Теорія запобігання злочинності. обумовлюючим комплексом становить його центральну частину

обумовлюючим комплексом становить його центральну частину, визначає генеральне завдання цієї науки щодо забезпечення ви­рішення проблем, які охоплюються її предметом. Інша річ, що кожний елемент наукового знання, представлений у теорії кримі­нології як її предмет, має свій безпосередній предмет у вигляді відповідних соціальних відносин, у тому числі соціальної практи­ки, наукове вирішення проблем яких, їхнє теоретичне обґрунту­вання становить його предметне завдання. Теоретичні засади тако­го предмета, наразі теорія запобігання злочинності, не «спирають­ся на теоретичні положення кримінології», а є складовою її теорії, органічно пов'язаною з іншими складовими цієї науки, зокрема з теоріями злочинності, її детермінації, особи злочинця, має спільну теоретичну концепцію щодо їх розуміння та розв'язання.

По-друге, той факт, що теорія запобігання злочинності у певній частині, зокрема у теоретичному обґрунтуванні запобіжних за­ходів, тактики і методики їхнього застосування тощо, ніби вихо­дить за межі теорії кримінології та користується здобутками інших наук, приміром педагогіки, психології, соціології тощо, не є аргументом для «відокремлення» теорії цієї запобіжної діяльності від теорії кримінологічної науки. Крімінологія як синтетична на­ука не лише взаємодіє з іншими науками, користується їхніми здо­бутками, але й у вирішенні деяких проблем певною мірою інтег­рується з ними, насамперед з філософією, психологією, соціо­логією тощо, не втрачаючи при цьому свого окремого предмета.

По-третє, більш «прикладний характер» тієї частини криміно­логії, що розглядає запобіжну діяльність, також не може слугува­ти обґрунтуванням думки щодо виведення теорії цієї діяльності за межі теорії кримінології. Наведення, так би мовити, «прикладно­го» аргументу стосовно зазначеної думки свідчить про усталене, але застаріле уявлення про кримінологію як про суто теоретичну науку. Маючи, як і будь-яка наука, конструктивно-прикладну функцію, вона все більше розвивається у напрямі реалізації цієї функції, у тому числі й щодо теоретичного обґрунтування та на­уково-методичного забезпечення практичної діяльності стосовно запобігання злочинності. Розвивається й безпосередньо криміно­логічна практика, яка повинна набути значно ширшого застосу­вання й у запобіжному спрямуванні. Таким чином, «прикладний

7₂+П 7-223                                                 325

Глава 8

характер» стає потрібним не лише запобіганню злочинності, а й іншим складовим предмета кримінології. Розроблення теорії цієї діяльності у межах загальної теорії кримінології має знову набути актуальності, що була властива періоду 70-80 років XX ст.

Теорія запобігання злочинності визначає рівні, масштаби, різновиди цієї діяльності, у тому числі залежно від її цільового призначення, а також об'єкти, суб'єктів та засоби здійснення, тео­ретичні засади науково-методичного та організаційно-інфор­маційного забезпечення. Деякі з названих характеристик є одно­часно підставами видової диференціації запобіжної діяльності та охоплюваних її різновидами запобіжних заходів.

Згідно з рівнями функціонування злочинності та її проявів, передусім їхніх причин і умов виокремлюють такі три рівні діяль­ності щодо запобігання злочинності:

— загальносуспільний — здійснюється стосовно причин і умов злочинності загальносуспільного рівня;

— груповий — здійснюється стосовно причин і умов злочинних проявів певної соціальної групи, що виділена за соціальною чи соціально-демографічною ознакою (злочинність робітників, службовців, жінок, неповнолітніх та ін.) або належністю до спільного середовища (за місцем проживання, праці, навчання, дозвілля тощо);

— індивідуальний — спрямовується щодо причин і умов кон­кретного злочинного прояву.

Через взаємозв'язок причин і умов злочинності різних рівнів попереджуюча дія стосовно них на одному рівні, зокрема вищо­му, чинить свій вплив на причини та умови нижчих рівнів і на­впаки.

