Реконструкція первинного тексту

А тепер знову повернімось до пояснення притчі про кукіль у пшениці. На основі наведеного вище аналізу можемо стверджувати, що фраза “ добре зерно — це сини царства ” є стовідсотковою вставкою, а про її цілеспрямовану навмисність свідчить те, що перед її застосуванням було вставлено інший неєвангельський символ — “ слово царства ”, який мав замаскувати наступну відверту фальсифікацію, начебто добре зерно — це юдеї як вибраний народ. Логічним продовженням є наступна фальсифікація: “ кукіль — це сини лукавого ”, тобто люди, які від самого початку є зіпсованими, оскільки ворог, що їх посіяв у світ — диявол (Матвій, 13.39). Неважко побачити, що всі ці псевдопояснення виходять з архаїчних юдейських уявлень про те, що юдеї є відначально обраним народом, а всі інші люди з самого початку є якщо не проклятими, то принаймні неповноцінними.

— А чи можна відновити первинне Христове пояснення згаданої притчі?

Це неважко зробити, досить замість символів підставити їх точні значення:

Царство небесне — стан поєднання в людині божественного і людського (боголюдський стан);

той, хто сіє добре зерно — Ісус Христос;

добре зерно — це основоположні поняття Христового вчення;

кукіль — це брехня, дезінформація, спотворення первинного сенсу;

ворог, що посіяв кукіль — це “ворог-чоловік” (Матвій, 13.28), ворог Христа, інспірований дияволом — “брехуном і батьком брехні” (Іван, 8.44);

жнива — це завершення циклу, коли визрівають плоди добрих і поганих справ, тож стає очевидною різниця між добром і злом, правдою і брехнею;

женці — це спадкоємці Ісуса Христа, праведні душі, “слуги господаря” (Матвій, 13.27), істинні християни, для яких наслідування Христа є способом життя.

Тепер можна зробити коректний переклад притчі з символічної мови на сучасну: Ісус Христос приніс людям боголюдське вчення. Та коли люди ще мали низький розвиток свідомості (“спали”), Христові вороги приховано вставили в Його вчення облудні положення. Помітивши це, свідомі християни мали намір видалити ці ворожі закладки. Проте Христос дав зрозуміти, що вони до цього ще не готові, тож є небезпека разом з брехнею видалити і правдиві речі. Тому треба почекати до завершення циклу, коли стануть явними (“дозріють”) плоди добра і зла, а спадкоємці Христового вчення матимуть достатньо знань і можливостей для відділення правди від брехні. Тоді й треба буде зібрати виявлені “інформаційні закладки” і назавжди викинути геть (“спалити”), а правдиве вчення зібрати в цілісну систему (очищене Боголюдське Євангеліє).

Додатковим підтверджен­ням правильності саме такого трактування є історія християнства. Гострі суперечки про правдиве та облудне в християнській традиції розпочалися з самого початку її розвитку і багато хто мав намір відразу ж виполоти весь “кукіль”. Проте Церква врешті-решт прийняла мудре рішення: всі більш-менш вірогідні релігійні джерела були зібрані в книгу під назвою “Біблія”, яку проголосили святою. Завдяки такому рішучому кроку первинні тексти збереглися у майже незмінному стані протягом двох тисячоліть, а мільйони читачів по всій Земній кулі дістали доступ до потужного джерела інформації, придатного для об’єктивного дослідження.

Сьогодні ми живемо в часи завершення величезного природно-історичного циклу і початку нового циклу — кінця старого світу і початку світу нового. Глобальна трансфор­маційна криза захопила і християнське вчення: відбувається його перехід до четвертої фази розвитку — фази “збирання плодів”, Сатья-юги, Золотої доби (див.: 3.4.4. “Принцип чотирьох фаз”).

Окрім накопичення величезної кількості відомостей і знань, відбулися ще дві принципові події, які вказують на наближення “жнив”:

1) комп’ютерні технології виводять текстологічні до­слідження Біблії на принципово вищий рівень, оскільки дозволяють за кілька хвилин робити те, на що раніше потрібно було витратити кілька місяців марудної праці;

2) глобальна мережа Інтернет перетворилась на плане­тарну базу даних, яка дозволяє за лічені хвилини зібрати всю наявну в ній інформацію з досліджуваного питання.

Завдяки цим безпрецедентним можливостям, зокрема технологіям контекстного пошуку, можна порівняно легко виявляти чужорідні вставки. “Ворог-чоловік”, який порозкидав їх по тексту Євангелія, не міг цього передбачити. Тож зроблені ним інформаційні закладки, які ще 10 років тому могли вважатися “ідеальними підробками”, сьогодні виглядають як брудні сліди на чистій тканині.

