключення імпульсів, які соціальне небажані м даній ситуації (агресивності, сексуальної енергії) на інші, в соціальне бажані для індивіда і суспільства форми активності. Наприклад, агресивність може сублімуватися в спортивних іграх, еротизм - у дружбі, в творчості тощо. Агресивна енергія, трансформуючись, здатна сублімуватися (розрядитися) в спорті (бокс, боротьба), в суворих методах виховання (як у занадто вимогливих батьків і вчителів). Тобто, коли безпосередньо розрядка інстинктивних (агресивних, сексуальних) потягів неможлива, знаходиться діяльність, у якій ці імпульси можуть розрядитися.

Згідно з З.Фрейдом, сублімація — це психологічний захист шляхом десексуалізації імпульсів і перетворення їх у соціальне бажані форми активності.

На думку З.Фрейда, сублімація - один із найдосконаліших механізмів психологічного захисту, завдяки якому енергія дитячих та інстинктивних бажань і потягів спрямовується на інші, вищі, вже несексуальні цілі. Саме компоненти сексуального потягу відрізняються здатністю до сублімації, тобто заміщення своєї сексуальної мети іншою, більш віддаленною і більш цінною у соціальному відношенні (З.Фрейд, 1989).

З.Фрейд пояснював творчість особистості через сублімацію. Переключення енергії лібідо на процес творчості, жарти тощо, які миттєво викликають розрядку напруження в формі, дозволеній суспільством, — одна із найважливіших особливостей сублімації.

Ідентифікація

Коли хлопчик відчуває себе слабким і безпорадним, він "хоче бути таким, як тато", тобто ідентифікується, ототожнюється з батьком. Коли підліток відчуває себе схвильованим, він намагається бути таким же врівноваженим і сильним, як кіногерой (він ідентифікується з кіногероєм).

Ідентифікація (від лат. identicus - тотожний і facio - роблю) -це процес неусвідомлюваного ототожнення себе з іншим суб'єктом, групою, взірцем, ідеалом.

Згідно з Фрейдом, за допомогою ідентифікації маленькі діти засвоюють моделі поведінки значущих для них людей, формують Над-Я, приймають чоловічу або жіночу роль.

Ідентифікація — це неусвідомлюване перенесення на себе почуттів, рис, особливостей, які притаманні іншій людині або живій істоті.

З. Фрейд стверджував, що ідентифікація — це захист від об'єкта (який викликає страх) шляхом уподібнення до нього. Так, хлопчик несвідомо наслідує батька і цим прагне заслужити його любов і повагу. Шляхом довільної ідентифікації з агресором суб'єкт може позбавитися страху.

Завдяки ідентифікації, згідно з Фрейдом, досягається також символічне володіння бажаним, але недосяжним об'єктом (як це має місце в едіповому комплексі, коли хлопчик ідентифікується з батьком, що сприяє розвитку нормальної сексуальності індивіда).

У широкому значенні ідентифікація— це неусвідомлюване прагнення наслідувати взірець, ідеал, що дає змогу перемогти власну слабкість і почуття неповноцінності. Людина за допомогою цього механізму психологічного захисту позбавляється почуття меншовартості і відчуженості.

Вважається, що може бути ідентифікація з будь-яким об'єктом — іншою людиною, твариною, предметом, ідеєю, організацією, соціальним інститутом (з партією, наприклад).

Ідентифікація приводить до підвищення енергетичного потенціалу індивіда за рахунок символічного "запозичення" енергії в інших людей. Ідентифікуючись з кіногероєм, підліток набуває сміливості; ототожнюючись з батьком, малюк прагне бути чи відчуває себе таким же сильним і могутнім, "як тато".

Проекція

Проекція (від лат. projectio - викидання вперед) — це приписування власних витіснених переживань, потреб, рис іншим людям.

З. Фрейд розглядав проекцію як механізм захисту проти неусвідомлених асоціальних бажань і потягів за допомогою приписування іншим людям соціальне небажаних потягів. Згідно з Фрейдом, проекція — це процес „уподібнення" навколишньої дійсності власному внутрішньому світові.

Агресивна людина сприймає інших людей агресивними (тобто проектує на них свою агресивність); скупа людина сприймає інших людей скупими; підступна людина вважає підступними інших людей; для брехуна - всі інші також є брехунами.

Таким чином, проекція проявляється в тенденції людини вважати, що інші мають такі ж мотиви, почуття, бажання, цінності, риси характеру, які притаманні їй самій.

Такий, наприклад, механізм дитячого і релігійно-міфологічного світосприйняття. Примітивне сприйняття характеризується схильністю людини персоніфікувати тварин, дерева, природу, взагалі приписувати їм власні мотиви, бажання, почуття.

