Самоочевидність реінкарнації



Факт багаторазового втілення людського духа (реінкар­нація) протягом багатьох тисячоліть у народів всього світу вважався аксіомою — істиною, яка не потребує доведення. Інша річ, що вона по-різному інтерпретувалася різними народами: аборигенами Австралії та ескімосами Гренландії, давніми єгиптянами і греками, аборигенами Бразилії і Нової Зеландії, індо-арійцями і кельтами, японцями і українцями. Проте всі ці етнічні варіації об’єднує тверде переконання в наявності причинно-наслідкового зв’язку: життя людини у майбутніх втіленнях залежить від життя в попередніх втіленнях. Українські козаки казали так: “Хто помре рабом у цьому житті, той народиться рабом у наступному”.

Уявлення про багаторазове втілення людського духу були поширені в часи Ісуса Христа і також вважалися самоочевидними. Наприклад, Івана Хрестителя багато хто вважав втіленням пророка Ілії. Тому коли Івану поставили запитання “То хто ж ти? Чи не Ілля? Відповів: Ні. Чи ти пророк? Відповів: Ні”(Іван 1.21-23). Тобто можливість повторного втілення не була для Івана чимось неймовірним чи екзотичним: чітке запитання — однозначна відповідь.

Факт багаторазового втілення був самоочевидним для Христа і апостолів, тому не потребував з Його боку спеціального пояснення. Згадайте хоча б євангельське опові­дання про сліпонародженого. “А коли йшов, побачив чоловіка, який був сліпим від народження. Запитали Його учні, кажучи: Учителю, хто згрішив, — він чи батьки його, що сліпим наро­дився? Відповів Ісус: Ані він не згрішив, ані його батьки; але — щоб виявилися на ньому Божі діла” (Іван 9.1-3). Яким чином міг згрішити чоловік, що вже народився сліпим? Очевидно, при­чина його нинішнього стану могла бути лише в його минулому житті — в попередньому втіленні його духа. Тобто апостоли поставили коректне запитання і отримали на нього чітку відпо­відь. Якби запитання було безглузде, то відпо­відь могла б бути приблизно такою: “Нерозумні! Які гріхи міг здійснити він ще навіть не народившись, щоб бути покараним за них сліпотою? Як може людина до народження бути покараною за свої гріхи?”

А ось фраза Христа з Нагірної проповіді: “Яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам” (Матвій 7.2). Це не що інше, як точне формулювання закону карми. Він передбачає багаторазове втілення, бо протягом одного життя описаний вище принцип справедливості реалізується далеко не завжди. З іншого боку, якщо Христос учив, що ми зобов’язані розплатитися за свої злі вчинки, то це передбачає, що у нас має бути можливість виправити свої гріхи якщо не в цьому, то в наступному житті.

У новозавітніх текстах є спеціальний термін, який позначає багаторазове втілення — це “παλινγενεσία” або “παλιγγενεσία”, читається “палінгенезія”, що перекладається з грецької як “перенародження” або “багатократне народження”, старослов’янською — “пакибитіє” (Матвій 19.28, Послання ап. Павла до Тита 3.5). Цей точний термін використовували давньогрецькі філософи, зокрема Платон і Піфагор, для позначення саме реінкарнації. Тобто слова “палінгенезія” і “реінкарнація” є синонімами.

10.2. Це загадкове слово “душа”

Незважаючи на те, що ідея палінгенезії пронизує все Євангеліє, для багатьох богословів вона виявилася непоміченою. Так би мовити, за деревами не побачили лісу. Як часто буває, непорозуміння виникло через термінологічну невизначеність.

Почнемо з того, що слово “душа” (ψυχὴ, читається “псіхе”), яке вживається у грекомовних оригіналах або перекладах Євангелія, має три значення:

· “дух” (безсмертна духовна сутність людини),

· “життя” (земне існування втіленого духа),

· “психіка” (своєрідне “програмно-інформаційно-емоційне забезпечення” земного тіла, здатність мозку відображати об’єктивну дійсність у формі відчуттів, емоцій, уявлень, думок та інших суб’єктивних образів).

Щоб у цьому переконатися, розгорнімо текст Євангелія. У фрагменті “τεθνήκασιν γὰρ οἱ_ζητοῦντες τὴν_ψυχὴν τοῦ_παιδίου”, дослівно “вмерли бо шукаючі душі дитини” (Матвій 2.20), слово “псіхе” вочевидь позначає “земне життя”, тому в українському перекладі Євангелія[556] читаємо: “вмерли ті, що чигали на життя дитятка”, тобто “вмерли ті, що хотіли вбити дитятка”. Для перевірки спробуйте замість слова “життя” підставити слова “дух” або “психіка”, і самі побачите їх недоречність:

· фраза “вмерли ті, що хотіли вбити безсмертний дух дитятка” є повним безглуздям, бо неможливо умертвити безсмертне;

· фраза “вмерли ті, що хотіли вбити психіку дитятка” також безглузда, оскільки Ірод хотів саме вбити новонародженого Спасителя, а не пошкодити Його психіку.

