Методологія і методи кримінологічної науки

 

дичні положення, принципи, прийоми), опрацьовані власне цією

наукою. Довгий час існувала думка, що кримінологія не має влас­них методів пізнання. Тому було під сумнівом її виділення як окремої самодостатньої науки. Однак з часом, через поглиблення теоретичних знань, зокрема усвідомлення того, що метод — це не частка наукової методики, а її теоретична підвалина, складова час­тина та результат розвитку теорії науки, наведені вище тверджен­ня втратили сенс. Будь-яка з теорій кримінології не лише містить комплекс концептуальних ідей щодо теоретичного розуміння того чи іншого її предмета (злочинність або її детермінація, обумовлю­ючий комплекс, система запобігання злочинним проявам), а й визначає тим самим методологію, методичні напрями та принципи їхнього пізнання, подальшого розвитку теоретичного й емпірично­го знання про них. Якщо, наприклад, теорія особи злочинця з'ясо­вує природу, походження та зміст останньої як тісного та складно­го поєднання соціальних, соціально-психологічних, особистісно-психологічних, біологічних, у тому числі психофізіологічних та певною мірою генетичних чинників, то тим самим вона окреслює шлях та відповідні методи пізнання цієї особи. Або, якщо теорія запобігання злочинності свідчить про необхідність спрямування запобіжного впливу щодо конкретних обставин, явищ, проявів, процесів, які виконують роль причин та умов чи інших детер­мінантів злочинного вчинку, то тим самим формується методич­ний кримінологічний принцип відповідності, наразі відповідності запобіжного заходу кримінологічному чиннику.

Отже, будь-яка невизначеність стосовно власних методів пізнан­ня кримінологічних проблем, яка справді існує, пояснюється не відсутністю таких методів, а їх неповною недостатньою опрацьо-ваністю, насамперед на теоретичному рівні, на удосконалення якої повинна спрямовуватися увага сучасної української кримінології.

§ 3. Методологічні проблеми сучасної української кримінології

Сучасний стан методологічного забезпечення кримінологічної науки та його актуальні проблеми відображені у Концепції роз­витку кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст., яка бу­ла схвалена Координаційним бюро з проблем кримінології

110

Академії правових наук у березні 2002 р.¹ У Концепції насамперед визначені методологічні засади доктринального бачення розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст., а саме:

— межі наукових проблем та завдання кримінології окреслю­ються передусім сферою суспільних відносин, що охоплені її пред­метом;

— згадані суспільні відносини розглядаються у динаміці від їхнього сучасного стану до того, якими вони прогнозуються у пев­ний період;

— концепція розвитку кримінологічної науки повинна ґрунту­ватися на концептуальних засадах розвитку вітчизняної юридич­ної науки, а на більш загальному рівні — відповідати сучасним світоглядним та науково-теоретичним уявленням і моделям щодо демократичної трансформації українського суспільства в усіх його сферах, зокрема економіки, держави, права, політики, правопоряд­ку та правоохорони;

— кримінологія має самостійно та у взаємодії з іншими наука­ми реалізувати усі основні функції науки, у тому числі загально-пізнавальну, включаючи теоретико-методологічну і аналітичну, а також політичну, ідеологічну, соціокультурну, освітянську, прогно­стичну, конструктивно-проектну і безпосередньо прикладну;

— прогнозовані кримінологічні процеси та явища обумовлю­ються прогнозом дії їх соціально-економічних, політичних, правових, організаційно-управлінських, соціокультурних, морально-психологічних та інших чинників, а також перспекти­вою розвитку суспільного, громадянського та особистісного факторів загалом;

— інформаційне відображення, наукове кримінологічне пізнан­ня та аналіз наведених процесів і явищ повинні відповідати суча­сним та майбутнім оптимальним теоретичним, методологічним, інформаційно-технологічним і технічним вимогам та можливос­тям.

Концепція визначає, що наукові розробки у галузі кримінології за своєю тематикою та спрямованістю повинні бути методологічно зорієнтовані на сучасні прогресивні ідеї відповідно до того, що

¹ Інформаційний бюлетень Координаційного бюро з проблем кримінології Академії право­вих наук України. — 2002. — № 5. — С. 5.

