Русявий Давид і його імперія

Давиднародився у 1085 році до н. е. у Вифлеємі — містечку на північних кордонах Юдеї. Він був молодшим із восьми синів Єссея, який належав до племені Юди. Про Давида відомо, що “ він був вельми гарної зовнішності, мав біляве волосся, відрізнявся швидкістю бігу і міцністю м’язів ”[442]. “ Порівняно з Саулом [443] Давид був меншого зросту, білявим, гарним обличчям, статечним і фізично сильним, з привабливою вдачею ”[444].

Як у чорноволосих євреїв-семітів міг народитися білявий [445] син? Про Давидову матір відомо лише, що вона не була єврейкою[446].

Оскільки гени(точніше, алелі) чорного волосся є домінантними щодо “світловолосих генів”, то найбільш можливими є два варіанти:

1) мати Давида була світловолосою (належала до євро­пейської раси) або, принаймні, була носієм реце­сивних “білих генів”, а Єссей не був чистим семі­том, тобто також мав рецесивні “білі гени”;

2) мати Давида була носієм “білих генів”, а його біоло­гічним батьком був не Єссей, а якийсь європеєць або, принаймні, носій “білих генів”.

Друга версія є правдоподібнішою, оскільки відомо, що:

1) Єссей одружився з матір’ю Давида уже на старості: “ І цей чоловік (тобто Єссей. — І. К.) за Саулових днів був старий, увійшов у літа ” (1 книга Самуїлова, 17.12);

2) матір Давида була законною дружиною Єссея, проте Давид визнає, що “ я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя ” (Псалом 50.7);

3) незважаючи на релігійну заборону міжрасового змі­шу­вання, євреї нерідко одружувались на красивих білих дівчатах филистимлян. Навіть “зразково-показовий” Самсон, який десь 20 років був суддею Ізраїлю і непримиренним ворогом филистимлян, двічі одру­жувався саме на филистимлянках[447]. У будь-якому разі, євреї і филистимляни перебували у тісному контакті.

Звідси напрошується висновок, що батьками Давида могли бути європейці, скоріше всього филистимляни. Тим більше, що пелазги-филистимляни були ще незмішаною (арійською) хвилеюпереселенців з Північного Надчорномор’я, тому в основному були русявими — “богосвітлими пелазгами” (Гомер, Одіссея, XIX). Версія про європейське походження Давида підкріплюється такими відомостями.

1) Давид, на відміну від своїх семи старших братів-семітів, мав особливе музичне обдарування. Відомо, що арійські народи мали найрозвиненішу музичну культуру (прикладом може бути пісенність українців).

2) Давид був талановитим воїном, а филистимлянибули професійними вояками, на відміну від “народного ополчення” євреїв.

3) Давид тривалий час користувався військовою підтримкою филистимлян і завдяки їй правив спочатку містом Циклаг (Секелаг), а згодом і всією Юдеєю як їхній васал[448]. Пізніше у столиці Юдеї Хевроні він був помазаний на царя Юдейського.

4) Улюбленою і останньою жінкою Давида була євусеянка (тобто європейка-ярусеянка) Вірсавія[449], колишня дру­жина хіттеянина Урія (Юрія). Художники зазвичай зобра­жають Вірсавію з ясними золотистими кучерями, що спада­ють на плечі досконалої форми, з виключно вродливими рисами обличчя і ніжною шкірою[450]. Сина Вірсавії — Соломона, не найстаршого, але найулюбленішого свого сина Давид призначив своїм наступником.

5) “ Найнадійнішими силами були у Давида зовсім не євреї, а охоронці з чужинських найманців — керетяни і пеле­тяни ”[451]. Йдеться про филистимлян, частина яких, як відомо, прийшла до Палестини з острова Крит (звідси — “керетяни”). На юдеїв Давид не дуже покладався.

