ТОП 10:

Австро-Угорщина на початку XX ст.



 

 

У 1867 р. між Австрією і представниками угорського національного руху був підписаний договір, за яким Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію Австро-Угорщину. До складу Австрії входили власне австрійські землі + Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина, крім власне угорських земель + включала також Словаччину, Воєводину, Хорватію, Трансільванію, Закарпатську Україну. Кожна з частин Австро-Угорщини отримала повний суверенітет відносно внутрішніх справ, мала власний парламент, незалежний уряд, систему державної адміністрації, юстиції.

Загальноімперському уряду передавалися питання зовнішньої, військово-морської і фінансової політики. Для обговорення спільних справ скликалися Коронна рада і рада міністрів, включаючи, окрім спільних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини. Австрія брала на себе 70 % загальноімперських витрат, Угорщина - 30 %. Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед своїми парламентами. Монарх зберігав право попереднього схвалення законопроектів, призначав голів урядів і міністрів, залишався верховним головнокомандувачем єдиної австро-угорської армії.

В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи, рівність усіх громадян, недоторканність приватної власності тощо. Проте новий державний устрій мав недоліки, серед яких найбільш значними були збереження сильної влади імператора і незадоволення інтересів інших націй імперії, (наприклад, Чехії і Хорватії). Саме ці чинники за умов поразки у війні викликали крах і розпад імперії у 1918 р.

 

Національні протиріччя в Австро-Угорщині часто відсували на другий план соціальні та політичні проблеми.

 

Кінець XIX- початок XX ст. супроводжувався прискоренням економічним розвитком. Але господарство все ще залишалося аграрним, на долю с/г-ва у 1910р припадало 56,8 %, а на долю промисловості - 24,2 %.

До 1914 р. 9 найбільших віденських банків контролювали 53 % капіталу австрійських акціонерних товариств у гірничодобувної і борошномельної промисловості, у сфері виробництва цукру, в машинобудуванні, металургії та військовій індустрії. Схожа ситуація склалася і в Угорщині.

Акціонерні товариства в Австро-Угорщині формувалися повільно. Наприклад, у 1907 р. в Німеччині було у 8 разів більше корпорацій, ніж в Австрії, і навіть у Росі - утричі більше.

У країні поступово зростали реальні доходи і добробут населення, але залишався нижчим, ніж у передових країнах світу. Наслідком цього стала активна еміграція - 200 тис. чоловік на рік місцевого населення до США.

Австро-Угорщина за рівнем соціально-економічного розвитку відставала від передових країн Європи. Національний прибуток на душу населення становив приблизно 60% від німецького рівня і 75% від французького. Габсбурзька монархія лише у 1904 р. змогла вийти на ті темпи зростання економіки, які відрізняли передові країни світу.

 


Розвиток країн Азії і Латинської Америки на початку XX ст.

 

Японія на початку XX ст.

 

У 1867-1868 рр. в Японії відбулася революція Мейдзі, внаслідок якої в країні була ліквідована влада сьогунів з роду Токугава і розпочалося правління імператора Муцухіто (1868-1912 рр.). Почінається політика модернізації – адміністративна, податкова, станова, судова, військова, аграрна реформи, у релігійній сфері, у галузі освіти та культури, у виробничо-фінансовій сфері.

Ще у 80-х рр. XIX ст. розпочалася промислова революція, з'явилися великі торговельні компанії і банки, посилилася роль приватного капіталу. Модернізація об’єднувала європейський досвід соціально-економічного та політичного розвитку з національною традицією та досвідом. Значно зросла роль держави, яка своїм коштом будувала залізниці, морські судна, телеграфні лінії, надавала субсидії, позики, податкові пільги.

Темпи розвитку японської економіки стали одними з найвищих у світі. За обсягом виробництва на початку XX ст. Японія залишила позаду Італію, низку інших європейських країн і наблизилася до Франції та Англії. Бурхливе економічне зростання Японії, а також брак землі і накопичення капіталів змусили японських підприємців до економічної експансії на ринки країн Азії, передусім Китаю та Кореї, що сприяло розширенню ринку збуту і зростанню промислового виробництва.

До початку XX ст. монополістичні об'єднання (картелі) і синдикати з'явилися у текстильній, тютюновій, млинарській, цукровій, цементній, вугільній галузях, виробництві залізничного обладнання та в інших галузях. Провідне місце у важкій промисловості посіли великі приватні компанії «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзіта», а також державні підприємства. Великі монополісти - «Міцуї» і «Міцубісі», які зайняли панівне становище у вугільній галузі, перетворилися на концерни на чолі з холдинг-компаніями.

Після криз початку XX ст. розпочалася активна централізація банківської системи. Найбільш великими були п'ять банків - «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда», «Даїті».

Але на початку XX ст. Японія залишилася сільськогосподарською країною. Частка промислового виробництва сягала лише 40%.

Під час російсько-японської війни 1904—1905 рр. внаслідок посилення мілітаризації країни, із 3 до 17 % зріс земельний податок. І до того мізерна реальна заробітна плата знизилася ще на 20 %. Згортання цивільних галузей призвело до безробіття. Скоротилися посівні площі. Зросла зовнішня заборгованість, за рахунок якої покривали 60 % воєнних витрат.

