Система “Україна” та її підсистеми

Як ми вже казали, психіка — як індивідуальна, так і колек­тивна — має змінну і стабільну (відносно постійну) складові. Змінна складова сильно залежить від зовнішніх обставин і в багатьох випадках може затуманювати стабільну складову, яка приховує істинну психічну природу суб’єкта.

Стабільна, істинна сутність людини найкраще пізнається в ситуаціях, коли людина діє найбільш природно, вільно, невимушено. Те ж саме стосується і народу: істинна природа народної душі виявляється в ті епохи, коли народ не знаходиться під чужим ярмом і сам вирішує свою долю. Отже, щоб пізнати природну, архетипову структуру української нації, її треба досліджувати в контекстi саме таких епох.

Оскільки людство переживає процес все більшого струк­турування за національним принципом, то доцільно брати най­ближ­чий до нас історичний період, коли народний організм набував форми нації. Для України це час Козацької нації, тож пригляньмось уважніше до її структури. Ось як її описує відомий український історик і письменник Валерій Шевчук:

«Населення розділялось на кілька станів, які мали своє самоуправління, але всі разом підлягали гетьманському уряду: СЕЛЯНИ (виконували господарську повинність, тобто були піддані власнику землі, але мали свою управу і свій суд — так званий копний суд); МІЩАНИ, які розділялися на тих, що володіли Магдебурзьким правом (отже, мали свій магістрат і суд) і які ним не володіли (підлягали козацькій, тобто державній, юрисдикції); ДУХОВЕНСТВО, що мало власне самоуправління та суд, і ШЛЯХТА, яка, в принципі, ще за Хмельницького злилася із старшинською козацькою верствою....Вся система була виборна: селяни вибирали своїх старших і членів копного суду, так само чинили міщани й козаки. Духовенство також обиралося, зокрема священики приходів... Посполитий (селянин або міщанин) міг перейти у козаки й, навпаки, козак у посполиті».

Отже, в період Козацької держави український народ­ний організм витворив таку структуру нації, яка наближалася до природної, ідеальної структури. Характерно, що чотири основні соціальні групи були відкритими, що уможливлювало перехід з одного стану в інший — якщо лише у людини були відповідні здібності, кваліфікація і бажання. З психологічної точки зору це приводило до формування порівняно однорідних соціальних груп, близьких до базових функціональних підсистем, — варн. Кожна з цих підсистем національного організму характери­зувалася власною колективною психологією, яка вписується в один із 16-ти соціотипів.

Брахмани (кращі представники духовенства, мисли­телі, науковці, письменники) — етико-інтуїтивний інтроверт, «Миротворець».

Кшатрії (козацька еліта) — логіко-сенсорний екстраверт, «Адміністратор».

Бiзнесмени (господарська і торговельна еліта) — логіко-сенсорний екстраверт, «Адміністратор».

Спеціалісти (селяни, ремісники, наймані працівники) — етико-інтуїтивний інтроверт, «Миротворець».

Зауважимо, що з погляду персональної сумісності«Миротворець» і «Адміністратор» є психологічно сумісними типами. А це означає, що, будучи носіями нібито протилежних психологічних якостей, вони насправді повністю доповнюють один одного і при взаємодії формують стійку, ефективну, значною мірою — самодостатню систему.

Повернення до природного порядку

Сьогодні український народ черговий раз починає формувати свою націю, що вимагає природовідповідного соціального структурування. Парадоксально, але системна криза в Україні цьому лише сприяє. Вона перевела суспільство в дуже сприятливий для трансформації стан системної пластичності і так всіх нас “притиснула до стіни”, що просто не лишила інших варіантів порятунку, примусила мислити і діяти сміливо та нестандартно. І чим довше буде відтягуватися формування в Україні нової нації на природних засадах, у тим радикальніших формах воно врешті-решт здійсниться.

