Методологія і методи кримінологічної науки

 

хунки у відповідних розділах кримінології та науки кримінально­го права¹.

Потребує розгляду у методологічному ракурсі ще одна близька до зазначеної вище проблема — розкриття системного зв'язку ор­ганізованої злочинної діяльності з великомасштабною корупцією та «відмиванням» коштів, отриманих злочинним шляхом. Насамперед потрібно визначити на теоретичному і прикладному рівнях струк­туру та механізми зв'язку «всередині» цього «зловісного трикут­ника». Основними серед них є:

1) спрямування організованої злочинної діяльності, її злочин­ного промислу за такими галузевими, територіальними, еко­номічними орієнтирами, де об'єктивно існує можливість отримати максимальні прибутки та кошти;

2) використання корупційних взаємозв'язків, як правило висо-корівневих та великомасштабних, для отримання можливості «про­никнення» за згаданими орієнтирами та здобуття максимальних прибутків передусім легальним шляхом через допущення до прива­тизації, привласнення, управління, експлуатації державної влас­ності в інший спосіб, бюджетних коштів, забезпечення пільгового та іншого позаконкурентного становища у ринкових відносинах; укоріненню корупційної «вершини трикутника» сприяє те, що вка­зані дії та відносини відповідних установ влади та високих поса­довців, незважаючи на їхню явну суперечливість загальнодержав­ним інтересам, суспільну небезпечність та виняткову шкідливість для економіки, її розвитку на ринкових засадах, досі залишаються поза увагою законодавців, не кваліфіковані в законі як корупційні та не тягнуть кримінальної відповідальності; наукові обґрунтування зазначених змін у законодавстві та у стратегії протидії великомас­штабній корупції відстають від потреб рішучого призупинення корупційної корозії влади, яка продовжується і після зміни минуло­го режиму, що свідчить про невідповідність, «короткозорість» мето­дологічного забезпечення цього напряму кримінологічної науки;

3) створення сприятливих умов для «відмивання» коштів ор­ганізованої злочинності у легальний обіг, насамперед через вкла­дання їх як капіталу, у тому числі під виглядом іноземних інвес­тицій; зазначена «сприятливість» проявилася, зокрема, у тому, що в процесі законодавчого визначення в Україні основ запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочин­ним шляхом, було проігноровано (та й зараз ігнорується) концеп­туальне застереження кримінологів про органічне походження найбільш небезпечного відмивання від організованої злочинної діяльності, кошти та доходи якої насправді прагнуть відмити, бо без такої можливості ця діяльність втрачає сенс. Врахування того, що за відмиванням коштів стоїть організована злочинність, повин­но було концептуально проявитися в іншому розумінні його сут­ності, форм прояву, у визначенні системи та суб'єктів фінансового моніторингу, головне — у наділенні їх, передусім суб'єктів держав­ного моніторингу, реально незалежним статусом, такими правами, правовими засобами контролю, перевірки, зупинення підозрілих операцій, формами своєчасної та ділової взаємодії з правоохорон­ними органами, що були б адекватні силам і можливостям вкрай небезпечного супротивника, яким є організована злочинність¹.

Існує ряд інших кримінологічних проблем, дослідження та розв'язання яких потребує удосконалення, а подекуди й розроб­лення нового методологічного забезпечення. До них слід віднести такі проблеми:

— визначення понятійних категорій, стану, структури, а також стратегії, основних напрямів і засобів протидії транснаціональній злочинності, дослідження її походження і живлення, насамперед за рахунок національної організованої злочинності;

— систематизація та додаткове отримання науково обґрунтова­ної інформації про причини і умови вчинення злочинів, створення організаційних та інформаційно-технологічних умов і засобів для її докорінно кращого використання, передусім через проектування

 

¹ Зашийок А. П. Нормативне визначення організованої злочинної діяльності: теоретичне та практичне значення // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і прак­тика). — 2001. — № 4. — С. 20; Закаток А. Організована злочинна діяльність: Сутність і потреби нормативного визначення // Вісн. Акад. правових наук України. — 2002. — № 1. — С 130.

116

¹ Відповідні норми були передбачені у законопроекті, розробленому під керівництвом АПрН України ще в першому півріччі 2000 р. та схваленому Урядовим комітетом Кабміну. Але тодішній керівник ДПА знайшов владний засіб, щоб зупинити розгляд законопроекту на засіданні Уряду. Під час наступного переопрацювання з проекту було виключено дійові засоби контролю та протидії і зрештою повністю змінена його спрямованість стосовно протидії організованій злочинності.