Залежно від спрямування обумовлюючого впливу детермінан­тів на злочинність взагалі або на її окремі види (різновиди), запобіжна діяльність також поділяється та здійснюється стосовно детермінантів злочинності в цілому або щодо чинників, які обу­мовлюють її окремі види (різновиди).

Поряд із рівневою та видовою диференціацією запобіжну діяльність поділяють за масштабом (межами поширеності) здій­снення на:

— загальнодержавну — в межах усієї країни;

І

Теорія запобігання злочинності

— регіональну або галузеву — в межах регіону, міста, району, мікрорайону, галузі суспільних відносин;

— об'єктову — на конкретному об'єкті (підприємство, навчаль­ний заклад);

— індивідуальну — стосовно конкретної особи та її мікро-
соціальних умов.

Запобіжний вплив на причини та умови злочинності та зло­чинних проявів здійснюють, як відомо, не лише заходи, що мають запобіжне цільове спрямування саме стосовно запобігання зло­чинності, а й ті, що мають інші цілі, але посередньо чинять вплив на детермінанти, пов'язані зі злочинністю кореляційним або іншим зв'язком. Наприклад, заходи щодо удосконалення системи освіти. Рівень освіти не має причинного зв'язку із злочинністю, злочини вчиняють не через певний рівень освіти. Але між ними (злочинністю і рівнем освіти) є кореляційний зв'язок. Тому підвищення рівня та поліпшення якості освіти посередньо сприяє запобіганню злочинності, тобто має посередній запобіжний ефект. За цільовим призначенням запобіжні заходи в теорії поділяють на:

1) цільові або спеціальні (спеціально-кримінологічні), що ма­ють спеціальну мету запобігання злочинності;

2) загальносоціальні, здійснення яких спрямовується на вирі­шення інших соціальних проблем, але побічно має ефект і щодо за­побігання злочинності. Щоб не змішувати назву останнього виду запобігання злочинності із загальносуспільним, який виділяється за рівнем здійснення, автор Курсу пропонує іменувати загальноза-побіжні соціальні заходи «іншими профілактично значущими». Тобто розрізняти запобігання злочинності за його цільовим призначенням як спеціально-кримінологічне та інше профілак­тично значуще, що здійснюється без адресування щодо причин і умов злочинності та конкретних злочинів.

Іноді межі здійснення загальносоціальних заходів запобігання злочинності помилково розширюють та ототожнюють їх з «ефек­тивним функціонуванням усіх (?!) позитивних інститутів соціаль­ної правової держави» і в такому розумінні стверджують, що «загальносоціальне запобігання не є предметом кримінологічної науки», хоча відразу всупереч наведеному заявляють, що «не

 

326

327

Глава 8

Теорія запобігання злочинності

 

враховувати (яким чином, якщо не запобіжним? — Авт.) ці заходи при організації протидії злочинності не можна, тому що вони ство­рюють умови для усунення чи послаблення кримінологічних фак­торів, які детермінують злочинність»¹. Ключ до розв'язання цієї суперечливої, а частково й помилкової позиції, вбачається у ро­зумінні того, що заходи загальносоціального запобігання мають своїм об'єктом явища, факти, прояви тощо, які мають із злочин­ністю, хоч і не спричинюючий чи обумовлюючий, але інший де­термінуючий, здебільшого кореляційний зв'язок або зв'язок станів. У такому разі запобіжний вплив на них, хоч і не цілеспря­мований, належить до загальносоціального. Зрозуміло, що далеко не всі «позитивні інститути соціальної правової держави» та їхнє «ефективне функціонування» пов'язані зі злочинністю таким де­термінуючим зв'язком, тому й протидія їм не належить до загаль­носоціального запобігання їй.