Називають проекцією і своєрідне ототожнення художника зі своїм творінням (Флобер писав: „Емма — це Я"). Письменник переносить на героїв своїх творів власні потреби, почуття, риси характеру.

З. Фрейд під проекцією розумів захисний механізм, який дає змогу індивіду екстеріоризувати (винести назовні) причину тривоги, а також усього того, що людина заперечує в собі. Адже, наділяючи когось певними рисами, ми можемо усвідомити і свої психологічні особливості, які проектуються на іншу людину.

Індивідуум може заперечувати або проектувати не тільки сумнівні (негативні) аспекти свого реального „Я", але й придушувати в собі і проектувати на інших свої позитивні особливості. Коли це відбувається, людина сприймає себе недосконалою, слабкою, тоді як об'єкт її проекції сприймається як досконала, сильна, ідеальна особистість.

Сучасні психологи на основі класичної проекції З. Фрейда виділяють такі види проекції:

1. Атрибутивна проекція — приписування власних мотивів, почуттів і вчинків іншим людям (за своєю сутністю нагадує „уподібнення" З.Фрейда).

2. Аутистична проекція — це детермінованість сприйняття потребами людини, котра сприймає. Власні потреби визначають те, як суб'єкт сприймає інших людей чи предмети. Наприклад, розглядаючи нечіткі зображення, голодна людина може сприйняти продовгуватий предмет як скибку хліба, агресивна - як ніж, а сексуальна - як символ чоловічої сексуальності.

3. Раціональна проекція, яка відрізняється від класичної проекції З.Фрейда раціональним мотивуванням. Наприклад, згідно з даними одного з експериментів, коли студентам запропонували висловити свої зауваження щодо структури навчального процесу, виявилося, що на відсутність дисципліни скаржилися прогульники і ледарі, а недостатньою кваліфікацією викладачів; були незадоволені двієчники. Тут, як і у випадку звичайної раціоналізації, замість визнання власних недоліків, люди схильні були приписувати відповідальність за свої невдачі зовнішнім обставинам або іншим людям.

4. Комплементарна проекція - проекція рис, додаткових до тих, які суб'єкту притаманні в дійсності. Наприклад, якщо людина відчуває страх, то вона схильна сприймати інших як загрозливих, страшних. Для неї у цьому випадку риса, яка приписується іншим, є причинним поясненням власного стану. А людина, котра відчуває себе сильною, владною, сприймає інших людей як слабких, як "пішаків".

Інтроекція

Протилежним до проекції є механізм психологічного захисту, який називається інтроекцією. Інтроекція - це включення у власну психологічну структуру „Я" зовнішніх цінностей і стандартів (щоб вони перестали діяти як зовнішня загроза). Людина наділяє себе рисами, властивостями інших людей. Наприклад, людина бере на себе функції надокучливого ментора (наставника), оскільки прояв такої риси в інших людей її дратує або травмує. З метою зняття внутрішнього конфлікту і уникнення психологічного дискомфорту людина привласнює переконання, цінності й установки інших людей.

Інтроекція - це тенденція привласнювати переконання, установки інших людей без критики, без спроб змінити їх і зробити своїми власними. Інтроекти - це окремі переконання, цінності, думки, котрі були прийняті без аналізу і переструктурування.

На думку З.Фрейда, інтроекти — це нормальні утворення (наприклад, зразки поведінки, за допомогою яких формується особистість дитини). Тобто інтроекцію можна розглядати не лише як механізм психологічного захисту, а й як механізм психічного розвитку особистості. Адже засвоюючи певні моделі (зразки) поведінки, цінності й установки, людина розвивається як особистість.

Найбільш ранніми інтроектами є батьківські повчання, які засвоюються індивідуумом без критичного осмислення їхньої цінності. Приклад інтроекції можна знайти в ситуації, коли вразливий чоловік намагається стриматися перед іншими, оскільки він засвоїв батьківську установку, що доросла людина не повинна плакати на людях.

Ф.Перлз розглядав інтроекти як небажані, навіть шкідливі утворення, а саму інтроекцію — як процес механічного привласнення зовнішніх цінностей і стандартів, котрий характерний для незрілої особистості. Він вказував, що більш досконалим механізмом, притаманним розвиненій, зрілій особистості, є не інтроекція, а асиміляція. Асиміляція - це перетворення, "перетравлення" того зовнішнього матеріалу (норм поведінки, соціальних установок, знань тощо), який пропонує і нав'язує особистості соціальне оточення.