117

Глава 3

Методологія і методи кримінологічної науки

 

та формування автоматизованих банків даних щодо показників динаміки криміногенних чинників різних категорій і видів зло­чинів та інших суспільно небезпечних правопорушень і спряму­вання запобіжної діяльності щодо тих чинників, у яких поши­рюється криміногенна дія;

— наукове переосмислення та обґрунтування за сучасних умов напрямів, форм та засобів запобігання злочинності; останні мають відповідати науково обґрунтованим кримінологічним прогнозам динаміки чинників злочинності та кримінологічної ситуації. Деякі методологічні положення, що визначають концептуальний підхід до опрацювання прогнозу згаданих явищ, його основні передумо­ви та чинники містяться у Концепції розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст. Безумовно, методологічні заса­ди кримінологічного прогнозування та здійснення на його основі діяльності щодо запобігання злочинності підлягають більш детальному розробленню, про що докладніше йтиметься у главі 9 Книги 1 Курсу.

Потребує уточнення та переосмислення низка методологічних положень у зв'язку з необхідністю більш глибокого розроблення на сучасному рівні проблем особи злочинця, детермінації та ме­ханізму її злочинних проявів. З огляду на те, що кримінологічна ситуація в Україні та в інших пострадянських країнах після розпа­ду Союзу РСР виразно підтвердила визначальну (що не означає лише єдину) роль соціально-економічних детермінантів більшості злочинних проявів, доцільно методологічно спрямувати вивчення впливу цих чинників на окремі соціальні групи, за різних умов, щодо окремих видів злочинів, насамперед корисливих та корисли­во-насильницьких. Слід дослідити зв'язок цих детермінантів із процесами несприятливого формування особи, передусім непо­внолітнього, юнацького віку, соціально незайнятого та нереалізо­ваного у суспільному середовищі, а також з особливостями націо­нального менталітету, етнічною, релігійною, у тому числі кон­фесійною, належністю. Разом з тим мають бути використані нові політичні умови світоглядного плюралізму, обумовлений ними більш широкий дослідницький потенціал та останні досягнення наук про людину, зокрема біологічної науки, для комплексного вивчення психологічних та психофізіологічних детермінантів,

118

вроджених інстинктів, рефлексій, закодованих мотивацій та емоцій, інших генетичних та психічних індивідуальних особливо­стей особи злочинця, визначення їхнього справжнього детерміну­ючого впливу на різні можливості набуття особою соціального досвіду та культури, суспільного самоусвідомлення, адаптації у соціумі згідно з його стандартами, правилами, нормами, у тому числі тими, що містять кримінально-правову заборону, а також для розроблення відповідних профілактичних, корекційних, реабілітаційних рекомендацій. Одночасно у публікаціях слід забезпечити подання достатньої наукової аргументації для того, щоб чітко розрізняти висунення відповідних ідей у значенні гіпо­тез, які потребують дослідної експериментальної перевірки, від висновків, що ґрунтуються на репрезентативних наукових дослі­дженнях.

Методологічними завданнями є подолання відставання у розробленні теоретичних проблем від потреб науки і практики, приведення кримінологічних досліджень та викладання криміно­логії у відповідність з новим законодавством, у тому числі уніфі­кованим згідно з європейськими стандартами, піднесення розроб­лення методологічних засад кримінології на рівень розвитку загальносоціальних наук, передусім філософії, їхнє широке пред­ставницьке обговорення.

В удосконаленні методичного забезпечення кримінології не­обхідно розширити взаємодію з іншими науками, насамперед соціологією, психологією, кримінальним правом, педагогікою, правовою статистикою, прогностикою, математикою, одночасно забезпечити точність і вірогідність застосування методів інших на­ук. Методи дослідження інших наук мають сприйматися зважено, очевидно, лише до того конкретного об'єкта, який є спільним предметом пізнання з відповідною наукою, та у тих конкретних цілях, які ставить перед собою кримінологія.