Ще один фрагмент: “Хто хоче спасти своє ψυχὴ, той його погубить; а хто своє ψυχὴ погубить ради мене, той його найде” (Матвій, 16.25). Очевидно, що тут також ідеться про принесення в жертву свого земного життя, а не безсмертного духа (убивство якого найбільшим гріхом!) і не психіки (“погубити психіку” фактично означає збожеволіти).

А ось у фрагменті “Не бійтеся тих, що вбивають тіло, ψυχὴ ж убити не можуть, бійтесь радше того, хто може погубити ψυχὴ й тіло в пеклі” (Матвій 10.28) під словом “псіхе” однозначно розуміється безсмертний дух. Після смерті він може опинитися в пеклі (найнижчому просторі світу духів) і тому не матиме життя шляхом наступного втілення. Тобто фраза “погубити дух і тіло в пеклі” означає “не дати можливість духу втілюватися через потрапляння його в пекло”, адже в пекло потрапляє не тіло і не психіка, а духовна сутність.

Нарешті, про слово “псіхе” в розумінні “психіка”. Воно використовується в сучасній науці для позначення “функції мозку, що полягає у відображенні об’єктивної дійсності”. В Євангелії це значення застосовується значно рідше, а саме для позначення емоційно-інтелектуальної сфери людини у її земному житті, її земної особистості. Наприклад, читаємо у Луки: “... Тобі душу прошиє меч, щоб відкрилися думки сердець багатьох” (2.35), або у Матвія: “Візьміть моє ярмо на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, і знайдете спокій своїм душам” (11.29), “Люби Господа Бога твого всім своїм серцем (свідомістю), і всією своєю душею (емоційним та образно-інтуїтивним мисленням), і всією своєю думкою (логіко-раціональним мисленням)” (22.37), “Тоді каже їм: Сумна душа Моя аж до смерті; лишайтеся тут і пильнуйте зі Мною” (26.38).

Отже, давньогрецьке слово “ψυχὴ” вживається в Євангелії для позначення понять “дух” (безсмертна духовна сутність), “психіка” (смертна функція мозку) і “земне життя”.Але чому саме “земне життя”? Тому що для позначення життя в ширшому сенсі давньогрецька мова Євангелія має слово “ζωὴ” (“дзое”). Яка різниця між “життям-ψυχὴ” і “життям-ζωὴ”?

Земне життя і життя духа

Розгляньмо вживання цих слів у Євангелії. Почнемо з прямого відповідника — слова “ζωὴ”: “Але вузькі ті двері й тісна та дорога, що ведуть до життя, — і мало тих, що їх знаходять” (Матвій, 7.14); “Глядіть і стережіться всякої захлан­ности, бо не від нагромаджень і не від маєтку залежить життя людини” (Лука 12.15); “Я є воскресіння і життя; хто вірить у мене, — хоч і помре, житиме” (Iван 11.25). З наведених цитат (а також всіх інших зі словом “ζωὴ”) однозначно випливає, що йдеться про життя, яке виходить за межі одноразового земного існування. Термін “життя-ζωὴ” пронизує все Євангеліє і зустрічається в ньому майже півсотні разів.

А що означає “життя-ψυχὴ”? Земне життя (інкарнацію), тобто життя під час чергового земного втілення: “Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить заради мене, той його знайде ” (Матвій, 16.25). Сутність цього Христового афоризму: хто короткозоро дбає лише про своє нинішнє втілення, той може потрапити до пекла і таким чином перервати лінію своїх перевтілень (погубити, унеможливити життя наступного втілення), хто ж безстрашно віддає своє земне життя-ψυχὴ заради Христа і Його справи, той знайде його у новому втіленні. Одноразовому земному життю Христос протиставляє багаторазове життя-ζωὴ духовної сутності: “Ἀμὴν λέγω ὑμῖν ὅτι ὑμεῖς οἱ_ἀκολουθήσαντές μοι, ἐν τῇ_παλιγγενεσίᾳ ῡκατονταπλασίονα λήμψεται καὶ ζωὴν αἰώνιον κληρονομήσει”, тобто “Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії (тобтопід час наступних втілень) стократно одер­жите і життя вічне успадкуєте” (Матвій, 19.28-29). Тобто людина, яка наслідує Христа, матиме стократ щасливіші наступні земні втілення, а в кінцевому результаті досягне вічного життя у новому вселенському циклі (“новому віці”) після грандіозної кризової трансформації Всесвіту (так би мовити, після “перезавантаження вселенського гіперком­п’ю­тера”). Ті ж духовні сутності, які потрапили в пекло, не витримають перевантаження і будуть “стерті” (знищені) разом з цим найнижчим і найтемнішим простором духовного світу (“духовним відстійником”, “накопичувачем бруду”), а їхні божественні ядра неначе після кошмарного сну повернуться ні з чим в лоно Бога-Отця.

