Діаспора, яка не повернулася

Феномен виникнення арійської раси та індоєвропейськоїспіль­ноти неможливо осягнути без дослідження цивілізації сумерів (у семітській вимові — шумерів). Вона почалася з великого переселення арійців з України на південь — у Месопотамію — через Закавказзя. У Верхній Месопотамії на лівому березі річки Тигр вони заснували місто Самара, що існує й до сьогодні.

Символіка перших арійців. Художня культура арійців Самари (6—5 тис. до н. е.). Хрест і сварга (свастика, укр. “свастя”) — характерні символи арійців та, пізніше, індоєвро­пейців. Хрест — це арійський оберіг від усього злого, чужого, темного, нечистого. Сварга — хрест у динаміці, символ життя, що приносить щастя

Південні території вже були заселені бореальним і змішаним населенням, тож їх, можливо, дово­ди­ло­ся завойовувати. У всякому разі переселенці на південь нази­ва­ли себе “самарами”, тобто “соняч­ними воїнами”[249]. Це була перша арійська діаспора, тому культура Самари разом з Трипільською культурою є найближчою до першо­дже­рела арій­ської раси. З цієї причини символіка Самари — це первинна арійська символіка.

У Верхній Месопотамії самари надовго не затримались і пішли далі на південний схід, де оволо­діли межиріччям (грець­­кою — “месопотамія”) рік Тигру і Євфрату аж до Перської затоки.

Тут треба на хвильку пере­вести подих і зауважити, що для непідготованого читача арійсько-українські[250] корені сумерів можуть здатися фантастикою. Але Україна якраз і цікава тим, що правда про неї часто перевершує найсміливіші фантазії. Річ у тім, що походження сумерів з надчорноморських степів є виз­на­ним науковим фактом, дове­деним такими авторитетними археологами і вченими, як С. Піґґот, Г. Кларк, Г. Лейт­гам, В. Чайлд, Р. Седійо, Г. Ру, Г. Генкен, Е. Гок, І. Ліснер, Л. Вуллі та іншими [251].

Нагадаємо, що у 30-ті роки ХХ століття, з розгортанням широкомасштабних археологічних розкопок у Месопотамії і знай­денням там добіблійних “глиняних книг”, склалось уяв­лен­ня, що “історія почалась в Сумері”[252] — наприкінці IV тис. до н. е. Проте згадані книги розкрили і ту обставину, що самі сумери виводили себе з якоїсь Аратти...

Міста Сумеру

І ось починаючи з 1940 року в Румунії, Болгарії, Угор­щині, а згодом і в Україні почали знаходити глиняні таблички з прашумерськими письменами. Ці написи разом з руїнами найдавніших на Землі міст засвідчили формування держави Араттавже в VI тис. до н. е.[253] Англійський вчений Роулінсон (H. C. Rawlinson), один із дешифраторів сумерського письма, повідомив, що всі знайдені на глиняних таб­личках одно­мов­ні клинові написи зроб­лені сколотсь­кою[254] (скіфською) мо­­в­ою і на базі тієї мови їх було прочи­та­но. Це стало під­твер­д­женням того, про що писали античні історики Берос (су­час­ник Алек­сан­­д­ра Маке­дон­сько­го) та Пом­пей Троґ: арійці-сколоти з Пра­ук­ра­їни підко­рили Азію ще за 1500 років до Нінуса, який жив за 3000 р. до Хр., тобто до половини V тисячоліття до н. е.[255]

По мірі повільного (про­тягом кількох віків) про­с­ування на південь Месопотамії самари-сумери змішувались з місцевою людністю, яка в расовому плані вже була результатом змішування європеоїдів і негроїдів. У результаті такого змішування і під впливом палючого сонця сумери втратили свою бореальну русявість і набули вірменоїдних ознак (про що свідчать їхні зображення), хоча духовний світ ще тривалий час у цілому залишався арійським[256].

Ці фантастичні сумери

Після північномесопотамської Самари арії-сумери продовжили просування на південь, заснували у Середній Месопотамії місто Кіш[257] і пішли далі. У 2600 році Кіш поступився пер­шістю місту Ур[258] у південній Месопотамії. Інші міста: Урук, Киян, Куту, Марі, Ума, Шипар — що не кажіть, а їхні назви таки подібні до українських Київ, Кути, Маріївка, Умань, Шипарівці тощо. Маючи спільні мову і вірування, сумери ділилися на півсотні міст-держав з вічовим устроєм.