Наочним прикладом є проаналізована вище притча про кукіль у пшениці, яка містить виразні підміни: замість “слово Боже” ворог написав “сини царства”, замість “облуди” — “сини лукавого” тощо. Але наведені спотворення — це лише підготовка до наступного “рішучого удару” — великої брутальної юдейської вставки, яка протягом двох тисячоліть збурювала і залякувала християнську свідомість.

Плач і скрегіт зубів

Згідно з “Євангелієм від Матвія”, Христос розповів народу притчу про грядущу інформаційну війну, а коли лишився наодинці з учнями, пояснив її справжнє значення (Матвій, 13.36-39). Як завжди, розвиток відбувається за усталеною схемою “притча для непосвячених — розшифровка для учнів”, тож після тлумачення тема інформаційної війни набуває логічного завершення. Проте в тексті євангелія під виглядом продовження теми ворог робить таку вставку: “ Так, як збирають кукіль і у вогні палять, так само буде при кінці світу: Син чоловічий пошле своїх ангелів, які зберуть із Його царства всі спокуси і тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогненної печі: там буде плач і скрегіт зубів. І тоді праведні засяють, як сонце, в царстві Отця свого. Хто має вуха, нехай слухає ” (Матвій, 13.40-43).

По-перше, впадає в око різкий перехід до іншої теми.

По-друге, вираз “вогненна піч” є цілком чужим для символічної мови Євангелія: у Новому Заповіті він ще раз зустрічається лише в одному місці, і також у формі відвертої юдей­ської вставки до притчі про невід: “ Так буде і при кінці світу: ангели вийдуть і відділять злих від праведних і кинуть до во­гненної печі: там буде плач і скрегіт зубів ” (Матвій, 13.49-50). Ворог діяв настільки самовпевнено, що полінувався пере­гор­нути кілька сторінок, тож лишив свій другий слід поряд з першим.

По-третє, легко прослідкувати першоджерело зазна­ченого виразу — старозавітний псалом № 20 (21): “ Знайде рука Твоя всіх ворогів Твоїх, знайде правиця Твоя Твоїх ненависників. На час гніву Свого Ти їх учиниш огненною піччю, Господь гнівом Своїм їх понищить, і огонь пожере їх. Ти вигубиш плід їхній із землі, а їхнє насіння з-поміж синів людських ” (10-11). Все це разом є віддзеркаленням примітивних юдейських уявлень про кінець світу як катастрофу — на відміну від арійських уявлень про циклічність розвитку, згідно з якими кінець старого світу є водночас початком світу нового.

По-четверте, так само чужим для стилю і духу Єванге­лія є зловісний вираз “плач і скрегіт зубів” — він шість разів зустрічається у Матвія, і лише один раз у Луки, та й то у формі очевидної юдейської вставки, механічно причепленої до попереднього тексту притчі про тісні двері: “ Там буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама, Ісаака та Якова й усіх пророків у царстві Божім, самих же себе вигнаних геть. Прийдуть тоді зі сходу й зі заходу, з півночі й з півдня, і возсядуть на бенкеті в царстві Божім ” (Лука, 13, 28-29). Це майже дослівне повторення вставки, яку ми вже розглянули вище: “ Кажу вам, що багато прийде зі сходу і заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у царстві небеснім, а сини царства будуть викинуті геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів ” (Матвій, 8.11-12).

По-п’яте, фраза “ І тоді праведні засяють, як сонце, в царстві Отця свого ” — цевідлуння юдейських уявлень про Бога-Отця як родоплемінне божество, що опікується лише “своїм” народом: “ І спасе їх Господь, їхній Бог, того дня, Свій народ, як отару, бо вони, як каміння корони, засяють у Краї Його ” (Захарія, 9.16). Зрозуміло, що це абсолютно суперечить християнській ідеї універсального Бога.

І, нарешті, по-шосте, для надання більшої правдо­по­дібності згаданій вставці ворог необачно завершив її фразою “ Хто має вуха, нехай слухає! ”. Він не врахував, що Христос вживав ці слова з чітко визначеною метою: для того, аби вказати на те, що певний момент Його вчення є утаємниченим і його треба розуміти в символічному сенсі. Таку Христову вказівку на присутність таємниці ми зустрічаємо в Євангелії ще 9 разів, але жодного разу в поясненнях до притч, де таємниці вже немає за визначенням.

