Сучасна цивілізація — це несформульована угода

Владоможців, спрямована на задоволення їхніх

Претензій. Проте ця угода дійсна лише доти, доки

Не буде укладена нова, щоб здерти з них шкіру.

Луї Повель і Жак Берж’є, “Ранок магів”

 

Війна за майбутнє

Ми вже говорили про те, що будь-яка релігійна система ґрунтується на “чотирьох китах”:

1) особистість засновника;

2) етнічна основа;

3) усна і письмова традиція (передання);

4) церковна організація (школа).

Найпотужніша атака в інформаційній війні проти християнства була здійснена проти 2-го пункту. Прояснення ж етнічної основи християнства дозволяє краще пізнати особистість його заснов­ника, що відкриває перспективи для глибшого осягнення решти двох “опор” — Христового вчення і суті створеної Ним організації. Тож давайте зосередимось на особистості Ісуса Христа та його походженні. Очевидно, що починати треба з Діви Марії і святого Йосипа.

Найавторитетнішим джерелом відомостей про Діву Маріюі святого Йосипає чотири євангелія. Зауважимо, що число Ч (ч отири) означає повноту знань, мудрість; йому відповідає подібна за написанням буква У, звідси український корінь “ук” у словах наука, укий(вчений), неук-неукий (невчений), Україна(У-країна — країна мудрості) тощо.

Чи належала Марія до роду Давида?

Українська Богородиця. Українська традиція наполег­ливо зображає Діву Марію білявою, в українському одязі, у вишиванці

Євангельські відомості про Марію дуже лаконічні, врешті, як і про всіх новоза­віт­них осіб, адже головною метою єванге­лістів був якомога точніший опис Христового вчення. З цієї ж причини в євангеліях майже нічого не сказано про дитинство і зовнішність Ісуса Христа.

Що стосується етнічних коренів Діви Марії, то відомо лише те, що вона була галілеянкою, жила в Назареті до і після одруження з Йосипом, а всі її ближчі родичі також були галілеянами. Ім’я Марія (сонячна, шляхетна, арійка) було дуже поширеним серед галілей­ських жінок, у новозавітних текстах зустрічаємо принаймні 6 жінок з цим іменем.

Згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії (Діонісія Ареопагіта, Ігнатія Богоносця, святого Епіфанія, Никифора Калліста та інших), Діва Марія була шляхетною красунею, зросту вище середнього, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці, довгі і тонкі пальці рук. Тобто зовнішність виразно арійська і аж ніяк не семітська.

Євангелісти не подають ні слова про походження Діви Марії з Давидового роду — про те, чого не було, вони не писали. Врешті-решт, у час написання перших євангельських текстів ще були живі Марія, апостоли і велика кількість людей, які їх особисто зна­ли — як прихильники нового вчення, так і його вороги. Тому будь-які вигадки євангелістів були б тут же викриті і макси­мально використані для дискредитації новонароджуваного руху.

— Але ж у християнській літературі можна прочитати про те, що Марія належала до царського роду і виховувалася в Єрусалимському храмі?

Походження Діви Марії виявилося втаємниченим, але ж людей воно надзвичайно цікавило, так само як і подробиці дитинства Спасителя та інші моменти, не відображені в євангеліях. Про це з’явилося багато здогадок, припущень і відвертих фантазій, які ходили як в усних переказах, так і в записах.

Обережніше з апокрифами

Значна частина простонародних уявлень увійшла до т. зв. апокрифів(“таємних”, “прихованих”, від слова “покрити”) — не визнаних церквою писань на релігійні теми. Найпопуляр­нішими з них були захоплюючі опові­дання з великою кількістю всіляких чудес і казкової фантастики.

Взяти хоча б просто нашпиговану чудесами апокри­фічну “Книгу про народження блаженнійшої Марії і дитинство Спасителя”, де яскраво й емоційно розповідається про те, як по дорозі до Єгипту святу родину охороняли леви і леопарди, як маленькому Ісусу поклонилася велика зграя жахливих драконів, або як на Його слово нахилася пальма, даруючи свої плоди, а з-під її коренів пробилося джерело з найсмачнішою водою тощо[497].

