Теорія детермінації злочинності. ціальними викривленнями, що обумовлюють корисливу моти­вацію

 

ціальними викривленнями, що обумовлюють корисливу моти­вацію, у тому числі з метою: а) забезпечення елементарних матеріальних потреб і умов; б) збагачення, задоволення за рахунок цього завищених та зверх високих інтересів побутового комфорту, розваг, моди, прикрас, розкішного життя тощо;

3) детермінанти соціально- та індивідуально-психологічного характеру, що відображають негативне, нігілістичне, виразно інди­відуалістичне ставлення до інших людей, цінності їхнього життя, здоров'я, честі, гідності, прав та інтересів, включаючи майнові, а також до правових і моральних норм, які мають забезпечувати їхню реалізацію та захист. При цьому допускається не тільки кримінально караний спосіб взаємовідносин, а й можливість за­стосування силових методів та насильства, що нерідко супрово­джується цинізмом, лицемірством, нехтуванням суспільною мо­раллю, які знаходять вияв на всіх рівнях влади і суспільства.

Характеристика змісту детермінантів кожної з названих груп розглядатиметься у відповідних главах Книги 2 Курсу.

Названі групи детермінантів мали (та значною мірою й зараз мають) вияв у всіх основних суспільних сферах. Так, у сфері еко­номічних відносин внаслідок розвитку криміногенних процесів та іншого вияву детермінантів першої групи різко погіршилося мате­ріальне та побутове становище населення, яке у значної його ча­стини досягло найнижчого рівня, що визначається категорією «бідність». За даними спеціальних досліджень 2001-2004 pp. рівень життя майже третини людей в Україні (за деякими дани­ми — до 45 %') відповідав категорії «бідність». Глибина останньої, тобто середня величина витрат на життя у людей, які належать до категорії «бідні», була на 21,5 % нижчою, ніж вирахувана межа бідності. Згідно з офіційними обстеженнями, в Україні, на відміну від розвинених і навіть подібних за економічними показниками країн, рівень бідності мало залежав від трудової зайнятості, в ос­новному через винятково низький рівень оплати праці. її питома вага у ВВП у 2004 р. складала 33 % (ще у 1999 р. дорівнювала 44 %), а у собівартості та ціні товару — 67 %. За цим показником

Україна у 2004 р. займала передостаннє місце серед 46 розвинених країн світу¹, різко відстає від усіх своїх західних сусідів (крім Мол­дови) та навіть Росії, куди їдуть на заробітки громадяни України. Але ще недавно — 16 років тому Україна за рівнем оплати праці ви­переджала всі республіки СРСР, включаючи Росію. У 2003 р. майже 80 % працюючих у нашій державі отримували заробітну плату нижче прожиткового мінімуму, а кожний четвертий — ниж­че офіційної межі бідності. Третина осіб, які рахувалися зайняти­ми в промисловості, фактично не працювала. Значна частина навіть не прагнула в ній працювати через дуже низькі заробітки. Рівень зареєстрованого структурного економічного безробіття хоч і знизився у кінці 2003 р., все ж лишається значним (за методо­логією Міжнародної організації праці — близько 9 %).

У кінці 2004 p., особливо у передвиборчих реляціях кандидата у Президенти України від владного режиму, багато говорилося про небувалий «економічний стрибок» і навіть «економічне чудо», до­сягнуті в країні на той час. Насправді рівень життя та купівельна спроможність населення не зросли, тому що економічно необгрун­товані та непередбачені бюджетом добавки до зарплати та пенсій супроводилися ще більш інтенсивною інфляцією та зростанням цін на майже усі товари «споживчого кошика». Ці процеси пере­конливо підтвердило репрезентативне для всієї країни опитуван­ня домогосподарств, проведене у першому кварталі 2005 p., результати якого опубліковані Держкомстатом². Згідно з такими результатами у 2004 p., порівняно з попереднім чотирьохліттям (2000-2003 pp.), менше половини опитаних (48,4 %) мали доходи, які давали змогу жити більш-менш пристойно, але не купувати найнеобхідніші товари. Разом з тим доходи 45,3 % сімей (а це май­же 21 млн населення) дозволяли собі задовольняти лише фізіологічні потреби у харчуванні та, можливо, у сплаті вартості житла, але не давали змоги придбати необхідні товари та отрима­ти послуги (одяг, взуття, предмети тривалого користування), мати легальні кошти для відпочинку, освіти, медичного обслуговуван-

 

¹ Подолання бідності заради добробуту: Стратегічний ринковий документ // Представ­ництво ПРООН в Україні. - 2003. - С 4.

220

¹ Обрій Проміпвестбанку. — № 43. — 3-9 листопада 2005 р. — С 2.