Отож, маємо надійні докази того, що фрагмент “Євангелія від Матвія” (13.40-43) є відвертою юдейською вставкою. Її наявність дозволяє зрозуміти, навіщо “ворог-чоловік” пішов на доволі ризиковане спотворення попереднього фрагмента — пояснення притчі про кукіль у пшениці (13.38-39). Якби він цього не зробив, то чужорідність наступного вставленого фраг­мента була б видною неозброєним оком — без допомоги комп’ю­терів, інтернету та контекстного пошуку.

Підхід, запропонований у цій книзі, відкриває великі мож­ливості для виявлення у Єван­гелії й інших ворожих вставок. Відки­нувши їх геть і зібравши Христове вчення в очищене Євангеліє, ми виконаємо Його настанову: “ збе­ріть перше кукіль та зв’яжіть його у снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню”. Початок цієї справи означатиме, що нарешті поча­ли­ся Жнива і зако­но­мірний перехід христи­янства до боголюдської фази — фази Царства Божогов людських душах і міжлюдських стосунках.

Як виглядав Христос

Євангелісти не описали зовнішність Христа, оскільки пиль­ну­ва­ли головну мету — концентровано і лаконічно виклас­ти Його вчення. Ця обставина призвела до хибних уявлень і для багатьох стала випробуванням. Під впливом юдействуючих енергійно поши­рю­вались (і далі поширюються) чутки, що Христос мав невиразне обличчя, не вирізнявся ні красою, ні зростом, ні здоров’ям. Ця пропаганда була настільки потужною, що під її вплив потрапили навіть деякі апологети християнства — св. Юстин, Климент, Тертуліан, що дало підставу ще енергій­нішим нападкам на Христа, зокрема, Цельсу з його “Правдивим словом”[522].

Водночас поширювався протилежний погляд на зовніш­ність Христа. Один з історичних документів під назвою “Послання Лентула” вперше опубліковано латиною у 1474 році у збірнику документів з бібліотеки Ансельма Кентерберійського (XII ст.)[523]: “ Лентул, намісник Єрусалимський, отцям сенаторам і римському народові. У тих часах з’явився і до цього часу живе чоловік (якщо можна звати його чоловіком) великої честі, що зветься Ісусом Христом, що його люди звуть пророком правди, а його учні — Сином Божим. Він воскрешає мертвих, оздоровляє з усіх хвороб. Він високого зросту, стрункий і гарний, лице поважне, так що ті, що на нього дивляться, люблять його і поважають. Волосся має кольору горіха, рівне аж до вух, а від вух кучеряве, трохи ясніше і блискучіше, нижче плечей хвилясте, розділене посередині голови по назорейському звичаю. Чоло його рівне і спокійне, лице без зморшки і плями, прикрашене рум’яністю, ніс і уста не мають жодної хиби. Бороду має густу, кольору волосся, не довгу, але розділену надвоє. Вигляд простий і зрілий, очі блакитні, що ясніють і пронизують душу. Він дуже ласкавий, а під час навчання і розмови любий. Зате гострий і страшний у гніві. Він веселий, але поважний, деколи плакав, але ніколи голосно не сміявся. Руки і члени тіла його досконалі. В розмові скромний і маломовний, як по правді пророк його описав: «Найкращий на вроду між людськими синами» ”[524].

Дуже подібний опис зовнішності Ісуса Христа подано в “Церковній історії” візантійського монаха Ники­фора Калліста (1256—1335 рр.)[525]. А згідно з описом Івана Дамаскина (8 ст.), “ Ісус був подібним на Діву Марію. Він був красивим і на диво високорослим, зі світлим і дещо хвилястим волоссям ”[526].

Друга версія зовнішності Христа виглядає значно прав­до­подібніше. Адже якби у Христа були якісь тілесні недоліки, то вони стали би мішенню для ворожих глузувань. Проте з Євангелія випливає, що Ісус викликав у людей симпатію з першого погляду.

Ще менш правдопо­діб­но виглядає твердження, нена­че Христос від природи був тілесно вразливим і слабосильним. Насправді ж Він багато років зай­мався фізичною працею, багато рухався, витримав 40-денне голодування. В євангеліях опи­сані його енергійні переходи по горбистій і гірській місцевості під спекотними променями сонця. Найдивовижніше — Він майже не втомлювався. Пере­важна частина Його служіння відбува­лася не у домашньому затишку, а на відкритій природі, у холод і спеку, у посуху і під дощем. Немає сумнівів, що Він багато разів ночував під відкритим небом. Лише фундаментально здорове тіло могло спокійно витримати всі труднощі.

Майже тисячоліття зов­нішній вигляд Христа зали­шався прихованим. Сьо­го­дні, напередодні переходу христи­янства до фази повно­цінної реалізації — Золотої ери (3.4.9. “Системна альтернатива”) — ми вже знаємо Його образ. Це сталося завдяки Туринській плащаниці— погребальній плащаниці Христа, яка з 1578 року зберігається у соборі святого Івана в італійському місті Турині.