Давид. Мікеланджело знав про арійські корені Давида

Захоплення Давидом Єрусалима(Євуса, Аріїла) поклало кінець його дружнім сто­сун­кам з филистимлянами. Звернемо увагу, що до за­хоплення цього міста “ залучені були тіль­ки цар та його люди — професійне царське військо, без племін­них ополчень, — щоб Давид із пев­ністю міг заявити, що він сам, особисто (тобто без євреїв — І. К.) здобув Єрусалим.... Він не вирізав єру­са­лимлян і не прогнав їх геть. Навпаки: він ніби хотів зробити з них своїх особистих вірних прибіч­ників ”[452]. З цього часу Давид, професійний воїн, тала­новитий полково­дець і дипло­мат, почав проводити цілком самостійну політику. Перші два десяти­ліття його правління пройшли у завойов­ницьких війнах і при­вели до небувалого раніше розширення території держави. “ Перший і єдиний раз в історії Ізраїльстав голов­ною політичною силою, ціліс­ною близькосхідною імпе­рією ”[453]. Столицю своєї держави Давид пе­ре­ніс з юдей­ського Геброна в євусей­ський (арійський) Ярусалим і зробив його політичним та релігійним центром імперії.

У це своє місто він переніс на постійне, фіксоване перебування КовчегЗаповіту, що цілком відповідало тради­ціям землеробського Ханаану, але суперечило фундамен­тальному єврейському принципу про неприв’язаність Бога до певної території (див. 7.3. “Арійці та євреї”).

Перенесення було здійснено в чисто ханаанських традиціях, з веселими піснями і енергійними танцями. Сам Давид, оголений по пояс, “ танцював перед Господом зо всієї сили ”, “ танцював та скакав перед Господнім лицем ” (Друга книга Самуїлова, 6.14-15). Що ж це за такий енергійний танець зі стрибками зо всієї сили, який виконувався воїном-царем в оголеному по пояс вигляді? Скоріше всього, що це був бойовий арійський танець, на зразок гопака[454].

Усе, що відбувалося у цей час в Ярусалимі, було незвичним для євреїв і суперечило їхнім традиціям. Здивована Мелхола — перша дружина Давида, дочка колишнього юдейського царя Саула, не стрималась і гостро висловила свій осуд. Давид же їй відповів зі спокоєм і гідністю: “ Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над весь дім його і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду танцювати перед Господнім лицем! ” (2 Сам, 6.21).

Танець арійських воїнів (малюнок Олеся Бадьо “Гопак”)

Чому Давид став поводитися по-іншому настільки, що викликав здивування та осуд Мелхоли, і напевно, багатьох інших євреїв? Тому що він вже досягнув свого, він став царем. Часи загравання як з филистимлянськими феодалами, так і з євреями відходили у минуле, тепер Давид чимраз більше міг бути самим собою — арійським воїном-кшатрієм. Як констатує М. Грант, “«скакання і танці перед Господом» під музич­ний супровід, засуджені його дружиною Мелхолою (засму­ченої падінням дому Саула) як безглузді і негідні, були ритуалом, що безпосередньо випливав з релігійної практики ханаанців ”[455].

Новації Давидазачепили і релігійну сферу. “ Держав­на релігія, яку очолив Давид, була зовсім не чистим яхвізмом, але змішанням яхвізму і ханаанського культу ”[456]. Елементи ж яхвізму як жорстко монотеїстичного культу були потрібні Давидові для зміцнення цілісності імперії, посилення його особистої влади, підвищення легітимності нової царської династії, а також забезпечення підтримки з боку племені Юди.

В історії Ізраїлю почалася нова епоха. На зміну психічно неврівноваженому, похмурому і “одержимому злими духами” Саулові прийшов здоровий, енергійний і життє­ра­дісний Давид. Можна сказати, що на зміну цінностям раси-2 в Ізраїлі прийшли цінності раси-3. Цю зміну династій проголосив від Божого імені соратник Давида — пророк Натан[457]. Він урочисто повідомив, що заповіт з Богом був обіцянкою, даною не лише самому Давидові, а й його синові Соломону і всьому його роду на всі грядущі часи:“ Я буду йому за Батька, а він буде мені за Сина. Коли він скривить дорогу свою, то Я пока­раю його людською палицею та поразами людських синів. Та милість моя не відхилиться від нього, як відхилив Я її від Саула, якого я відкинув перед тобою. І буде певний твій дім та царство твоє аж навіки перед тобою. Престол твій буде міцно стояти аж навіки! ”(2 Сам, 7.14-17).

