Теорія детермінації злочинності. розв'язання суспільних протиріч

 

розв'язання суспільних протиріч. Можна стверджувати, що про­явом соціального конфлікту є «кримінальний конфлікт»¹, який знайшов вияв у вчиненні діяння, що передбачено кримінальним за­коном як злочин. Виникає питання: в якому зв'язку зі злочином знаходиться соціальний конфлікт, чи є останній причиною вчинен­ня кримінальних дій? При цьому термін «причина» вживається у тому безпосередньо продукуючому та взагалі активно дійовому значенні, яке йому надає теорія причинності². Окремі автори, що пишуть на кримінологічні теми, запропонували позицію, яка дає змогу припускати, що конфлікт є не лише підставою вчинення зло­чину (проти цього не варто заперечувати), а і його причиною. В обґрунтування цієї позиції вони наділяють окремих особистос­тей «конфліктною спрямованістю», часткою життя яких є суспільно небезпечна діяльність, що досягає кримінально-правової оцінки³. Для уточнення саме генетичного зв'язку між конфліктом і злочином наводиться твердження, що «можливо, конфлікт є бать­ком (виділено мною. — Авт.) усіх явищ»⁴.

Розглянемо наведені аргументи по черзі. Соціальна типологія спрямованості особистості на першому рівні типологізації, де під­ставою диференціації є соціальна сутність, виділяє тип суспільно-неприйнятної спрямованості. На наступному рівні, де остання диференціюється за її сутнісними різновидами, виокремлюються типи асоціальної, антисоціальної, суспільно небезпечної спрямо­ваності. Суспільна неприйнятність, суспільна небезпечність спря­мованості особистості названих типів суперечить суспільно при­йнятній спрямованості. Формою прояву названої суперечності може бути соціальний конфлікт як між особою і суспільством, так і між особами різних типів спрямованості особистості. Таким чином, конфліктність є не типовою ознакою сутності спрямова­ності особистості, а наслідком суперечливості між суспільно прийнятною і суспільно неприйнятною спрямованістю різних осіб

¹         Кудрявцев В. Н. Судебное рассмотрение дел // Конфликты в современной России. Про­
блемы анализа и регулирования. — М., 1999. — С. 187.

²         Ярмыш Н. Н. Зазнач, праця. — С. 76-77.

³         Мельник П., Ківенко Н., Лановеико І. Методологічні проблеми розвитку кримінологічної
науки в Україні // 36. наук, праць. Наук. вісп. Акад. держ. податк. служби України. —
2000. - № 2 (8). - С 16-17.

⁴         Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта // Социс. — 1994. — № 5. — С. 147.

204

у суспільстві. До речі, диференціація за діянням, його ознаками, у тому числі за наявністю конфлікту як підстави або приводу до вчинення злочину, належить до наступного (третього) рівня соціальної типології особистості, де підставою типологізації є про­яв сутності в окремих явищах, одним з яких є злочинне діяння. Типологізацію особистості злочинця та її спрямованості більш до­кладно описано у наступній главі.

Таким чином, соціальний, у тому числі кримінальний, конфлікт є не причиною, а підставою вчинення злочину. «Конфліктний» під­хід не розкриває сутності суперечностей: конфлікт — лише зовнішня їх оболонка. За закономірностями та термінологією теорії детермінації цей конфлікт є не причиною, а умовою, що сприяє вчиненню злочину. Причиною останнього є той самий індивідуально-психологічний комплекс особи, одне з провідних місць в якому належить суспільно неприйнятній та суспільно небезпечній спрямованості особистості, що суперечить суспільно-прийнятній свідомості та психології. На ґрунті цієї суперечності виникає соціальний конфлікт, який за певних криміногенних умов може стати підставою або приводом до вчинення злочину. Якщо ж ставити питання щодо «батьківства» конфлікту стосовно злочину, то слід з'ясувати: а хто чи що є «батьком» конфлікту? Відповідь приведе нас знову до суспільно неприйнятної спрямова­ності особистості. Конфліктність може бути характерологічною рисою, особливо за наявності психічних відхилень, у тому числі в межах осудності. Але знову-таки ця та інші характерологічні риси не є причиною вчинення злочину, а лише умовою, яка йому сприяє. У разі набуття характерологічною рисою функції причини діяння, останнє, як відомо, втрачає можливість кваліфікуватися як злочин, як таке, що вчинено поза свідомістю особи.