Церковна влада спо­чат­ку поставилася до плащаниці стримано, оскільки вважала її картиною живописця, що не мала жодної художньої цінності. На шматку полотна розміром 4,1х1,1 м було видно лише темні плями, що неясно позначали риси якогось обличчя і силует тіла.

Погляд Спасителя. Автентичне зображення Ісуса Христа, отримане на основі нерукотворного відбитка на Туринській плащаниці за допомогою новітніх технологій цифрової обробки зображень та розпізнавання образів НАСА

Проте з 1898 року, зав­дя­ки відкриттю фотографа Се­кон­­до Піа, ставлення до Турин­ської реліквії стало змінюва­ти­ся. Піа сфотографував полотно і, поглянувши на негативну фото­плас­тину, був глибоко враже­ний. На ній проявилося позитив­не зо­браження, що на диво нага­дувало історичні ікони Спасителя.

Наступний аналіз пока­зав, що плащаниця є не витво­ром мистецтва, а природ­ним відбитком, що утворився незро­зу­мілим способом у вигляді негатива. Структура тканини відповідає прийомам ткацтва, відомим за розкопками в Помпеї і Сирії. Квітковий пилок, знайдений на плащаниці, належить рослинам, які у I ст. росли лише на території Палестини.

Нещодав­но виявлені сліди якоїсь радіації, а також ретельний аналіз зображення схиляють до вис­нов­ку, що це сліди преображен­ня тіла Христа, яке відбулося у момент Його воскресіння.

Що тепер можна поба­чити на Туринському полотні, якщо розглядати його як нега­тив­не зображення?

“ Воно зафіксувало гармо­нійно складену фігуру оголеного чоловіка, якого піддали звірячому бичуванню і розіп’яли. Обличчя сповнене величі і спокою, незва­жа­ючи на сліди ударів і синці. Померлий мав хвилясте волосся, порівняно вузьке обличчя, тонкий ніс, коротку роздвоєну бороду. На його очі після смерті були покладені монети, які за розміром відповідають тим, що були в обігу в Палестині I століття. На голові видно сліди колючого вінка, сплетеного не обручем (як зазвичай малюють на картинах), а у вигляді шапки. Руки і ноги пробиті цвяхами, причому руки — не в долонях, а у зап’ястях. Це точно відповідає способу розп’яття, де­талі якого з’ясовані завдяки знахідці поблизу Єрусалима. Пра­вий бік пробитий, тіло збатожене ударами. Джуліо Річчі, який понад 20 років вивчав плаща­ницю, у своїй монументальній пра­ці пише, що удари завдані саме римським бичем зі свин­це­вими шипами, форма якого у середні віки була невідомою. Таким чином, зображення на плащаниці повністю відповідає євангель­ським оповіданням ”[527].

Згідно з описами у “Посланні до Візантійського імпе­ратора Теофіла”, “Сказанні монаха Епіфанія” і “Листі прокон­сула Лентула імператору Тіберію і Римському сенату”, Христос був дуже подібний до Своєї матері, був високого зросту, мав видовжене обличчя з легким рум’янцем, тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі, довгі тонкі пальці рук. Цей словесний портрет підтверджує знаменита ікона Христа-Пантократора з монастиря Святої Катерини (Синай, 550 р.), зображення на якій практично повністю збігається з відбитком Спасителя на Туринській плащаниці.

Дослідження плащаниці також показали, що Христос мав зріст 180 см, тобто як на ті часи був доволі високою людиною. Це ще один аргумент на користь його арійського (європейського) походження, оскільки гали-галілеяни були відчутно вищими в порівнянні з семітами (згідно з даними археології, середній зріст тодішніх семітів Юдеї не перевищував 160 см[528]). А кельти-гали-галати були високими, світловолосими, білошкірими брахікефалами з видовженими обличчями, про що свідчать історичні документи, залишки скелетів і статуї галатів із малоазійського Пергама[529].

Євангельське оповідання також свідчить про те, що апостоли-галілеяни були високого зросту: якби вони були істотно нижчими за Христа, то Юді Іскаріоту для видачі Вчителя не потрібно було Його цілувати — достатньо було просто вказати на найвищого. На картинах, що зображають поцілунок зрадника (наприклад, фресці Джотто поч. 14 ст.), семіт Юда змушений дотягуватися до на голову вищого Христа.