Проте до цієї події ще далеко: протягом наступних десятків чи сотень тисячоліть відбуватиметься розгортання Божої присутності у фізичному світі, впорядкування цього світу і його наповнення божественною гармонією.Військо Бога продовжує атаку! Цей нестримний рух до Царства Божого можна затримати, проте жодна сила у Всесвіті не спроможна його зупинити.

Та повернімось до Євангелія. Ми змогли переконатися, що через специфіку мови Євангелія (т. зв. “койне діалекту”*, тобто простонародного загальнозрозумілого діалекту давньогрецької мови з багатьма арамеїзмами) виразно відмінні поняття “дух”, “психіка” і “земне життя” позначаються тим самим словом “ψυχὴ”, а поняття “життя духа” — словом “ζωὴν”. З іншого боку, позначення трьох понять одним словом говорить про їхню тісну взаємопов’язаність. Адже що таке земне життя? Це втілення духу, який для керування своїм “тілом-біороботом” поступово формує “програмно-інформа­ційне забезпечення” — психіку. Ось така цікава логіка “койне діалекту” .

Історична розвилка

Уявлення про палінгенезію є природним для людини. Без нього втрачається цілісність розуміння нашого світу, він стає чимось незрозумілим, хаотичним, несправедливим і жорстоким, а людське життя перетворюється на суцільний стрес і страх перед смертю. І навпаки: багаторазове втілення духа є єдиною природною концепцією, яка просто і логічно розв’язує всі проблеми долі, шляху, гріха, кари, воздаяння, благодаті, здібностей, талантів тощо.

Нагадаємо, що корені арійської ідеї багаторазового втілення сягають 55 ст. до н. е., коли народилась Гіпер­борійська традиція, — системи високих знань божественного походження. Ці знання передавалися з уст в уста, а коли почали забуватися, то були записані на різних мовах арійського кореню. Наприклад, на санскриті чотири тисячоліття тому зафіксовані такі ведичні терміни, як “атма” — земна психіка, “тваринна душа”, яка вмирає після смерті тіла; “дживатма” (“жива атма”) або, скорочено, “джива”, — “жива душа”, “безсмертна духовна сутність”, яка розвивається шляхом багатьох земних втілень-інкарнацій. Подібне зустрічаємо в латинській мові: “anima” — земна психіка, “тваринна душа”, звідси “animal” — тварина; “spiritus” — дух, “жива душа”. “Впорскування” у людство цих нових знань викликало пасіонарний спалах, який започаткував творення Трипільської цивілізації і першого етносу арійської раси.

Багатьох дивує подібність підходів і навіть термінів у східній (індоарійській) і західній традиціях: розділення на душу і дух, близькі за звучанням українське “жити”, санскритське “джіті” і давньогрецьке “ζωὴ”, позначення “тваринної душі” санскритським “атма” і латинським “аніма” (від “анма” — “небесна матерія”) тощо. Проте інакше й не могло бути, адже згадані фундаментальні поняття Гіперборійської традиції існували ще тоді, коли індоєвропейська спільнота була єдиним етносом і говорила однією мовою.

Лише через 5 тисячоліть антитезою до арійської концепції палінгенезії стала юдейська концепція однора­зо­вого втілення, яка згодом перекочувала в юдеохристиянство і суттєво вплинула на вчення християнської церкви.Переломним моментом вважається П’ятий вселенський собор, який відбувся у 553 р. у Константинополі і проходив за активного втручання імператора Юстиніана. На цьому соборі було засуджено вчення Орігена про передіснування людської душі та її повернення до єдності з Богом. Це було непряме заперечення палінгенезії. Щоправда, папа римський відмовився брати участь у цьому соборі, а коли пізніше він підтвердив рішення собору, то при цьому не згадав анатему (буквально — “відокремлення”, “відсічення”) щодо вчення Орігена. Так що питання про Орігена насправді залишилося відкритим, що визнає і “Католицька енциклопедія”: “Чи була накладена анатема на Орігена та його вчення? Багато вчених умів вважає, що була, і така ж кількість це заперечує; більшість сучасних дослідників або перебувають в нерішучості, або відповідають непевно”.