Церкваставилась поблажливо до апокрифів, якщо лише вони не мали принципових розходжень з церков­ним вченням. Урешті-решт, такого роду писання збуджували уяву людей і викли­кали їхнє зацікавлення християнською темати­кою, тож були неначе першим щаблем у засвоєнні Христового вчення. Таким чином, вже з середини 2 ст. н. е. в християнському середовищі було створено велику кількість різноманітних творів, що доповню­вали євангельські оповідання. Біля витоків усієї цієї літератури стоять два найпопулярніші апокрифи II ст. — згадана вище “Книга про народження блаженнійшої Марії і дитинство Спасителя”, а також “Історія Якова про народження Марії”, інша її назва — “Книга Якова”, як називав цей твір видатний християнський апологет і письменник Оріген (близько 185—253/254); у науковій літера­турі цей твір чомусь прийнято називати “Протоєван­гелієм Якова”[498].

Церква не могла визнати “Книгу Якова” каноніч­ною: вона була написана занадто пізно, а казкові деталі контрас­ту­вали з лаконічним оповіданням євангелій. Проти цієї книги різко виступив святий Ієронім, а у 5 ст. її було включе­но до списку заборонених. Найсильнішою була опозиція проти неї в західній церкві аж до 16 ст. Менший опір “Книга Якова” зустріла на Сході: вона не лише читалася і тлумачилася, але навіть дала підставу для низки Богородичних свят, зокрема, уведення Богородиці в храм. Проте й на Сході ця книга згадується у списках заборонених. На Русь “Яковлева повість” прийшла в 12 ст., а у 14 ст. ця повість вже зустрічається в списках заборонених книг[499].

Саме з цієї забороненої Церквою книги були взяті фантазії про належність Марії до Давидового роду, її введення в Єрусалимський храм, навчання в цьому храмі, деталі знайомства з Йосипом і багато чого іншого.

— Це просто дивовижно! Як могло статися, що релігійні свята були запроваджені Церквою на основі книги, яка була заборонена самою ж Церквою?

Розгадку неважко знайти, якщо мислити в категоріях інформа­ційної війни або, що те ж саме, маніпуляцій свідомістю. Людина або спільнота, яка стала жертвою маніпулятора, робить неро­зум­ні вчинки, а потім не може второпати, як це сталося. Згадайте, як після проголошення Україною незалежності майже всі прагнули негайно позбавитися ядерної зброї, сьогодні ж майже всі цього б не хотіли, проте вже немає ні зброї, ні гарантій безпеки. Вдало проведена інформаційна атака — і другої за потужністю ядерної держави не стало без жодного пострілу.

8.3. Спецоперація “Книга Якова”

Історія з поширенням “Книги Якова” та її загадковим впро­вадженням у церковне життя попри церковну заборону дуже нагадує вдало проведену операцію в інформа­ційній війні. У сучасних термінах, згадана книга зіграла роль “інформаційної закладки”, “троянського коня” або “годинникової бомби” з колосальним руйнівним потенціалом, що “вибухнула” через багато століть.

Руйнівний вплив “Книги Якова” полягав у тому, що вона під виглядом возвеличення гідності Христа і Діви Марії несла цілий пакет вигадок: що батьки Марії були багатими правовірними юдеями, що у трирічному віці Її віддали на виховання до Єрусалимського храму, що Йосип познайомився з Марією у старечому віці, що заручини Йосипа і Марії відбулися в цьому ж храмі, що Марія була правовірною юдейкою і багато іншого з численними казково-фантастичними деталями. Звісно, що все це прямо або дотично суперечило канонічним єванге­ліям, а також історичним реаліям і юдейським звичаям — автор книги погано в них орієнтувався, можливо тому, що книга писалася вже через століття після руйнування Єрусалиму. В силу пере­ра­хо­ваних обставин “Книга Якова” була включена Церквою до списку заборонених книг.

— Чому ж тоді вона стала такою популярною в народі?