Расовий тип галів-галілеян

На Туринській плащаниці зафіксувалися зображення монет, які були покладені на очі Христового тіла. Точно встановлено, що це т. зв. “лепта Пилата” — найдрібніша мідна монета, яка була викарбувана Пилатом в 29-30 році н. е. На монеті напис: TIBERIOU СAICAROC — “Тіберій імператор”. За свідченням істориків, у юдеїв не було звичаю класти монети на очі померлим, до того ж неймовірно, щоб правовірні юдеї під час ритуалу похован­ня осквернювали своїх померлих монетами з іменем ненависного і “нечистого” імператора-язичника. Цього звичаю дотримувалися галіле­яни, які й брали участь у похованні Христа. До речі, звичай класти монети на очі померлим і донині поширений серед українців та інших арійських чи аріїзованих народів.

З кожним роком дослідження Туринської плащаниці приносять нові дані на користь її автентичності. Те, що саме у наш час тілесний образ Христа перестав бути таємницею, є глибоко символічним фактом. Це виразний крок до закономірного возз’єднання в нерозривну цілісність віри, науки і мистецтва, що незабаром приведе до преобра­ження християнства й оновлення Христової Церкви.

Істинний арієць

Первинне значення слова “Христос” — той, хто поєднує небесне і земне. Символ + такожозначає поєднання небесного і земного, божественного і людського, тому це символ боголюдини.

Хрест, Христос, Месія

Християнський хрест походить не від Т-подібної конструкції, на якій юдеї розіп’яли Спасителя, а від знака хреста — пра­дав­нього арійського символу спасіння і захисту. Хрест — це най­більший магічно-сакральний сим­вол-оберіг білої раси, що існує вже десятки тисячоліть. Він гармонійно перейшов у християнство, яке стало природним продовженням Гіперборíй­ської тради­ції. Вірогідно, так само давньою є традиція захи­щати себе знаком святого хреста (можна припустити, що трипільці хрестилися так само, як і православні християни).

Ім’я “Христос” походить від арійського “хрест” з додаванням грець­кого “-ос”, до якого вже давно звикли. Але українці зберегли його первинне звучання і тому звертаються до Спасителя словами “Ісусе Христе” (а не “Ісусе Христосе”). Це слово має давньоєврей­сь­кий відповідник — Машіах (Месія), що перекладається як “помазаник”.

Ісус Галілеянин. З книги “Христос — надія світу”. Київ. 1994.

У давнину царі, перво­свя­ще­ники і, іноді, пророки при посвяченні на служіння помазувалися священним єлеєм, що надавало їм надприродної сили і захищало від зла. Тобто це слово також означало “посвячений” і, відповідно, “захи­щений небесами”. Месія—Машіах—Масіах—Мазіах (помазаний) походить від арійського кореня *мас—*маз (мазати), звідки наші слова “мазь”, “масло”, “мастило”, “маститий” (шано­ваний, знаменитий, помазаний)[530].

Арійський обряд хрещенняі миропомазання, який згідно з православною (гіперборійською) традицією вико­нується над дітьми незабаром після їхнього народження, надає охрещеному особливої духовної і фізичної сили (особливо якщо при цьому він занурюється у холодну воду, як це у давнину робилося в українців, що приводить до різкої активізації загального імунітету). Арійське походження згаданих сакральних єврейських термінів (див. також: 7.3. “Арійці та євреї”) підтверджує висновки археології та історії про те, що релігія Давида створювалась на ґрунті Гіперборійської традиції.

Одкровення Марії Вальторти

Найчастіше Ісуса називали іме­нем Галілеянин, так само галіле­янами називали перших християн, оскільки цей арійський [531] народ становив етнічну основу християнства (2.3.2. “Етнічна основа християнства”). Багато цікавого про побут, харчування, одяг, звичаї галілеян можна дізнатися з книги Марії Вальторти(1897—1961) “Богочо­ловік”[532]. Інфор­мацію для своєї книги вона отримувала, перебу­ва­ючи у зміненому стані свідомості, під час якого неначе продивлялася фільм про євангельські часи. Тобто вона бачила динамічні образи, чула звуки і навіть розмови людей на незрозумілих мовах, які інколи супроводжувалися “закадровим” перекладом і коментарем. Деякі речі вона бачила неначе в тумані, здалеку, а інші — дуже чітко, впритул.

Скоріше всього, Марія Вальторта вийшла на зв’язок з якоюсь духовною сутністю, яка запропонувала їй свою версію тодішніх подій. До інформації, отриманої шляхом подібних одкровень, треба ставитися критично, сприймаючи її скоріше як загадку, яку треба розгадати, відділивши у ній правду від фантазій.