Та як би там не було, але після згаданої історичної розвилки богословська думка в основному розвивалася в напрямку ігнорування палінгенезії. Проте маємо розуміти, що за інших політичних обставин з таким же успіхом могла перемогти ідея багаторазового втілення — і тоді вона стала б ключовим догматом ортодоксального християнства.

Але чому все ж таки перемогла ідея одноразового втілення? На це є кілька причин.

1. Спрацювали інформаційні вставки, закладені в Євангеліє юдеохристи­янськими містифікаторами.

2. Протягом багатьох століть в ході інформаційної війни проти Христа відбувалося (і продовжується нині) цілеспрямоване просування в християнську свідомість архетипу “Біоробот”, який передбачає лише одноразове втілення. Цей метафізичний архетип найпослідовніше реалізовано в юдаїзмі (див. 3.4. “Метафізичні архетипи”). Його сприйняття спотворює уявлення про природу Всесвіту, підриває віру людини в себе і робить її максимально податливою для зовнішнього керування.

3. Візантійські імператори підтримали світоглядну концепцію на базі архетипу “Біоробот”, оскільки вона дозволяла їм тримати під ефективним контролем населення багато­міль­йонної імперії.

4. Церковна ієрархія не дуже опиралася концепції одноразового втілення, оскільки вона посилювала керованість християнським світом.

5. Деякі інтерпретації вчення про палінгенезію-реінкарнацію набули явно збочених форм, проти яких боролася (і бореться) християнська церква. Наприклад, чого варті уявлення, наче людський дух може втілитися в тварину, рослину чи камінь. На жаль, справедлива боротьба церкви зі спотвореннями ідеї реінкарнації на певному етапі призвела до заперечення самої цієї ідеї — так би мовити, “виплеснули брудну воду разом з дитиною”.

Отже, сталося так, що в ході запеклої інформаційної війни, а також через певні історичні та політичні обставини християнська церква відійшла від євангельської ідеї палінгенезії. Але якщо не палінгенезія, тоді що? На цю тему в Євангелії є одне надзвичайно важливе оповідання.

10.5. Воскресіння живих і “воскресіння мертвих”

Подія відбувається в Єрусалимі незадовго до Христових смерті та воскресіння: “23. Того дня приступили до Нього садукеї, які твердять, що не існує воскресіння, і запитали Його, 24. кажучи: Учителю, Мойсей сказав: коли хто помре, не маючи дітей, хай його брат візьме жінку його і дасть потомство братові своєму. 25. Було у нас семеро братів: і перший, одружившись, помер, не маючи дітей, залишив дружину свою своєму братові; 26. так само й другий і третій — аж до сьомого. 27. Після всіх померла й жінка. 28 Тож у воскресінні котрого з сімох буде вона дружиною? Бо всі мали її. 29. У відповідь Ісус сказав їм: Помиляєтеся, не знаючи ані Писання, ані сили Божої; 30. бо по воскресінні не одружуються і не виходять заміж, а є мов ангели на небі. 31. А щодо воскресіння мертвих, то хіба ви не читали слова Божого, яке твердить: 32. Я є Богом Авраама, і Богом Ісаака, і Богом Якова. Богом не мертвих, а живих. 33. І почувши це, люди були вражені Його наукою” (Матвій 22.23-33).

Майже те ж саме читаємо у Марка (12.18-27) і Луки (20.27-38). Марко лише наголошує, що, за словами Христа, садукеї дуже помиляються, а Лука деталізує: “І сказав їм Ісус: Сини цього віку женяться і виходять заміж. А ті, що будуть гідні того віку й воскреснуть з мертвих, не женяться і не виходять заміж; бо більше вмерти не можуть, оскільки є рівні ангелам, вони — сини Божі, бувши синами воскресіння”.

Цей невеличкий фрагмент Євангелія володіє величезною інформаційною насиченістю, тож проаналізуймо кожне його речення.

● 23. У ті часи в Юдеї були дві найбільші ворогуючі партії: садукеї і фарисеї. Перші визнавали лише п’ятикнижжя Мойсея (Тору), другі — інші старозавітні тексти та усне передання. Фарисеї вчили про “воскресіння мертвих”: після смерті душа-психіка кожної людини потрапляє в “шеол” — своєрідний “накопичувач душ”, “царство тіней”, “ад”. Там вони перебувають в очікування воскресіння, яке відбудеться тоді, коли прийде Месія і відновить земне юдейське царство — “царство небесне” (оскільки воно матиме небесну підтримку). Тоді будуть створені копії тіл всіх померлих, в які повернуться їхні колишні душі-психіки, тобто будуть відновлені їхні земні особистості з усією пам’яттю, рисами характеру, здібностями тощо. Тут же відбудеться Страшний суд, після якого праведники будуть вічно блаженствувати в юдейському царстві Месії, а грішники будуть зі своїми тілами вічно горіти в пеклі.