Зрозуміло, що потужні світові держави у своїй боротьбі за перерозподіл світу не зацікавлені у народженні сильної, здорової і конкурентоспроможної України. Та справа полег­шується тим, що сучасна цивілізація дедалі більше втягується у системну кризу, занурюється в тотальний хаос. Найімо­вір­ні­ший сценарій вже недалекого майбутнього перед­бачає обвальне накопичення цивілізаційних супереч­ностей, болючий розпад імперій і поліетнічних утворень, нестримне зростання ідейного, політичного і технологічного хаосу, дестабілізацію глобальної економіки і остаточний розпад системи міжнародної безпеки, “розповзання” соціальної тканини і локальні екологічні катастрофи.

Ми не в змозі зупинити планетарну кризу. Але у нас є шанс пройти через «вушко голки» глобального апокаліпсису і вистояти в цій драматичній ситуації, більше того — використати її для внутрішнього перетворення і піднесення на вищий рівень життєдіяльності. Для цього Україні потрібно форсувати ПЕРЕХІДдо нової цивілізації, до нової екологічної ніші, який передбачає рішучий прорив на вищий рівень у стосунках “людина—Бог”, “людина—людина”, “людина—природа” і “людина—техносфера” (штучна природа). І докласти зусиль для ініціювання такого переходу у глобальних масштабах, знайти друзів та союзників для спільного розв’язання спільних проблем.

Водночас Україні необхідно діяти самостійно і покладатися лише на власні сили. Цю думку своєрідно висловив Р. Хіггинс у книзі «Сьомий ворог. Людський фактор у глобальній кризі»:

 

Наше покоління зіткнулося з особливим викликом. Доведеться діяти на самоті або невеликими групами, не дивуючись і не нарікаючи на те, що більшість буде вперто триматися застарілих сподівань і легких шляхів, які ведуть у прірву.

 

Генеалогія України

Якщо прагнеш щось зрозуміти — пізнай, як воно виникло.

ПерехідУкраїни до нової цивілізації потребує знань про за­ко­номірності трансформацій такого масштабу. Обов’яз­ко­вою умовою цивілізаційного переходу є здійснення світо­гляд­ного, організаційного і технологічного проривів[5]. У цьому переконує феномен неолітичної революції — грандіозний процес тоталь­ного перетворення суспільної життєдіяльності, започаткований у середині VІ тис. до н. е. на території Північного Надчор­номор’я. Тож можна сказати, що Україна вже має певний досвід переходу до нової екологічної ніші.

— Але чи коректно говорити про Україну в рамках подій семитися­чолітньої давності? Чи існував уже тоді український народ?

Питання про виникнення українців у науковому світі викликає ба­­гато суперечок. Одні дослідники аргументовано доводять, що ко­рені українського етносу сягають принаймні 40-го тис. до н. е.[6], інші — що він сформувався лише у 15-му столітті н. е.[7] Чи можна погодити ці діаметрально протилежні твердження? Так, — якщо підійти до проблеми з точки зору етногенетики, ідею якої запропонував у 1999 р. відомий український науковець і пись­менник професор Юрій Михайлович Канигін[8].

Етногенетика

Етногенетикарозглядає етносяк соціальний організм, струк­турно і функціонально подібний до окремої людської особис­тості. Тобто етнос — це особистість вищого таксономічного рівня, яка має власні свідомість і підсвідомість, інтелект і пам’ять, генотип і характер, вік і долю. В принципі, тут нічого нового поки що немає, оскільки про “Людину малу” (індивід) і “Людину велику” (народ) говорив ще Платон. Новизна в іншому, а саме в дослідженні генеалогіїетносів подібно до генеалогії окремих осіб. Тобто кожен етнос, як і людина, має своїх батька і матір, дідів і бабусь, інших предків по батьківській і материнській лінії.

Нові етноси народжуються в результаті взаємодії чоло­ві­чого і жіночого начал. Як можна розрізнити — де етнос-бать­ко, а де етнос-матір? Тут доречна аналогія між сперматозоїдом і яйце­клітиною. Відомо, що в момент запліднення: 1) сперма­тозоїд рухливий, а яйцеклітина нерухома; 2) сперма­то­зоїд в тисячі разів менший, ніж яйцеклітина. Подібно і з етносами — батьківський етнос може бути в тисячі разів меншим за мате­ринський. Але тут кількість не відіграє особливої ролі — це той випадок, коли “ мала закваска квасить усе тісто ”[9]. Головне — якість!