Поширення цієї книги серед простолюду до певної міри можна пояснити гострою нестачею достовірних відомостей про походження Діви Марії і присмаком “забороненого плоду”. Проте це не пояснює, чому до неї почали звертатися як до джерела навіть церковні авторитети — попри офіційне засудження цієї книги. Навряд чи це могло статися випадково, саме по собі. Логічніше виглядає думка, що мало місце ціле­спря­моване просування “Книги Якова” у християнську свідомість.

До такого висновку підштовхує те, що майже одночасно відбулась подія, яку в термінах інформаційної війни можна визначити як “відволікаючий удар”. Ідеться про “Правдиве слово” (177—178 рр.) — відверто антихристи­янсь­кий брутальний пасквіль Цельса. На тему християнства, походження Христа і Богородиці цей автор зібрав усі мислимі вигадки та найбрудніші плітки, що на той час поширювалися передусім в ортодок­сальному юдейському середовищі (перший розділ книги називається “Юдаїзмпроти християнства”)[500]. Сучасні дослідники зауважують, що до цієї “енциклопедії антихриста” пізніші вороги Христа вже мало що могли додати: майже все, що можна вигадати з цієї теми, вже давно було у Цельса[501].

Додамо, що у 2 ст. н. е. і пізніше з’явилося багато інших анти­хрис­тиянських писань, проте більшість з них було знищено перемагаючим християнством. Показовим у цьому сенсі є приклад Порфирія, філософа-неоплатоніка 3 ст. н. е. Він написав проти християнства 15 томів творів і полемічних трактатів. У 5 ст. за наказом римського імператора Валентиніана Третього усі вони були спалені на багатті, так що від них майже нічого не залишилося. В результаті у нащадків виникла ілюзія, що християнство перемогло без серйозного опору — насправді ж з самого початку поширення Христового вчення мала місце справжня масштабна інформаційна війна. Проте вся ця численна антихристиянська література відходила на другий план порівняно з шаленою атакою “Правдивого слова”. Тому саме ця книга потрапила в поле зору Орігена, який по пунктах заперечив її положення у своєму фундаментальному трактаті “Проти Цельса”.

Привертає увагу те, що Цельснаписав у своїй книзі багато очевидних навіть на той час дурниць, з чого випливає припущення, що його не дуже цікавила переконливість свого писання. Та й претензійна назва цього пасквіля — “Правдиве слово” — розрахована на те, щоб викликати обурення.

— Тоді для чого було його писати?

Саме для того, щоб спровокувати всезагальне обурення, викли­ка­ти на себе град критики і відвернути увагу від головного уда­ру по християнству, який, згідно з основним правилом інфор­ма­цій­них маніпуляцій, мав лишитися непомітним. Прихована агре­сія завжди небезпечніша, ніж агресія відкрита, отим-то в молитві “Отче наш” говориться: “ І не введи нас у спокусу, а ізба­ви нас від лукавого ”. Іншими словами, “Захисти нас, Боже, від лукавих друзів, а з ворогами ми самі дамо раду”. І справді, прихована деструкція “Книги Якова” виявилася знач­но шкідливішою, ніж лобова атака “Правдивого слова”. Найцікавіше, що в назвах обох згаданих книжок закладено натяк на маніпуляцію.

— З “Правдивим словом” зрозуміло, а в чому натяк на лукавість у назві “Книга Якова”?

Річ у тім, що ім’я “Яків”, згідно з книгою Буття (27.36), означає “обманець, хитрун”, про що відверто пишеться у коментарях до Біблії[502] і біблійних довідниках[503]. Ідеться про відомого нам родоначальника євреїв (див.: 7.3.1. “Зіткнення світоглядів”). Свою “кар’єру” він розпочав з того, що обдурив старшого брата Ісава, який тяжко працював у полі і прийшов додому смертельно голодний, в той час як молодший Яків “у наметах сидів” (Буття, 25.27). Так от цей Яківхитрістю купив в Ісава його перво­род­ство, заплативши йому сочевичною юшкою, яка йому (Якову) навіть не належала, бо годував сім’ю не він, а Ісав. Згодом Яків обманув свого рідного батька Ісака, видуривши у нього благословіння. Втікаючи від лютої помсти Ісава (якого можна назвати “першим антисемітом”), він зупинився у свого дядька Лавана в Падані арамейськім, якого згодом також обду­рив і таємно втік разом з дядьковою худобою та його дочками. За таку підступність Лаван намірився покарати свого племінника так само, як раніше цього хотів його брат-близнюк Ісав.