Образом пекла була “геєна” — глибокий яр Гінном на південній стороні тодішнього Єрусалиму (сьогодні це майже центр міста), куди скидали міські нечистоти, трупи страчених злочинців і вмерлих тварин. Для боротьби зі сморідом і захисту від зарази тут постійно горів вогонь, тому це місце назвали “геєною вогненною”.

Підтвердження своєму вченню про “воскресіння мертвих” фарисеї знаходили в книгах Йова (19.25), Ісайї (26.19) і Даниїла (12.2), а також у Псалмі 15.10. Садукеї відкидали це вчення, оскільки не вважали згадані джерела канонічними.

● 24-28. Бажаючи прилюдно дошкулити фарисеям, садукеї представили Христу малоімовірну, а проте юридично бездоганну ситуацію, в якій намагалися показати абсурдність фарисейського вчення про “воскресіння мертвих”. Справді, якщо воскреснуть мертві зі всіма своїми характерами, емоціями і життєвими прив’язаностями, то вони не лише можуть захотіти відновити колишні стосунки між чоловіками і жінками, але й будуть зобов’язані це зробити для виконання закону Мойсея.

● 29-30. Христос відповідає садукеям, що їхні “хитро­мудрі” міркування є наслідком їхнього незнання як свого Писання, так і Божих задумів. Адже ті, що спроможуться воскреснути, будуть безсмертними Божими синами, за духов­ними якостями будуть рівними ангелам, тож і стосунки між чоловіками та жінками “того віку” (гр. αἰῶν — еон, ера, епоха, юга) суттєво відрізнятимуться від стосунків “цього віку”.

● 31-32. Здавалося б, Христос дав вичерпну відповідь садукеям про воскресіння. Аж раптом Він починає говорити про “воскресіння мертвих”, але у формі, яка заперечує правомір­ність самого цього терміну: “А щодо воскресіння мертвих... Бог не є Богом мертвих, а живих, — бо всі для Нього живуть” (Лк 20.38), адже якщо для Бога немає мертвих, то він і не займається їх воскресінням. Виходить, що спочатку Христос розповів про “воскресіння живих”, скритикувавши садукеїв, після чого заперечив вчення фарисеїв про “воскресіння мертвих”.

Щоб перевірити цю гіпотезу, треба відповісти на запитання: “Що Христос мав на увазі під воскресінням?” Відповідь: лише те, що Він незабаром сам здійснив — перетво­рив своє тіло на тіло з вищими можливостями. Справді, якщо до воскресіння Христове тіло просто було фізично здоровим і витривалим, то Його нове — прославлене — тіло дозволяло проходити крізь стіни і миттєво переміщатися у просторі. Тобто воскресіння(гр. ἀνάστασιν)— це перетворення фізичного тіла, переведення його на вищий рівень функціонування з суттєво досконалішим володінням можливостями нашого земного світу. Якщо звичайне тіло, отримане від батьків, накладає на втілений людський дух значні обмеження, то тіло воскресіння дозволяє людині діяти без фізичних обмежень. Прославлене тіло стає тріумфом Царства Божого, тобто боголюд­ського стану гармонійного поєднання божественного і земного, досягнення якого є головною метою істинного християнина.

Можна сказати, що прославлене тіло відрізняється від звичайного тіла так само, як спеціально сшитий на конкретну людську фігуру костюм відрізняється від костюму, який нам видали зі складу готового одягу. Справді, адже фундаментальні параметри нашого звичайного тіла визначаються передусім генетикою наших батьків і їхнім психофізичним станом у момент зачаття — фактично при втіленні дух бере те, що йому дають. А от прославлене тіло є повністю “підігнаним” під особливості втіленої духовної сутності, тому воно зручне для неї і дозволяє їй діяти без обмежень звичайного тіла.

Проте для здійснення такої трансформації треба духовно і фізично зростати в палінгенезії, поступово покра­щуючи людську породу, розвиваючи культуру тіла як храму Святого духа і неупинно плекаючи в собі Царство Боже, яке з маленького зерна виростає в могутнє дерево. А для цього треба докласти чимало особистих зусиль, адже “Царство Боже здобувається силою, і ті, хто застосовують силу, схоплюють його” (Мт 11.12). Осягаючи Царство Боже, треба передусім оволодіти вірою — найпотужнішою силою у Всесвіті: “Щиру правду кажу вам: коли матимете віру, як зерно гірчиці, скажете цій горі: Перейди звідси туди — і вона перейде; і ніщо не буде для вас неможливим” (Мт 17.20). Людина, яка осягнула стан Царства Божого, трансформує своє фізичне тіло і долає обмеження, які зазвичай накладає на нас цей земний світ. Для людини з тілом воскресіння вже немає нічого неможливого, бо вона за прикладом Христа і згідно з Його обіцянкою (Лк 20.36) стає боголюдиною і Божим сином.