Згідно з Перлзом, інтроекція - це тенденція привласнювати переконання, установки, інших людей без критики, без спроб змінити і зробити їх своїми. Інтроекти - це окремі переконання, установки, думки, котрі були прийняті без аналізу і переструктурування і тому не стали частиною особистості.

Заміщення

Заміщення — це реалізація незадоволених бажань і прагнень за допомогою іншого об'єкта. Іншими словами, заміщення — це перенесення орієнтованих на певний об'єкт потреб і бажань на інший, більш доступний об'єкт. Наприклад, якщо людина, яку ви кохаєте і з якою пов'язували задоволення ваших потреб і бажань, с недоступною для вас, то ви переносите всі ваші почуття і можливості задоволення потреб на іншу людину. А якщо ваша мрія стати письменником не здійснилася, то ви як заміщення можете вибрати професію вчителя літератури, що частково задовольнить ваші потреби.

У разі заміщення має місце часткова розрядка енергії, напруження, яке створюється деякою потребою і пов'язане з певним перенесенням енергії на інший об'єкт. Але це не приводить до досягнення бажаної мети, оскільки існує загроза відновлення напруженості.

Ефективність заміщення залежить від того, наскільки замісний об'єкт схожий на попередній, з яким спочатку пов'язувалось задоволення потреби (чи комплексу потреб). Максимальна подібність замісного об'єкта до першого, попереднього, гарантує задоволення більшої кількості потреб, які спочатку пов'язувались із попереднім об'єктом. Наприклад, фізика має більшу силу заміщення для математики, ніж історія, оскільки вона більш схожа на неї. І якщо математику не дати можливості працювати за фахом, то він краще себе реалізує і задовольнить свої потреби, займаючись фізикою (чи технікою), ніж історією. Отже, фізика є кращим замісним об'єктом для математики, ніж література чи історія.

10. Фантазія (уява)

Фантазія є дуже поширеною реакцією на розчарування та невдачі, коли як заміщення задоволення потреби використовуються мрії й образи. Наприклад, недостатньо фізично розвинутий хлопчик може отримувати задоволення, мріючи про участь у чемпіонаті світу,,ч спортсмен-невдаха, уявляючи, як з його суперником трапляються всілякі прикрощі і негаразди, цим полегшує свої переживання.

Фантазії виконують функції компенсації. Вони сприяють підтриманню слабких надій, пом'якшують почуття меншовартості, зменшують травмуючий вплив образ.

Досліджуючи роль фантазії, психологи вирішили перевірити гіпотезу: чи дійсно за допомогою фантазії послаблюються агресивні імпульси. Піддослідних розділили на три групи: одну групу навмисно ображали і відразу ж після цього пропонували придумати оповідання за картинками, що давало можливість виходу їхнім почуттям. Друга група не мала такої можливості і відразу після образ її займали іншими справами. Третю групу не ображали, а лише запропонували придумати оповідання за картинками. Результати експерименту підтвердили гіпотезу. Ображені виявили більшу агресивність у своїй фантазії. Ті, хто після експерименту отримав можливість придумувати оповідання, пізніше виявляли меншу агресивність і ворожість, ніж ті, хто відразу брався за іншу роботу.

Дані дослідження свідчать, що, ймовірно, поміж людьми існувало б значно більше конфліктів, якби уява, фантазія не приносили б тимчасового полегшення.

Деперсоналізація

Деперсоналізація (лат.dе — заперечна частка, person — особа) — це позбавлення інших людей індивідуальності. Якщо суб'єкт не дозволяє собі думати про інших як про людей, які мають почуття, він захищає себе від сприйняття їх на емоційному рівні (Т.Шибутані, 1969).

При деперсоналізації інші люди сприймаються тільки як втілення їхньої соціальної ролі: вони — пацієнти, лікарі, вчителі. Акт деперсоналізації інших людей може до певної міри „захистити" суб'єкта. Це дає змогу, наприклад, лікарям лікувати своїх пацієнтів, не відчуваючи хвилювання під впливом їхніх страждань. Крім цього, це дає можливість їм приховати свої справжні почуття (приязні або неприязні) за професійною маскою.

Деперсоналізація призводить також до насильства і жорстокості. Переконуючи себе в тому, що євреї — не люди, сприймаючи їх лише як носіїв певної соціальної ролі, нацисти були здатними вбивати мільйони євреїв.

Запитання для самоконтролю

1. Чому витіснення вважають недосконалим механізмом психологічного захисту?

2. В чому полягають відмінності між інтроекцією та ідентифікацією?

 

Лекція 6. Динамічна теорія особистості Курта Левіна

 

Поняття „психологічне поле" і „життєвий простір"