Державна і політична структура Росії на початку XX століття.

Державна і політична структура Росії на початку XX століття.

 

У той час, як у Європі політичний устрій держав розвивався у напрямку становлення парламентаризму, Російська імперія залишалась останнім островом абсолютизму, а влада царя не обмежувалась жодними виборчими органами. В управлінні країною російський самодержець спирався на централізований бюрократичний апарат, створений ще у XVIII ст.Державна рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначались довічно. Виконавчий орган самодержавства - Рада Міністрів, що була створена ще за Олександра І, також мала консультативні функції.

Сенат, створений за Петра І, виконував функції Верховного Суду. Сенатори, призначені довічно царем, мали знайомити громадськість з новими законами, тлумачити та контролювати їх виконання.

Державні посади обіймали вихідці з дворян. Лише дворянин був генерал-губернатором (відповідав за збір податків та охорону державного майна). В управлінні на місцях дворянство брало участь через «предводителів дворянства», що обирались дворянством та затверджувались царем.

На рубежі століття перед російським самодержавством стояло лише одне актуальне завдання — зберегти недоторканним абсолютизм.

Видовданська конституція 1921 року

Внутрішньополітичне життя країни в 1919-1920 рр. характеризувалося досить високим рівнем страйкової боротьби, в ході якої робітники домоглися встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати та ряду інших поступок уряду. Наприкінці квітня 1919 р. в Белграді відбувся об'єднаний з'їзд Соціалістичної робітничої партії Югославії (в червні 1920 р. дістала назву комуністичної).

 

Проблеми державного устрою мала вирішити Установча скупщина прийняттям конституції Королівства СХС. Після виборів, які відбулися 28 листопада 1920 р., 419 депутатських місць розподілилися між партіями таким чином: сербська Радикальна — 92, сербська Демократична — 91, Комуністична — 58, Хорватська республіканська селянська (ХРСП) — 50, Спілка землеробів — 39, Югослов'янська мусульманська організація (ЮМО) — 24 та ін.

 

Найвпливовішим у скупщині став блок Радикальної й Демократичної партій, які обстоювали політичну гегемонію сербів та ідею унітаризму. Радикали, очолювачі Н. Пашичем, розглядали приєднані до Королівства землі як частину Сербії й прагнули внести відповідний пункт до конституції. Створена навесні 1919 р. Демократична партія виступала за принципи централізму й сербської великодержавності, але вважала національну політику радикалів занадто «прямолінійною».

 

Інші позиції займали партії національних меншин. Так, Югослов'янський клуб, до якого входили Словенська народна партія, Хорватське об'єднання, пропонував створити федерацію шести національних областей, підпорядкованих центральній владі в Белграді. Проти монархії за республіканський лад разом із комуністами виступали Хорватська республіканська селянська та Югослов'янська республіканська партії.

 

Однак опозиційні сили в Установчій скупщині істотного впливу не мали, а напередодні голосування за проект конституції опозиціонери взагалі покинули зал засідань. 28 червня 1921 р., в день святого Вида (Видовдан), 532-гу річницю битви на Косовому полі, конституція, яка дістала назву «Видовданської», була прийнята 223 голосами.

 

Конституція проголосила сербо-хорвато-словенську державу монархією на чолі з династією Карагеоргіевинів. Королю надавалися широкі права: він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем'єр-міністра, скріплював підписом міжнародні договори, міг ввести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Від його імені уряд мав проголошувати війну й укладати мир. Закони, прийняті парламентом, підлягали затвердженню королем, а сам парламент повинний був скликатися та розпускатися на основі королівського указу. Король проголошувався особою недоторканною і непідзвітною ні перед скупщиною, ні перед народом.

 

Народна скупщина — верховний законодавчий орган країни — складалася з однієї палати й обиралася на чотирирічний строк. Право бути обраними одержали тільки чоловіки, які досягли 30-річного віку, Жінки та військовослужбовці виборчих прав не мали.

 

Видовданська конституція закріпила унітарний устрій Королівства СХС та пануюче становище в ньому Сербії. Хоча конституція проголошувала й гарантувала права і політичні свободи громадян, права несербських народів і національних меншин цілком ігнорувалися. Конституція узаконила нерівноправність населення Вардарської Македонії, Чорногорії та інших земель. Створення органів місцевого національного самоврядування на несербських територіях не передбачалося. Конституція містила положення про новнй адміністративний поділ. Він покликаний був полегшити процес сербізації. Критерієм служив не національний склад населення, а розмір території, чисельність населення та економічні умови. В кожну область король призначав великого жупана та керівний склад апарату. Всього було створено 33 області.