Потрібно сприяти розвитку спільних досліджень з представни­ками інших наук з проблем, що потребують їхньої участі. Разом з тим необхідно усвідомлювати, що така наукова співпраця не є «інтеграцією» кримінології в ці науки, бо кримінологічна наука має свій предмет та свої цілі. З концептуальних позицій має роз­глядатися та підвищуватися представництво кримінології та

119

Глава 3

Методологія і методи кримінологічної науки

 

результатів кримінологічних досліджень у визначенні державної політики запобігання та протидії злочинності в Україні.

Методологічним та загалом стратегічним завданням криміно­логічної науки в Україні на початку XXI ст. є забезпечення суспільного визнання потреби у кримінології, зокрема необ­хідності врахування кримінологічних обґрунтувань під час визна­чення шляхів і засобів розв'язання проблем подальшого розвитку держави і права, законодавства, практики його застосування, управління діяльністю у галузі запобігання та протидії злочин­ності, подолання у ній збочень та викривлень, пов'язаних з режи­мом Л. Д. Кучми, удосконалення сфери правоохорони, захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, викорис­тання для цього у кримінологічній практиці можливостей демо­кратизації, розвитку громадянського суспільства, що задекларо­вані новою владою.

Значним стимулом для розвитку кримінологічної та всієї юри­дичної науки, удосконалення їхньої методологічної та методичної основ мала б стати рішуча зміна ідеології та практичного ставлен­ня державних інституцій до використання надбань науки, резуль­татів наукових, зокрема кримінологічних, розроблень. У нас немає нестачі декларацій та загальних вказівок вищих органів влади з цього приводу. Проте урядові чиновники, керівники багатьох пра­воохоронних органів не сприймають цих вказівок. У попередні роки вчених, зокрема кримінологів, значно рідше залучали до опрацювання проектів державних програм, планів, урядових заходів, розроблення проектів законодавчих актів, а у разі залу­чення продовжували здебільшого ігнорувати пропозиції на­уковців, найчастіше з мотивів так званої «практичної недоціль­ності», відсутності фінансових ресурсів тощо. Практика ігнору­вання наукової думки не відповідає сучасним цивілізаційним потребам наукового забезпечення діяльності державного апарату, системи правоохорони і має бути не на словах, а на ділі припинена вищими керівними інстанціями. Будемо сподіватися, що нова вла­да нарешті з розумінням поставиться до цього. Одночасно має бути вирішена на державному рівні у методологічному, норматив­ному, методичному та організаційному відношенні проблема впро­вадження наукових розробок, у тому числі з кримінологічної тема-

120

тики. Потрібна чітка система їхнього розгляду, фахової оцінки, визначення порядку реалізації аж до впровадження у практичну діяльність.

Рекомендована література

1. Селіванов В. М. Право і влада суверенної України. — К., 2002.

2. Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст. // Інформ. бюлетень Координаційного бюро з проблем кримі­нології Академії правових наук України. — 2002. — № 5.

3. Закалюк А. П. Методологічні проблеми в Концепції розвитку криміно-

логічної науки в Україні на початку XXI ст. // Методологічні пробле­ми правової науки: Матеріали міжнар. наук. конф. (Харків, 13-14 груд. 2002 p.). - X., 2003. - С. 290-292.

4. Даньшин І. М. Методологія і методи кримінологічної науки // Методо-

логічні проблеми правової науки: Матеріали міжнар. наук. конф. (Харків, 13-14 груд. 2002 p.). - X., 2003. - С. 292-295.

5. Закалюк А. П. Актуальні методологічні проблеми української криміно-

логічної науки // Вісн. Акад. правових наук України. — 2003. — № 2-3. - С 633-656.

6. Проблеми методології сучасного правознавства // Матеріали міжнар.

наук.-теорет. конф. (Київ, 9-Ю жовт. 1996 p.). - К., 1997. - С. 19-22.

7. Криминология: Учеб. / Под ред. Г. А. Аванесова. - 3-е изд. — М., 2005.

8. Паниотто В. И., Максименко В. С. Количественные методы в социоло-

гических исследованиях. — К., 1982.

9. Чурилов Н. Н. Проектирование выборочного социологического иссле-

дования. — К., 1986.