Принагідно є потреба критично розглянути ще одне тверджен­ня названих авторів щодо запобігання та розв'язання соціальних конфліктів «з урахуванням головного феномену демократичного суспільства — свободи волі (вибору) щодо тієї чи іншої, позитив­ної чи негативної форми поведінки»¹. Свобода вибору (розумій: від суспільства. — Авт.) не є феноменом демократичного

¹ Мельник П., Ківенко Н., Лановенко І. Зазнач, праця. — С 16-17.

205

Глава 5

Теорія детермінації злочинності

 

суспільства. Необмежена свобода вибору — це теоретична конструкція, яка продовжує відому теорію «свободи волі», що отримала ґрунтовні заперечення у вітчизняній кримінології ще у радянські часи і у наш час та не надала аргументів, щоб знову до неї повертатися. У демократичному суспільстві норми життєдіяльності, у тому числі правові, встановлюються в інтере­сах суспільства і осіб, які його складають. «Вільний» вибір негативної поведінки за цих умов є неповагою до демократичних інтересів та цінностей, нехтуванням ними, виявленням недемо­кратичності, свавілля, що критично оцінюється у суспільстві та засуджується ним згідно з встановленими правовими і процесу­альними нормами. Нові аргументи іншого роду щодо неспромож­ності через «свободу волі (вибору)» пояснювати позитивну та негативну поведінку надають новітні дослідження у галузі нейрофізіології. У пошуку відповіді на питання: чому саме у пев­ному напрямі та певного змісту складається мислення людини, сучасні нейрофізіологи спостерігають підкорення цих процесів «вбудованому у нас механізму оргастичності», що включає названі вище елементи індивідуальної психофізіологічної особ­ливості (вроджені інстинкти, рефлексії, загальнолюдські набори мотивацій, емоцій, матриць попереднього досвіду і культури тощо), завдяки яким мозок людини від народження «вже налаш­тований сприймати навколишнє «як потрібно». Свідомість, свідо­ме Я, що виникають за потребою спілкування особи у межах соціуму, — це лише «допоміжний феномен, що супроводжує робо­ту мозку». Через це відомий український нейрофізіолог О. Криш­таль зробив висновок, що «свідома воля — лише ілюзія», а свобо­да волі — «свобода на повідку»¹.

Слід зазначити, що було чимало спроб звести причину злочин­ного прояву до одного визначального детермінанту, на зразок соціального конфлікту. Цікаву думку у цьому відношенні висло­вив Ю. М. Антонян, який на підставі багатьох прикладних дослі­джень, у тому числі із застосуванням спеціальних психологічних методик, зробив висновок, що «причиною схильності людей до злочину є їх постійна стурбованість своїм становищем», в основі

¹ Кришталь О. Проект молекули або у що нам вірити у XXI столітті? // Дзеркало тижня — №35.-10.09.2005.

206

якої лежить «синдром тривожності», що у найширшому значенні має розумітися як «гостре незадоволення собою, своїм існуван­ням, ставленням до себе, зрештою, своїм становищем у цьому світі»¹. Спостереження справді цікаве, до того ж ґрунтується на пе­реконливих дослідницьких матеріалах. Але спробуємо визначити, чи є «тривожність» новим самостійним елементом у системі пси­хологічного обумовлення поведінки людини, наразі злочинного прояву? Виявляється, що тривожність тісно пов'язана з потребою, є різновидом ставлення до неї, зокрема до нереалізованої потре­би. Цей психологічний стан виникає, коли потреба для людини є актуальною, а можливість її задоволення проблематичною або навіть нездійсненною, що і викликає, як пише сам автор, «нега­тивні переживання та потребу (виділено мною. — Авт.) змінити умови свого існування»². Але потреба — це лише ланка на шляху формування орієнтацій, спрямованості, криміногенної мотивації особи, що за відповідних умов може реалізуватися у мотиві та намірі вчинити злочин. Причиною останнього стане згаданий індивідуально-психологічний комплекс, одним із джерел (не при­чиною) виникнення якого була у ретроспективі згадана потреба, невдоволеність і тривожність з приводу її нереалізації за звичай­них умов.

До цих тверджень слід додати ще кілька міркувань.

Перше. Яке місце за розглянутої конструкції відводиться на рівні злочинності загалом тим біопсихологічним властивостям, ознакам, які не належать прямо до особистісних ознак і є індивіду­альними особливостями, що беруть участь у формуванні мотиву злочину і його реалізації? Чи слід бачити їх місце на загальному рівні злочинності? Досі кримінологи, як правило, не знаходили їм там місця, бо причини злочинності трактувалися виключно як соціальні. Вважаю, що цю позицію слід переглянути. Прояв позна­чених елементів справді відбувається лише на індивідуальному рівні. Але їх наявність на цьому рівні, насамперед межових аномалій психіки, емоційно-вольових відмінностей певного психофізіологічного типу осіб, деяких їх характерологічних ознак,

¹        Антонян Ю. М. Зазнач, праця. — С 65, 67.

