Чехословаччини і Румунії. Три останні захопили українські етнічно-історичні землі. Держави

Антанти добре розуміли, що українське питання може використати Росія для поширення своєї

Експансії на Захід. Тому, для збереження “статус кво” після версальської Європи вважалося

Вигідним залишити східноєвропейські кордони незмінними.

По-третє, буржуазна демократія була впевнена, що для загальноєвропейського спокою

потрібно трактувати українську проблему як внутрішнє питання країн, в які входили українські

Землі. Адже тільки на території Польської держави, крім української, існували проблеми

Німецьких, литовських та білоруських земель, а також не розв’язаний спір з Чехословаччиною

За м. Тешин.

По-четверте, західні політики не знали з яким українським зарубіжним представником

Можна серйозно, по-діловому, на високому міжнародному рівні вести переговори. Адже в

Європі перебувало три українські еміграційні уряди: Директорія УНР, ЗУНР, гетьмана

П.Скоропадського. Між ними велася постійна непримирима полеміка, здійснювалося взаємне

Поборювання. Також кожну урядову структуру зсередини роздирали внутрішні чвари.

Піднімаючи окремо наддніпрянську і галицьку проблеми на міжнародних переговорах, а в

Кінцевому результаті була втрачена загальноукраїнська справа.

Із суб’єктивних причин поразки слід виділити такі: а/ відсутність політичного досвіду і

Особистих зв’язків на міжнародній арені політичних лідерів Західної України; б/ не було

єдиного плану дій всіх політичних сил західноукраїнських земель: еміграційного уряду,

Галицького проводу і політиків північно-західних земель; в/ подекуди партійні інтереси

Ставилися вище загальнонаціональних; г/ особисті амбіції, політичний егоїзм, а подекуди

Моральний упадок і невміння реально оцінити політичну обстановку грали також не останню

Роль.

Діяльність західноукраїнських політичних сил в боротьбі за Українську

самостійну соборну державу. Перед політичним проводом Західної України постало питання,

Як діяти в нових умовах? Українські політичні сили перегруповують свої ряди, щоб

Продовжити національно-визвольну боротьбу. Після березня 1923 р. в галицькому політичному

Проводі склалося дві позиції. Одна – за продовження боротьби з Польщею власними силами, а

Друга – за те, щоб використати можливість визволення Східної Галичини з допомогою

Радянської України. У травні 1923 р. президент Є. Петрушевич розпустив уряд, усі інші органи

І установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР. Під тиском польських властей

Він переїжджає з Відня до Берліну, де видає газету “Український прапор” радянофільського

Напряму.

- 188 -

Репрезентантом більшовицьких ідей на західноукраїнських землях була Комуністична

Партія Західної України /КПЗУ/. Формально КПЗУ була складовою частиною Комуністичної

Партії Польщі, а фактично була підпорядкована, через Комінтерн, КП/б/У і ВКП/б/. У 20-х рр.

Певна популярність комуністів серед західноукраїнського населення була в зв’язку з тим, що

Ряди КПЗУ поповнили деякі соціал-демократи, які перейшли на радянофільську платформу.

Цьому також сприяв процес українізації Східної України, але ще в більшій мірі успішна

Дезінформація більшовицьких спецслужб. Архівні матеріали стверджують, що українці – члени

КПЗУ – це здебільшого молоді малограмотні /1–2 класи початкової школи/ люди, які досить

Легко піддавалися комуністичній агітації. А вишкіл організатори більшовицької пропаганди

Проходили на спеціальних курсах у Харкові. Фінансувалися капезеушники виключно з фондів

КП/б/У. В 30-х роках, за свідченням представників польської окупаційної влади, більшість

Членів КПЗУ були євреями та поляками, а не українцями. У 1934 р. членів КПЗУ було

приблизно 3,5 тис. чоловік. Зрештою, невирішеність національного питання стало головною