 

Внутрішня політика ЧСР у 30-ті pp.

Криза розпочалась у Чехословаччині дещо пізніше, але виявилась більш тривалою та руйнівною, ніж в інших країнах. У 1930 р. вона охопила більшість галузей чехословацької економіки. Навесні 1933 р. криза промислового та сільськогосподарського виробництва, зовнішньої торгівлі та фінансової системи досягла найбільшої гостроти. Закрилися майже 15 % підприємств, а інші використовували лише частину своїх потужностей. У 1934 р. була введена хлібна монополія та встановлені високі внутрішні ціни. В 1933 р. в країні налічувалося понад 1 млн безробітних, із яких допомогу отримували лише 40 %. Решта змушена була задовольнятися мізерним продовольчим пайком.Довготривала економічна криза відбилася на всіх сторонах суспільного життя. Вона загострила класові суперечності, а також боротьбу різних політичних угруповань. В 1931 р. був прийнятий закон про державну підтримку зовнішньої торгівлі. За рахунок зниження податків, скасування боргів та прямих дотацій банки й промислові корпорації отримали з державного бюджету необхідні кошти. Соціальне напруження з суспільстві досягло вищої межі в березні-квітні 1932 р., коли під час загального страйку в Північно-Чеському вугільному басейні 25 тис. шахтарів, об'єднавшися під гаслом «Єдність, страйк, перемога!» непохитно обстоювали свої права. із 1930 по 1932 рр. чисельність КомПартЧех збільшилася втроє. З'явилися правонаціоналістичні й відверто фашистські партії. Національна фашистська община, керована амбіційним генералом Р. Гайдою, тяжіла до правого крила аграріїв, а Національна ліга на чолі з колишнім лідером національно-визвольної партії І. Стршибрним — до націонал-демократів. Однак чеський фашизм не дістав масової підтримки. В жовтні 1933 р. вона була заборонена і стала називатися Судетсько-німецький вітчизняний фронт, а в березні 1934 р.— Судетсько-німецька партія. Партію очолював К. Генлейн, який майже відкрито спирався на політичну та фінансову підтримку гітлерівської Німеччини. Націонал-демократи робили ставку на утворення під своєю егідою опозиційного політичного блоку, що дало б їм змогу на парламентських виборах травня 1935 р. спертися на ширшу соціальну базу. Було створено Національне об'єднання, до якого ввійшли навіть профашистські угруповання — Національна ліга та Національний фронт. Підсумки виборів свідчили, що праві сили переоцінили свої можливості. Аграрна партія залишалася найсильнішою серед чеських та словацьких партій.

Балканські війни1912-1913

Балканські війни, дві війни 1912—1913 і 1913 р. (передували Першій світовій війні), у результаті яких Балканські держави визволили терен Європи від османського загарбання за винятком невеликої області навколо Константинополя (Східної Фракії). Балканські війни призвели до загострення протистояння у Європі, що прискорило початок Першої світової війни.

 

До початку 20-го століття, Болгарія, Греція, Чорногорія і Сербія домоглися незалежності від Османської імперії, але велика частина їх етнічної території залишалася під османським пануванням. У 1912, ці країни утворили Балканську лігу. Перша балканська війна вибухнула, коли Ліга напала на Османську імперію 8 жовтня 1912 і закінчилася сім місяців потому Лондонським миром. Після п'яти століть панування Османська імперія втратила практично всі свої володіння на Балканах.

 

Друга Балканська війна почалася 16 червня 1913. Болгарія була незадоволена отриманою частиною Македонії, і напала на колишніх своїх союзників, Сербію і Грецію. Сербська і грецька армії відбили наступ болгар і контратакували Болгарію, в той час як Румунія і Османська імперія також напали на Болгарію і захопили (або відновили) території. По Бухарестському мирному договору, Болгарія втратила більшу частину територій, які вона придбала в Першій Балканській війні.

 

Польсько-радянська війна.

Більшовицько-польська війна - це війна між Польшею та Українською Народною Республікою з одного боку і Російською Федерацією та Українською Соціалістичною Радянською Республікою з другого у квітні - жовтні 1920 р.

Ю. Пілсудський та Польські правлячі кола мріяли відновити державу в кордонах Речі Посполитої XVIII ст. У 1919 р. Пілсудський зайняв основну частину Білорусі та українські землі по річки Збруч і Горинь. Уряд Радянської Росії безуспішно звертався до польського з пропозиціями мирного врегулювання питання про кордон.