Запобігання злочинності здійснюється різними засобами: правовими і неправовими, процесуальними, організаційно-управ­лінськими тощо. За ознакою характеру застосовуваних засобів розрізняють кримінально-правове запобігання (впливом кримі­нального закону, покарання у вигляді виконання ним загальної та спеціальної превенції). Вказується на кримінально-виправне (пенітенціарне) запобігання, яке здійснюється стосовно засудже­ного спеціально-запобіжними виправно-трудовими засобами. Запобіганню злочинів сприяють багато кримінально-процесуаль­них засобів та процедур, які зупиняють вчинення злочинів через їх розкриття або чинять виховний вплив на підслідних, обвинуваче­них, підсудних у процесі досудового слідства і судового розгляду справи. Всі названі засоби запобігання об'єднує те, що вони засто­совуються та чинять вплив: 1) лише після вчинення злочину для запобігання рецидиву; 2) засобами, що мають інше спеціальне призначення і лише «попутно» відіграють запобіжну роль; 3) у сфері, що регулюється нормами права; 4) у межах, які визна­чаються нормами права.

На відміну від названих різновидів, багато заходів запобігання злочинності чинять вплив: 1) не тільки після вчинення злочину,

¹ Давыденко Л. М., Бандурка А. А. Зазнач, праця. — С. 13.

328

але частіше до нього; 2) у сфері, яка лише частково регулюється правом; 3) засобами, що мають виключно цільове запобіжне при­значення; 4) інколи паралельно з засобами згаданих вище різно­видів, але частіше після них. Такі заходи становлять окремий різновид діяльності щодо запобігання злочинності — суто кримі­нологічний, їх так і називають — спеціально-кримінологічні.

Дослідження спеціально-кримінологічного запобігання, здій­снюваного в індивідуальному масштабі, тобто стосовно конкрет­ної особи, показали суттєві змістовні відмінності окремих напрямів цієї діяльності. Залежно від властивих для них форм, методів і засобів запобігання, які в свою чергу залежать від стану сформованості і ступеня реалізації тих елементів системи де­термінації злочинного прояву, що відіграють роль його причини та сприятливих умов, вказану індивідуально-запобіжну діяльність можна розділити на 3 етапи: 1) до формування мотиву злочинного прояву та наміру його вчинити; 2) після його сформованості, але до початку реалізації; 3) після початку реалізації наміру через здійснення конкретних злочинних дій. З урахуванням зазначених якісних відмінностей, на кожному з етапів вжиття заходів запобі­гання вчиненню злочину, з метою відрізнити змістовну відмінність останніх, вживаються різні терміни щодо йменування відповідної запобіжної діяльності: 1) профілактика, 2) відвернення, 3) припи­нення злочинних проявів.

На початку глави вже зверталася увага на пов'язаність названих термінів з різним предметом і змістом запобіжної діяльності, яку во­ни відображають. Зараз детальніше розглянемо ці змістовні відмінності на зазначених етапах запобіжної діяльності, оскільки вони виразно проявляються саме при її практичному здійсненні, що не завжди є очевидним на теоретичному рівні, а тому вживання різної термінології для визначення діяльності на цих етапах здається надуманим. По-перше, запобіжна діяльність на зазначених різних етапах спрямовується фактично на різні об'єкти. На першо­му етапі, якому відповідає термін «профілактика», об'єктом за­побіжного впливу є сформована суспільно неприйнятна спрямо­ваність особистості, яка відображається ззовні в антисуспільних проявах, правопорушеннях, але формування криміногенної орієнтації тільки розпочалося і не визначилося у кримінальній

329

Глава 8

Теорія запобігання злочинності

 

мотивації, тим більше — у мотиві вчинення конкретного злочину. Інакше кажучи, ще відсутній намір його вчинити, а мають місце ан-тисуспільні, аморальні вчинки, що свідчать лише про початкові (не-злочинні) форми суспільної небезпечності. На другому етапі вже наявні кримінальна мотивація та в основному сформований мотив злочину і намір його вчинити, які й стають об'єктами запобіжного впливу. Конкретна мета запобігання на цьому етапі — відвернення можливості реалізації злочинного наміру, тому й позначається за­побіжна діяльність на цьому етапі терміном «відвернення». На тре­тьому етапі вже розпочаті злочинні вчинки і наявні умови доведен­ня наміру до злочинного результату. Тепер вже стосовно цих об'єктів спрямовується запобіжний вплив. Завдання і мета за­побігання на цій стадії — припинити розвиток злочинної діяльності, перешкодити їй досягти спланованого результату, тому й позна­чається вона терміном «припинення».