121

Теорія злочинності

Глава 4 Теорія злочинності

§ 1. Природа, сутність та поняття злочинності

Злочинність, її сутність та природа належать до предмета науки кримінології, становлять один з основних його елементів. Теорія злочинності займає центральне місце у кримінологічній науці. Вона містить теоретичні та методологічні положення щодо науко­вого розуміння природи, сутності, поняття злочинності, форм її проявів, основних кримінологічних характеристик, показників останніх, методологічних засад їх вимірювання тощо. З теорією зло­чинності пов'язані та значною мірою є похідними від неї криміно­логічні теорії: причин та загалом детермінації злочинності, особи злочинця, запобігання злочинним проявам, а також інші питання, що становлять теоретичну частину науки кримінології.

До злочинності як суспільного феномену з давніх-давен, ще до виникнення та формування кримінології як науки, звертали увагу багато мислителів: філософів та психологів, теологів та етно­графів, біологів і медиків. На сьогодні немає жодної науки соціаль­но-гуманітарного або навіть біолого-природничого напряму, яка б не торкалася феномену злочинності, намагаючись розкрити його природу та зробити «свій внесок» у її пояснення. І це не дивно — проблема злочинності завжди перебувала у центрі уваги суспільства. За опитуваннями громадської думки не лише в Україні, а й у інших країнах, у тому числі високорозвинутих, про­блеми злочинності, її обмеження, контролю над нею давно вже посіли провідне місце серед проблем, які найбільше турбують суспільство, пропускаючи поперед себе хіба що проблеми забезпе­чення економічного розвитку та матеріального достатку. Проте

122

вже давно доведено, що ці проблеми та злочинність, принаймні значна її частина, мають двосторонній обумовлюючий зв'язок.

Центральним або, говорячи мовою теорії систем, системоутво­рюючим елементом проблеми злочинності є питання про її приро­ду. З його розв'язанням пов'язане розуміння її сутності, зако­номірностей, шляхів та засобів протидії. З перших висловлювань щодо злочинності, які належали античним філософам Аристотелю та Платону, і фактично до наших днів панує єдина думка стосовно того, що злочинність існує у суспільстві і, перш за все, є суспіль­ним феноменом. Багато дослідників злочинності у різні часи пов'язували її із соціальною недосконалістю суспільства, яке не за­безпечує вирішення його соціальних проблем, у тому числі фор­мування потрібної суспільної спрямованості та етичної поведінки громадян, насамперед молодого покоління. Тим самим вчиненню злочинів давно надавалася соціальна ознака.

Поряд із вивченням соціальної організації та її зв'язку з форму­ванням особи увага видатних гуманістів так званої класичної тра­диції у XVIII ст. (Томас Гоббс, Ієремія Бентам, Чезаре Беккаріа, Джон Локк та ін.) була звернена на концепцію людської природи та її поведінки, а частина з них до того сповідувала ідею природно­го права. З цього безпосередньо виводилася і концепція злочину. «Природа розпорядилася так, що людством керують два найвищі господарі — страждання та насолода» — писав у 1789 р. Ієремія Бентам. Отже, злочин — це простий вчинок, спрямований на задо­волення якогось із цих устремлінь. На підставі такого розуміння природи злочину робилися висновки: людина завжди поводиться раціонально, може вільно обрати свій шлях, нехай навіть незакон­ний та визнаний злочинним. Зрештою, всі люди, у тому числі і ті, які вчиняють злочини, насамперед дбають про власні інтереси й від природи не схильні підпорядковувати їх інтересам інших¹. Зрозуміло, який «рецепт» щодо протидії злочинам звідси випливав: людину треба в інтересах суспільства, якщо вона з ними не рахується, примусити через покарання обмежити свою волю щодо вчинення злочинів.

¹ Готтфредсон М., Терші Т. Загальна теорія злочину / Пер. з англ. — X., 2000. — С. 26.

123

Глава 4

Теорія злочинності

 

Однак ідеї соціальної обумовленості злочинних проявів розви­валися і отримали подальший розвиток у працях соціалістів-утопістів Т. Мора, А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та інших, які, вбачаю­чи зв'язок злочинності з природою суспільства, пов'язували його з такими проявами останнього, як приватна власність, експлуатація та гноблення людей. Оскільки, на їхню думку, пізніше успадкова­ну ще й марксистами, злочинність є породженням експлуататорсь­кого суспільства, тому ліквідувати її можна лише змінивши суспільний лад на соціалістичних засадах.