Ленін запропонував спрямувати всю увагу на Західний фронт і перевести туди всі можливі сили із Сибіру та Уралу.

Ю. Пілсудський не став чекати і 25 квітня 1920 р. розпочав наступ.

Об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч, і за тиждень боїв вибивши червоноармійські підрозділи з Житомирщини, Бердичева, Козятина, 7 травня 1920 р. вступили в Київ.

Однак успішний наступ на Київ не викликав всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директори УНР С. Петлюра.

На світанку 7 червня 1920 р. рос. оволоділи Житомиром і Бердичевом.

12 червня Київ зайняли радянські війська.

Червневий наступ військ Південно-Західного фронту забезпечив перехід ініціативи до більшовиків.

Польський уряд звернувся за допомогою до країн Антанти. Запропонували встановлення так званої лінії Керзона.

Польське командування створило шестикратну перевагу сил у напрямі головного удару і 14 серпня перейшло в контрнаступ. Вже через 10 днів основну частину радянських військ було відкинуто за р. Буг. В останній декаді вересня фронт змову перемістився в район Житомира і Бердичева.

Воєнні дії на польсько-радянському фронті припинилися після укладення 9 листопада 1920 р. перемир’я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, які після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада 1920 р. були змушені відступити в Галичину.

Пізніше, 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею.

Згідно з його умовами: сторони зобов'язались припинити воєнні дії; анулювався Варшавський договір 1920 р. між Польшею і УНР; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські та західнобілоруські землі визнавалися за Польшею. 15 березня 1923 р. новий кордон по р. Збруч затвердила Рада послів у Парижі.

Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.

 

Чехословаччині

В коаліційний уряд Чехословаччини, очолюваний аграріями, в жовтні 1926 р. вперше ввійшли представники німецької аграрної, християнсько-соціалістичної партій, а також словацької партії А. Глінки. Зміцнення фронту партій правої орієнтації призвело до наступу на демократичні права громадян. Згідно з прийнятим у квітні 1927 р. законом виборчих прав були позбавлені військовослужбовці жандарми. Укладена в січні 1928 р. угода з Ватиканом зміцнила позиції католицької церкви в країні. Внаслідок проведеної реформи, яка розділила Чехословаччину на землі та округи, одна третина депутатів у місцеві законодавчі органи призначалася урядом.

 

Однак соціальна база існуючої коаліції виявилася досить вузькою, і незадоволення правоцентристською політикою хитнуло маятник у протилежному напрямку. На чергових парламентських виборах, які відбулися в жовтні 1929 р., партії соціалістичної орієнтації зібрали на 25 % більше голосів, ніж на попередніх виборах. Склалися умови для розширення за її рахунок урядової коаліції, очолювати яку продовжували аграрії.

 

Навіть ухід у відставку в лютому 1929 р. захворілого А. Швегли не вплинув на характер та спрямованість політики аграріїв. Ф. Удржап (лютий 1929 - січень 1932 рр.), Я. Маліпетр (лютий 1932 - листопад 1935 рр.), М. Годжа (листопад 1935 - вересень 1938 рр.) - усі ці прем'єр-міністри чехословацького уряду належали до аграрної партії й ні в чому не відхилялися від принципів, обстоюваних їхнім визнаним партійним вождем. Економічна політика цих кабінетів проводилася в інтересах крупних аграріїв, гальмувала розвиток промисловості й перетворювала сільське господарство в прибуткову статтю аграріїв-монополістів.

 

Земельна реформа зміцнила позиції великих землевласників та заможних селян. 4 млн га орної землі та лісів, конфіскованих майже у 1,9 тис. власників, були розподілені так. що 8 тис. ділянок по 30 га потрапили до заможних селян, 3,5 тис (по 15 га) — передані колишнім легіонерам, а майже 1 млн га відійшли до держави.

 

Промисловість країни занепадала: видобування вугілля у 20-х роках скоротилося на 70%, виплавка чавуну — на 50, виробництво металургійної промисловості — на 25, електроенергетики — на 75, текстильної — на 71, цементної — на 64, паперової — на 65, деревообробної — на 80 %. Така ситуація склалася насамперед унаслідок обмеження промислового виробництва в Словаччині, що було спричинено прагненням зберегтн позиції чеської промисловості. Крім того, могутні металургійні картелі встановили штучно високі ціни на основні промислові вироби. Чехословаччнна входила в Рейнсько-Версальсько-Бельгійський сталевий картель, який диктував високі ціни на чавун і сталь, у самій країні утворився пов'язаний з Німеччиною вугільний картель, який утримував високі ціни.

