Загальні тенденції розвитку країн Латинської Америки на початку XX ст. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Загальні тенденції розвитку країн Латинської Америки на початку XX ст.



 

1. Політична незалежність латиноамериканських держав поєднувалася з економічною залежністю від Британії (протягом XIX ст.) та США (з повоєнного періоду).

2. Найвпливовішими й великими були Бразилія, Аргентина і Мексика.

3. Республіканська форма правління. Законодавча влада належить Національному конгресу, що складається з двох палат; сенату і палати депутатів. Главою держави і главою уряду є президент. Однак парламентаризм багато в чому був формальним. Влада належала, як правило, різноманітним кланам латифундистів і набувала форми особистої влади вождя (каудільо), який безпосередньо спирався на армію. Величезну роль в житті латиноамериканських країн відігравала верхівка армії — генерали та офіцери, що зазвичай походили з середовища землевласницької аристократії. Армійська верхівка часто визначала напрямок політики країни, здійснювала військові перевороти і ставила у влади того або іншого каудільо.

4. Існування великих земельних володінь – латифундій і використання праці безземельних селян — пеонів, індійців та африканців-рабів. Основна маса населення бідна, неписьменна.

 

5. Поява великої кількості мулатів (нащадків білих і африканців) і метисів (нащадків білих та індійців).

 

6. Регіон відіграв роль аграрно-сировинної ланки: вивозили продукцію гірничодобувної промисловості, сіл/господарську сировину і продовольство, а завозили машини, обладнання і споживчі товари

 

7. Монокультурний характер господарства: кожна з країн виробляла здебільшого щось одне: Бразилія — каву, Аргентина — збіжжя і м'ясо, Уругвай — вовну, Чилі — мідь та селітру, Болівія — олово, Перу — срібло Й бавовну, Венесуела — нафту і залізну руду. Коста-Ріка і Гватемала — банани.

 

8. Протиборство демократичних і диктаторських сил

 

 

Аргентина на початку XX ст.

 

У 1900-1914 рр. збільшується еміграція до країни: прибуло майже 4 мільйони чоловік, з яких 4/5 складали італійці та іспанці, також французи, німці, англійці, поляки. На 1914 р. чисельність Аргентини дорівнювала 7 млн 800 тис. З'явився іноземний капітал, який інвестувався в експортні галузі.

Становище нечисленного індіанського населення було важким, так як влада, здійснюючи каральні експедиції, витісняла їх в андські провінції. Захоплення індіанських земель дозволяло уряду розвивати землеробство і скотарство на цих територіях, а це сприяло економічному зростанню країни.

У перші роки XX ст. Аргентина перетворилася на одного з найбільших виробників м'яса і зерна у світі. Прибутки від експорту дозволили збільшити заробітну платню, ввести соціальне страхування. Помітно виріс рівень життя.

На початку XX ст. в Аргентині існував режим так званої «елітарної демократії», коли у виборах президента брали участь лише кілька десятків тисяч осіб. При владі знаходилися консерватори, які спиралися на підтримку латифундистів. Це не задовольняло національну буржуазію.

У 1916 р. на перших таємних виборах президента перемогу здобув кандидат від радикалів І.Ірігойєн (1916-1922), який вдруге керував країною у 1928-1930 рр. Правління радикалів сприяло зміцненню національної промисловості та зростанню ролі буржуазії у суспільно-політичному житті країни.

 

Мексиканська революція

 

Революція мала виключно аграрний характер. Її рушійною силою стали селяни, які вимагали землю, воду для зрошування і школи.

Важливим завданням революції було також проведення наступних реформ:

- ослабити церкву, великих латифундистів, іноземний капітал та армію;

- реабілітувати індіанців та інтегрувати їх у національне життя;

- добитися економічної і зовнішньополітичної незалежності Мексики.

На чолі революційного руху став Франсіско Мадеро, нащадок багатого землевласника, якого називали «апостолом мексиканської демократії».

20 листопада 1910 р. Ф.Мадеро підготував революційний заколот, який переріс у революцію. 21 травня 1911 р. - президент Діас пішов у відставку.

У листопаді 1911 р. Мадеро був обраний президентом і спробував провести низку демократичних реформ, але зіткнувся з безліччю перешкод:

- нападки преси, що зловживала свободою слова;

- підривна діяльність профспілок, які дістали право на страйки;

- зростаюча залежність уряду від армії;

- заколоти військових, лівих і правих політичних сил, селянські рухи;

- інтриги посла США Генрі Вільсона, який підтримував противників Мадеро.

9 лютого 1913 р. - розпочався заколот столичного гарнізону під керівництвом В.Уерта. Мадеро був заарештований, а пізніше вбитий.

Боротьбу проти Уерти очолили губернатор штату Кауїла Карранса, генерал Альваро Обрегон та селянські вожді Еміліано Сапата і Франсіско (Панчо) Вілья.

У липні 1914 р. вони скинули режим Уерти. Однак відразу після перемоги революціонери почали боротьбу за владу, внаслідок якої війська Карранса у 1915 р. розбили дивізію Вільї у битвах при Селає та Леоне, Сапата був убитий у 1919 р. Вілья вів партизанську війну на півночі аж до повалення режиму Карранси у 1920 р.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-12-09; просмотров: 442; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.82.232.31 (0.007 с.)