Серйозним підтвердженням соціальної сутності феномену вчинення злочинів стали регулярні статистичні спостереження за ними (початок XIX ст., бельгійський математик Альфред Кетле та його сподвижники). Ці спостереження виявили, по-перше, фак­тичну незмінність даних щодо кількості злочинів на одній тери­торії протягом тривалого часу, по-друге — зв'язок між показника­ми вчинення злочинів, передусім крадіжок та інших майнових по­сягань, з даними попереднього року стосовно врожайності зерна та винограду (сировини для хліба та вина). Статистичні дослідження дали змогу виявити соціальні закономірності людсь­кої активності, у тому числі негативних проявів, зокрема те, що «будь-який соціальний стан передбачає відповідно певну кіль­кість та певний порядок вчинків, що є необхідними наслідками його організації»¹.

У руслі загального розвитку наук, у тому числі суспільних, у середині XIX ст. зросла увага до формування наукових методів отримання та використання емпіричних та дослідно-експеримен­тальних показників. Ці процеси, а також упорядкування статис­тичного обліку фактів вчинення злочинів, що відкрило їхні сталі тенденції, зокрема зростання, позначилися на формуванні окремої наукової галузі — кримінології, яка одним із перших завдань вбачала пошук даних щодо з'ясування природи вчинення злочинів та виявлення можливих особливостей людей, які їх вчиняли. Інте­рес до з'ясування цих загальнозначущих питань виявили не лише фахівці суто кримінального напряму, а й ті, в яких об'єктом вивчення була загалом людина. Саме за таких умов в останні деся-

тиріччя XIX ст. з'явилися твердження, а згодом й теорія, що запе­речувала соціальний характер злочину. Вона належала італійсько­му тюремному лікарю-психіатру Чезаре Ломброзо. Завдяки масо­вим обстеженням в'язнів Ломброзо виявив у значної кількості за­суджених (більше третини) ті чи інші антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що відрізняли їх від осіб, які не вчиняли злочини. За думкою дослідника, згадані біологічні особливості «відкинули» перших на нижчий щабель розвитку, що й призвело їх до вчинення антисоціальних дій, зокрема злочинів.

На підставі отриманих даних Ч. Ломброзо зробив висновок: вчинення злочинів більшою мірою є природним явищем, яке має біологічне, а частково й кримінально-генетичне походження. Однак Ломброзо не вдалося розробити загальну теорію, яка системно зорганізувала виявлені ним індивідуальні відмінності. До того ж у подальших працях він визнав, що біологічні кореляти перебувають у взаємозв'язку з іншими: метеорологічними, антро­пологічними, демографічними, освітніми, економічними, релігій­ними, політичними тощо, перелік яких, за висловом деяких сучас­них кримінологів, «великою мірою нагадує університетський на-вчальни план»¹.

Започаткований Ч. Ломброзо біологічний напрям у кримінологи мав багато послідовників, які заявляють про себе у цьому чи іншому вигляді і до цього часу. При цьому предметом їхньої уваги стають або притаманні, на їхню думку, загалом людській (не лише зло­чинній) поведінці механізми неусвідомленої (інстинктивної, вро­дженої, імпульсивної) активності або схильності до злочинних вчинків успадкованого, фізіологічного, у тому числі біоклітинного, а також конституціонального, емоційно-темпераментного, іншого біологічного або біосоціального походження. Слід зазначити, що жодна з названих ознак не отримала переконливого експеримен­тального підтвердження, особливо як визначальна детермінанта. Відомості про них зазвичай широко та сенсаційно рекламуються як «нове» бачення природи злочинності, яке вимагає нетрадиційних засобів запобігання та протидії. Насправді відомі нам «новітності» за умов об'єктивної науково-методологічної оцінки доки ще не ви-

 

¹ Кетле А. Человек и развитие его способностей. — СПб, 1865. — С. 7.

124

¹ Готтфредсон М., Терші М. Зазнач, праця. — С 71.

125

Глава 4

Теорія злочинності

 

ходять за межі наукових гіпотез, які потребують репрезентативного емпірично-експериментального дослідження. Проте не рахуватися з даними про їх присутність у складному механізмі обумовлення людських вчинків, включаючи деякі форми злочинних діянь, також не можна.

З кінця XIX — початку XX ст. у суспільно-гуманітарних науках, у тому числі кримінології, на зміну класичному розумінню людсь­кої поведінки, яке Грунтувалося на виборі особою останньої згідно з власними інтересами, запанувала позитивістська традиція. Вона у значенні основного методологічного постулату ставить детер­мінованість людської діяльності і людської активності в цілому. При цьому різні детермінанти визначають відмінності цієї актив­ності, у тому числі такий її різновид, яким є злочинна поведінка. Залежно від характеру детермінант, яким надавалося визначальне значення в обумовленні поведінки, позитивізм розвивався за різними напрямами.

