ТОП 10:

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач.



 

Основні цілі розв’язання задач.Розв’язання задач (казусів) є окремою формою вивчення кримінального права, яка спрямована на оволодіння навичками щодо практики застосування норм цієї галузі права. Така практика, в свою чергу, становить невід’ємну частину предмета кримінального права як навчальної дисципліни в юридичному вищому навчальному закладі.

Отже, основними цілями розв’язання задач з кримінального права є:

а) набуття та закріплення навичок самостійної роботи з нормативним матеріалом кримінально-правового характеру переважно в правозастосовній (практичній) площині;

б) вироблення вміння давати власну кримінально-правову оцінку конкретних життєвих ситуацій (фактичних обставин);

в) досягнення належного рівня обґрунтування власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин;

г) наближення навчальних форм засвоєння кримінального права до змісту конкретних «кримінально-правових елементів» відповідних процесуальних документів реальних кримінальних справ.

Загальні методичні рекомендації.Будь-яка задача з кримінального права передбачає: а) умови; б) основне питання. Умовами задачі є інформація про поєднання певних фактичних обставин (юридичних фактів); іноді в умови задачі вводяться оцінки та доводи конкретних суб’єктів кримінального судочинства, які також мають бути «предметом дослідження» при розв’язанні задачі.

Значна кількість задач, крім основного варіанта умов, включає один чи кілька альтернативних варіантів. У цьому випадку умови альтернативного варіанта передбачають поєднання відповідних фактичних обставин, наведених в умовах основного варіанта, та фактичних обставин, безпосередньо вказаних в умовах даного альтернативного варіанта. Останні можуть доповнювати, уточнювати або змінювати умови основного варіанта. Тому важливо чітко і конкретно визначити, у чому саме полягає новий зміст альтернативного варіанта умов задачі.

У більшості задач із Загальної частини кримінального права основне питання прямо і конкретно сформульоване в їх тексті. У більшості задач з Особливої частини кримінального права основного запитання в тексті немає. Воно «виводиться» контекстуально і в найбільш загальній формі звучить так: «Яка кримінально-правова оцінка (кваліфікація) дій, зазначених у задачі суб’єктів?».

Деякі задачі, переважно із Загальної частини кримінального права, крім основного запитання, містять одне чи кілька додаткових (проміжних) запитань. Як правило, вони спрямовані на полегшення вирішення основного запитання задачі, тому відповідь на них має передувати остаточній відповіді на основне питання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформульовані конкретні завдання (рекомендації) типу: «Ознайомтесь із ст. 257 КК та коментарем до неї» чи «Ознайомтесь з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12. Такі завдання спрямовані на полегшення засвоєння тих положень Особливої частини кримінального права, без яких неможливо дати відповідь на основне запитання задачі із Загальної частини кримінального права. Якщо подібних завдань (рекомендацій) у тексті задач даного типу немає, їх повинен сформулювати викладач, задаючи таку задачу студентам для самостійного розв’язання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права замість запитань можуть бути сформульовані завдання, наприклад: «Дайте оцінку рішенню суду» чи «Напишіть резолютивну частину вироку суду, в якому Носкову буде призначено остаточне покарання». У цьому випадку виконання таких завдань відбувається у контексті загального розв’язання задачі і, як правило, є його завершальним елементом.

Незалежно від того, чи сформульовано в задачі конкретне запитання або завдання (кілька запитань чи завдань), її розв’язання у найбільш загальній формі включає:

- встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин;

- формулювання власної кримінально-правової оцінки у відповідній формі (кількох формах);

- обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки;

- конкретну відповідь на поставлені в задачі питання чи завдання, якщо таку відповідь не було сформульовано раніше.

1. Встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин – досить складний поетапний процес. Його основними етапами є:

1) уточнення, попередня оцінка та систематизація фактичних обставин;

2) визначення тих норм (положень) кримінального права, які виступають правовими підставами (орієнтирами) для відповідних висновків щодо фактичних обставин;

3) встановлення тих положень правозастосовної практики і теорії кримінального права, які уточнюють, доповнюють чи конкретизують названі вище правові підстави (орієнтири);

4) зіставлення уточнених і систематизованих фактичних обставин з відповідними нормами кримінального права та положеннями правозастосовної практики й кримінально-правової теорії;

5) формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин.