Додамо, що у подібний спосіб отримували інформацію і арійські брахмани, і троянська Касандра, і Мішель Нострадамус(1503—1566), і Анна Катерина Еммеріх[533] (1774—1824), і Едгар Кейсі (1877—1945) та багато інших людей від прадавніх часів до наших днів.

Для нас з цієї книги найбільший інтерес ­становлять ті відомості, що їх Марія Вальторта зовсім не могла знати, отже вони не могли виникнути внаслідок її фантазій на базі збережених у пам’яті знань та “інформаційних закладок”. Вальторта ніколи спеціально не займалася історією, археологією і етнографією Палестини, але... Ось цитата з листа Папського Біблійного інституту (Piazza Pilotta, 36, Рим) від 23 січня 1952 року, підписаного отцем Агостіно Беа, майбутнім кардиналом: “ Кілька років тому я прочитав «Життя і страсті Господа нашого Ісуса Христа» Марії Вальторти, звертаючи особливу увагу на екзегетичні [534], історичні, археологічні та топографічні повідомлення. Щодо екзегези, то в книжках, які я перевірив, не знайшов жодних вартих уваги помилок. Я був дуже вражений тією обставиною, що археологічні і топографічні описи зроблені з гідною похвали точністю ”[535]. Тож погляньмо на деякі тогочасні реалії за версією Марії Вальторти, супроводжуючи їх незначними коментарями.

Ось якою Вальторта побачила Діву Маріюу 12 років: “ Її личко вже не округле дитяче, а має риси майбутнього жіночого овального обличчя, воно видовжилось. І волосся вже більше не спадає вільно локонами довкола шиї; воно заплетене у дві важкі коси світлого, наче змішаного зі сріблом золота, такі вони світлі; вони покривають плечі і дістають до стегон ”[536].

А ось і Йосип. На момент одруження з Дівою Марією він був не глибоким старцем, як це показує юдеохристиянська “Книга Якова”, а повним сил молодим чоловіком. Це повідом­лення Вальторти заслуговує на довіру, адже опікування Богородицею та Ісусом потребувало фізично і духовно сильного чоловіка. Ось як він виглядав: “ Йосипу трохи за тридцять. Гарний чоловік з коротким, трохи кучерявим каштановим волоссям, такого ж кольору вуса і борода, що відтінюють гарне підборіддя і рожево-смагляві щоки. Він має темні, гарні, глибокі і дуже серйозні, я б навіть сказала, дещо засмучені очі. Але коли він сміється, як оце зараз, вони стають жвавими і молодими. Він одягнутий в усе світло-брунатне: просто, але дуже охайно ”[537].

Згідно з видіннями Марії Вальторти, народження Ісуса відбулося в абсолютній бідності, взимку, у холодній і вологій напіввідкритій печері. Діва Марія народила його сама, тихо і спокійно, без жодної сторонньої допомоги (втомлений Йосип у цей час заснув біля багаття).

Для порятунку немовляти від холоду до нього підвели вола, щоб він своїм диханням бодай трохи зігрівав дитину від немилосердного холоду і своїм тілом захищав від протягу. Ісус народився таким самим білявим, як і Його мама. Сам факт народження в таких екстремальних обставинах мав засвідчити, що справжня людина сильніша від зовнішніх обставин.

Коли Він ще був немовлям, Його життя опинилося під смертельною загрозою, що виходила від юдейського царя Ірода, опанованого манією переслідування. За його наказом у Вифлеємі і його околиці були умертвлені всі діти до двох років. Отож Юдея завжди несла смертельну загрозу Галілеянину: від Його народження до розп’яття.

Йосип і Марія змушені були спішно втекли у Єгипет (ще одна ситуація, в якій потрібна була молодеча сила Йосипа). Ось яким Вальторта побачила маленького Ісуса у віці двох — двох з половиною років: “ Голівка вся в густих золотих кучерях. Шкіра світла і ніжно-рум’яна, темно-сині очі жваві, іскристі ”[538].

У цей час: “ Марія носить туніку кольору мальв. Її голова не покрита, і тому я можу бачити її світле волосся, зачесане на простий проділ, сплетене у дві коси і на потилиці зібране в красивий вузол ” (традиційна українська зачіска).

“ Йосип іде в будинок, у кімнату, що є одночасно майстернею, кухнею та їдальнею. Тут панує порядок і чистота. Убоге, але надзвичайно чисте помешкання. Під час всіх видінь, що стосувалися людського життя Ісуса, я зауважувала, що Ісус, Марія, Йосип та Іван завжди мали акуратний чистий одяг і доглянуте волосся ”.