Крім суттєвих відмінностей щодо об'єкта впливу, зазначені напрями запобігання злочину, визначені різними термінами, значно відрізняються й сферою здійснення, що є другою підста­вою їхнього розрізнення. На першому етапі (профілактики) сфе­ра її здійснення незрівнянно ширша, ніж на наступних, охоплює джерела процесів, що детермінують формування антисуспільної спрямованості та суспільної небезпечності особистості, а також інших «віддалених» детермінантів (корелянтів та залежностей) формування цієї особистості. Запобігання на цій стадії відріз­няється завчасним виявленням та профілактичним впливом на процеси та явища, які потенційно можуть відігравати роль при­чин і умов вчинення конкретного злочину, здійснюється значно раніше, ніж проходить процес формування його мотиву. Запо­біжний вплив на першому етапі має чіткий рубіж, який відділяє його від другого етапу. Ним є сформований мотив і намір вчинити злочин. Після їхнього формування профілактику в буквальному її розумінні проводити пізно. Потрібні відвернення та припинення їхньої реалізації.

Третьою підставою розділення та окремого найменування етапів індивідуального кримінологічного запобігання є значні відмінності у сутності запобіжних заходів, що переважають на кожному з етапів. На першому (профілактичному) — це власне

330

кримінологічні засоби з переважанням виховних, соціально-пси­хологічних, педагогічних, індивідуально-побутових, медичних тощо. На другому (відвернення наміру вчинити злочин) — це переважно оперативно-розшукові заходи, що поєднуються з індивідуально-психологічними. На третьому (припинення розпо­чатого злочину) переважають криміналістичні та процесуальні засоби. З урахуванням цього на практиці, зокрема у практичній діяльності органів внутрішніх справ, давно вже розрізняють та окремо обліковують відповідні показники щодо профілактики (профілактичний облік), відвернення та припинення злочинів.

Четверта підстава диференціації етапів індивідуального запобі­гання та термінів, які їх відображають, пов'язана з різними резуль­татами запобіжного впливу, що чиниться на цих етапах. Йдеться про результати впливу безпосередньо стосовно причин, які обу­мовлюють злочин. На першому етапі результати профілактики визначаються щонайменше усуненням або недопущенням форму­вання кримінальної мотивації і мотиву злочину та загалом індивідуально-психологічного комплексу, а максимально — ви­правленням несприятливої морально-психологічної деформації особистості. Результатом запобіжної дії на другому етапі є відвер­нення на певний час реалізації злочинного наміру, проте це не свідчить про усунення його повною мірою і остаточно, а тим більше — безпосередньої причини злочинного прояву. Вона може «спрацювати» за інших умов, в іншій ситуації. Під час припинення вчинення злочину усунення його причини зовсім не планується і не ставиться за мету; на це вже пізно сподіватися, тому що причи­на реалізується у свій наслідок — вчинення злочину, який потрібно припинити, у чому й полягає результат запобігання.

Наведене, на наш погляд, переконливо свідчить про принципо­ву змістову відмінність зазначених трьох етапів індивідуального кримінологічного запобігання, що дає більш ніж достатні підстави для їхнього окремого термінологічного найменування. Той, хто заперечує наявність цих підстав, мабуть, не розібрався в них або не хоче їх бачити і зводить все лише до термінологічних маніпу­ляцій.

Існує ще одна диференціація засобів кримінологічного запо­бігання, зокрема його профілактичного етапу. Ця дифенціація

331

Глава 8

Теорія запобігання злочинності

 

пов'язана з цільовою спрямованістю профілактичних засобів. Якщо вони спрямовуються на профілактику формування безпосе­редньої причини злочинного прояву, тобто на зниження суспіль­ної небезпечності особистості, гальмування процесів криміноген­ної мотивації, взагалі, на переведення особистості з перед-кримінального до некримінального її типу, — таку профілактику нерідко йменують безпосередньою. Якщо профілактичні заходи віддалені від впливу на безпосередню причину злочинного прояву, торкаються, скажімо, джерел формування антисуспільної спрямо­ваності, її проявів, наприклад у сім'ї, школі, мікросередовищі, їх часто називають ранніми. Проте наведений поділ досить умовний і може мати сенс лише стосовно особистості та поведінки тієї самої особи.