Цей заповіт з Давидом було проголошено від імені Господа. Але це ім’я вже позначало не Яхве — суворого, ревнивого і непізнаваного родоплемінного божества в уявленні євреїв, а люблячого Бога-Отця, Господа-Саваотавсіх людей (Саваот, точніше, Сваот[458] — це арійський “Святий Отець”, тобто Бог-Отець). І це не було лише особистим бажанням Давида чи Натана — універсального Бога потре­бувала імперія Давида, більшість у якій становили не-євреї, а бюрократичний апарат формувався за фінікій­ською модел­лю із залученням єгипетських радників[459].

Вірогідно, що слово “Ізраїль” як назва державного утворення вперше з’явилося саме як ім’я новоствореної імперії (див.: 7.3.1. “Зіткнення світоглядів”). Пізніше, заднім числом, ця назва була штучно впле­тена в писану історію євреїв для надання їхньо­му існуванню вищого сенсу.

Проте не можна применшувати і ролі євреїв, передусім племені Юди, яке виступило в ролі ударної імперіотворчої сили (“дикої дивізії”) і, так би мовити, титульного етносу (подібно як етнос русскіх в Радянському Союзі). Це той випадок, коли як інструмент влади використовується культурно “простіший” на­род. Його перевага випливає з його “простоти”, якою легше ке­ру­вати і яка виконує накази не ставлячи зайвих запитань. Юдеї під­тримували Давида і пишалися ним, оскільки він вийшов з їхнього племені і цим задовольняв цілком природні родоплемінні амбіції.

Надзвичайна енергія і блискуча обдарованість Давида подарували Ізраїлеві безприкладну епоху тривалого миру і процвітання, так що його правління, при всіх кривавих подіях, ретроспективно розглядалося як праобраз і передвісник обіця­ного Богом майбутнього Золотого віку.

Одним з багатьох його чудових обдарувань, яке Давид поширив у своїй державі, була пристрасна любов до музики, що брала початок у глибинній ханаанській (арійській) традиції. Особливу славу у наступних поколінь Давид заслужив саме як співак і творець релігійної поезії.

Салимон. Кінець імперії

Соломонбув сином Давида і Вірсавії. Ім’я Соломон (євреї його називають Шломо) походить від “салим” і означає “мирний” — на честь майбутніх мирних часів, які, згідно з пророцтвом Натана, мали настати після войовничого періоду Давида. Тому, за логікою, його справжнє ім’я Салимон (“салим” — мир, “мон”-“ман” — людина[460]). Цікаво, що Салимон-Саливон — це давнє, дохристиянське українське ім’я. За своєю природою Соломон вже не був воїном-кшатрієм, як його батько. Можна сказати, що це був вайш’я (торговець-господарник), який зусиллями Давида, Вірсавії і Натана опинився на кшатріянській (царській) посаді.

Оскільки євусеянку (ярусеянку) Вірсавію євреї вважали чужоземкою, то це викликало нарікання з їхнього боку щодо легітим­ності царювання Соломона. “ Проте ці складності не зашкодили Соломонові розвинути дуже енергійну торговельну діяль­ність ”[461]. Він засновував міста і фортеці, налагоджував диплома­тичні стосунки, зміцнював контроль над торговельними шля­хами, розвивав армію і військову справу.

