Ото мовчання оунівців, не могли передбачити. Тому, з одного боку, вони співпрацювали з

німцями, а з другого – готувалися до пошуку шляхів самостійно розв`язати проблему

Української державності. “Провід ОУН уважав за першу, найважливішу справу те, – наголошує

С.Бандера, – щоб у час воєнних подій і змін, які почнуть розвиватися на українській землі,

Український народ зайняв виразне своє підметне становище, проявив волю до державної

Самостійності, сам формував своє життя. Німеччина мусіла виявити своє правдиве ставлення

До волі українського народу і до творення ним фактів, щоб відразу була ясна платформа

взаємовідношення – дружби чи ворожнечі.”

Ніби передбачаючи облуду Німеччини, Другий Великий Збір ОУН в квітні 1941 р.

Прийняв резолюцію, в якій сказано, що ОУН продовжуватиме революційну боротьбу за

свободу українського народу, “...незважаючи на територіальні та політичні зміни, що можуть

Статися у Східній Європі”, тобто навіть тоді, коли Німеччина виявить своє справжнє лице щодо

українського питання.

Співпрацюючи з німецькою військовою розвідкою, при відсутності, як зазначає

П.Мірчук, будь-яких політичних зобов`язань, керівництву ОУН вдалося в березні–квітні 1941

Р. сформувати два українських відділи “Нахтігаль” (“Соловей”) і ”Роланд”. Першим

Командував обер-лейтенант А.Херцер (з німецького боку) і капітан Р.Шухевич (з українського),

Другим – Р.Яри (з німецького боку) і майор Є. Побігущий (з українського). Ці військові

Підрозділи мали стати в майбутньому осередком регулярної української армії.

Окрім націоналістів, українська еміграція була представлена ще двома ідеологічно-

Програмовими групами: демократами на чолі з Президентом Української Народної Республіки

В екзилі Андрієм Лівицьким і монархістами на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Для

Громадських справ, як уже зазначалося вище, у Кракові був заснований Український

Центральний Комітет (УЦК) на чолі з Володимиром Кубійовичем, як представництво

Українського населення в Генерал-губернаторстві.

- 206 -

У багатьох населених пунктах діяли клуби, в яких гуртувалися українці. Особливо

Активно працювали клуби гетьманців при їх старій статутовій організації “Українська

Громада”. На території Німеччини, а також таємно і в Польщі діяла статутова організація під

назвою Українське Національне Об`єднання під проводом полковника Омельченка. Ця

Організація вела культурно-освітню роботу серед мас українського робітництва.

На жаль, всі три групи (націоналісти, республіканці-демократи, монархісти) були далекі

Від злагоди. УНР та закордонний уряд України ні націоналісти, ні монархісти не визнавали. Всі

Зусилля представників УНР дійти якогось порозуміння були марними. “Бандерівці, – як згадує

Тарас Бульба-Боровець, – були готові говорити лише на базі підпорядкування усіх людей їх

наказам, з обов`язком стати членом їх організації. Монархісти виявляли бажання

Співпрацювати у військовій справі”.

Коли ОУН у своїх намаганнях робила ставку на військові сили, підготовку яких вела за

Межами України, то керівництво УНР в екзилі – на військові структури, які проходили вишкіл

в лісах Волині. Цим питанням, на жаль, займалися не старшини і підстаршини колишньої армії

УНР, їх не вистачало, а молоді кадри, які були добрими виконавцями, але не військовими

Спеціалістами.

У середині 1940 р. керівництво УНР в екзилі, дізнавшись про плани Німеччини стосовно

Радянського Союзу, намагається активізувати підготовку своїх збройних сил. З цією метою 1

Серпня 1940 р., після ретельної військової підготовки, на Волинь були направлені Тарас

Бульба-Боровець і Валентина Кульчинська. Консультантами їх та багатьох інших українських

Патріотів, прихильників УНР, були генерал В.Сальський, полковник Войнаровський-

Гальчевський, колишній повстанський отаман Поділля “Орел”, полковники – Іван Трейко,