Нарешті ми можемо відповісти на запитання: “Чому Христос заперечив фарисейське вчення про воскресіння мертвих?” Та тому, що воно заступає перед людиною шлях боголюдського перетворення, за що Христос найбільше картав фарисеїв: “Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що замикаєте Царство Боже перед людьми: і самі не входите, і тим, що йдуть, не даєте увійти” (Мт 23.13).

— У чому ж різниця між Христовим вченням про “воскресіння живих” і фарисейським вченням про “воскресіння мертвих”?

При поверховій подібності, яку згодом використав ворог в інформаційній війні проти християнства, ці вчення насправді розрізняються як день і ніч, як життя і смерть:

 

Христове вчення про воскресіння живих Фарисейське вчення про воскресіння мертвих
Для досягнення воскресіння за прикладом Христа потрібні особисті зусилля Воскресіння досягається волею Бога за участю Месії — раба Єгови
Воскресіння досягають лише ті праведники, що пішли за Христом і осягнули боголюд­ський стан Царства Божого Воскресіння досягають і правед­ні, і грішні. Щоб стати правед­ником і досягнути вічного щастя в земному царстві Месії, досить ретельно виконувати Божі заповіді (Втор. 6.25)
Воскресіння здійснюється до­рос­лою людиною під час її земного життя шляхом фізич­ної трансформації Воскресіння здійснюється відра­зу ж після виходу душ-психік померлих із шеолу — “царства тіней”
Перед воскресінням відбува­ється втілення досконалої духовної сутності, яка формує досконалу психіку Воскресінню підлягає не дух, а психіка померлого, незалежно від рівня її досконалості (“біоро­бот” не має втіленого духу, лише психіку)
Для досягнення духовної досконалості людині потрібно прожити багато життів, з кожним разом стаючи все праведнішою і святішою Після смерті людська психіка не змінюється, а перебуває в пасивному стані очікування, аж доки не буде пробуджена Богом
2 тисячі років тому Христос прийшов у фізичний світ у досконалому тілі, отримавши якісний генетичний набір шляхом непороч­ного зачаття від непорочно зачатої (тому фізично досконалої) Діви Марії. Для досягнення май­бут­нього воскресіння людям треба готувати майбутній генофонд, постійно покра­щу­ючи генетику своїх нащадків Генофонд нащадків не має жодного впливу на якість тіла воскресіння — все залежить від того, чи захоче додатково обдарувати своїх рабів Бог Авраама, Ісаака і Якова
Для того, щоб з кожним земним втіленням ставати все досконалішим і нарешті спромогтися воскреснути, треба щоразу залишати після себе істинні знання і високу культуру — “послання для майбутнього себе” Наступне земне життя людини після воскресіння її психіки залежить лише від її одноразово прожитого попереднього земного життя, незалежно від того, щó вона залишить після себе

Фарисейське вчення передбачає воскресіння психічних оболонок давно померлих людей, хоча насправді ці оболонки за кілька днів після смерті починають розкладатися і за якийсь час остаточно вмирають. Тобто фарисеї вчили про воскресіння того, чого вже немає, — справді, “воскресіння мертвих”.

З Євангелія знаємо, що Христос тричі воскрешав померлих людей: сина наїнської вдови (Лк 7.11), дочку Яіра (Мк 5.22, Лк 8.41) і Лазаря (Ів 11.1), який з цих трьох пробув мертвим найдовше — три дні. Але протягом цих кількох днів тілесної смерті їхні душі-психіки ще повністю зберігалися, тож після воскресіння їхні особистості не зазнали пошкоджень. Христос це навіть не називав смертю: “Увійшовши, каже їм: Чому метушитеся і плачете? Дівчина не померла, а спить” (Мк 5.39), “Наш друг Лазар заснув, — піду розбудити його” (Ів 11.11). Тобто, за цією логікою, Христос здійснив воскресіння живих, а не мертвих.

Про суттєву різницю між “воскресінням мертвих” і воскресінням живих свідчить і розмова між Христом і Мартою, сестрою Лазаря (Ів 11.23-25): “Каже їй Ісус: Твій брат воскресне. Мовить до Нього Марта: Знаю, що воскресне при воскресінні, останнього дня”, тобто Марта сказала, що знайома з вченням фарисеїв про воскресіння “останнього дня” — у день Страшного суду. На що Христос їй заперечує: “Я є воскресіння і життя; хто вірить у Мене, — хоч і помре, житиме”.