Психологічний позитивізм доводить, що людська поведінка, включаючи злочинну, великою мірою формується через закріплен­ня та слідування певним моделям, механізмам, навичкам. Серед ос­танніх чільне місце відводиться феноменам «агресії», «насильст­ва», категоріям психопатології, сексології та сексопатології, а також психологічним утворенням — наприклад, таким поняттям, як «нахил», «властивість», «характерологічна риса», «установка», «спрямованість».

Широкого розвитку, особливо у США, набули різні напрями соціологічного позитивізму. Серед них є такі теорії: «множин­ності факторів поведінки», «соціальної дезорганізації», «групової унормованості», «соціалізації» та неякісного різновиду останньої у формі девіації, соціального відхилення, соціального розчаруван­ня та подальшої реакції на небажані для особи наслідки соціальної «стратифікації» у вигляді злочину. Останній визнається альтерна­тивним засобом досягнення матеріального добробуту, в цілому «порятунку» від нестерпного життя.

Значного поширення, особливо у другій половині XX ст., набули різні течії економічного позитивізму й теорії визначальної ролі еко­номічних факторів в індустріальному та постіндустріальному суспільстві. Економічна модель виходить з того, що будь-які типи

126

поведінки (злочинні або незлочинні) є наслідком реалізації інтересів особи. Для економічного позитивізму ці інтереси — економічні, вони визначаються місцем у системі економіки, у процесі виробництва, отримання економічної вигоди та, значною мірою, — матеріального достатку. Безперечно, практика та її дослідження доводять підставність цих ідей, але, головним чином, не у безпосередній де­термінації злочинів, а на більш високому соціальному рівні обумов­лення і не впливають однаково на усі види злочинної активності.

Потрібно об'єктивно констатувати, що на сьогодні жоден з поглядів на природу вчинення злочинів та злочинності в цілому не може бути визнаний панівним, так само, як і не можна його беза­пеляційно відкинути. Очевидно, що природа феномену злочин­ності та вчинення злочину є різнообумовленою, а їхня детер­мінація багаторівневою, що більш докладно розглядатиметься у наступний главі Курсу.

Перейдемо до визначення поняття злочинності, тобто відобра­ження у ньому об'ективно-сутнісного, а не природи, походження, ознак та проявів.

Може виникнути питання: чи правомірно та можливо розгля­дати поняття предмета пізнання окремо від його природи? Безу­мовно, поняття і природа предмета пізнання тісно пов'язані. Через природу і походження предмета значною мірою визначається зна­чущість останнього, а це головна складова його поняття. Проте пов'язаність не означає ідентичності. Походження та природа предмета дають відповіді на питання «звідки» та «чому», а понят­тя має відповісти на питання «що являє собою предмет?», «у чому його предметна сутність?». Відомий знавець у галузі системи по­нять К. К. Платонов «ідеал науки» визначав за такою схемою:

—предмет або явище, яке пізнають;

—поняття, що відображує його сутність;

—термін, що однозначно відображає це поняття;

—сприйняття терміна;

—відтворення у ньому того самого поняття;

—уявлення (через поняття) значущості того самого предмета або явища¹.

' Платонов К. К. О системе психологии. — М., 1972. — С. 16.

127

Глава 4

Отже, природа та походження предмета не є безпосередніми елементами його поняття, а у сукупності з іншими елементами бе­руть участь у визначенні сутності предмета.

Історичний аналіз свідчить, що термін «злочинність» з'явився у літературі та публічних виступах у другій половині XIX — почат­ку XX ст. Іноді перше визначення злочинності у цілому як зако­номірного явища для конкретних умов та конкретного суспільства пов'язують із розвитком у XIX ст. демографічної та кримінальної статистики, зокрема, з доповіддю відомого бельгійського матема­тика Адольфа Жака Кетле, з якою він виступив 09.07.1831 р. на засіданні Королівської академії наук у Брюсселі. Після ознайом­лення з опублікованими працями вченого можна зазначити, що він не вживав термін «злочинність», а писав про можливість вира­хувати кількість людей, які вчинять злочини, оскільки будь-який соціальний стан передбачає відповідно певну кількість та певний порядок проступків, що є необхідними наслідками його органі­зації¹.