1) Уточнення, попередня оцінка та систематизація фактичних обставин здійснюються з дотриманням певних правил. Серед них, насамперед, можна виділити так звані загальноприйняті презумпції, які в основному стосуються загальних умов кримінальної відповідальності особи. Основні з цих презумпцій передбачають таке:

а) якщо в умовах задачі конкретно не вказано дату (час) вчинення суб’єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не зазначено дату (час) настання інших юридичних фактів, необхідно виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в межах чинності у часі останньої редакції відповідного закону про кримінальну відповідальність та (чи) інших джерел кримінального права України;

б) якщо в умовах задачі конкретно не вказано місце вчинення суб’єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не зазначене місце настання інших юридичних фактів, слід виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в Україні;

в) якщо в умовах задачі конкретно не вказано вік суб’єкта (потерпілого) чи не зазначено, що він (вона) неповнолітній (неповнолітня) або малолітній (малолітня), належить виходити з того, що такий суб’єкт (потерпілий) досяг 18 років; при цьому термін «неповнолітній», вжитий в умовах задачі, означає, що особа досягла 14 (16) років, але не досягла 18 років, а термін «малолітній» - що особа не досягла 14 років;

г) якщо в умовах задачі прямо не зазначено конкретний прояв медичного критерію неосудності суб’єкта або прямо не вказано на стан неосудності щодо вчиненого ним діяння, належить виходити з того, що суб’єкт вчинив діяння, будучи осудною особою;

д) якщо в умовах задачі не вказано термін (час), який сплинув між окремими діяннями суб’єкта, слід виходити з того, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за попереднє діяння на момент вчинення наступного не минув;

е) якщо в умовах задачі вказано на судимість суб’єкта, необхідно вважати, що на момент вчинення ним відповідного діяння судимість не знято і не погашено.

Названими презумпціями слід керуватися при розв’язанні будь-якої задачі. При цьому саме тому, що вони мають загальноприйнятий і практично неспростовний характер, спеціально наводити їх у рішенні не потрібно.

Друга група правил стосується уточнення специфічних фактичних обставин окремої задачі, які можна тлумачити неоднозначно. На відміну від сформульованих вище загальноприйнятих презумпцій тут у більшості випадків має діяти інша презумпція – «всі сумніви на користь суб’єкта».

Щодо окремих найтиповіших ситуацій ця презумпція набуває вигляду таких правил:

а) якщо в умовах задачі прямо не вказано, що суб’єкт вчинив певне діяння чи мали місце окремі юридично значущі його ознаки (спосіб, мотив, мета тощо), таке діяння чи відповідні ознаки не повинні інкримінуватися суб’єкту;

б) якщо в умовах задачі описано лише відповідне діяння суб’єкта (побив, наніс кілька ударів, відштовхнув тощо) і прямо не зазначено наслідки такого діяння (втрата свідомості, тілесне ушкодження того чи іншого ступеня тяжкості тощо), належить виходити з того, що наслідки як такі не мали місця;

в) якщо в умовах задачі вчинене суб’єктом діяння чи інший юридичний факт описано недостатньо конкретно (пригрозив побити, спричинив ножове поранення тощо) і відповідна кри-123мінально-правова оцінка неможлива без подальшої конкретизації, таку конкретизацію слід здійснити за найсприятливішим для суб’єкта варіантом;

г) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі таким чином, що виникають сумніви в можливості їх інкримінування суб’єктові (певні юридичні факти чи їх юридично значущі ознаки могли не усвідомлюватися співучасником злочину чи особою, яка його приховує, тощо), такі фактичні обставини не повинні інкримінуватися відповідному суб’єктові;

д) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі так, що неможливо однозначно визначити, в межах якого виду вини їх можна інкримінувати суб’єктові (бажав настання певних наслідків, свідомо припускав їх настання чи легковажно розраховував на їх відвернення), і це впливає на зміст відповідної кримінально-правової оцінки, такі обставини мають інкримінуватися суб’єктові в межах «більш м’якого» виду вини.

