Італія після Першої світової війни

 

Італія відчувала себе “переможеною в таборі переможців”. 635 тис. вбитими, 65,5 млрд. лір золотом витрачено; великий борг США та Великої Британії. З війни Італія вийшла настільки послабленою, що на її територіальні претензії не зважали. На Паризькій конференції територіальні домагання Італії були урізані. Італія отримала західну частину Істрії з Триєстом, Цолу, Горіцію, але не отримала ані Далмації, ані Фіуме, що було однією з головних цілей у війні.

Після війни італійська промисловість опинилася у скрутному становищі. Почалося різке падінні виробництва, в с/г-ві – скорочення посівних площ. Інфляція, безробіття. Все це викликало появу і активізацію робітничого і селянського рухів.

Уряди Італії не змогли знайти засоби для захисту підприємців, землевласників від лівого руху, тому свої надії звернули на фашистський рух.

Фашизм – це форма репресивно-терористичної диктатури, за якої громадянське суспільство поглинається державою, держава контролюється партією, партія – адміністративною елітою, а еліта – вождем.

Перша причина зародження фашизму – ламка сталої соціальної моделі суспільства. Підриваються підвалини традиційного засобу життя; змінюється становище і вплив масових громадських груп (дворян, буржуазії та ін.), які не зуміли адаптуватися до нових реалій і ніби протиставили себе суспільству.

Друга причина – криза існуючих політичних систем, які дедалі більше наражалися на критику і звинувачення у неефективності, неспроможності вживати швидких та енергійних заходів для подолання негативних явищ, у потуранні корупції.

Третя причина – криза масової свідомості: втрата віри у суспільний устрій, що склався, в традиційні політичні партії й звичних лідерів. Виникає почуття нетерпіння, прагнення негайно отримати бажані результати. Звідси особлива сприйнятливість мас до чітких орієнтацій руху, до простих і зрозумілих кожному засобів вирішення проблем, у т.ч. пошук зовнішнього або внутрішнього ворога.

Соціальною опорою фашизму стали фронтовики, молодь, середні верстви населення, дрібні власники (з-за падіння курсу ліри на той час), великі землевласники (з-за відсутності політичної стабільності, загрози ліворадикального руху), католицька церква, армія, монархічні інститути. Влада Італії не чинила жодного опору діяльності чорносорочечників, а фактично заохочувала фашистський рух. Восени 1922 року в Італії фактично встановилося двовладдя: влада фашистів які забирали під контроль все більше міст і влада уряду, який дивився на це крізь пальці.

На чолі італійського фашизму став Беніто Муссоліні і його партія “Союз боротьби” (“Фашіо ді комбатіменто”, 1919).

Муссоліні зробив ставку на збройне захоплення влади. Було намічено план.

27 жовтня 1922 р. – було оголошено загальну мобілізацію фашистів. 28 жовтня – три колони фашистських бойових загонів (сквадрістів) почали похід на Рим з боку Перуджі та заволоділи головними міністерствами. Але сам дуче у поході участі не брав, він знаходився у Мелані та очікував.

29 жовтня 1922 р. – Муссоліні було призначено прем’єр-міністром. Король Віктор-Еммануіл III привітав його. Італійські фашисти прийшли до влади.

Тема 4.3 Національні рухи в Азії та Африки

 

 

Революція в Туреччині

 

 

Після капітуляції Туреччини війська Антанти окупували більшість її території, з метою розподілити країну на сфери впливу. Виникає опір, який очолює генерал Кемаль-паша.

У липні 1923 р. Антанта визнала незалежність Туреччини.

29 жовтня 1923 р. Туреччину було проголошено республікою на чолі з президентом. Президентом стає Мустафа Кемаль Ататюрк

 

 

Реформи Ататюрка 1923-1934 рр.:

 

1.1924 р. – прийняття Конституції:

а) форма правління-президентська республіка;

б) законодавчий орган – однопалатний меджліс;

в) вибори-двоступеневі за мажоритарною системою; (з 1934 р. виборчі права

отримали жінки)

г) проголошувалися демократичні права і свободи;

д) країну було поділено на округи – вілайєти.

2.Відділення держави від релігії.

3.Перехід на європейський одяг, календар і літочислення.

4.Ведення громадянського шлюбу, скасування багатоженства.

5.Світське судочинство.

6.Державне регулювання економіки, але і надання умов для розвитку приватного

підприємництва.

7.Ліквідація іноземних концесій.

 

 

Національний рух у Китаї

 

Відстала напівколоніальна країна. Формально незалежна, але з XIX віку була поділена на сфери впливу. У китайських портах іноземці мали свої поселення, адміністрацію, військо, поліцію. Більшість підприємств знаходилася в руках іноземців. Переважала мануфактурна промисловість. Розвивалась текстильна і харчова промисловості. В важкій промисловості переважала видобувна галузь. У сіл/господарстві більшість населення орендувала землі за 50-80% урожаю або за гроші. Існували численні податки, боргова кабала.

На Паризькій конференції Японії було надано право на китайську провінцію Шаньдун.

4 травня 1919 р. – відбулася демонстрація студентів з вимогою не підписувати Версальський договір і анулювати поступки Японії. Розпочався демократичний рух.

Наслідки руху:

1. Китайський уряд відмовився підписувати Версальський договір, з посад було знято прояпонських сановників.

2. Початок революційних подій.