² Самооцінка домогосподарствами України рівня своїх доходів // Дсржкомстат України. —
2005.

221

Глава 5

Теорія детермінації злочинності

 

ня. Зі значною мірою ймовірності слід припустити, що гроші ви­мушено добувалися у не зовсім легальний та навіть кримінальний спосіб. Зовсім не мали коштів для забезпеченння мінімальних по­треб, передусім у харчуванні, 6,3 % домогосподарств, а це 2,5 млн населення. Понад три чверті сімей (77,5 %) свідомо віднесли себе до бідних, у тому числі 90,9 % пенсіонерів (2,8 млн осіб). Згадаємо, що у «Посланні Президента України до Верховної Ради України

2004 р.» до бідних було віднесено лише 27-28 % населення. Голо­вною причиною незадовільного рівня життя, незважаючи на підвищення реальних доходів, переважна більшість опитуваних вважали непомірно високі ціни на продукти та товари першої не­обхідності. Більше половини (57 %) вказали, що не очікують у

2005 р. покращання матеріального достатку, а 13,7 % прогнозували його погіршення, що насправді й підтвердилося.

Ще гірше матеріальне та загалом соціальне становище, загроз­ливе своїми потенційно-криміногенними наслідками, склалося у селах через непродумане, безвідповідальне, а можливо, й навмис­но шкідливе для суспільних інтересів його реформування на рин­кових засадах. Останнє, безумовно, було потрібно. Світовий досвід вчить, що це тривалий, багатоаспектний та різноформатний процес, особливо складний і болісний після десятків років пану­вання соціалістичних колективних виробництв на базі колгоспно-кооперативної, а фактично державної власності, які багато в чому забезпечувалися підтримкою держави. Завдяки останній колгоспно-радгоспне виробництво було на високому рівні індуст­ріалізоване, механізоване та електрифіковане. За кошти колгоспів і радгоспів, значною мірою компенсовані державою, була збудова­на та утримувана більш-менш сучасна соціально-побутова та культурно-освітня інфраструктури села, які забезпечували весь уклад його життя. Усі ці реалії мали бути враховані під час ринко­вого реформування села.

Проте з усього комплексу проблем була фактично виділена одна — зміни форми власності на землю, при цьому не лише номінально, а й фактично через подрібнення величезних масивів товарної землі, що вимагала колективного машинного обробітку, на дрібні паї. Приватизація або інша форма колективного викори­стання величезного майна колгоспів і радгоспів не була організо-

222

вана. Держава, насамперед її вищі органи влади, загалом усунули­ся від цих процесів, обмежившись указами Президента із земель­них питань. Останні приймалися та реалізовувалися поспіхом. Колективні сільськогосподарські підприємства, що прийшли на зміну колгоспам і радгоспам, продовжували господарювати у тих самих формах та не стали перехідною ланкою колективного, а пев­ний час і державного обслуговування індивідуальних господарств машинами, приміщеннями, іншою технікою, реманентом тощо. Через те, що матеріально-технічну базу колгоспів і радгоспів не­можливо було приватизувати в індивідуальному порядку, вона тривалий час не діяла, перебувала у безгосподарному стані, а після ліквідації КСП стала нічиєю, розбазарювалася, а подекуди через пошкодження втратила свою виробничу та загалом економічну придатність. Значна частина селян не мала можливості самотужки обробити свій пай землі, а фермерські господарства не могли забезпечити всіх бажаючих роботою. Не секрет, що у колгоспах та радгоспах, як правило, завжди був надлишок робочої сили, зайнятість якого забезпечувалася низькопродуктивною ручною працею, що давала мізерні заробітки, які компенсувалися наділен­ням присадибної ділянки, польового городу, пасовища тощо. З лік­відацією колективних господарств зайнятість населення най­маною працею різко впала, а з нею і можливість хоч на який-небудь заробіток. Прийшло масове безробіття, відсутність засобів елементарного матеріального забезпечення в одних, вкрай низькі заробітки в інших (у січні — червні 2005 р. вдвоє нижчі середньо­го рівня). Став масовим відтік найпродуктивнішої робочої сили з села, особливо молоді.

Соціально-культурна база без підтримки держави швидко за­недбала, значною мірою ліквідована, особливо медичні, дошкільні заклади, малочисельні школи, бібліотеки, клуби. На їхньому місці виросли численні торгові точки з продажу спиртних напоїв та супутніх до них продуктів. Поширились алкоголізм, наркоманія, крадіжки, розукомплектування електромереж та іншої металопро-дукції на брухт. Особливо безперспективним та криміногенно-не­безпечним стало становище молоді. Це і є реальний соціальний та кримінологічний результат реформування на селі, за який всю

223

Глава 5