111

Глава 3

Методологія і методи кримінологічної науки

 

цивілізаційний розвиток України можливий лише за умов демо­кратичної трансформації та формування громадянського су­спільства, де людина не декларативно, а реально постає найвищою цінністю у всіх сферах, включаючи сферу правопорядку, засоби його забезпечення, запобігання зловживанню владою державними структурами та чиновниками, а з боку громадян — своїми правами і свободами.

Сучасне методологічне забезпечення розвитку кримінологічної науки має спиратися на науково обґрунтовану модель нинішнього суспільно-політичного, економічного та іншого розвитку країни, що закріплена системою юридичних норм, вершину якої складає демократична, державницька, зорієнтована на верховенство права Конституція, а також на систему та методологічне обґрунтування спрямування і розвитку наук про державу і право та загалом суспільних наук. Наведена вихідна методологічна структура за­гальної теорії демократичної трансформації та розвитку українського суспільства має бути розміщена «зверху вниз» щодо цивілізаційного напряму трансформаційних перетворень багатьох суспільних сфер, у тому числі тих, які є предметом вивчення кримінологічної науки, а саме: правопорядок, правоохорона, за­побігання та протидія їх порушенням, насамперед найбільш суспільно небезпечним, якими є злочинні прояви.

Нинішній період в історії України, який повинен бути реально посттоталітарним, висуває на перший план завдання, у тому числі і для кримінології, приділити особливу увагу захисту інтересів, за­гальних прав та свобод людини і громадянина, протидії збережен­ню авторитарних та силових методів вирішення суспільних справ. Методологічною складовою розв'язання цього завдання є подо­лання успадкованого з тоталітарного режиму, нині нерідко маско­ваного, прагнення до вирішення кримінологічних проблем, насам­перед протидії злочинним або іншим антисуспільним проявам, силою карно-адміністративних заходів. Слід усіляко сприяти ро­зумінню необхідності переорієнтації у цьому напрямі на профілак­тично-запобіжну, у тому числі значною мірою — громадську діяльність. Такий підхід, передусім його практична реалізація, особливо у формі народного контролю, громадського осуду, глас­ності, із здобуттям Україною незалежності були з мовчазної згоди

112

та потурання влади рішуче відкинуті як атавізми компартійного режиму, з чого найбільше задоволення мали чиновники-ко-рупціонери та казнокради. Посилаючись на значне перевантажен­ня розкриттям злочинів та переслідуванням правопорушників фактично згорнули профілактичну роботу й правоохоронні орга­ни, а діяльність громадських інституцій без уваги і спрямування з боку державних структур та без їхньої матеріальної підтримки ста­ла розрізненою та безпомічною.

Методологічне значення має усвідомлення того, що виконання завдань забезпечення правоохорони, правосуддя, правозахисту за нових умов значно ускладнюється проявами олігархічного поєднання влади та капіталу, спробами підкорення правоохорон­ної діяльності та судочинства його інтересам. Найбільшу загрозу становить поширення фактів, а згодом і тенденцій вибіркового за­стосування або безпідставного незастосування кримінально-пра­вових та процесуальних засобів, справжніми мотивами якого є партійно-політична або кланова належність.

Серед настановчих засад кримінологічних досліджень мають знайти відображення сучасні методологічні ідеї та положення що­до взаємодії матеріального та духовного, економічних, соціально-політичних і морально-психологічних цінностей, соціальних та індивідуально-особистісних чинників поведінки і діяльності, включаючи злочинну. При цьому мають вивчатися та враховува­тися надбання та досвід світової кримінології, різних вітчизняних та зарубіжних шкіл і течій. Кримінологія та юридична наука зага­лом повинні значно сприяти тому, щоб серед головних критеріїв цивілізованості та демократичності трансформаційних процесів в Україні чільне місце посіли правові цінності та задоволення людини станом правопорядку і правоохорони, законністю засобів і методів їхнього забезпечення, захищеністю громадян від протиправних по­сягань, перевищення владних повноважень і свавілля з боку держав­них структур.

Слід зробити наголос саме на пріоритетності правових ціннос­тей та їх повну реалізацію, що є постійно діючою домінантою пра­вової держави, а не політичних орієнтацій та інтересів, які мають властивість змінюватися і навіть переорієнтовуватися залежно від внутрішньої або зовнішньої кон'юнктури.

