Співвідношення процесуального і результативного компонентів мотивації

Сенс діяльності людини не тільки в тому, щоб отримати результат; сенс діяльності полягає в самій діяльності, в самому процесі діяльності, у тому, щоб проявляти фізичну й інтелектуальну активність. Так само як і фізична активність, розумова активність сама по собі приносить людині задоволення і є специфічною потребою. Коли суб'єкта спонукає сам процес діяльності, а не її результат, то це свідчить про наявність процесуального компонента мотивації.

Процесуальний складник (компонент) мотивації набуває особливого значення у грі. Адже мотив гри лежить у самому її процесі, а не в результаті. (Наприклад, коли дитина грається, будує з кубиків будинок, мотив гри лежить не в тому, щоб щось створити, а у самому процесі гри, в творенні чогось, тобто в змісті самої діяльності). Не виграти, а грати — така загальна формула мотивації гри.

Результативний складник також представлений в іграх. Ось чому є підстави стверджувати про поєднання процесуального і результативного компонентів мотивації.

І в учінні процесуальний складник повинен зайняти відповідне місце. Прагнення подолати труднощі в учбовій діяльності, прагнення випробувати свої сили і здібності може стати особисто значущим мотивом.

У той же час результативна мотиваційна установка відіграє організуючу роль у детермінації діяльності, особливо якщо її процесуальний компонент (тобто процес діяльності) викликає негативні емоції. В цьому разі на перший план виступають цілі, наміри, котрі визначають кінцеві і проміжні точки, що, в свою чергу мобілізує енергію людини. Постановка цілей, проміжних завдань — це значний мотиваційний фактор, який варто використовувати.

Результативний складник мотивації, з одного боку, пов'язаний з окресленням далеких перспективних цілей, а з іншого — з прийняттям людиною цілей і завдань у самій діяльності.

5. Мотивування. Від мотивації і мотиву слід відрізняти мотивування. Коли людину запитати, що її спонукало до певної діяльності, то вона може навести різні спонукальні фактори (пояснення причин і мотивів поведінки), але це вже буде не мотивом, а мотивуванням. Наприклад, коли людина пояснює, що її спонукає до певної діяльності відчуття обов'язку перед суспільством, то це — не дійсний мотив, а лише мотивування. А дійсні мотиви (тобто те, що в реальності спонукає її) можна встановити лише в результаті психологічного обстеження (тестування, спостереження тощо). Може виявитися, що насправді основним мотивом, котрий спонукав людину вдатися до певних дій, було прагнення сподобатися особам протилежної статі, а не той, котрий вона навела як мотивування. Мотивування - це раціональне пояснення суб'єктом причин власних дій, яке вказує при цьому на соціальне бажані для нього (і його соціального оточення) обставини, що нібито спонукали його до вибору певної дії. Мотивування відрізняється від справжніх мотивів поведінки людини і виступає як одна із форм усвідомлення цих мотивів. За допомогою мотивування особистість інколи виправдовує власні дії і вчинки, приводячи їх у відповідність із соціальними (і своїми особистісними) нормами. Мотивування може інколи свідомо використовуватися суб'єктом для приховування справжніх мотивів його поведінки. В цьому аспекті воно пов'язане з психологічним захистом особистості.

На відміну від цілей, мотиви актуально не усвідомлюються суб'єктом: коли ми здійснюємо ті чи інші дії, то в цей момент ми, як правило, не усвідомлюємо мотиви, які їх спонукають. Однак, нам не складно навести мотивування, але мотивування зовсім не вказує на справжній мотив діяльності.

Усвідомлення мотивів є вторинним явищем, що виникає тільки на рівні особистості. Для маленьких дітей цієї проблеми просто не існує. Навіть на етапі переходу до шкільного віку, коли у дитини з'являється прагнення іти до школи, справжній мотив, який лежить в основі цього прагнення, прихований від неї, хоча вона легко може навести мотивування.