Якщо бути стислим, то можна сформулювати дві головні умови зачаттянового етносу:

1) взаємодія чоловічого і жіночого етносоціальних орга­нізмів має відбутися в той період, коли жіночий етнос відкритий для сприйняття чоловічого начала (як правило, така відкритість виникає в період системної кризи материнського етносу);

2) чоловічий і жіночий етносоціальні організми повинні бу­ти психологічно сумісними, відчувати взаємну сим­па­тію (принаймні, не повинні конфліктувати через несуміс­ність характерів або надмірну різницю в рівнях культурного розвитку — відомо, що справді здорові діти народжуються і виростають лише у батьків, що люблять одне одного).

Етногенетичний підхід дозволяє навести лад в наших уявлен­нях про походження українців. Але для цього нам не обійтися без розгляду ще одного відкриття, яке належить іншому відомому українському вченому — професорові Національ­ного універ­ситету “Києво-Могилянська Академія” докто­рові історичних наук Миколі Олександровичу Чмихову (1953—1994).

Пульс України

На основі комплексних досліджень Микола Чмиховпоказав, що соціальні процеси в Циркумпонтійській зоні(на територіях навколо Чорного моря) знаходяться в тісному зв’язку з проце­сами природними, до яких належать кліматичні зміни, сейс­мічна активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфі­гурація планет Сонячної системи тощо. Природні ж процеси розвиваються з певною циклічністю. Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко, неначе годинниковий механізм, але чим далі від моря, тим її прояви все слабкіші.

Явище “годинникової циклічності” є загадковим і диво­виж­ним, але це ще не все. Археологічні дослідження пере­кон­ливо доводять, що протягом останніх 10 тисяч років Циркум­пон­тій­ська зона виступала своєрідним генератором культурних імпуль­сів, які згодом поширювались на прилягаючі тери­торії і далі на весь світ[10].

Цю пульсацію Микола Чмихов подає у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими при­род­но-кліматичними епо­ха­ми). Кожна епо­хадорівнювала близько 1596 рокам і скла­далась з трьох періодівпо 532 роки. Саме з епохами і періодами пов’язані природно-кліматичні зміни, повторення кон­фі­гу­рацій планет Сонячної системи, роз­виток археологічних культур тощо. На зламах періодів і особливо епох відбу­вались сут­тєві зміни у житті суспільства і природи.

Констатуючи наявність годинни­ко­вої циклічності, Чмихов стверджує, що “з XXVІІІ ст. до н. е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев’яти справжніх держав і лише в останньому періоді — в XVІ—XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодно­разово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні” [11].

Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалась у 419 році н. е.:

період 1 (419 — 951)

період 2 (951 — 1483)

період 3 (1483 — 2015).

— І що ж відбувалося на початку кожного періоду?

Народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу.

АНТИ

З підручників історії знаємо, що у V—VI ст. анти займа­ли майже цілу територію України: від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат до Дону[12]. Як доводить відомий історик Михайло Брайчевський, грецьке “ анти ” — це те ж саме, що й давньо­руське “ поляни ”[13], що значить “богатирі”[14]. Народ антів складався з багатьох племен. За словами Прокопія, “всі вони високі і незвичайно міцні” [15]. Править ними не один муж, а багато князів; у важких справах князі скликають віче. Коли заходить небезпека — лучаться в союзи, а небезпека мине — живуть своїм життям. Псевдомакарій пише: “Вони дуже гостинні і уважливі до чужинців. Рабів не затримують назавжди в неволі, а визначають їм час, по якому вони можуть вертати на свою батьківщину або залишитися між антами як вільні люди” [16].