113

Глава 3

Методологія і методи кримінологічної науки

 

Викладені методологічні положення мають знаходити своє відображення у визначенні та дослідженні ключових проблем кримінологічної науки та правозастосовчої практики, з якими во­ни вступили у XXI ст. і які концептуально визначатимуть найбільш актуальні напрями наукової та правоохоронної діяль­ності у наступний період.

Першою такою проблемою у Концепції розвитку кримінологіч­ної науки визнається отримання науково обґрунтованого уявлення про стан та динаміку злочинності в Україні, результативність ре­агування системи кримінальної юстиції на злочинні прояви та пов'язані з ними порушення конституційних прав і свобод, законних інтересів громадян. Нинішнє уявлення про згадані явища та про­цеси з огляду на кримінологічні закономірності є досить супереч­ливим. Незважаючи на те, що основні кримінологічні чинники не піддавалися будь-яким радикальним змінам, статистика право­охоронних органів протягом багатьох років засвідчувала стабільну тенденцію скорочення злочинності. Зокрема, відомі кримінологам чинники, які завжди обумовлювали зростання майнової та корис­ливої злочинності, що становить переважну питому вагу злочин­ності загалом, у зазначені роки в Україні мали несприятливі показ­ники та вкрай негативну тенденцію. Але за даними статистики майже всі майнові злочини скорочувалися. За останні 10-20 років небажані зміни відбулися й стосовно деяких детермінантів зло­чинності. Значно скоротилася підтримка держави в освітньо-куль­турному розвитку дітей та молоді, а також спрямованому форму­ванні суспільно доцільних морально-етичних цінностей. Занедба­на система соціальної профілактики та громадського контролю за злочинністю. Не відповідає дійсним потребам стан нагляду за дотриманням законності, насамперед щодо вибіркового застосу­вання кримінально-правових та кримінально-процесуальних за­собів.

Зазначені недоліки та негаразди мали негативно вплинути на стан не лише майнової, а й насильницької та іншої злочинності, сприяти зростанню її показників. Проте, як не дивно, статистика цього не відбивала.

Другою актуальною проблемою для кримінологічного розроб­лення є з'ясування дійсної сутності організованої злочинності, роз-

114

криття змісту останньої як організованої злочинної діяльності, визначення її реальних розмірів, обумовлюючих чинників, стратегії запобігання та протидії злочинності засобами правоохоронних ор­ганів, передусім їх спеціальними підрозділами по боротьбі з ор­ганізованою злочинністю.

Офіційні статистичні дані створюють уявлення про масштабну активну боротьбу з організованою злочинністю. Щороку реєстру­ють 700-800 організованих злочинних угруповань, 6-7 тис. вчине­них ними злочинів, 3-4 тис. осіб, які вчинили злочини у складі цих угруповань. Значення наведених показників в Україні за пере­рахунком на кількість населення помітно перевищують аналогічні значення інших європейських держав, а деяких — на кілька по­рядків.

Проте результати проведених кримінологічних досліджень що­до структури, динаміки та змісту злочинності організованих угру­повань значно змінюють уявлення щодо стану боротьби з орга­нізованою злочинністю. Простежуються тенденції спрямування протидії не у сферу економіки, а щодо загальнокримінальної злочинності; виявлення у ній організованих форм не найбільш не­безпечних злочинів, а переважно групових крадіжок без дійсних ознак організованості; зарахування до розряду організованих значної кількості малозначних кримінальних проявів. Усупереч світовій практиці серед груп, зарахованих до розряду організова­них, лише 3-3,5 % використовували корупційні зв'язки, що ставить під сумнів віднесення до цього розряду більшості груп, зареєстрованих як організовані.

Основними причинами такого явища, поряд з недоліками зако­нодавства, правоохоронної практики, зацікавленістю лідерів організованих злочинних угрупувань, передусім в економіці, у збереженні зазначеної викривленості та невизначеності, є суттєві недоліки у науковому методологічному забезпеченні боротьби з організованою злочинністю. Наукові дослідження з цієї тематики, як правило, носять описовий характер, не містять критичного аналізу чинного законодавства та існуючої правоохоронної прак­тики, творчого розроблення нових підходів до зазначеної пробле­ми через визначення змістовних ознак організованої злочинної діяльності, що загалом свідчить про суттєві методологічні прора-

115

Глава 3