 

Досить міцні позиції в чехословацькій економіці займав французький капітал, що майже повністю захопив ціляй ряд великих підприємств, в тому числі й відомі заводи «Шкода». Не відставав і англійський капітал, який діяв через Англобанк. Усі ці обставини значною мірою посилювали негативний вплив на чехословацьку економіку світової економічної кризи н викликали скорочення виробництва в усіх галузях промисловості країни.

43."Сараєвське вбивство". Розв'язання першої світової війни.

Сараєвське вбивство — вбивство 28 червня 1914 ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, та його дружини герцогині Софії Гогенберг у Сараєві сербським гімназистом Гаврилом Принципом, членом сербської терористичної організації «Млада Босна». Принцип входив до складу групи з 5 терористів, яких координував Данило Іліч.

У Сербії існувала низка націоналістичних організацій, які ставили своїм завданням об'єднання південних слов'ян і створення«Великої Сербії». Серед офіцерів сербської армії існувала таємна організація під назвою «Чорна рука». Її метою було звільнення сербів, що перебували під владою Австро-Угорщини. Вождем «Чорної руки» був полковник Драгутін Дмитрович, на прізвисько«Апіс», начальник сербської контррозвідки. Уряд Пашича його остерігався. Сербський уряд здогадувався про змову й не схвалював її, але й не заважав «Чорній руці».

Вбивство стало формальним приводом для початку Першої світової війни.

Після того, як стало відомо про вбивство, у Сараеві почався антисербський погром. Лише через декілька годин порядок було відновлено військовими. Оскільки в убивстві була замішана Сербія, через деякий час Австро-Угорщина висунула Сербії Липневий ультиматум, і хоча його і було прийнято з єдиним застереженням, не задовольнялась відповіддю й оголосила Сербії війну. Це стало початком Першої світової війни.

Головною причиною світової війни були економічні й політичні протиріччя між держа­вами Антанти і Троїстого союзу. Найгостріші суперечності виявилися насамперед між Німеч­чиною і Росією, Німеччиною і Великою Брита­нією, Німеччиною і Францією, Австро-Угорщи­ною і Росією, а також між державами всере­дині самих воєнних блоків.

Воєнному протиборству Німеччини і Росії передувало протистояння німецького і російсь­кого імперіалізму на економічному та політич­ному ґрунті. Німеччина намагалася підкорити Росію економічно і послабити її в політичному і військовому відношенні. Вона планувала «по­вернути» Російську імперію на Схід, відкинув­ши її до кордонів Московського князівства. Міністр внутрішніх справ Німеччини Г. фон Дельбрюк стверджував: «Росію необхідно перетворити в колишню напівазіатську дер­жаву».

Зовнішньополітичну доктрину імперських кіл підтримувала громадська організація шовіністичного спрямування — Паннімецький союз, її центральний орган «Аллдейче блеттер» не переставав пропагувати ідею відторг­нення від Росії українських земель. Він не­одноразово повторював, що могутність Росії по відношенню до Європи і Близького Сходу зумовлена наявністю України. Якщо захопити її, цю коштовну економічну перлину, то Росія відтиснеться до Волги й Уралу, перестане бути європейською країною і перетвориться на пересічне азіатське державне об'єднання.

На шляху Німеччини до світового пануван­ня стояли також Англія і Франція. Німецькому імперіалізму марилася колоніальна імперія в Центральній Африці, він прагнув покласти край пануванню Англії на морі, захопити промислово розвинені північно-східні райони Фран­ції. В свою чергу, правлячі кола Англії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтою Месопо­тамію і частину Аравійського півострова.

Понад 40 років Франція носилась з ідеєю реваншу за поразку у франко-прусській війні 1870-1871 рр. Вона розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарингію, приєднати лівий берег Рейну та Саарський вугільний басе Австро-Угорщина не лише намагалася зберегти величезні колоніальні володіння в Євро а й виношувала загарбницькі плани що Волині і Поділля, що перебували у складі Росії та балканських країн — Сербії, Боснії і Герцеговини

Яка ж роль Російської імперії у розв'язання Першої світової війни? Сьогодні російські історична наука визнає, що за роки радянської влади вивчення історії війни велося тенденційно, односторонньо, з класових позиці Цей глобальний конфлікт перебував у ті жовтневого перевороту більшовиків. До цього часу немає жодної повноцінної узагальнюючої праці про Велику світову війну 1914-191 рр., як її називають у світі.