Антиздобули особливу славу своїми походами на Візан­тію. Армія у них була досить велика, бо, як подають історичні джерела, одного разу вони взяли 10 тисяч полонених. Суспіль­ство було струк­туроване на верстви, кожна з них (духо­вен­ство, князі з дру­жин­никами, купці, рільники і реміс­ники) мала своє заняття. Анти були вправними мореплавцями, добре знали Чорне море. Дуже цінувалися їхні довгі прямі мечі, які виготовлялися у великих кілько­стях і були високої якості. Знаме­нитими антськими мечами воюють навіть герої англосак­сон­ського “Беовульфа”[17], а в археології вони дали назву цілому класу — “мечі антського типу”[18].

Держава антів протривала майже 3 століття — від кінця IV до VII, що відповідає першій половині 532-річного періоду. За словами історика, “ довготривалість її, розмах екс­пансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її на море” [19].

РУСИЧІ

Значно більше відомостей про Київську Русь. Що значив для неї початок нового періоду, який, за Чмиховим, розпочався у 951 році? Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці)[20] Ольги(945—964). Дуже подібно, що саме в цей час і народився наступний український етнос — русичі, руси. Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народ­жен­ня системоутворюючого етносу (який науковці позна­чають тер­мі­ном “внутрішня Русь”), що став орга­ні­­зацій­ним ядром цієї вели­чезної, найбільшої в тодішній Європі держави [21].

На відміну від своїх поперед­ників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. Її енергія і талант адміністратора яскраво прояви­лись в активній дипломатії — як назовні, так і в середині країни. За 20 років мирного управління вона перетворила величезну територію, на якій раніше не раз вибу­хали повстання проти центральної влади, на цілісну, добре впорядковану державу. “Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об’їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань” [22]. Ольга закладала нові міста (Ольжичі, Псков), села, погости[23] і призначала в них правителів.

Вона здійснила адміністративно-територіальну рефор­му, провела перепис населення, запровадила податкову систему (ввела справедливі податки замість безсистемного “полюддя” — тодішньої форми “державного рекету”), навела лад у сферах полювання і бортного бджільництва як стратегічних галузей для експортного потенціалу держави.

За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчать імена в її родині: син Святослав, онуки — Ярополк і Володимир, “ключниця” (особливо довірена особа, що мала ключі від скарбів) Малуша та її брат Добриня.

Вірогідно, що Ольгабула четвертою дочкою болгарських царівни Анни і князя Сондока (по-слов’янськи — Сурдика) і від народження звалась Оленою[24]. Цю князівну Олену висватав каганОлег за свого сина Ігоря. Якимівський літопис розповідає, що Олег змінив ім’я Олена на Ольга, щоб воно звучало по-варязьки (Хельга). Олена-Ольга приїхала із тодішньої (до 921 р.) столиці Болгарії Плиски (Плесков): “ І приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу ” (Повість врем’яних літ).

До Києва Ольга приїхала вже хрещеною (адже походила з християнської царської родини), зі священиками і великою кількістю книжок слов’янською мовою[25]. Вона дала новий імпульс подальшої христи­янізації України, побудувала церкву святого Миколи на гробі князя-християнина Аскольда[26] і, ймовірно, деякі інші церкви. До Ольги (в першій половині IX століття) в Києві вже була принаймні одна християнська церква — святого Іллі.

Церква на Аскольдовій могилі. Малюнок Тараса Шевченка

Привертає увагу християнський обряд, принесений кня­ги­­нею Ольгою в Київ. Цей слов’янський обрядсв. Кирила і Методіясуттєво різнився і від греко-візан­тій­ського, і від латинського. “ Від латинського відрізнявся слов’янсько-русь­кою літургійною мовою, від візан­тійського — єдністю з Римом та перекладом літур­гій­ного богослу­ження, т. зв. Місса грека, або Богослу­ження св. Петра... ”[27]. У зв’язку з цим папа Іван VIII, який був особисто знайомий зі св. Методієм, у 972 році виз­нав, що Русь є христи­ян­ською і має свій ок­ре­мий обряд[28]. “ Хоча фор­маль­но сло­в’ян­сь­ке христи­ян­ст­во під тиском німців було скасо­ване після смерті св. Методія у 884 році, все ж таки воно існує до кінця XI століття за тихим доз­волом Риму. В Україні воно збері­гається довше і його впливи сягають до самого Києва ”[29].