Як уже зазначалося, наведені вище правила уточнення специфічних фактичних обставин окремої задачі поширюються на більшість випадків. Проте можливі й винятки з цих правил. Так, якщо в умовах задачі вказано, що суб’єкт викрав пістолет у працівника міліції у жіночому гуртожитку, а потім зберігав його у себе вдома, можна практично беззаперечно вважати, що з боку суб’єкта мало місце не лише зберігання, а й носіння пістолета – принаймні від місця його викрадення до місця зберігання.

Важливо підкреслити, що і при застосуванні наведених вище правил, і при здійсненні окремих відступів від них відбувається формулювання юридично значущих попередніх висновків, які безпосередньо впливають на зміст остаточної кримінально-правової оцінки. Тому такі висновки, якщо вони потрібні, обов’язково мають бути викладені у письмовій формі як окремий елемент розв’язання задачі.

Третя група правил стосується попередньої кримінально-правової оцінки фактичних обставин. Проблема попередньої оцінки найчастіше виникає тоді, коли відповідні фактичні обставини кореспондують із так званими кількісними та оціночними поняттями кримінального права, насамперед, з кількісними та оціночними ознаками юридичного складу злочину. Наприклад, в умовах задачі може бути вказано конкретну вартість викраденого майна – 62400 грн. або зазначено, що, реалізуючи умисел на позбавлення життя потерпілого, суб’єкт наніс йому в груди і голову 28 ударів сокирою. У цих та подібних випадках постає запитання про можливість інкримінувати суб’єктові (суб’єктам) відповідні ознаки (у наведених прикладах – кваліфікуючі ознаки «в особливо великих розмірах» та «особлива жорстокість»).

У теорії кримінального права вироблено спеціальні правила конкретизації кількісних та оціночних ознак, які вивчаються у межах його Особливої частини. Зазначені правила повинні застосовуватися при формулюванні відповідних попередніх висновків, і це також має бути відображено як окремий елемент розв’язання задачі (див., наприклад, п. 1.1 зразка рішення задачі у справі Будана, Панька, Скорика та Шумського).

Що стосується систематизації фактичних обставин, то вона, по-перше, передбачає їх певне узагальнення, а по-друге, створення в разі необхідності певних «блоків» (частин) відповідно до загального змісту тих інститутів, юридичних конструкцій чи окремих нормативних приписів, які можуть виступати конкретними правовими орієнтирами у визначенні кримінально-правового змісту відповідних фактичних обставин (див., наприклад, п. 2 зразка рішення задачі у справі Качаліної). Конкретні правила такої систематизації передбачають, насамперед, додержання законів формальної логіки, а конкретні форми її відтворення у рішенні залежать від типу (різновиду) задачі. У переважній більшості випадків відтворення у рішенні певної форми систематизації фактичних обставин як його окремий елемент може взагалі не мати місця.

2) Наступним етапом встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин є визначення тих норм (нормативних приписів) кримінального права, які виступають правовими орієнтирами відповідних висновків щодо такого змісту. Цей етап має здійснюватися з урахуванням загальних вимог і додержанням конкретних правил, що визначаються певним типом (різновидом) задачі.

Загальні вимоги передбачають:

а) попереднє визначення «блоків» тих норм кримінального права, які можуть виступати конкретними правовими орієнтирами (інститути та субінститути Загальної частини кримінального права, групи норм Особливої частини кримінального права тощо);

б) встановлення тих джерел кримінального права, які можуть містити кримінально-правові норми відповідних «блоків»; у переважній більшості випадків таким джерелом є КК України 2001 р., але в деяких випадках, крім нього, джерелами кримінального права можуть бути, зокрема Конституція України, КК України 1960 р., міжнародні договори, рішення Конституційного Суду України;

в) вирішення питання про чинність відповідних положень названих вище джерел кримінального права щодо наведених в умовах задачі фактичних обставин: зокрема, в деяких випадках треба уточнити останню і попередню редакцію певних положень і вирішити, яка з них має застосовуватися в даному випадку; якщо має місце колізія між положеннями окремих джерел, необхідно визначити, яке з них має пріоритет щодо застосування.