Царювання Давида і Соломона становлять дві половини недовгого історичного періоду тривалістю три-чотири поколін­ня, коли Ізраїль був єдиною державою-імперією під владою світських царів. За Давида народилась і бурхливо зростала імперія (“Золотий вік” — четверта психоінформаційна фаза), Соломон керував нею в період її зрілості (“Срібний вік” — перша психоінформаційна фаза[462]).

Арійське начало Ханаану, активоване династією Давида, проймало всі сфери життя краю. Якщо Давид покладався головним чином на найманців-піхотинців, то за Соломона їх відтіснили на другий план загони колісниць, число яких значно зросло. Якщо раніше євреї не займалися конярством, то за Соломона почали набувати собі коней для їзди верхи і в упряжі, для обробки землі й обмолоту.

Храм Соломона. Єрусалимський Храм Соломона, виконаний в арійських традиціях (макет). Його загальна схема нагадує сумерське місто 3 тис. до н. е. — див.: 5.1.1. “Ці фантастичні сумери”

Найбільше ж Соло­мон прославився тим, що здійснив мрію свого батька про побудову Храму. Як і слід було очіку­вати, “ цю споруду збудовано й устатковано в цілковито чу­жо­му для євреїв стилі. Храм мав дуже мало спільного з чис­тою релігією Яхве ”[463]. Храм Соломона бу­ло вико­на­но “ в ханаан­сь­ких, або, що те ж саме, фінікійських традиціях... Оскільки власне візуальне мистецтво в євреїв було відсутнє — чи тому, що друга заповідь трактувалась як заборона на будь-які зображення, чи через нестачу власних талантів, чи одночасно з обох причин, — у фінікійській манері було виконано і все внутрішнє оздоблення. Два величезні Херувими нагадували знайдені у Біблі і Мегіддо статуї, присвя­чені Ашторет (Астарті). Змішання яхвистських і ханаанських уявлень було удосталь представлене в ефектній церковній службі. Старі свята ханаанського походження були перетво­рені на послідовність розкішних державних святкувань, ставши засобом приваблювання набожного населення до престолу. А свято Соломона з нагоди освячення Храму, судячи з усього, відтворювало урочистості, якими відзначали завер­шен­ня побудови святилищ Баала. І з яким би пієтетом та рішучістю не підносили засновника Храму пізніші автори, Соломон (за походженням лише наполовину єврей [464]) був ще менш право­вірним яхвистом, ніж Саул і Давид ”[465]. Називати Ізраїльську імперію Давида та Соломона єврейською буде великою помилкою і цілковитим ігноруванням історії.

Побудова Храму, утримання численної армії і розкішне життя вимагало значних коштів. У рахунок погашення боргів Соломон змушений був передати Хірамові I Великому (царю фінікійського Тіра) 20 міст у Галілеї — до речі, це ще одне підтвердження того, що Соломон був не кшатрієм, а вайш’єю (торговцем-господарником).

Соломон був одружений з дочкою єгипетського фараона, а також мав багато інших чужинних жінок: сидо­нянок, хіттеянок, моавітянок тощо. Він проводив активну політику стирання етнокультурних відмінностей, стиму­лював в імперії міжетнічні і міжрасові змішування. Зокрема, “ країна була наново розділена на 12 адміністративних префек­тур, з яких лише 6 носили колишні назви ізраїльських племен; таким чином Соломон зробив рішучий крок, спрямований на ослаблення або руйнування колишньої племінної окреміш­ності ”[466]. Це пришвидшило асиміляцію євреїв у середовищі індоєвропейського Ханаану. Виняток становило лише плем’я Юди, яке вважалося державницьким етносом (як московити в Російській імперії) і користувалося привілеями.

Для поповнення державної скарбниці стала широко застосовуватися примусова праця: “ І обклав цар Соломон повин­ністю весь Ізраїль; повинність же полягала в 30 тисячах чоловік ” (3 Цар. 5:13). Ці заходи були в народі дуже непопулярні, “ вони чимдалі збільшували прірву між багатим правлячим новим класом і рештою населення. До обурення призводив і досвід територіального адміністративного поділу, оскільки реєстр запроваджених Соломоном префектур не включав Юдею, що, судячи з усього, означало звільнення цього регіону від різного роду податків і повинностей” [467].