Видова диференціація діяльності щодо запобігання злочинності та злочинних проявів здебільшого є відображенням сутності та особливостей об'єктів цієї діяльності. Об'єктом діяльності за за­гальним визначенням може бути явище, процес, особа, прояви їхньої активності, щодо яких спрямовується вказана діяльність. Об'єкти діяльності разом з її метою становлять предмет діяльності.

У запропонованому понятті запобігання злочинності її об'єкта­ми визначені детермінанти злочинності та її проявів, передусім причини й умови останніх. Вже зазначалося, що особливе значен­ня для визначення об'єктів діяльності стосовно запобігання зло­чинності згідно з кримінологічним принципом «відповідності» має предметне уявлення про детермінанти злочинності. Запобігання повинно адресно поширюватися саме на них, через що і досягається його запобіжна мета. Причому — першочергово і пріоритетно — на ті з них, які становлять безпосередньо обумов­люючий комплекс злочинного прояву.

Цим обґрунтовується важливий методологічний висновок: наскільки обґрунтованим і предметним є уявлення про детермінан­ти злочинності та злочинних проявів, їхнє детермінуюче значення, передусім спричинююче та обумовлююче як причин і сприяючих їм умов, настільки адресно точно та з урахуванням предметної зна­чущості можна визначити об'єкти запобіжної дії на ці детермінан­ти та розподілити ці об'єкти залежно від міри їх значущості і відповідної черговості здійснення такої дії.

332

Згідно з цією методологічною настановою, потрібно методично та у практичній діяльності в якості об'єктів, що потребують пер­шочергової запобіжної дії, насамперед виділити детермінуючий комплекс першої безпосередньої ланки детермінації. У ньому пер­ше місце для запобіжного впливу має бути відведено особистості особи, зокрема антисуспільним елементам її свідомості, передусім тим, які досягли суспільної небезпечності, стали підґрунтям вчин­ків, що свідчать про криміногенну орієнтацію та формування кримінальної мотивації. Такими є антигромадські, аморальні вчинки підвищеної небезпечності, подібний їм спосіб життя, поведінки, що містить реальну небезпеку криміногенності. Об'єктами першочергової запобіжної діяльності (контролю, корекції, зміни змісту, впливу тощо) повинні стати також інди­відуальні умови буття, виховання, що безпосередньо сприяють формуванню та реалізації криміногенного мотиву, такі самі за змістом об'єкти мікросередовища та конкретної життєвої ситуації.

До об'єктів першочергової запобіжної дії мають бути віднесені також індивідуальні біопсихологічні та психічні особливості осо­би з суспільно небезпечною поведінкою, стосовно яких пріоритет­но потрібні відповідні корегуючі, медико-профілактичні заходи, спеціальні психологічні тренінги тощо.

Наступними за потребою запобіжної дії мають бути визначені як її об'єкти елементи детермінуючого комплексу другої черги (порядку). Серед них більше уваги щодо здійснення запобіжної діяльності має бути приділено тим, які виконують роль причин другого порядку. Такий самий підхід необхідно використовувати під час визначення об'єктів запобіжної дії третього та наступних порядків.

Визначення об'єктів запобіжної діяльності не може бути схема­тичним, а потребує конкретного аналізу та виявлення тих об'єктів, які більш виразно проявилися під час аналізу причин і умов вчи­нення певної категорії злочинів. Важливо не ставитися до виявле­них об'єктів однаково. Часто нам стають відомими ці об'єкти, але невідомо, які з них та яку саме роль відіграють для певного типу особистості, за різних умов, у різний час та за різної життєвої ситуації. Під час аналізу причин і умов вчинення злочинів слід предметно і послідовно визначити, які з них належать до першого,

333

Глава 8

Теорія запобігання злочинності

 

другого та наступних порядків. Відповідно до цього визначати об'єкти запобіжного впливу першої, другої, наступної черги.

