Велика Британія на початку XX ст.

 

Велика Британія була конституційною монархією. Монарх здійснював Вищу виконавчу владу: мав право оголошувати війну, укладати мир, ухвалювати рішення щодо помилування, схвалювати або відхиляти закон. Виконавчу владу з королем розділяв уряд (Кабінет міністрів).

Влада монарха була обмежена вищим законодавчим органом — парламентом. Нижню палату парламенту - Палату общин — обирали на основі майнового цензу (у 1830 р. - право голосу у 220 тис з 14 млн чоловік населення) - Верхня палата парламенту — Палата лордів (перів, членство яких було спадкоємним) — затверджувала проекти законів, прийнятих Палатою общин.

Судова влада належала судам різних інстанцій. Цивільні й кримінальні справи розглядалися судами присяжних. Судді призначалися парламентом довічно й могли бути позбавлені посади тільки за його рішенням.

У країні існувала двопартійна система, в якій домінували дві партії: консерватори (торі) і ліберали (віги). Від партії, що перемогла, обирали голову уряду — прем'єр-міністра, а партія, яка програла вибори, переходила в опозицію.

 

На початку XX ст. з'являється нова партія – лейбористська, яка захищала інтереси робітників разом з тред-юніонами (профспілками).

У 1900 р. при владі – консерватори, які одразу змушені були вирішувати проблему торговельної політики між буржуазними колами, які страждали від іноземної конкуренції та вимагали митного захисту і представниками банків, суднобудування й вугільної промисловості, які здійснювали зовнішньоторговельні операції.

У 1906 р. до влади прийшли ліберали, які за ініціативою міністра торгівлі та промисловості Девід Ллойд Джорджа прийняли низку законів:

- у 1908 р. закон про 8-годинний робочий день для гірників та закон про компенсацію при нещасних випадках на виробництві;

- були введені податки на високі прибутки та мита на велику спадщину.

Гострою проблемою для Великої Британії була Ірландія, яка вимагала політичної незалежності. Тільки Перша світова війна відтіснила цю проблему.

 

Англія на початку XX ст. залишалась однією з провідних країн світу, але поступалася США місцем головної індустріальної держави. Наявність у Великій Британії колоніальних володінь з гарантованими ринками збуту, дешевою робочою силою і сировиною дозволяла отримувати високі прибутки, використовуючи застарілу техніку, що не сприяло оновленню британської застарілої технічної бази. Вивіз капіталу до колоній та інших країн позбавляв вітчизняну економіку капіталовкладень, що уповільнювало темпи економічного розвитку. Британські кола переконані у довічному зберіганні панування Англії у світовому виробництві та торгівлі, поступово втратили гнучкість у конкурентній боротьбі. Британські товари з кінця XIX ст. витіснялися з ринків німецькими та американськими. Німецькі комерсанти краще за англійців вивчили особливості ринків у різних країнах, ураховували інтереси споживачів.

Франція на початку XX ст.

 

Країна жила за конституцією 1875 р. як парламентська республіка.

Главою держави був президент, який обирався абсолютною більшістю парламенту на 7 років і міг бути переобраний на новий строк. Законодавчі акти президента мали більшу юридичну силу ніж парламенту.

Парламент складався з двох палат: вищої (Сенат) та нижньої (палата депутатів). До вищої входило 300 сенаторів (225 з яких призначались на 9 років, а інші - довічно самими сенаторами). Палата депутатів обиралася на основі загального виборчого права для чоловіків з 21 року.

Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парламенту, хоча урядові акти і перевершували парламентські за значенням.

Місцевого самоврядування практично не існувало. Посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, які призначалися урядом.

 

Найвпливовішими були помірковані республіканці, які відстоювали інтереси великої буржуазії. На початку XX ст. зріс вплив партії радикалів - частини середньої буржуазії. Її лідери, особливо Жорж Клемансо, здобули популярність рішучими виступами проти монархістів та духівництва, викриттям зловживань поміркованих республіканців.

Під час парламентських виборів у 1902 р. перемогли ліві партії — радикали і соціалісти. Їхній урядом:

- було прийнято закон, за яким діяльність кожної релігійної, церковної громади потрібно було оформлювати спеціальним дозволом парламенту;

- закон про відокремлення церкви від держави.

У 1906 р. Раду міністрів очолив радикал Клемансо. Уряд зосередив свої сили на боротьбі проти робітничого руху. Уряд обмежував свободу політичної діяльності трудящих, використовуючи поліцію і війська для розправи.

Зовнішня політика радикалів була спрямована на зближення з Англією з метою боротьби проти Німеччини і розширення колоніальної імперії.

 

Незважаючи на поразку у війні з Пруссією (1870-1871), Франція залишалася державою, що мала значні економічні можливості, а також величезною колоніальною імперією. Франція стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісти вважали для себе вигіднішим вкладати капітали не в промисловість і землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток.

На відміну від Англії та Німеччини, Франція була аграрно-індустріальною країною: 43 % її жителів були зайняті у с/г-ві. Чисельність населення зростала повільно, з 1871 по 1913 рр. воно збільшилось на 3,6 мільйона, а населення Німеччини - на 26 мільйонів.

Темпи промислового розвитку були не набагато вищі, ніж у Англії (1 %). За темпами зростання економіки Франція відставала від Німеччини і США, за обсягом промислового виробництва - і від Англії. 5 головних банків Франції на чолі з «Французьким банком» сконцентрували у своїх руках 73 % загальної суми вкладів. 200 основних акціонерів «Французького банку» (200 сімей) контролювали майже всю економіку держави.