Сумерське городище Хафадже. “Круглий храм” і житлові квартали сумерського міста. Перша поло­вина III тис. до н. е. Реконструкція

У кожній з державок віче обирало “раду старійшин”, як і на Русі. Ці старійшини називались “ думу-уру ”, тобто верховні (уру—гуру —горішні—високі) радники (думу -). Наше літописне “думу дума­ли” значить “раду радили”. Щороку на Новий рік, як записано в сумерських текстах, “ місто збиралось на думу-віче ” й обирало вождя-короля (як у нас на Січі), що звався лугаль (“лу” — людина, галь — “великий”). Єдиного володаря сумери не мали — про­цві­тали, так би мовити, демократіяі місцеве самовря­дування. Цією децентралізо­ваністю і пізнішими міжусобицями скорис­тались семіт­ські аккади на чолі з СаргономІ Великим (2371—2316 рр. до н. е.), які невеликим військом (всього 5400 воїнів)[259] завоювали Сумер і створили цент­ра­лізовану державу, в якій зго­дом було запроваджено режим найжор­стокішого деспотизму[260].

У сімейному житті оріїв-сумерів панував патріархат, проте жінка користувалася великою повагою (як і у всіх арійських народів) і була захищена законами. Один з перших у світі писаних кодексів законів називався “Закон Ешнунни” — це той кодекс, що його пізніше використав Гам­му­рапі — видатний правитель Вавилонії (1728—1687 рр. до н. е.).

Одним з найбільших свят сумерів був Великий день. У цей день вони обдаровували один одного писанками, мальо­ва­ними символами віч­но­го життя, взаємно бажали щастя, здоров’я, довголіття і багато іншого.

В основу сумерської сис­теми числення, поряд з десят­ко­вою системою, були покла­дені, як і на Русі, числа 6 (пів­тузіня, тобто півдюжини), 12 (тузінь, тобто дюжина), 30 (півкопи) і 60 (копа). Нагадаємо, що копна система є традиційною для Укра­їни, наприклад, згідно з “Універсальним словником-енцикло­педією”, копою називали:

1) копицю хліба з 60 снопів;

2) одиницю лічби (60 снопів, 60 яєць);

3) грошову одиницю у Великому князівстві Литов­ському та в Україні XIV—XVIII ст., яка дорів­нювала 60 литовським грошам (пам’ятаєте україн­ську казку “ Я Коза-Дереза за три копи куплена...”?);

4) схід сільської громади для розв’язання судових (копний суд) та інших громадських справ.

Сумерський сажень

Число 60 прийняли за основу завдяки астрономічним об­чис­ленням. Зауваживши, що рік складається з 365 днів, сумери розділили річне коло на 360 частин, день і ніч окремо розділили на 12 годин (тузінь), годину — на 60 хвилин, а хвилину — на 60 секунд. Це було дуже зручно, хоча б тому, що 360 = 60 х 6, а 6 + 6 =12. А що стосується однієї секунди, то це проміжок між ударами серця фізично здорової людини в стані спокою.

Описана система числення неначе прокладає місток між мікрокосмосом людини і макрокосмосом. Ця її тотальна людяність, ґрунтована на уявленні про Всесвіт як цілісний організм, яскраво виявилась у системі лінійних вимірювань. Одиницею довжини у сумерів був гин (від “згин”), тобто зігнута рука від ліктя до середнього пальця (18 дюймів, або 45 см); 4 гини складали один саг, тобто скільки, скільки можна сягнути розпрос­тертими руками (72 дюйми, або 1,8 м)[261], 6 сагів — це була одна сара (10,7 м), а 12 сар становили 1 ган (72 саги, 128,4 м). Неважко побачити, що сумерські гини, саги, гани — це традиційні українські лікті, сажні, гони. Останні застосо­вувались по всій Україні для вимірювання земельних діля­нок, при цьому розрізнялись: добрі гони (120 сажнів), сере­дні гони (80 сажнів) і невеликі гони (60 сажнів)[262]. Ця одиниця довжини глибоко укорі­нена в народному побуті і фольклорі, наприклад, у піснях: “ Чия пшениця, що довгії гони? Це ж того козака, що чорнії брови ”, “ Орав наш переліг і по­том обливався, А гони гнав та й гнав, назад не озирався ”, або в “Енеїді” Котляревського: “ Пройшовши відсіль гонів двоє... ”.