Все наведене вище про визначення об'єктів запобіжної діяль­ності здебільшого стосується її профілактичного етапу. Дещо інший підхід має бути застосований під час визначення об'єктів відвернення можливості вчинення злочину або його припинення. Для обох цих етапів запобігання першим і найголовнішим об'єктом впливу є особа, яка замислила вчинити злочин або вже розпочала його вчинення. Саме вплив на цю особу може відверну­ти або припинити злочин. Цей вплив може бути безпосереднім або опосередкованим, у тому числі із застосуванням оперативних можливостей, через ближче оточення, членів сім'ї. Ефективною на цих етапах запобігання може бути зміна конкретної ситуації, пере­дусім тієї умови, обставини, яка визначає можливість вчинення злочину. У такому разі відповідні засоби, знаряддя, умови охоро­ни, проникнення у приміщення, а також особи, причетні до вико­нання функцій охорони, забезпечення безпеки тощо, стають пер­шочерговими об'єктами запобіжного впливу. Зрозуміло, що термін «запобіжний вплив» тут використовується у широкому розумінні, охоплюючи й інші методи і заходи запобігання, про які йтиметься далі.

§ 2. Конституційні та інші правові засади запобігання злочинності в Україні

Питання правового регулювання діяльності щодо запобігання злочинності є дуже важливим з огляду на деякі конкретні обстави­ни. Передусім, вжиття запобіжних заходів нерідко поєднане із за­стосуванням певних обмежень до особи, наприклад тієї, яка підля­гає адміністративному нагляду, зберігає вдома вогнепальну зброю та ін. Інколи за необхідності та наявності підстав до особи має засто­совуватися примус, застереження. Заходи запобігання не можуть пригнічувати людину, принижувати її честь та гідність. З іншого боку, має бути регламентований обов'язок здійснення запобіжної діяльності. Все наведене свідчить про необхідність її правової регла­ментації. Це стало особливо важливим після закріплення в Конституції України прав і свобод людини і громадянина, які є невід'ємними і не можуть порушуватися або нехтуватися.

334

Основні напрями та засоби правового регулювання запобіжної діяльності щодо злочинності такі:

а) позитивне регулювання суспільних відносин, які право взя­
ло під свою охорону, виховна функція права;

б) встановлення у праві заборон, які стосуються деяких видів
діяльності, що можуть сприяти злочинним проявам;

в) конституційні засади запобігання злочинності;

г) законодавчі акти, що передбачають обов'язки запобіжної
діяльності, визначають обмеження, застереження запобіжного ха­
рактеру;

ґ) інші нормативно-правові акти, що регулюють організацію, порядок, форми і засоби діяльності щодо запобігання злочинності.

Позитивна роль права здійснюється через регулювання суспільних відносин, процесів, правил суспільного співжиття. Нормами конституційного та інших галузей права стимулюється суспільно корисна та суспільно прийнятна поведінка, закріплю­ються суспільні відносини, які за своєю сутністю несумісні зі злочинністю, виключають правові можливості формування та реалізації причин і умов злочинних проявів. Тим самим право створює засади зміцнення та реалізації антикриміногенного потенціалу суспільства та його інститутів.

Роль права у забезпеченні запобігання злочинності не обме­жується позитивним регулюванням. Запобіжне значення мають правові заборони, які визначаються правом стосовно відносин і поведінки, що розходяться із суспільними інтересами та інтереса­ми забезпечення прав і свобод громадян, через що за їх вчинення встановлюється юридична відповідальність. Запобіжне значення мають також виховна та освітня функції права, завдяки яким по­ширюються правові знання, робиться вплив на свідомість людей, підвищується їхня правова культура та повага до закону. Важливе значення у забезпеченні запобігання злочинності мала б також службова роль права у разі нормативного визначення підстав, умов, порядку, суб'єктів, їх прав, правових засобів та обов'язків здійснення запобіжної діяльності, зокрема спеціально-криміно­логічного напряму.