²        Там само. — С. 65.

207

Глава 5

Теорія детермінації злочинності

 

патопсихологічних особливостей, оскільки вони мають більш масовий характер, має враховуватися і на загальному рівні детермінації злочинності. Не лише через констатацію їх присут­ності у системі детермінації злочинності як сприятливих умов. А ще більш важливо — у їх визначенні, обліку та врахуванні у системі суспільної профілактики злочинності через планування, організацію та здійснення відповідних лікувально-профілактич­них, корекційних та інших заходів.

Друге. Коли мова йде про елементи свідомості як про причину злочинності, слід мати на увазі неоднорідність, різні рівні відобра­ження у ній елементів об'єктивної реальності. Вищий рівень свідо­мості — це наукові, систематизовані уявлення та інші її інтегровані елементи. Нижчий рівень — буденна, побутова, емпірично-життєва, повсякденна свідомість, яка безпосередньо здійснює свій вплив на мотивацію у виробничій, побутовій, середовищно-груповій сфері. У ній нерідко суперечливо поєднуються розум, розсудливість та віртуальні уявлення (забобони), дійсні знання і висновки та сумнівні умовиводи. Буденна свідомість функціонує не лише як практичні судження, погляди, а й як традиції, звички, чутки, настрії, моди, пережитки. Саме тут зазвичай формуються ті елементи буденної свідомості, які мають асоціальний, тобто байдужий до інтересів суспільства, або антисуспільний характер, що суперечать цим інтересам. Тому вони й стають причинами мотивації дій, заборонених кримінальним законом, тобто злочи­нів, а у їх узагальненій сукупності — причинами злочинності.

Прихильники обґрунтованого пояснення безпосередніх при­чин злочинів та злочинності через названі соціально-психологічні утворення свідомості інколи йдуть далі і згідно з вченням про фор­ми суспільної свідомості (економічну, політичну, правову, мораль­ну, релігійну, естетичну свідомість) намагаються виділити у цих формах відповідні антисуспільні та криміногенні підсистеми і еле­менти, які нібито спричиняють вчинення злочинів відповідно — в економіці, у політичній сфері, спрямованих проти моралі, особи тощо, і мають бути включені до системи причин злочинності. Вва­жаю, що це штучне виділення. Очевидно, справді можливо, у разі виявлення та класифікації антисуспільних елементів свідомості як причин злочинності, в інтересах наукового дослідження і уза-

208

гальнення останніх розподілити їх відповідно до змісту за форма­ми суспільної свідомості. Але у реальному житті, особливо на рівні індивідуальної свідомості, її антисуспільні елементи, які є причи­ною вчинення злочинів, тісно переплітаються. Тут економічні мо­тиви поєднуються з сімейно-побутовими, соціально-психо­логічними, а байдуже, негативне аморальне ставлення до особи, зокрема до жінки, сполучається з певними характерологічними оз­наками агресивності, звичкою до насильницького способу задово­лення своїх потреб, примх, з послабленням вольових засобів і пе­ресторог через вживання алкоголю, наркотиків тощо. Навряд чи можна чітко і переконливо розподілити ці «збудники» до злочинів за формами суспільної свідомості.

Третє. Відомо, що суспільство, його складові, зокрема суспільна свідомість, у тому числі її негативні елементи, які проду­кують злочинність, знаходяться у постійному розвитку, зазнають постійних змін. Це стосується й процесів соціальної детермінації та причинності злочинності. Через це під час їх розгляду та визна­чення потрібно дотримуватися принципу історизму, тобто вста­новлювати конкретний стан та зміст негативних елементів суспільної свідомості, які спричиняють злочинність та її діяль-нісні прояви, їх зміни на певний час, у певних історичних умовах, порівнюючи із станом цих явищ у минулому, коли значною мірою вони й були обумовлені. При цьому важливо вивчати і чинники, що призвели до скорочення злочинності, оскільки у такий спосіб також можуть бути визначені детермінанти, від яких залежить її рівень та динаміка.