Японської нації завжди були притаманні : працелюбність, бережливість, дисциплінованість, не вибачливість, терпіння, повага і шанування старших, підкорення начальникові. Тому у суспільстві було можливе складення системи патерналізму – коли господар підприємства вважається батьком для своїх робітників. Внаслідок цієї системи народних повстань майже не було, тільки в окремих випадках, як, наприклад, у 1918 р. – т.зв. “рисові бунти”. Причина – висока ціна на рис. Бунти охопили приблизно 10 млн. робітників.


Китай на початку XX ст.

 

Китай залишався незалежною державою, але наприкінці XIX ст. Китай фактично поділили на сфери впливу. Англія, Франція, Росія, Німеччина, Японія, США, спираючись на військово-феодальні угруповання, створювали своєрідні «держави в державі», поставив під контроль все життя країни.

У 1898 р. група патріотично налаштованих китайських аристократів та вчених за підтримкою імператора Гуансюй ініціювала проведення в країні серії реформ з метою здійснення модернізації країни та здобуття економічної незалежності. Однак ці реформи здійснювалися всього 103 дні і були скасовані імператрицею Цисі. Головних реформаторів було заарештовано та страчено.

Скасування реформ і розправа над опозицією викликали у 1899-1901 рр. народне повстання, що увійшло в історію як «повстання іхетуанів» - «загони справедливості та згоди». Для придушення повстання Англія, Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, Японія, США, Росія та Італія організували інтервенцію в Китай, втопив повстання в крові. Згідно з мирним договором 1901 р., Китай мав сплатити величезну контрибуцію, що згубно позначилося на економіці країни.

На початку XX ст. у Китаї були запроваджені реформи, спрямовані на підтримку китайської буржуазії - були зняті існуючі раніше заборони на розробку природних ресурсів, впорядковувалась монетно-грошова система, була дозволена організація торговельно-промислових палат, діяльність різних акціонерних товариств і торговельних спілок. Розвиток національної буржуазії сприяв піднесенню національного руху в Китаї, наприклад рухів за бойкот іноземних товарів : у 1905 р. бойкот американських товарів, у 1907—1908 рр.- японських, а у 1908 р. — німецьких.

Нове піднесення національного руху в Китаї на початку XX ст. очолив Сунь Ятсен, який у 1905 р. створив товариство Тунменхой (Об'єднаний Союз), яке проголосило своєю метою повалення правлячої маньчжурської династії та проголошення буржуазно-демократичної республіки. У жовтні-листопаді 1911 р. повстання охопили декілька провінцій. У лютому 1912 р. монархія була повалена. Цей рік китайською називався «сінь-хай», тому і революція отримала назву сіньхайської. Внаслідок цих подій розгорнулася громадянська війна. На півночі Китаю владу захопив генерал Юань Шикай (1859-1916), а на півдні, було проголошено Китайську республіку, президентом якої став Сунь Ятсен. У серпні 1912 р. товариство Тунменхой було реорганізовано у нову партію «Гоміндан» (Національна партія).

Революція 1911-1913-х рр. повалила монархію, але не об'єднала країни. Проголошена республіка була фіктивною. Парламент не мав впливу на життя країни. Влада центрального уряду поширювалася на невеликі частини Китаю. Інші території контролювали феодально-мілітаристські угруповання, що орієнтувалися на різні іноземні держави. Тому головним завданням революції було знищення військово-феодальних угруповань і об'єднання країни, без якого було неможливе визволення Китаю та його подальший розвиток.


Індія на початку XX ст.

 

На початку XX ст. Індія залишалась британською колонією. Капіталістичний устрій в економіці продовжував зміцнюватися. В Індії вже працювали великі підприємства з виробництва тканин, чаю, кави, цукру. Обладнання для них надходило з Англії. Зростала довжина залізниць, збільшувалася кількість акціонерних компаній, чисельність робітників. Основною сферою діяльності індійських фабрикантів залишалася бавовняна промисловість, плантаційне господарство, гірничодобувна промисловість, більшість млинів і рисорушок, олійниць, а також друкарень. У 1911 р. у м.Джамшедпур (Біхар) індійський капіталіст Тата побудував перший металургійний завод, у 1915 р. гідроелектростанцію. Поряд із фабрично-заводською промисловістю продовжувала розвиватися мануфактура.

Незважаючи на розвиток капіталізму Індія залишалась відсталою аграрною країною з пануванням феодальних пережитків та експлуатацією селян з боку англійської буржуазії, поміщиків та торгово-лихварського капіталу.

На початку XX ст. широку підтримку отримали суспільні течії, спрямовані на досягнення незалежності країни - свадеші(ратували за вітчизняне виробництво, зокрема — виготовлення індійських тканин та відмову від імпортних англійських тканин) і сварадж (власне правління).

Наприкінці грудня 1885 р. у Бомбеї з'явилася перша в країні політична партія — Індійський національний конгрес (ІНК). Одним з лідерів ІНК стає Мохандас (Махатма) Ганді (1869-1948), який був послідовним противником будь-якого насильства. Головним гаслом Конгресу стала мирна опозиція колоніальному режиму.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-09; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.251.81 (0.008 с.)