Правове забезпечення запобігання злочинності в Україні ще не має системного характеру, складається з низки норм галузевого за-

335

Глава 8

Теорія запобігання злочинності

 

конодавства, інколи не узгодженого між собою, та відомчих право­вих актів. Важливі положення щодо ролі і значення запобіжної діяльності, її змісту, відповідності принципам справедливості, гу­манності, законності, що містяться у багатьох міжнародних право­вих актах, до яких приєдналася Україна, фактично не стали змістом її національного законодавства, в основному невідомі суб'єктам запобіжної діяльності, нерідко їх не дотримуються. Це стосується низки положень Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Кодек­су поведінки службових осіб по підтриманню правопорядку, Керівних принципів у галузі запобігання злочинності та кримі­нального правосуддя тощо.

Основою правової системи з усіх питань правового регулюван­ня є Конституція. У Конституції України, на жаль, немає норм, які б прямо визначали обов'язки держави та її органів щодо запобіган­ня злочинності. Проте міститься ряд статей, аналіз яких дає змогу визначити ставлення Конституції до цієї державної і, загалом, суспільної діяльності, конституційні основи її здійснення.

Перш за все, у ст. 1 Конституції Україна проголошується пра­вовою державою. До основних характеристик правової держави належить забезпечення сталого правопорядку, яке досягається значною мірою завдяки підвищенню правової культури, ціле­спрямованої діяльності щодо запобігання правопорушенням. Запобігання злочинності, таким чином, — невід'ємна функція правової держави, а упорядкування правовими нормами вико­нання цієї функції — важлива умова формування правової дер­жави. Низка статей Конституції визначає обов'язки держави, здійснення яких може бути повним і комплексним лише у разі проведення діяльності щодо запобігання злочинності. Це сто­сується обов'язків держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3), захисту прав усіх суб'єктів права власності (статті 13, 41), особливої охорони землі як основного національного багатства та гарантуванню права власності на зем­лю (ст. 14), захисту життя людини (ст. 27), її свободи та особис­тої недоторканності (ст. 29), недоторканності житла (ст. ЗО), таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), забезпечення права на безпечне для жит-

336

тя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Слід відзначити, що передбачені у Розділі II Конституції України права і свободи людини і громадянина, у тому числі вільність і рівність усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), на недоторканність житла (ст. ЗО), на невтручання в її особисте жит­тя, недопущення без згоди особи збирання, зберігання, викорис­тання та поширення конфіденційної інформації про неї (ст. 32), стали трактуватися деякими службовими особами, окремими на­родними депутатами, а також державними наглядовими органами як такі, що виключають можливість вести діяльність стосовно індивідуального запобігання правопорушенням, у тому числі зло­чинам, унеможливлюють законодавче визначення обов'язку її проведення. Це питання потребує більш детального аналізу.

По-перше, слід звернути увагу на те, що у низці статей Розділу II Конституції України передбачено виключення та засте­реження щодо здійснення зазначених у них прав. Ці виключення обумовлюються необхідністю запобігання злочинові, його перепи­нення (у редакції ст. 29. — Авт.), врятування життя людей чи майна (ст. ЗО) або в інших виняткових випадках, передбачених Конституцією чи законом. Таким чином, інтереси запобігання або припинення злочину та деякі інші суспільні інтереси, передбачені Конституцією або законом, визначені Конституцією України як підстава для незастосування, можливо тимчасового, у повному обсязі гарантованих Конституцією прав і свобод людини і грома­дянина. Інтереси запобігання злочину визначені як достатня підстава для зазначеного виключення із загального консти­туційного гарантування вказаних прав і свобод.

По-друге, ст. 23 Конституції України визначає принциповий критерій можливого обмеження права людини на вільний розвиток. Останній, як слід розуміти, включає право на свободу, особисту, житлову, інформаційну недоторканність, невтручання в особисте і сімейне життя. Таким критерієм, згідно зі ст. 23, є дотримання прав і свобод інших людей. Тобто право на вільний розвиток особи­стості гарантується, якщо при цьому «не порушуються права і сво-

337

Глава 8

Теорія запобігання злочинності

 