Першими вживали термін «злочинність» у працях або текстах виступів Е. Феррі (1881), Г. Тард (1886), А. Лакассань (1886), Ф. Ліст (1889), П. Лафарг (1890), Д. А. Дриль (1895), А. Принс (1896), Е. Дюркгейм (1900), Н. Колаянні (1903), М. М. Гернет (1905, 1906), Г. Ашаффенбург (1906), Я. Етінгер (1909), X. Чари-хов (1910), В. Бехтерев (1909), В. Бонгер (після 1906) та ін.

Цей термін вживали, як правило, у двох випадках: під час відо­браження загальної кількості злочинів, учинених за певний час на певній території («статистичний підхід»), а також при визначенні їх узагальненої сукупності, що зумовлюється відповідними соціальними або суспільними умовами, загалом соціальною орга­нізацією суспільства («соціальний або якісний підхід»).

Зазначені підходи до терміна «злочинність» у своїх основних рисах збереглися у західній науці фактично до наших днів. Для західної кримінології взагалі є нехарактерним вживання та теоре­тичне визначення поняття злочинності. Його розуміють здебіль­шого як робоче поняття, що позначає сукупність індивідуальних злочинів, яка становить предмет теоретичного та емпіричного

' Кетле А. Человек и развитие его способностей. — СПб, 1865. — С. 7.

128

Теорія злочинності

вивчення. До терміна «злочинність» частіше звертаються, коли розглядають чинники, причини, нахили, які зумовлюють різні соціальні відхилення, зокрема суспільно небезпечні (Е. X. Сатер­ленд, 1934; Д. Тафт, 1956; Т. Селін, 1962; Р. К. Мертон, 1957; А. Ко-ен, 1955; Р. А. Клауорд, Л. Е. Оулін, 1960 та ін.). В одній з опубліко­ваних в Україні праці американських фахівців читаємо: «Теорії злочину природно породжують інтерес до нахилів тих людей, які скоюють кримінальні діяння. Ці нахили часто називають «зло­чинністю»... ми намірялися обмежитися... реєстром індивідуаль­них особливостей, які надаються для опису «злочинності», скажімо, такими рисами, як агресивність, фізична конституція, рівень активності та інтелект»¹. Відомо, що деякі представники соціальних наук на Заході взагалі вважають злочинність нормаль­ною функцією суспільства, яка має певний «поріг насичення»².

Інше ставлення до потреб визначення поняття злочинності формувалося у радянській системі. Вже у першому десятилітті після Жовтневої революції правники, головним чином представ­ники науки кримінального права, поряд із вивченням юридичної форми злочинного діяння, аналізом міри їхнього поширення, яке іменували злочинністю, зачіпали й соціальну сутність злочину³. Проте саме поняття злочинності вивчали мало, на що було зверну­то увагу під час диспуту з питань вивчення злочинності в СРСР, який відбувся у 1929 р.⁴

Приблизно з цього часу в загальному руслі ідеологізації науки та соціальних процесів на ґрунті марксизму-ленінізму поширило­ся прагнення доводити, де тільки можливо, переваги соціалізму над капіталізмом. У царині вивчення злочинності ця тенденція по­єдналася з «розвінчанням» «біологізаторства» у визначенні чин­ників злочинних проявів. Обґрунтовувалася, передусім на теоре­тичному рівні, відсутність у новому ладі власних детермінант злочинності. Доводилося, що остання є перехідним явищем, зумовленим експлуатацією та несправедливістю, притаманними

¹ Готтфредсон М., Терші Т. Зазнач, праця. — С 108-109.

² Фокс В. Введение в криминологию. — М., 1980. — С. 19.

³ Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. — М., 1969. — С. 170.
^А Революция права. - 1929. - № 3. - С. 57.

