Поняття адміністративного процесуального доказування

Вирішальним із завдань адміністративних проваджень є всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної спра­ви, встановлення наявності або відсутності фактичних даних, які мають значення для справи і за допомогою яких встанов­люється істина. На основі фактичних даних у визначеному за­коном порядку суд, орган (посадова особа) встановлює наяв­ність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і запе­речення суб'єкта звернення, заінтересованої особи, осіб, які беруть участь у справі про наявність чи відсутність адміністра­тивного спору чи спору про право або порушення норм права. Порядок і умови встановлення фактичних даних регламенту­ються нормами адміністративного процесуального права.

Фахівці в галузі кримінально-процесуального права вказу­ють, що норми кримінально-процесуального права, які регулю­ють процес виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки даних, необхідних для встановлення істини у кримі­нальній справі, становлять інститут доказового права¹. Цей ви­сновок повною мірою стосується й адміністративного процесу­ального права. Отже, правові норми, що регулюють процес доказування, складають інститут доказового права галузі ад­міністративного процесуального права. Ці норми об'єднані у систему, до якої входять:

а) норми, які регулюють поняття доказів та їх процесуальні джерела (статті 69, 70, 76-81 КАСУ, ст. 251 КУпАП);

¹ Ляш А. О. Докази і доказування у кримінальному судочинстві: Навч. посібник / А. М. Ляш, С. М. Стахівський; За наук. ред. Ю. М. Грошевого. — К.: Ун-т «Україна», 2006. — С. 6.

ДОКАЗИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

б) норми, які регулюють предмет
КАСУ, ст. 280 КУпАП);

в) норми-принципи адміністративного процесу (ст. 7 КАСУ,
ст. 7 КУпАП);

г) норми які передбачають обов'язки суб'єктів доказування,
та порядок вчинення процесуальних дій щодо збирання, збері­
гання, забезпечення та оцінки доказів (ст. 71—75 86 КАСУ,
ст. 252 КУпАП).

Визначення поняття доказів на законодавчому рівні (ст. 69 КАС України, ст. 251 КУпАП), на нашу думку, знімає питання щодо дискусії в теорії юридичного процесу стосовно розуміння доказів, порядку і умовах їх дослідження. Отже, доказами є не факти і обставини, а фактичні дані, на підставі яких суд, орган (посадова особа) чи уповноважений суб'єкт встановлюють на-и шість або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і чаперечення осіб, які беруть участь у справі. Тобто фактичні дані — це інформація, відомості про акти, дії чи бездіяльність, за допомогою яких можна встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи. Водночас В. К. Колпаков зазначає, що інформація може роз­глядатися як доказ за наявності двох умов: а) якщо вона міс­тить дані про наявність або відсутність адміністративного пра­вопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші обста­вини, що мають значення для правильного вирішення; б) якщо нона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом¹.

Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення².

Обов'язок доказування покладено на сторони адміністра­тивного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ). Ііільше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази (ч. З ст. 71

¹ Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Під­
ручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 298.

² Ляш А. О. Докази і доказування у кримінальному судочинстві: Навч.
посібник/ А. М. Лящ, С. М. Стахівський; За наук. ред. Ю. М. Грошевого.

К.: Ун-т «Україна», 2006. — С. 115.

ГЛАВА 6

ДОКАЗИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

 

КАСУ), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільно­го судочинства, лежить не лише на сторонах. В адміністратив­ному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юри­дична особа, а значна частина доказового матеріалу знахо­диться у відповідача—суб'єкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів. До того ж необізнаний у бюрократичному механізмі громадя­нин погано орієнтується у тому, які докази можуть підтверди­ти обставини, на які він посилається. У зв'язку з цим на суб'єкта владних повноважень покладено обов'язок надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі¹. Збирання доказів у про­вадженнях у сфері управління також покладені на суб'єкта владних повноважень за винятком випадків, коли суб'єкт звернення і заінтересована особа доводять обставини, які є підставою для обґрунтування його вимоги чи заперечення. В адміністративно-деліктних провадженнях збирання доказів, їх оцінка теж покладена на орган чи посадову особу, уповнова­жених розглядати і вирішувати справи про адміністративні правопорушення. Наприклад, складання протоколу про ад­міністративні правопорушення, який фіксує вчинення право­порушення і є джерелом доказів, здійснюється за відповідною формою і змістом (ст. 256 КУпАП), встановленими законо­давством уповноваженими на те посадовими чи службовими особами (ст. 255 КУпАП).

На відміну від кримінального закріплення презумпції неви­нуватості (ч. 2 ст. 2 КК України), в адміністративному процесі аналіз зазначених норм дозволяє стверджувати про наявність презумпції правомірності дій позивача, суб'єкта звернення, заін­тересованої особи, особи, яка вчинила адміністративне право­порушення, вимоги яких визнаються правомірними, поки інше не буде доведено у результаті розгляду та вирішення адміністра­тивної справи. В. К. Колпаков з цього приводу влучно зазна­чає, що однією з найважливіших основ права на захист є пре­зумпція доброчинності (виділено нами. — Е. Д.) громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинуватості².

¹ Основи адміністративного судочинства в Україні: Навч. посібник для
юридичних факультетів та юридичних клінік) / За заг. ред. Н. В. Александ-
рової, Р. О. Куйбіди. — К.: Конус-Ю, 2006. — С. 87—88.

² Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Під­
ручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 297.

Виходячи від зворотного автори навчального посібника «Основи адміністративного судочинства України» використо­вують поняття «презумпція вини» (виділено нами. — Е. Д.) суб'єкта владних повноважень—відповідача, яка означає при­пущення, що повідомлені позивачем обставини справи про рі­шення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів¹. Проте презумпція вини не є абсолютною, зазначають вони, з презумпції вини суб'єкта влад­них повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він ніяким чином не відреагував на позов або просто його не визнав. У всіх випадках суд зобов'язаний ухва­лити справедливе і правосудне судове рішення² на підставі пов­но і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджене тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. З ст. 159 КАС України).

Таким чином, доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повнова­жень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і об'єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи. _д