Конкретні правила визначення норм кримінального права як певних орієнтирів щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин зумовлені специфікою відповідних «блоків» – інститутів, субінститутів, типових юридичних конструкцій тощо. Так, «свої» правила має, зокрема, визначення правових орієнтирів при встановленні специфічної конструкції та конкретного змісту юридичних складів злочинів, при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків, при звільненні від відбування покарання з випробуванням (див. окремі зразки розв’язання задач).

3) Важливу роль у встановленні кримінально-правового змісту фактичних обставин задачі відіграють відповідні положення правозастосовної практики і теорії кримінального права. Такі положення, як уже зазначалося, уточнюють, доповнюють чи конкретизують певні правові орієнтири. Крім того, ціла низка зазначених положень впливає й на інші елементи розв’язання задачі, насамперед, на обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки. Тому їх визначення при розв’язанні переважної більшості задач є обов’язковим.

Найбільш значущими серед положень правозастосовної практики є відповідні положення постанов Пленуму Верховного Суду України, в яких даються роз’яснення з приводу застосування чинного законодавства України. Як відомо, такі роз’яснення є основними правозастосовними орієнтирами для всіх судів загальної юрисдикції. Іншими джерелами положень правозастосовної практики можуть бути роз’яснення Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України з питань застосування законодавства, різні узагальнення такої практики(слідчої, прокурорської, судової), а також деякі процесуальні документи (зокрема, вироки, ухвали, постанови судів різних рівнів), винесені в окремих кримінальних справах.

Положення правозастосовної практики не мають обов’язкового характеру, але тією чи іншою мірою відображають існуючі в певний період реальні тенденції такої практики. Тому ці положення – особливо відповідні положення постанов Пленуму Верховного Суду України – мають враховуватись при розв’язанні задачі, в тому числі й тоді, коли вони, на думку «автора» рішення, є помилковими. В останньому випадку розв’язання задачі має здійснюватися за двома варіантами: а) з урахуванням відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України; б) з урахуванням власної позиції «автора» рішення, яка має бути спеціально обґрунтована.

Як і положення правозастосовної практики, жодні положення теорії кримінального права не можна розглядати як обов’язкові. При розв’язанні задачі можна скористатися відповідними положеннями підручника, монографії, статті чи будь-якої іншої наукової публікації або сформулювати власне теоретичне розуміння певного кримінально-правового явища.

Основні вимоги до будь-яких положень теорії кримінального права, що використовуються у розв’язанні задачі, – їх наукова обґрунтованість, значимість для вирішення конкретних питань кримінально-правового характеру, переконливість. З цієї точки зору особливе місце серед джерел, що містять теоретичні положення, посідають науково-практичні коментарі Кримінального кодексу України. Теоретичні положення таких коментарів, як правило, відображають усталені позиції в науці кримінального права на даний період, максимально враховують тенденції правозастосовної практики, орієнтують на єдність підходу до однотипних кримінально-правових ситуацій. Це, звичайно, не означає, що при розв’язанні задачі теоретичні положення науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України мають наперед визначений пріоритет перед відповідними положеннями інших теоретичних джерел або перед власним теоретичним розумінням певних питань «автором» розв’язання.

Водночас зазначене вище особливе місце науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України серед інших теоретичних джерел передбачає, що їх положення при розв’язанні задач не можуть бути просто проігноровані. Якщо має_місце суперечність між положеннями окремих науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України або їх положення суперечать положенням інших теоретичних джерел, які використовуються при розв’язанні задачі, чи власній позиції «автора» розв’язання, то: а) така суперечність повинна бути обов’язково зазначена у розв’язанні, б) мають бути наведені конкретні аргументи, які, на думку «автора», обумовлюють інший підхід до вирішення конкретних питань, ніж той, який запропоновано у відповідному науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України.