Описану систему числення справді можна назвати арійською, адже вона була органічно близькою арійським хліборобам і протривала в українських селах понад 7 тисячоліть.

З усього цього напрошуються два цікавих висновки:

1) арійські жерці у другій половині VI тис. до н. е. вже мали розвинену власну сис­тему числення;

Сумерський храм. Храмовий комплекс (зіккурат) в Урі після часткової відбудови у 1980 році

2) для українського геосо­ці­аль­ного орга­ніз­му властива фе­но­­менальна колективна пам’ять, передусім завдяки традиціо­налізму українського села.

Арійсько-сумерська система числення поєднує пуль­сацію людини (удари серця) з пульсацією планети Земля (календарний рік). Арій­ські мудреці були пере­ко­наними, що наш Всесвіт — це одна велика Людина, цілісний людиноподібний організм. Ця грандіозна ідея органічного взаємо­зв’язку Бога, Всесвіту, народу й окремої людини згодом буде зафіксована у відичній системі знань і підтверджена фактом вочоловічення Ісуса Христа.

Література сумерів

У дослідників викликало здивування те, що писемність святилища Шу-нун (Кам’яна Могила) від VII тис. до н. е. до кінця VI тис. до н. е. (появи в Месопотамії перших держав) проіснувала практично без змін. Це пояснюється тим, що прото­сумерська мова спочатку була мовою варни жерців і тривалий час перебувала в незмінному, “законсер­во­ваному” стані[263]. Можливо, облаш­тування заболоченої Месопо­тамії відбирало у народу надто багато сил, тож було не до літератури. Крім того, ще існували допотопні навички євро­пеоїдів-бореалів (раси-2) запам’ятовувати величезні масиви інформації, тож у записах і не було особливої потреби. З цих причин стрімкий розвиток літератури припадає лише на IV тис. до н. е. Це були часи, коли за допомогою системи відвідних і зрошувальних каналів та басейнів вже була скорена водна стихія, розпочалося бурхливе зрос­тання багатства країни, розквіт її культури.

Прочитаймо деякі фрагменти сумерської літератури. Можливо, вони нагадають нам щось дуже рідне і близьке...

 

МІСТО — ЗВ'ЯЗОК ЗЕМЛІ І НЕБА...

Місто — зв’язок Землі і Неба, і ми живемо в ньому,

Ніппур-місто — воістину місто, і ми живемо в ньому,

Місто «Пальмової Горожі», і ми живемо в ньому.

Там «Жіночий Потік», потік сяйнобризний біжить.

«Виноградна Пристань», міська пристань, стоїть,

І «Сусідня Пристань», причальна пристань, стоїть.

Там «Медове Джерело» водою своєю солодкою поїть.

Там «Княжий Потік», чиї води іскряться, тече.

А полям, що зрошені потоками його, по сто сажнів лік іде.

Там Енліль юний — юнак міста — живе.

Там Нінліль юна — дівчина міста — живе...

 

ЯКБИ НЕ МАТИ МОЯ...

— «Герою! Якби не мати моя, на вулицю і в степ тебе прогнали б!

Якби не батько мій Зуен, на вулицю і в степ тебе прогнали б!

Якби не брат мій Уту, на вулицю і в степ тебе прогнали б!»

— «Дівчино, не сварись!

Інанно, обміняймося гідно словами!

Нінегалло, порадьмося тихо!

Мій батько від твого не гірший!

Інанно, обміняймося гідно словами!

Моя мати від твоєї не гірша!

Нінегалло, порадьмося тихо!..».

 

КОЛИ Я, ВОЛОДАРКА, СЯЯЛА В НЕБЕСАХ...

Коли я, володарка, сяяла в небесах,

Коли я сяяла, коли я танцювала,

Від сходу до заходу сонця пісень співала,

Навпроти мене, навпроти мене

Володар Куліанна став навпроти мене!

Володар мою руку стиснув,

Ушумгальанна мене обійняв!

«Облиш мене, о Дикий бик!

Я мушу додому йти!