Але якщо історична школа академіка М.М. Покровського відводила Росії роль призвідника війни, то учасники спеціальної наукової сесії 1968 р. заявили, що «їй належить другорядна роль у порівнянні з головними імперіалістичними державами — Англією і Німеччиною» Відкинули вони і концепцію про роль царизму як «сторожового собаки імперіалістичних інтересів» та інші.

Вивівши Росію з когорти паліїв війні і не заперечуючи тези, що імперія займала пер­шорядні позиції в територіальному розподілі світу, російські історики стверджували, що імперія була в першу чергу зацікавлена у збе­реженні статус-кво, ніж у перекроюванні кар­ти земної кулі.

На наш погляд, такі висновки не в повній мірі відповідають історичній дійсності. Об'є­ктивність дослідження проблеми швидше при­сутня у висновках А. В. Ігнатьєва, який стверд­жує, що «імперському менталітету правлячої бюрократії навіть не спадало на думку хоч би тимчасово відмовитись від великодержавної ролі, в крайньому разі в традиційних східному і слов'янських питаннях. Збереглися експан­сіоністські прагнення в Азії, можливість здійснення яких, однак, була обмежена необ­хідністю концентрації сил в Європі і конкурен­цією інших держав».

Російський царизм з часів Івана Грозного не залишала ідея перетворення імперії в «тре­тій Рим». Завжди думав проте, щоб російсь­кий хрест поставити на турецькій мечеті Айя Софія, і останній імператор Микола II.

«Вікно в Європу», вирубане Петром І, мало сприяло експансіоністським планам імперії. Лише загарбання України, Криму і вихід до Чорного моря перетворили Росію в могутню державу.

«Для створення Великої Росії, — писав у 1908 р. П.Б.Струве, — є лише один шлях — направити всі сили на ту область, яка дійсно підсильна її реальному впливу. Це — весь ба­сейн Чорного моря, тобто всі європейські і азіатські країни, що виходять до Чорного моря. Там для нашого незаперечного господарчого і економічного панування є справжній базис: люди, кам'яне вугілля, залізо... Основою російської зовнішньої політики мусить бути, таким чином, економічне панування в басейні Чорного моря».

Україна, а саме її мав на увазі П.Б. Струве, впродовж декількох віків з її великими людсь­кими і економічними ресурсами була справж­нім базисом колоніальної експансії царизму. Ще далі йде в розробці загарбницьких планів імперії її міністр іноземних справ С.Д. Сазонов, нагадуючи цареві, що той, хто володіє протоками Босфор і Дарданелли «має ключ для на­ступального руху в Малу Азію і для гегемонії на Балканах».

Деякі російські дослідники закликають не ігнорувати морального фактору виступу Росії на захист Сербії, що зазнала нападу Австро-Угорських військ. Але яка ціна цього мораль­ного фактора? 310 млн. чоловік, що загинули на війні, 5 млн. були росіяни, українці, білоруси та представники інших народів імперії.

Велика Перша світова війна мала колосаль­не соціально-економічне і епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни і мо­гутніх революційних катаклізмів стали розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів, почався незворотний процес руйнування колоніальних держав — Великої Британії і Франції, на історичну арену вийшли нові держави: Австрія, Угорщина, Польща і Фінляндія, Чехословаччина і Югославія, Ра­дянська Росія і Українська Народна Республі­ка, держави Прибалтики, Кавказу, Близького і Середнього Сходу.

 

Державна і політична структура Росії на початку XX століття.

 

У той час, як у Європі політичний устрій держав розвивався у напрямку становлення парламентаризму, Російська імперія залишалась останнім островом абсолютизму, а влада царя не обмежувалась жодними виборчими органами. В управлінні країною російський самодержець спирався на централізований бюрократичний апарат, створений ще у XVIII ст.Державна рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначались довічно. Виконавчий орган самодержавства - Рада Міністрів, що була створена ще за Олександра І, також мала консультативні функції.

Сенат, створений за Петра І, виконував функції Верховного Суду. Сенатори, призначені довічно царем, мали знайомити громадськість з новими законами, тлумачити та контролювати їх виконання.

Державні посади обіймали вихідці з дворян. Лише дворянин був генерал-губернатором (відповідав за збір податків та охорону державного майна). В управлінні на місцях дворянство брало участь через «предводителів дворянства», що обирались дворянством та затверджувались царем.

На рубежі століття перед російським самодержавством стояло лише одне актуальне завдання — зберегти недоторканним абсолютизм.