У будь-якому випадку повноцінне розв’язання задачі, якщо воно супроводжується безпосереднім використанням певних положень правозастосовної практики і (чи) теорії кримінального права, вимагає наведення таких положень, як правило, в межах обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки.

4) Коли наведені в умовах задачі фактичні обставини уточнено, систематизовано і попередньо оцінено, а відповідні правові орієнтири, положення правозастосовної практики та теорії кримінального права визначено, відбувається процес їх зіставлення. За своїм загальним змістом він являє собою кілька взаємопов’язаних логічних операцій, спрямованих на одержання «нової» інформації: яке кримінально-правове значення мають ті чи інші фактичні обставини. Конкретний зміст кожної з таких операцій залежить від того завдання, яке стоїть перед «автором» розв’язання задачі, і може бути різним: в одному випадку, наприклад, йдеться про відповідність окремих фактичних обставин ознакам юридичного складу злочину, а в іншому – про можливість їх визнання як обставин, що обтяжують покарання при його призначенні.

Сам процес зіставлення безпосередньо в письмовому рішенні задачі не відображається, але за необхідності, зокрема при обговоренні обґрунтованості проміжних чи остаточних висновків на практичному занятті, може бути відтворений в усній формі.

5) Завершальним етапом встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин є формулювання проміжних і остаточних висновків щодо такого змісту.

Проміжні висновки стосуються створених раніше окремих «блоків» фактичних обставин і формулюються у межах відповідних кримінально-правових інститутів (субінститутів), типових юридичних конструкцій, складових частин юридичних складів злочинів тощо.

Остаточні висновки стосуються усіх наведених в умовах задачі фактичних обставин і являють собою інтегрований результат проміжних висновків. Здебільшого зміст остаточних висновків збігається принаймні з однією з тих форм кримінально-правової оцінки, які використовуються у реальних процесуальних документах і, відповідно, є основними елементами розв’язання задачі. Такий збіг, зокрема, характерний при розв’язанні більшості задач з Особливої частини кримінального права, в якому остаточні висновки безпосередньо втілюються у формулу кримінально-правової кваліфікації дій суб’єкта (у формулу кваліфікації злочину) та в юридичне формулювання обвинувачення (див. зразок розв’язання задачі з Особливої частини кримінального права). Водночас при розв’язанні окремих задач із Загальної та Особливої частин кримінального права такого збігу може й не бути.

2. Від того, чи збігаються остаточні висновки щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин зі встановленою законом формою їх кримінально-правової оцінки, залежать і подальше розв’язання задачі по суті, і зміст та обсяг його письмового відтворення. Що стосується формулювання власної кримінально-правової оцінки, то тут можливі такі варіанти.

1) Остаточні висновки повністю збігаються зі встановленими законом формами кримінально-правової оцінки фактичних обставин: у цьому випадку в розв’язанні відтворюються відповідні форми такої оцінки, і саме вони є основним елементом розв’язання задачі. Даний варіант характерний, як уже зазначалося, для більшості задач з Особливої частини кримінального права, а також для задач із Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосування окремих його інститутів, які стосуються злочину.

2) Остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права і, відповідно, вони стосуються лише окремого «фрагмента» встановленої законом форми кримінально-правової оцінки фактичних обставин: у цьому випадку в розв’язанні мають бути відтворені, насамперед, конкретні остаточні висновки, а потім, якщо можливо, наведено і форму (кілька форм) відповідної кримінально-правової оцінки. Цей варіант переважно характерний для розв’язання задач із Загальної частини кримінального права щодо застосування окремого інституту, який стосується злочину (зокрема, стадій вчинення злочину, співучасті у злочині, множинності злочинів).

3) Остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права, але їх зміст не дає можливості безпосередньо відтворити ні встановлену законом форму кримінально-правової оцінки фактичних обставин, ні окремий її «фрагмент»: у цьому випадку в розв’язанні безпосередньо мають бути наведені остаточні висновки і саме вони розглядатимуться як відповідна форма кримінально-правової оцінки фактичних обставин і становитимуть основний елемент рішення задачі. Цей варіант характерний для розв’язання більшості задач із Загальної частини кримінального права щодо застосування окремих інститутів, які стосуються покарання та інших заходів кримінально-правового впливу.

Незалежно від того, який з наведених вище варіантів використовується при розв’язанні конкретної задачі, власна кримінально-правова оцінка відповідних фактичних обставин обов’язково має бути здійснена у письмовому вигляді. При цьому, якщо така оцінка може бути викладена у передбаченій законом формі (формула кваліфікації злочину, юридичне формулювання обвинувачення, фрагмент резолютивної частини вироку щодо призначення конкретної міри покарання тощо), додержання відповідної форми (кількох форм) також є обов’язковим.

Основний кримінально-правовий зміст двох найбільш типових форм кримінально-правової оцінки – формули кваліфікації злочину (злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення, а також рекомендації щодо їх написання сформульовано у додатках до цієї глави посібника.

3. Обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки – це окремий елемент розв’язання задачі. При цьому, якщо йдеться про повноцінне розгорнуте розв’язання, він є таким же обов’язковим, як і сама оцінка. Здійснюючи обґрунтування відповідної кримінально-правової оцінки, «автор» має визначитися принаймні щодо двох питань: а) щодо форми обґрунтування; б) щодо «ієрархії» аргументів (доводів).

Форма обґрунтування в принципі не передбачає додержання якихось жорстких правил і визначається, насамперед, типом (різновидом ) задачі. Так, обґрунтування при розв’язанні задачі із Загальної частини кримінального права в межах окремого інституту, що стосується злочину, передбачає спеціальне утворення відповідного «блоку» фактичних обставин, поглиблене дослідження змісту даного інституту, як правило, поетапне встановлення відповідності фактичних обставин конкретним його проявам і лише після цього формулювання проміжного, а потім і остаточного висновків. При розв’язанні задачі із Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосування його інститутів, які стосуються злочину, обґрунтування може бути здійснено у «знятому» вигляді й обмежуватися відтворенням лише проміжних висновків та визначенням впливу кожного інституту на кваліфікацію злочину (злочинів). Ще більш спрощена форма характерна для обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки при розв’язанні задач з Особливої частини кримінального права (див. окремі зразки розв’язання задач).

Що стосується «ієрархії» аргументів (доводів), які використовуються при обґрунтуванні власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин, то тут необхідно мати на увазі таке:

1) Всі аргументи (доводи) за характером свого впливу на зміст кримінально-правової оцінки можна поділити на обов’язкові й необов’язкові. До обов’язкових належать аргументи, які безпосередньо випливають зі змісту відповідних нормативних приписів кримінально-правового характеру (обов’язкові нормативні аргументи). Необов’язковими аргументами є ті, які використовують роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (основні правозастосовні аргументи ), а також ті, що ґрунтуються на інших джерелах правозастосовної практики та на положеннях теорії кримінального права.

2) Ієрархія обов’язкових нормативних аргументів визначається юридичною силою тих джерел кримінального права, з нормативних приписів яких вони (аргументи) безпосередньо випливають. Відповідно до ст. 8 Конституції України вона має найвищу юридичну силу, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Тому, наприклад, у випадку виникнення колізій між положеннями Конституції України та КК України положення Конституції України мають пріоритет перед останніми.

3) Основні правозастосовні аргументи в принципі не повинні суперечити обов’язковим нормативним аргументам, тому, за загальним правилом, у разі виникнення колізій пріоритет мають останні. І лише у виняткових випадках, коли такі колізії спричинені внутрішніми суперечностями відповідних обов’язкових нормативних аргументів між собою, основний правозастосовний аргумент, що ґрунтується на одному з них, може розглядатись як пріоритетний перед іншим.