Пізніше цей Яків-хитрун силою отримав благословення від якогось темного духа (світлий дух не боявся би ранкового світла) і присвоїв собі арійське ім’я Ізраїль, що на три наступні тисячоліття внесло небачене сум’яття у людські голови. Заради справедливості зауважимо, що до останньої брехні Яків не мав жодного стосунку, оскільки фальшиву історію про присвоєн­ня Якову імені Ізраїль-“бороборець” (Буття, 32.29) вигадали значно пізніше його не менш винахідливі нащадки. А оскільки ця вигадка про перейменування не лише виглядала сумнівною, а й викликала недобрі підозри, то через кілька сторінок її довелося повторити: тепер вже не якийсь “нечистий” дає Якову ім’я Ізраїль, а сам Бог (Буття, 35.10).

Так що у назві “Книга Якова” дається символічний натяк на те, що насправді це “Книга Обманщика” — так само облудна, як і “Правдиве слово”.

— А може, ця книга писалася автором з добрими намірами, але потім “вийшло так, як завжди”?

Тепер важко аргументовано сперечатися про справжні наміри автора. Доцільніше скористатися євангельським принципом, що всяке дерево пізна­ється за його плодами: “ Стережіться фаль­шивих пророків, що приходять до вас в одежі овечій, а всередині — хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги — із будяків? ” (Матвій, 6.15). Сьогодні є очевидним, що “Книга Якова” зіграла на користь антихристиян, юдеохристиян та “єресі юдействую­чих”, які завжди намагалися прив’язати до юдейського ґрунту всі чотири опори християнства — засновника, етнічну основу, вчення і церковну організацію.

— А чи можна сьогодні встановити автора і спонсора згаданої маніпуляції?

Це не просто, адже заключним етапом маніпуляціїє знищення слідів маніпуля­тивного втручання. Проте немає нічого тайного, що не стало б явним. Якщо провести ретельне розслідування, то можна буде знайти авторів маніпуляції. Тим більше, що є одна начебто незначна зачіпка: “Книга Якова” в “науковій” літера­турі з якогось часу почала називатися “Протоєвангелієм” або “Першоєвангелієм”. І це при тому, що вона була написана через 50—100 років після канонічних євангелій, з яких автор “Першоєвангелія” навіть переписав деякі фрагменти.

Просування терміна “Протоєвангеліє Якова” — це ще одна маніпуляція з назвами, яка має на меті “узаконити” в масовій свідомості цей єретичний текст. Адже така наукоподібна назва ставить “Книгу Обманщика” не лише в один ряд з канонічними євангеліями, а й вище них — як “першоєвангеліє”. З погляду інформаційної війни все це можна назвати “операцією прикриття”. Було б надзвичайно цікаво дослідити, хто першим почав просувати назву “протоєвангеліє”.

Треба сказати, що проведення згаданого вище сакрального розсліду­вання давно назріло. Воно може принести багато цікавих відкриттів, дуже неприємних для професійних маніпуляторів і баламутів. Згадайте наведений в розділі 3.3 принцип: “ Початок інформаційної війни визначити неможливо, і це дає певні переваги агресору. Але парадокс полягає в тому, що якщо жер­тва нападу встигне усвідомити, що проти неї ведеться інфор­ма­ційна війна, то отримані агресором на початковому етапі переваги можуть обернутися проти нього самого ”.

Отже, євангелісти нічого не пишуть про походження Діви Марії з роду Давида, в тому числі Лука, який був особисто з Нею знайомий. Вірогідно, саме від Неї Лука дізнався про те, як Їй з’явився архангелГавриїл і які він сказав слова, повідомляючи, що Вона стане матір’ю Спасителя.

— Цікаво, а чому до Марії звернувся Гавриїл, а не якийсь інший архангел?

Про це в Євангелії є майже детективна історія.