У видіннях італійки Марії Вальторти побут і звичаї Назарета нагадують традиційне українське село (якби Вальторта була українкою, то цю частину її видінь можна було б зарахувати до фантазій).Дитячі і юнацькі роки Ісуса Христа пройшли в цьому галілейському містечку. “ Ісус — красивий 12-річний підліток, високого зросту, добре збудований і міцний — не товстий. На ньому вільний, рубіново-червоний одяг, любовно витканий маминими руками. Вбрання біля шиї, спереду на грудях, на кінці довгих широких рукавів і низом прикрашає облямування, виткане темнішими за одяг нитками. Це робота Марії... ”[539]. Скоріше всього, одяг Ісуса Христа був прикра­ше­ний маминою вишиванкою. Традиційною для арій­ців була вишивка хрестиком. Оздоблення одягу сотнями хрес­тиків-оберегів, виконане з любов’ю і з молитвами, було потуж­ним магічним актом, здатним покращувати людську долю.

“ Я бачу Ісуса юнаком. Він одягнутий в туніку, що, як мені здається, зроблена з білого лляного полотна. Вона сягає до п’ят. По ній — прямокутна червона хустина. На голові, вкритій недовгим, до середини вух, густим волоссям, що вже стало трохи темнішим, немає покривала. Для свого віку юнак дуже міцний і високий, але вираз його обличчя ще дуже молодий ”[540].

Його самовідданий і люблячий опікун святий Йосип помер, коли Ісус ще не розпочав свого служіння. Він досконало виконав свою місію і його дух не гаючись повернувся на небесну батьківщину, до інших важливих справ.

А ось Ісус Христос збирається покинути рідний дім і почати свою прилюдну діяльність. Він вечеряє разом з матір’ю. “ Ісус і Марія приймають їжу не лежачи, а сидячи біля столу, як це прийнято у нас ”[541]. До речі, під час Таємної Вечері Ісус та апостоли також сиділи на кріслах, а не напівлежали, як це прийнято передусім у кочівників.

Ось Ісус при хрещенні в ріці Йордан (“Яр-дан” — сонячний, ярий, життєдайний потік): “ Ісус має охайне довге світле волосся, шкіру кольору слонової кістки, голубі очі і носить просту, але приємного вигляду одежу ”.

А ось перший[542] учень Ісуса: “ Іван ще юнак, який недавно став дорослим. У нього ясне обличчя, світле волосся, натяк на бороду на щоках, червоні уста, що посміхаються, і сяючі очі, такі ясні не лише завдяки своєму блакитному кольору, а, особливо, через непорочну душу, що світиться в них. Довге м’яке темно-біляве волосся розвівається на вітрі ”[543].

Перше своє чудо Ісус Христос здійснив у Кані[544] Галі­лей­ській. Воно було зроблене без жодної помпи, без застрашуючих знамень, за святковим столом, під звуки весільних пісень: просто вода перемінилася на чудове вино. До цього чуда Христа невимушено підштовхнула Діва Марія. Вони розуміли один одного без слів, неначе брат і сестра, що добре видно з євангельського опису цієї події (Іван, 2.1-12).

А ось Ісус виганяє торговців з Єрусалимського Храму, окупованого юдеями. Марія Вальторта наводить Його розмову з юдейським торговцем, який щойно обдурив простих старих селян і, відповідаючи на звинувачення Ісуса, нахабно запитує:

“— Хто ти такий?

— Праведник!

— Твоя мова і твої супутники наштовхують на думку, що ти з Галілеї. Чи може галілеянин бути праведником?

— Роби, що я кажу, і будь праведним!

— Дивіться, дивіться на галілеянина, що захищає собі подіб­них. Він хоче повчати нас у храмі, — чоловік сміється і пере­крив­ляє галілейську говірку, що звучить набагато мелодій­ніше і м’якіше, ніж юдейська, так принаймні мені здається (про галілейський діалект див: 7.4.1. «Протистояння “Північ” — “Південь”»).

— Дім Отця мого не є домом гендлярів і міняйл, а місцем молитви!

Він схожий на архангела на порозі втраченого раю. Він не має в руці огненного ме­ча, але полум’я очей, як блискавка, пронизує насмішників і осквернителів храму. Він нічого не має в руках. Лише священний гнів наповнює його. Сповнений ним, він іде від одного стола до іншого, на яких лежать акуратно розкладені купками монети. Він перевертає столи і лави і серед вигуків люті, замішання і оплесків чути дзвін па­да­ючих на землю монет і грюкіт столів. Потім Ісус вириває у наглядачів за твари­на­ми з рук повіддя, звільняє зв’язаних биків, овець і ягнят, робить зі шнурка бич з вузла­ми, розмахує ним в повітрі і нещадно опускає його на винних. Повторюю — нещадно” [545].