129

Глава 4

Теорія злочинності

 

капіталістичному суспільству. Наявність злочинності в країні Рад пояснювали залишками минулого у свідомості людей або шкідли­вим впливом на них буржуазного оточення. Спочатку згаданими чинниками пояснювали лише злочинні діяння. Підсумком цих на-працювань може слугувати стаття «Злочин», опублікована у пер­шому виданні «Большой Советской Энциклопедии», яке вийшло у 1940 р. У ній було зазначено: «В дійсності злочин виник тільки на тому етапі розвитку суспільства, коли з'явилася приватна власність, класи і держава, і має виразно класовий характер». Тут же доводилося, що з перемогою соціалізму зникнуть соціальні причини, які викликають різні соціальні відхилення, включаючи злочинність¹. Надалі інструментом реалізації названої ідео­логічної конструкції стало поняття злочинності.

Не випадково після відновлення в Радянському Союзі у кінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. наукового кримінологічного дослідження злочинності визначенню останньої був наданий густозабарвлений соціальний, ідеологічний зміст. Так, уже в пер­шому підручнику з кримінології, виданому у 1966 р., у визначенні поняття злочинності було фактично повторено довоєнну ідео­логічну конструкцію: «соціально та історично обумовлене явище», яке виникло за умов експлуататорського ладу, досягає найвищого рівня під час капіталізму, а у процесі розвитку соціалістичного суспільства підриваються основні соціальні корені злочинності, проте ще зберігаються деякі причини та умови, що сприяють вчи­ненню злочинів². Поряд із цим визначенням, яке фактично роз­кривало не поняття злочинності (її предметну сутність), а містило політико-ідеологічне трактування її походження та природи, зазначалося, що «злочинність включає у себе всю сукупність кон­кретних злочинів, вчинених у певний період часу у цьому суспільстві, але не є простою сумою цих злочинів»³. Невдовзі Н. Ф. Кузнецова запропонувала об'єднане «комплексне» поняття злочинності, визначаючи, що це є «відносно масове історично-мінливе соціальне, яке має кримінально-правовий характер,

явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, вчинених у певній державі у певний період»; при цьому «між усіма ознаками і властивостями злочинності (далі зазначено: масовість, класовість, історична мінливість, соціально-правовий зміст. — Авт.) існує діалектична єдність»¹. Отже, тут поєднано соціально-ідеологічне ставлення до природи злочинності з її сукупнісно-статистичною предметністю у вигляді маси конкрет­них злочинів, що визначаються правовими ознаками. Цю сукупність конкретних кримінально-правових діянь конкретних осіб названо «соціальним явищем» з огляду на те, що на загально­суспільному рівні вони мають спільні соціальні чинники, які їх обумовлюють.

Згадане об'єднане «соціально-статистичне» визначення вия­вилося досить сталим. Протягом декількох десятиліть воно по­вторювалося у союзних підручниках та курсах з кримінології, на­водилося у працях багатьох відомих фахівців (І. І. Карпець, 1969; О. М. Яковлев, 1971; М. О. Стручков, 1979; П. І. Гришаєв, 1967, 1977; А. І. Долгова, 1997, 2000 та ін.). Разом з тим усвідомлюва­лося, що «визнання злочинності як соціального явища пов'язане з визнанням її обумовленості соціальними умовами»². Деякі ав­тори (У. С. Джекебаєв, Г. А. Аванесов та ін.), беручи до уваги соціально обумовлюючу складову «об'єднаного» поняття зло­чинності, намагалися довести відносну самостійність останньої як соціального явища, її об'єктивну соціальну реальність, вважа­ли, що в «об'єднаних» визначеннях «не досить чітко виявлені специфіка та діалектика злочинності саме як соціального явища»³.

Інші автори — прихильники «статистичного» підходу, визнаю­чи соціальну природу злочинності, обмежували її предметне по­няття сукупністю всіх злочинів, вчинених у певному місці у пев­ний час, та сукупністю злочинців, винних у вчиненні злочинів (В. М. Коган, 1977). Більше того, ці дослідники визначали, що

 

¹ Большая советская энциклопедия. — М., 1940. — Т. 46. — С. 764.

² Криминология. — М., 1966. — С. 53-54.

³ Там само. — С. 55.

130

¹          Кузнецова Н. Ф. Зазнач, праця. — С 173-174.

²          Яковлев А. М. Преступность и социальная психология. — М., 1971. — С. 40.

³          Панкратов В. В. Преступность// Понятия советской криминологиии. — М., 1985. — С. 11,
14.

131

Глава 4

Теорія злочинності

 

індивідуальна злочинна поведінка є первинною «клітиною» зло­чинності, і у розумінні антисуспільних явищ у цілому ця по­ведінка має своїм наслідком злочинність¹.