Чому за правління княги­ні Ольги в державі панував мир, не було повстань і заворушень? Тому, що Ольга запро­понувала своєму народові моральний та справед­ливий порядок і реалізувала його на найвищому (для тих часів) рівні управлінських технологій.

Київська Русь як державний організм проіснувала до 1240 року, коли татари підкорили Київ. Якщо вести рахунок від правління великої княгині Ольги з 945 р. (часу народження етносу русичів), то це становить три століття — так само, як і для Антського союзу.

КОЗАКИ

Залишилося вияснити, що означає для України початок тре­тього 532-річного періоду, а саме 1483 рік? Очевидно, що йдеть­ся про виникнення Запорізької Січі— цього христи­янського військово-чернечого ордену, який став організа­цій­ним і духов­ним центром нового українського етносу — “народу козаків”: “ Які б різні оцінки не давались запорізькому козацтву, в одному вони безумовно сходяться: протягом трьох століть (бл. 1480-1775) в низовинах Дніпра діяла регулярна військова організація, з незалежною політикою якої доводилось раху­ватись сусіднім країнам — Польщі, Росії, Криму і Туреччині ” [30].

Зрозуміло, що Запорізька Січ — це не вся Україна. Більше того, ніколи головною метою запорізьких козаків не була розбудова української держави. Але якщо не держава, тоді що? Про це чи не найкраще висловився Роман Багдасаров: «Запо­рож­ці стали називати свій край обітованою Палести­ною, “дуже гарною, квітнучою та ізобилующею”, раємБожим на землі... Здійснюючи наскоки на сусідів, визволяючи з полону “ясир”, вивозячи доро­гоцінності і золото з панських домів, обме­жу­ючи владні амбіції держав-конку­рентів, показуючи приклад безкорисності і зневаги до тліну, Кішне керувався го­лим грабіжницьким інтересом, як дехто вважає, а здійснював євангельську потребу у війні проти всіх і всього, що лише може обмежувати свободу християн, Свободу як Принцип. — “... Істина зробить вас вільними” (Іван, 8.32), “... де Дух Господній, там воля” (2 Кор 3.17)....Саме відсто­юван­ня безмежної, дарованої Христом-Спасителем внут­ріш­ньої і зовнішньої свободи було головною функцією Запорізької Січі як православного лицарського ордену. Хоча більшість січовиків вийшла з Південної Росії, а потім опинилася в підданстві у Мос­ковського Царя, проте воювали вони не за нього і не за Украйну, “отчизну-матку”, а за чистоту і славу дідівської Віри, проповідуючи не словом, а ратними діяннями настання Божого Царства, яке вже поселилося в їхніх душах» [31].

Саме ідея внутрішньої і зовнішньої свободи, первинним генератором якої три століття виступала Запорізька Січ, стала становим хребтом нового українського етносу. Завдяки тому, що січову козацьку школу у більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини населення, Україна майже цілковито “покозачилась”, а реалізація ідеї тотальної свободи і смиренності лише перед Господом Богом[32] сформувала нові фольклор і літературу, новий стиль мислення і поведінки — сформувала нову людину і нове суспільство.

Пасіонарний спалахі згасання цього генеруючого центру визначали спалах і згасання енергетики всього україн­ського етносоціального організму. Січ впала перед російськими військами без бою, а українці-малороси стали держа­вотворчою силою Російської імперії.

Ми живемо в часи, коли черговий 532-річний період нашого розвитку добігає кінця. Нинішня Україна — це не на­щадок етносу козаків; Україна — це і є етнос козаків, який нині перебуває в ослабленому, замученому, висна­женому стані.

Проте це лише одна половина правди. Її друга поло­вина полягає в тому, що на цій самій території неба­ченими тем­па­ми йде прихована підготовка до нового пасіонарного спала­ху, до народження українського етносу нової епохи.