Сам Христос також воскрес на третій день (а не “остан­нього дня”), з повним збереженням своєї психіки, тобто пам’яті та характеру. Але Христове воскресіння якісно відрізнялося від трьох описаних вище воскресінь: по-перше, Він воскрес сам без сторонньої земної допомоги; по-друге, Він воскрес у трансформованому, прославленому тілі. Саме таке воскресіння — ВОСКРЕСІННЯ ЖИВИХ — Христос залишив своїм послідовникам як приклад для наслідування. “Воскресінням мертвих” Він не займався.

— Але ж у церковному “Символі віри” говориться “очікую воскресіння мертвих”...

Після того, як християнська церква відкинула палін­генезію — цей “наріжний камінь” Христового вчення (Мт 21.42) — і відповідно євангельську ідею воскресіння живих, їй нічого не залишилося, як прийняти фарисейську доктрину “воскресін­ня мертвих”. Наприклад, згідно з православною “Популярною біблійною енциклопедією” архімандрита Никифора (1891): “Воскресіння мертвих полягатиме в тому, що душі померлих знову поєднаються з колишніми тілами” (стаття “Воскресіння мертвих”). А ось сучасна редакція: “Перед кінцем світу Ісус Христос, супроводжуваний ангелами, знову прийде на землю в славі. Тоді всі, по Його слову, воскреснуть з мертвих, тобто відбудеться чудо, у якому душі померлих людей повернуться в їхні тіла, що вони мали до смерті, і всі померлі оживуть” (з сайту УПЦ КП). Те ж саме сьогодні стверджують католики, протестанти і ортодоксальні юдеї (щоправда, в останніх не Христос — син Божий, а Месія — раб Єгови).

Раніше те ж саме навчали фарисеї. Дивовижно, але за іронією долі християнська церква, відкинувши палінгенезію, проповідує вчення тих, кого Христос називав “дітьми диявола” (Ів 8.44) і “лукавим кодлом” (Мт 12.39), вважаючи їх найбіль­шими ворогами людини на її шляху до Царства Божого.

Проте такий неприродний стан довго не триватиме, адже “Камінь, що його відкинули будівничі, став наріжним. Кожен, хто впаде на той камінь, розіб’ється; на кого ж він сам упаде, того розчавить” (Лк 20.17-18). Християнський світ стоїть на порозі метанойї (зміни мислення), тож незабаром ідея палінгенезії займе центральне місце у християнській теорії і практиці, а у “Символ віри” буде внесене уточнення: “Вірю у своє воскресіння і життя нової ери. Амінь”.

— За словами Христа, після воскресіння люди не одружуються і не виходять заміж. Чи значить це, що у них не народжуватимуться діти?

Прочитайте уважніше це місце в “Євангелії від Луки” (20.35). У ньому говориться про життя “того віку” (“нового еону”, “Золотої ери”), тобто про ті часи, коли остаточно сформується боголюдство — спільнота тілесно безсмертних Божих синів. Якщо ж ВСІ вони будуть безсмертні, то не матимуть потреби народжувати дітей для свого наступного втілення.

Проте боголюдство формуватиметься поступово, тож на доволі тривалому перехідному етапі воскреслі народжуватимуть дітей нарівні зі звичайними людьми щоб дати здорові тіла іншим духовним сутностям. Палінгенезія буде продовжуватися доти, доки не воскреснуть всі, спроможні це зробити протягом часу, визначеного Богом-Отцем — Творцем Всесвіту.

Повернення до витоків

Ще раз наголосимо, що палінгенезія (реінкарнація) — це пере­вті­­лення духу з формуванням нової психіки. Лише у надзвичай­но рідкісних випадках психіка не розпадається після смерті людини, а перевтілюється разом з духом — і тоді відбувається явище метемпсихозу, після якого людина більш чи менш чітко пам’ятає своє попереднє життя.

В якості грубої аналогії уявіть собі, що життя — це сеанс роботи на комп’ютері. Після перезавантаження опера­тив­на пам’ять (“психіка”) стирається, а зберігається лише те, що записане на вінчестері (“дух”). Проте при неправильному (аварійному) завершенні сеансу фрагменти оперативної пам’яті зберігаються у вигляді незатертих тимчасових файлів і можуть вплинути (як позитивно, так і негативно) на хід наступного сеансу — “у наступному житті” комп’ютера.