Четверте. З філософії відомо, що кожному явищу і процесу притаманні внутрішні протилежності, які мають форми єдності та взаємодії, включаючи протидію та боротьбу між ними. Протилеж­ності — це сторони діалектичної суперечності. Розв'язання діалек­тичної суперечності є рушійною силою будь-якого розвитку, насамперед розвитку суспільства, його відносин, складових елементів, у тому числі суспільної свідомості. Кожному суспільству і його елементам властиві суперечності, старі й нові змістовні характеристики, негативні та позитивні сторони. Коли йдеться про негативні антисуспільні елементи суспільної свідо­мості, потрібно усвідомлювати, що вони знаходяться у постійній

209

Глава 5

взаємодії з позитивними елементами. їхнє співвідношення у кожний історичний момент є мінливим, від чого залежить мінливість негативної характеристики елементів суспільної свідо­мості та виконання ними ролі причин злочинності. До того ж така суперечливість і мінливість властиві тим економічним, соціаль­ним, політичним, іншим чинникам, які обумовлюють негативні елементи суспільної свідомості. Тому, коли досліджуються і визна­чаються причини на рівні злочинності в цілому, дуже важко враху­вати та вирахувати точний стан та вплив усіх компонентів її детермінації. Реально дослідник вимушений обмежуватися відо­мою методологічною детермінаційною схемою, де визначені функціональні ролі кожного з детермінантів, не враховуючи зміну значення їх показників. Більші можливості, очевидно, відкрива­ються на шляху застосування іншого методу: спочатку узагальнен­ня інформації щодо детермінантів злочинних проявів за певний час у межах видової сукупності останніх; потім узагальнення інфор­мації про детермінанти різних видів злочинів для отримання уяв­лення про детермінанти злочинності в цілому. Тобто і тут відкри­вається шлях від одиничного до особливого (видового) і через ньо­го — до загального. Зрозуміло, що під час переходу від одиничного до видового (особливого) і загального інформація про детермінан­ти злочинів має узагальнюватися не лише кількісно, а й якісно, на­буваючи якості певної абстракції, у якій кількісні зміни набувають нової більш загальної ознаки. Таким чином, теоретичне уявлення про детермінанти злочинності перетворюється у методологічну модель, структура якої, у тому числі її елементи, уточнюються кількісними показниками узагальненої емпіричної інформації.

Далі зробимо узагальнюючі висновки за результатами розгляду цього питання. Отже:

—до причин злочинності слід відносити соціально-психологіч­ні детермінанти, зокрема негативні елементи суспільної свідомості у її різних формах, насамперед на рівні буденної психології як ча­стини буденної свідомості;

—підсистема умов злочинності, що належить до формування негативних антисуспільних елементів свідомості, насамперед свідомості особи, включає відповідні негативні впливи сім'ї, найближчого оточення, недоліки шкільного, трудового, побутово-

210

Теорія детермінації злочинності

го виховання, соціальні нерівності та несправедливості, бай­дужість до них владних установ, негативний морально-психо­логічний вплив засобів масової інформації та ін.

—підсистема умов, що сприяють вчиненню злочинів, включає передусім ближчі наслідки зазначених негативних умов форму­вання як неспроможності, нездатності особи, особливо молодої людини, правильно регулювати та контролювати поведінку, стри­мувати негативні, протиправні, злочинні прояви; до цієї підсисте­ми потрібно віднести організаційно-управлінські недоліки, неком­петентність, прорахунки, байдужість до суспільних справ та прога­лини профілактичної роботи, а також віктомологічні чинники, пов'язані з поведінкою потерпілих;

—у системі детермінації злочинності мають бути також враховані її залежність від подій, процесів, явищ, які мають з нею не причинно-обумовлюючий зв'язок, а кореляційну синхронність, спільне систем­но-структурне становище, зв'язок станів, функцій тощо;

 

— до загальної системи детермінації злочинності як окремі підсистеми мають бути включені системи детермінації окремих видів злочинів та детермінанти індивідуальних злочинних проявів за механізмами діалектичного співвідношення загального, особли­вого та одиничного;

— теоретичне уявлення щодо системи детермінації злочинності як методологічної моделі має отримувати конкретний зміст у координатах певного часу і території через наповнення кількісними показниками узагальненої емпіричної інформації стосовно детермінації окремих злочинів та їх видів.

§ 3. Класифікація детермінантів злочинності Зрозуміти процес детермінації злочинності та роль у ньому різних детермінантів допомагає їх класифікація. Вона може прово­дитися за різними критеріями: функціональне призначення, рівень функціонування, сфера дії, значення в процесі детермінації та ін.

За функціональним призначенням, тобто за функцією, яку в певній ланці або у системі детермінації в цілому виконують детер­мінанти, вони поділяються, як уже зазначалося, на причини, умови, корелянти, детермінанти іншого (не кореляційного) зв'яз-

211

Глава 5