Усі апостоли, яких обрав Ісус Христос, були дуже молодими людьми (Петро був найстаршим). Інакше і не могло бути, адже для сприйняття нового вчення потрібні були здорові молоді люди з чистими душами, здатні вчитися, витримувати фізичні перевантаження і довго жити.Цікаво, що на більшості картин з релігійної тематики апостоли навколо Христа зображені сивочолими старцями, яким саме пора готуватися не до проповіді нового вчення, а до смерті. Це також прояв юдеохри­сти­янства, згідно з яким вчення Христа цілком базувалося на старозавітній традиції, отже, апостоли мали бути авторитетними старцями, вкоріненими у цій традиції.

Усі апостоли, за винятком юдея Юди, були галіле­янами. Юда займався грошовими справами їхньої громади. Після його зради замість нього було обрано галілеянина Матвія.

8.14.3. Він здійснив усе, що запланував

Усі дні Ісуса Христа були заповнені інтенсивною працею, іноді Йому і Його учням не було часу навіть поїсти. Але він ніколи не хворів. Ми завжди бачимо його невтомним і сповненим енергії. Навколо Нього завжди була атмосфера любові, радості, віри. Нерідко учнів поряд з Ним охоплював священний трепет від близькості чогось Неосяжного.

Ісус Галілеянин або Ісус Назарянин, як Його тоді називали, зцілював невиліковно хворих, воскрешав померлих, виганяв бісів, ходив по воді, словом угамовував буйні вітри і бурі, помножував рибу і хліб, відпускав людям гріхи, підбадьо­рював слабких, картав лицемірів. При цьому в Ньому не було нічого від самовозвеличення, Він був далекий від будь-яких зовнішніх ефектів.

“ Ісус не був надміру відвертим. І ця стриманість поєднувалась з величезною доступністю та дружелюбністю. Однак близькі до Нього відчували, що завжди у Ньому залишається щось невимовне. У Нього були людські почуття, Він не приховував їх, але учні бачили, що Його почуття, на відміну від їхніх власних, завжди залишаються під контролем. Він мав рідкісну гідність і авторитет. Та незважаючи на стриманість, Його слова і поведінка завжди були щирими: ні хитрувань, ні дипломатії Він не потребував ”[546].

Менше за все Він був подібним до відстороненого аскета. Святоші говорили про Нього: “ Ось людина, яка любить їсти і пити вино ”. Ісус далекий від хворобливої екзальтації чи нестям­ного фанатизму, властивих багатьом релігійним подвиж­никам. “ Про­­світ­лена тверезість — одна з головних рис Його характеру ”[547].

Поцілунок Юди Символ юдеохристиянської отрути — зрада, що маскується під вірність (фрагмент фрески Джотто, поч. 14 ст.)

Він здійснив усе, що запланував. За Ним полювали, але Він спокійно обходив усі пастки і ніхто не міг Його зупинити. Під кінець він спокійно віддав себе в руки юдеям, бо це було частиною Його плану: “ Юда, отже, узявши відділ війська і слуг первосвящеників та фарисеїв, прибув туди з ліхтарями, смолоскипами та зброєю. Ісус, знаю­чи все, що мало з ним статися, ви­йшов і мовив до них: Кого шука­єте? Ті відповіли: “Ісуса Назаря­нина”. Каже їм Ісус: Це я. Коли він їм сказав: “це я”, вони подалися назад і впали на землю... ” (Іван, 18.3-6). Йому ще дове­­лося заспокоювати переля­ка­них вояків, що не сміли підвестися з землі.

Таємна мова галілеян

Ісус розмовляв арамейською мовою, яка була тоді розмов­ною у Палестині серед галілеян, самарян і євреїв, а також давньоєврейською (мовою священних текстів). Крім того, він знав і місцеву мову, при­несену в Галілею з Галичини, яка виконувала роль т. зв. “хат­ньої мови”[548]. Саме цією материн­ською мовоюбули мовлені його перед­смертні слова під час агонії на дереві розп’яття: “ Єлоі, Єлоі, лема савахтані ”. Почувши їх, юдеї подумали, що Ісус кличе пророка Ілію (Марко, 15.34-35).

Згідно з помилковим стереоти­пом, ці слова, сказані НЕЗРОЗУМІЛОЮ МОВОЮ, перекладають як “Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?!”, що є абсурдом, який суперечить всьому смислу життя, віри і діянь Сина Божого. Це ще одна юдеохристиянська “закладка”. Адже виходить, начебто перед самою смертю Христос почав читати “Псалом Давида” №22 “ Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув ”.