Треба сказати, що стосунки між єврейськими племенами і раніше були не ідеальними, час від часу вони воювали між собою. “ Так сталося і з коліном Веніаміна, яке займало маленьку територію, затиснуту між родами Єфрема та Юди; з ним розправились, тимчасово об’єднавшись, деякі інші племена ”[468]. Коли ж за Соломона єврейські племена, за винятком Юдеїв, були обкладені податками і повинностями нарівні з ханаанцями, то це, враховуючи державну політику етнічно-расового змішування, призвело до:

1) поглиблення розколу між юдеями і неюдеями (в тому числі між юдеями і рештою єврейських племен);

2) прискорило асиміляцію 10-ти північних племен євреїв чисельнішими і культурно вищими ханаанцями.

Таким чином, за життя Соломона населення його імперії було остаточно розчленоване на дві ворогуючі частини. Тож не дивно, що після смерті Соломона (927 р. до н. е.) його імперія відразу ж розпалася на два царства:

— Ізраїльське зі столицею Самарія, де проживали в основному індоєвропейці-ханаанці з асимільованими єврейськими племенами);

— Юдейське зі столицею Єрусалим, яке складалося з області проживання племені Юди і невеликої країни племені Веніаміна.

Порівняно з гористою Юдеєю Ізраїль мав учетверо більше населення, а його землі приносили значно щедріші врожаї. Однак Єрусалим не увійшов до складу Ізраїлю, залишившись містом на північних околицях Юдеї(точніше — на невеликій території союзного юдеям племені Веніаміна).

7.3.7. Про комплекси “молодших братів”

Найбільшої своєї могутності і величі євреї досягнули, будучи залученими до життя держави, створеної і керованої євро­пейцями Давидом і Соломоном (Салимоном). Єврейські релі­гійні ідеологи — численні автори і редактори Старого Заповіту (який формувався протягом 10—1 ст. до н. е.[469]) — всіляко намагалися довести, що ця імперія була виявом єврейської духовної і державотворчої потуги. До цих претензій треба поставитися з розумінням, адже вони шукали в минулому якусь надійну історичну опору для свого народу. Інша річ, що реально такої опори не існувало, тому її потрібно було штучно створити. І євреям це вдалося. На якийсь час.

Зрештою, на той час євреї були дуже молодим народом, а для молодих властиві максималізм і екстремізм. Після зіткнення з вищою і чисельнішою індоєвропейською циві­ліза­цією у євреїв виник комплекс неповноцінності, який пізніше виявився у манії переслідування (і сьогодні будь-яка серйозна спроба об’єктивного дослідження єврейської пробле­матики часто викликає у них хворобливу реакцію та емоційні звину­вачення в “антисемітизмі”). Прагнення ж позбавитися цього комплексу неповноцінності призвело, як це зазвичай буває, до іншої крайності — манії величі і, як наслідок, расової доктрини з її поділом на “богообраних євреїв” і “неповноцінних неєвреїв”. З цієї причини єврейський міф типологічно подібний до німецького міфу (див.: 6.4. “Расова доктрина Третього рейху”).

Галілеяни і юдеї

Після розпаду імперії Давида на території Палестинивідбулося багато змін. Серед іншого, у 8 ст. до н. е. Ізраїль було підкорено Ассирією, куди було переселено частину його населення. Це призвело до остаточної асиміляції євреїв Ізраїлю (“зникнення 10-ти колін Ізраїлю”). З іншого боку, на територію Ізраїлю переселя­лися люди з різних регіонів Ассирійської імперії, зокрема з етнічно близь­кої Сирії (Арама). Таким чином, починаючи з 7-го століття:

1) євреї Ізраїлю (центрального і пів­нічно­го Ханаану) асимілювались поміж індоєвро­пейцями-ханаан­цями;