На сучасному етапі розвитку християнства маємо всі підстави повернутися до первинних уявлень про палінге­незію людського духу, адже вони відповідають не тільки вченню Христа і науковій картині світу, але й нашому вродженому відчуттю правди (в реінкарнацію нині вірить мало не половина християн).

Наші предки прагнули, щоб ми їх перевершили в осягненні Царства Божого. Сьогодні ми маємо ті можливості, яких вони не мали, тож зобов’язані виправдати їхні сподівання. Оскільки вони — це ми у попередніх втіленнях. А наші нащадки — це ми у наших наступних втіленнях.

Критерій істини

Все пізнається за плодами” (Матвій 7.16-20) або “Істинне все, що продуктивне” (Гьоте). Концепція одноразового втілення є руйнівною, оскільки неминуче призводить до уявлень на кшталт “після нас хоч потоп” з повною безвідповідальністю і байдужістю до того, що людина залишає після себе на Землі. Сам же цей світ стає похмурим, несправедливим, жорстоким і нелогічним. Для того, щоб хоч якось пояснити вроджені відмінності між людьми з погляду різних схильностей, талантів, здоров’я, краси, а також наявність зла і страждань, юдействуючі теологи висунули концепцію відначальної зіпсованості людини через “первородний гріх”. При цьому люблячого і милосердного Бога-Отця, Вишнього і Святого, вони, згідно зі своїми старозавітніми уявленнями, перетворили на примхливого рабовласника, який з незрозумілих причин одним дає блага, а іншим не дає.

І навпаки: прийняття євангельського вчення про реінкарнацію-палінгенезію формує в людях відповідальність перед своїм майбутнім, грядущими поколіннями і навко­лиш­нім природним середовищем.Світ, в якому діє палінге­незія, є добрим і справедливим, а його Творець є люблячим і милосердним — таким, яким він відначально був у арійській традиції і яким є у Христовому вченні.

Сучасні дослідники феномену палінгенезії підтвердили прадавню істину, що людина за рідкими винятками перевтілю­ється в рамках свого роду, свого народу і своєї Батьківщини. Тому варто завжди пам’ятати, що у наступному втіленні ми отримаємо те, що залишили після себе:

— якщо залишимо після себе здорових дітей, то народимося в здорових тілах;

— якщо залишимо після себе чисту природу, то народимося в земному раю, а не на смітнику;

— якщо залишимо після себе культуру, то народимося в світлі і знатимемо, хто ми, звідки прийшли і куди йдемо.

10.8. Наслідувати Христа!

Головна мета людини — осягнення Царства Божого, тобто стану поєднання божественного і земного як в кожній особис­тості, так і в усьому суспільстві. Приклад нам подав Ісус Христос: “Хто йде вслід за мною, той не буде в темряві блукати, а матиме світло життя” (Іван, 8.12). Тому наслідування Спасителя — це найголовніше правило християнства.

Бути християнином — це, власне, не що інше, як наслідувати Ісуса Христа у людській природі, в міру свого покликання”, — пише св. Василій Великий.

Станьмо подібними до Христа, бо він став подібний до нас. Зробімося богами задля нього, бо він став людиною задля нас”, — закликає св. Григорій Богослов.

У результаті людина має стати боголюдиною, а людська спільнота — боголюдством (расою четвертого психоінформа­ційного рівня). Очевидно, що цього неможливо досягнути протягом одного життя — лише в палінгенезії.

Тому людина, яка всупереч Євангелію і здоровому глузду відкидає палінгенезію, насправді відкидає можливість осягнення Царства Божого і висловлює недовіру всьому тому, що пообіцяв Христос у Добрій новині, ігнорує Його втілення і принесене Ним світло знань, зневажає Його служіння, страж­дання, смерть і воскресіння.

Людина ж, яка визнає реальність палінгенезії, відкриває для себе перспек­тиву стати подібною до Христа. Тоді вона стає арієм, адже арій — це особистість, яка обрала шлях боголюд­ського перетворення, плекання культури і збереження навко­лиш­ньої природи. І вона отримає гідну винагороду за свою віру, сміливість і наполегливість: “Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії у сто разів більше одер­жите і життя вічне матимете у спадщину” (Матвій, 19.28-29).

Ми продовжуємо рухатися за Ним у палінгенезії. Нова арійська раса і нова цивілізація народяться в процесі наслідування втіленого Сина Божого, який знову прийшов у наш світ 2 тисячоліття тому. І хай на цьому шляху нас не зупинять ні страх, ні перешкоди, ні сумніви, ні сама смерть: “Дерзай, сину! Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе. Царство Боже здобувається силою, і ті, що докладають зусилля, схоплюють його!”

 

Хай Буде!









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь - 54.158.21.176