Мозаїчне оздоблення колон храму Інанни. Урук, II тисячоліття до н. е.

Облиш мене, Кулі-Енліль!

Я мушу додому йти!

Що я матінці своїй скажу-збрешу,

Нінгаль, матінці своїй, скажу-збрешу?»

— «Дозволь навчити тебе, дозволь навчити тебе!

О найхитріша Інанно! Дозволь навчити тебе!

«Подруга моя заманила мене гуляти,

Гуляти-співати, під бубон танцювати!

Ах, чудові її пісні, — для мене вона співала!

Ах, веселилася я, —до самого світання гуляла!»

Рідній матінці так ти скажи, так збреши!

А ми з тобою в місячнім сяйві будемо тішитись-обійматись!

Я приготую світле ложе, розкішне ложе, царське ложе!

Ах, настане солодкий час, ах, прийде щастя-радість!»

«Сагідда» — пісня ця!

— Я, діва, вулицею походжаю,

Вулицею походжаю в сяйві дня,

Я, Інанна, вулицею походжаю,

Вулицею походжаю в сяйві дня!

 

По суті, все зрозуміло без зайвих коментарів, а останні рядки взагалі нагадують наше “ А я собі гуляю, як рибка по Дунаю...”.

У фрагменті “Місто — зв’язок Землі і Неба” перераховані назви каналів і пристаней міста Ніппура. До речі, саме в регіон Ніппура була переселена в 598 і 587 рр. до н. е. юдейська еліта після того, як Юдею завоював вавилонський цар Навуходоносор II (Небокаднецар)[264].

У любовній пісні-діалозі “Якби не мати моя...” описана розмова-сварка між Інанною та Думузі (сумерським богом, опікуном скотарів), яка нагадує розмову-сварку Одарки і Карася із “Запорожця за Дунаєм”.

А в пісні “Коли я, володарка, сяяла на небесах” ми цілком занурюємось у світ народної поезії. Володарка Інанна(Астарта), яка сяє в небесах (Зоря, планета Венера), водночас постає перед нами і мов якась сільська дівчина, що гуляє по вулиці, досить гордовито сперечається із залицяльником, котрого зображено таким собі бравим сільським джиґуном, що “ліпиться” до дівчини. При розмові з ним Інанна використовує якесь незрозуміле звертання “Дикий бик”. Річ у тому, що це не зовсім точний переклад з сумерської. За часів Київської Русі таке звертання побутує у формі шанобливого “Яр Тур”[265] або “Буй Тур”, як, наприклад, у “Слові о полку Ігоревім”: “ І рече йому Буй Тур Всеволод...”, “ Яр Туре Всеволоде!” тощо. Слово “буйний” означає “великий, сильний, могутній, нестримний, ярий”, але не “дикий”. Отож Інанна зверталася з пошаною до свого залицяльника, а не обзивала його “биком”, як хтось може подумати.

Свята Трійця і Небесна Діва

Сумери мали уявлення про три світи — небо, землю і підземне царство, — поєднані у нерозривну цілісність (подібно до українських прав, яв і нав). Вірилив неминучість покарання за порушення моральних приписів.

У сумерів, а отже і в аріїв, була Свята Трійця. Вер­ховну тріаду богів очолював Ан (“небеса”) — люблячий і справедливий для всіх людей бог небес, якому, до речі, було посвячене місто Урук. До тріади також входили Енліль і Енкі.

Енліль (Ан-ліль, “небесний дух”) — це бог повітря, верховний володар всього, що містить­ся між небом і світовим океаном. Він вважався покровителем міста Ніппур. Сумерський Енліль нагадує українського Полеля, сина верховного бога Сварога (Бога-Отця); “ Усюдисущий Полель — то життєдайне повітря, святий дух якого проникає у всі істоти, обдаровує і наповнює їх життям ”[266].

Енкі (Ан-ко, “син небес”) — бог прісних водоймищ, володар мудрості, охоронець людської долі. Сумери його найбільше любили і шанували, тому що він був дуже розумний і допомагав людям. Він бог чистої води і життєдайного дощу. Він був Спасителем людства, бо врятував його від Великого потопу. Енкі давав життя, підтримував чистоту, лікував людей, а при релігійних обрядах очищення проганяв злих духів. Сумери вірили, що бог Енкі знав “хліб життя” і “воду життя”, яка допомагала живим людям, а інколи й мертвим[267].