боди інших людей». Виникають насамперед питання щодо кола, обсягу прав і свобод інших людей, які не можуть бути порушені. Очевидно, згідно з принципом рівності прав усіх людей (ст. 21) об­сяг прав і свобод інших людей, які не можуть бути порушені для гарантування вільного розвитку особистості певної людини, є той самий, який визначений у Розділі II Конституції України. Тобто у разі порушення особою конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина, у тому числі на вільний розвиток їхньої особистості, на життя, повагу до гідності, свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, невтручання в особисте сімейне життя, на право власності, включаючи право власності на землю тощо, вільний розвиток особистості особи порушника може бути обме­жений. При цьому слід зазначити, що всі гарантовані Консти­туцією України права і свободи людини і громадянина взяті під охорону Кримінальним кодексом України, про що прямо зазначе­но у ст. 1 Кодексу. Таким чином, порушення цих прав є одночасно злочином, передбаченим Кримінальним кодексом України, вклю­чаючи підготовку до злочину, і законною підставою обмеження вільного розвитку людини в контексті ст. 23 Конституції України. По-третє, принципово важливим для визначення підстав мож­ливого обмеження права людини на вільний розвиток у контексті ст. 23 Конституції України є з'ясування характеру передбаченого у ній порушення прав і свобод інших людей, яке може розглядатися як така підстава. Вище вже висловлено міркування щодо кола прав і свобод інших людей, які не можуть порушуватися під загро­зою застосування обмеження права на вільний розвиток особис­тості порушника. Тепер потрібно визначитися щодо форми такого порушення, за наявності якої для порушника настають небажані наслідки у вигляді обмеження його права на вільний розвиток осо­бистості. Як зазначено у Кримінальному кодексі України (ст. 1) для здійснення свого завдання, у тому числі щодо охорони прав і свобод людини і громадянина, Кодекс визначає, які суспільно не­безпечні діяння є злочинами. Так само ставиться до визначення форми адміністративно-караних правопорушень, у тому числі по­рушень прав і свобод людини і громадянина, Кодекс України про адміністративні правопорушення, який передбачає відпові­дальність також за конкретні діяння.

338

Таким чином, підставою обмеження права людини на вільний розвиток своєї особистості у контексті ст. 23 Конституції України мають бути визнані діяльнісні порушення прав і свобод інших лю­дей. Інакше кажучи, про наявність їхнього порушення можуть свідчити тільки діяльнісні прояви особи у вигляді конкретних вчинків, діяльності, а у разі кваліфікації порушення як злочину — також і бездіяльність як форма діяння, яким порушуються права і свободи інших людей.

До речі, Кодекс України про адміністративні правопорушення як одне зі своїх завдань окремою нормою (ст. 6) передбачає запобіган­ня адміністративним правопорушенням, а також суб'єктів і їх функції щодо його здійснення та застосування адміністративних стягнень з метою запобігання вчиненню нових правопорушень.

Відомо, що виникненню і формуванню криміногенної орієн­тації та кримінальної мотивації і мотиву вчинення конкретного злочину нерідко передує (або супроводжує) вчинення анти-суспільних діянь, які Кодексом про адміністративні правопору­шення кваліфіковані як адміністративні правопорушення. Через це запобігання адміністративному правопорушенню опосередко­вано виконує також функцію запобігання злочину, який може бути вчинений після адміністративного правопорушення. Хоча Кримінальний кодекс 2001 р. відмовився від адміністративної преюдиції і містить склади злочинів, які мають лише самостійні ознаки і не є повторенням адміністративного правопорушення, у реальному житті вчинення останнього нерідко є свідченням зростання суспільної небезпечності особи і її діяння, що з певною мірою ймовірності може «перерости» у злочинний прояв.

Наведені міркування щодо ст. 23 Конституції України як право­вої підстави здійснення діяльності щодо індивідуального запобігання злочинам дають змогу зробити такі висновки:

1. Конституція України (ст. 23) передбачає можливість обме­ження права на вільний розвиток особистості.

2. Підставою цього обмеження може бути лише порушення прав і свобод інших людей.

3. Порушення прав і свобод інших людей повинно бути діяль-нісним, тобто мати форму вчинку, діяльності, які оцінюються як протиправна поведінка.

339

Глава 8