Прикладом такого основного правозастосовного аргументу є абзац 1 п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7. У ньому правила призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК 2001 р.) поширюються, зокрема, і на випадки кваліфікації злочинів за однією статтею чи однією частиною статті Особливої частини КК, якщо один із злочинів був закінченим, а інший становив готування до злочину або замах на злочин. У цьому випадку роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, яке за своїм змістом ґрунтується на ст. 16 КК 2001 р., але формально суперечить ст. 33 КК 2001 р., має пріоритет перед останньою статтею.

Основні правозастосовні аргументи з певною часткою умовності можна поділити на два різновиди: аргументи «прямої дії» та аргументи, що використовуються «за аналогією».

Прикладом основного правозастосовного аргументу «прямої дії» є посилання у розв’язанні задачі на абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 у випадку, коли в умовах задачі вказано на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, у процесі розбою.

Посилання ж у рішенні на цей же абзац 3 п. 12 згаданої постанови, коли в умовах задачі вказано на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, у процесі розбою з метою викрадення наркотичних засобів, є прикладом основного правозастосовного аргументу, що використовується «за аналогією». Таким чином, у розв’язанні різних задач використання одних і тих самих положень роз’яснень Пленуму Верховного Суду України може в одному випадку розглядатися як основний правозастосовний аргумент «прямої дії», а в іншому – як основний правозастосовний аргумент, що використовується «за аналогією».

4) Інші необов’язкові аргументи – навіть якщо вони за змістом видаються більш переконливими, ніж обов’язкові нормативні чи основні правозастосовчі аргументи, – не можуть мати пріоритету перед останніми. При цьому, як уже зазначалося, суперечність між основним правозастосовним аргументом (відповідним роз’ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України) та іншим необов’язковим аргументом (наприклад, теоретичним правилом кваліфікації злочинів) в основному варіанті розв’язання задачі має вирішуватися на користь першого. І лише в альтернативному варіанті рішення може бути наведене розгорнуте обґрунтування висновку про те, що інший необов’язковий аргумент, на думку «автора», є більш переконливим, ніж основний правозастосовний аргумент.

5) Серед необов’язкових аргументів, що їх використовують при розв’язанні задач (крім основних правозастосовних аргументів), якась ієрархія у принципі неможлива. Однак якщо між деякими з них існують суперечності (колізії), такі аргументи мають бути наведені, а потім зроблений вибір на користь одного з них. При цьому бажано сам вибір також обґрунтувати. Подібне обґрунтування, як уже зазначалося, стає обов’язковим у разі, коли точка зору «автора» розв’язання суперечить позиції, сформульованій у науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України.

У деяких випадках викладач, задаючи студентам дві-три задачі на наступне практичне заняття, може дозволити їм не писати розгорнуте обґрунтування при розв’язанні однієї з них. Однак і в цих випадках таке обґрунтування має бути здійснене в повному обсязі, його ключові моменти зафіксовані в письмовому розв’язанні, щоб у разі необхідності відтворити відповідні аргументи в усній формі.

4.Сформулювавши власну кримінально-правову оцінку фактичних обставин у відповідній формі і належним чином обґрунтувавши її, «автор» розв’язання задачі тим самим, як правило, дає відповідь на всі запитання та завдання, які в ній поставлено. І лише тоді, коли окремі запитання за своїм змістом мають не лише кримінально-правовий, а й процесуальний характер, на них треба відповідати окремо. Наприклад, у задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформульовані запитання типу: «Чи підлягає апеляція задоволенню?» або «Яке рішення має прийняти апеляційний суд?». Відповідь на такі запитання має даватись у розв’язанні після написання основної – «кримінально-правової» його частини і зводитися до відповідної констатації типу: «На підставі викладеного апе-133ляція адвоката задоволенню не підлягає» або «Таким чином, апеляційний суд має змінити вирок місцевого суду і перекваліфікувати дії суб’єкта з ч. 2 ст. 121 на ст. 122 і ч. 1 ст. 119 КК».

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.237.183.249 (0.013 с.)