Інанна — це сумерська богиня кохання, урожаїв і плодю­чості людського роду, дочка головного бога Ана. Вона подібна до української Діванни — богині материнства, невин­ності і чистоти, покровительки породільних обрядів, дітонародження і жіночої долі[268].

Простежується разюча подібність між арійсько-сумер­ською тріадою богів і христи­янською Святою Трійцею: бог небес Ан нагадує Бога Отця, бог повітря Енліль — Святого Духа, що “всюди є і все наповняє” (сумерське “ліль” означає “дух”), а улюблений бог сумерів Енкі, який знав “хліб життя” і “воду життя”, лікував людей і виганяв злих духів, є наче прообразом Ісуса Христа— Сина Божого, здатного приймати люд­ську форму (втілюватись).

Сумери також вірили, що кожна людина має свого заступ­ника перед могутніми богами — на зразок християнського анге­ла-хоронителя.

Сумери любили своїх світ­лих богів, тому що боги любили сумерів. Пізніше, після завою­ван­ня Сумерії семітськими аккадами (у 24 столітті до н. е.), а особливо після виникнення на цій території семітського Вавилонського цар­ства (у 20 ст. до н. е.) світогляд насе­лення Межиріччя суттєво змі­ню­ється. Давні боги почали втра­ча­ти свою первісну святість і набувати невластивої раніше жор­стокості, а то й зіпсованості. Напри­к­лад, сумер­­ська богиня кохання і родю­чості Інанна перетво­рилась на вави­лон­ську Іштар — примхливу богиню кохання, родючості, війн і чвар.

Після Саргона I почи­на­ється епоха державного деспо­тиз­му і рабства. На зміну невеликим господарствам вільних земле­робів приходять величезні рабовласниць­кі царські госпо­дарства. Виробляється вчен­ня про вічність і неперервність царської влади, про при­зна­чення людей бути рабами богів і царів.

Шумерська мова перестає бути розмовною. Із образо­творчого мис­тецтва ретель­но вилучається все живе — лиша­ються лише стандартні сцени покло­ніння богам і услав­лення царів-жерців.

Саргон Великий. Іракський музей, Багдад*

Розквітає лихварство, яке все більше розоряє землевласниківВави­лонії. Нера­ці­о­наль­не вико­рис­­тання земель та зрошувальних вод призводить до засолен­ня ґрунту і запустіння колись квітучих районів[269].

У цілому це ознаки “відко­чу­ван­ня назад”, опускання з третього (творчого) на другий (норма­тивний) рівень розвитку, що супроводжувало витіснення сумерів (раса-III) семітськими народами (раса-II).

Цікаво, що Саргон, можливо, був індоєвро­пей­цем, про що говорить його ім’я — Сар-гон: “Сар” означає “цар”, а “гон” — стрімкий, ярий, потужний[270]. Саргон — це, можливо, не особисте ім’я, а титул, так само як Арджуна (яр-гун) або Артур (яр-тур). Вірогідно, як це було не один раз, місцевих семітів Саргон використав як інструмент для досягнення власних політичних цілей. Через півтора тисячоліття подібне зробив русявий Давид, використав­ши ще досить диких кочівників-євреїв як ударну силу для творення своєї імперії. Про цей поширений історичний фено­мен, коли індоєвропейці очолювали культурно нижчі народи інших рас[271], згадувалося у розділі 4.3. “Психологія великих рас”.

Сумери як народ, пізніше як нація-держава, а згодом і як імперія проіснували приблизно 2,5 тисячі років. За цей довгий час вони вдосконалили свою мову і письмо. Але хоч їхня і українська мови за цей тривалий період зазнали великих змін, в сумерійських записах знаходимо сотні слів, подібних до українських, наприклад:

ама мама

пато тато

унк онук, свояк, родич

ґаґ гак

думу думати, радити

ґуру горішній, вищий, верховний

лю людина

Сумерський купець-міняйло називався “ димкар ”, бо ходив від дима (дому) до дима (дим—дім—хата). Цікаво, що в Україні до першої світової війни захожі купці-міняйли також звалися “ димкарі ”, а спідниця звалася “ димка ”, бо придбана у димкаря. Так слово димкар прожило без змін приблизно 7 тисячоліть[272].