ТОП 10:

Утворення королівства сербів, хорватів і словенців.



Рішення, прийняте Народним віче у Загребі, знайшло прихильників в інших південнослов'янських землях. 25 листопада 1918 р. Народна скупщина Воєводини затвердила акт про приєднання цього краю до Сербії. 26 листопада Велика народна скупщина Чорногорії, позбавивши короля Миколу престолу, ухвалила рішення про утворення із Сербією єдиної держави.

 

29 листопада делегація Народного віче прибула до Белграда. Спочатку вона збиралася внести на обговорення із сербським урядом ряд доповнень, які розширювали права Хорватії та Словенії в єдиній державі. Але згодом делегація відмовилася від цих доповнень і слухняно підписала підготовлений сербським урядом заключний документ. Такий несподіваний поворот був спричинений двома обставинами: твердою позицією сербського уряду, який не погодився на будь-які додаткові поступки й вимагав від голови Народного віча А. Корошця підписати угоду без жодних застережень; повідомленням голови Югослов'янського комітету А. Трумбича про те, що держави-переможниці на мирній конференції в Парижі бажають мати справу тільки з урядом Королівства сербів, хорватів і словенців.

 

Отже, об'єднанню із Сербією по суті не було альтернативи. Ввечері 1 грудня 1918 р. в Белграді в резиденції королевича відбулася офіційна церемонія. Делегація Народного віча вручила принцу-регенту Сербії Олександру Карагеоргієвичу вітальну адресу, в якій містилася заява про возз'єднання південнослов'янських земель колишньої Австро-Угорщини з королівством Сербія. В урочистій промові Олександр дав клятву бути вірним конституції та короні.

 

Населення сербської столиці та інших міст зустріло звістку про утворення об'єднаної югослов'янської держави з великим ентузіазмом. Загальнонаціональне свято тривало декілька днів. На вулицях майоріли сербські, хорватські та словенські прапори. Нова держава дістала назву Королівства сербів, хорватів і словенців (СХС).

 

20 грудня був сформований уряд, який складався з представників 12 політичних партій, у тому числі хорватських і словенських. Лідер сербської Радикальної партії С. Протич став главою уряду, його заступником — словенець А. Корошець, а міністром закордонних справ — хорват А. Трумбич. Вісім міністрів представляли Сербію, шість - Хорватію, по два - Словенію і Боснію та Герцеговину, один - Чорногорію.

 

До складу Королівства СХС увійшли Сербія (з приєднаною до неї Вардарською Македонією), Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія, Герцеговина та Воєводина. Серби становили 41,6% 12-мільйонного населення. Королівство об'єднало області з неоднаковими рівнем економічного розвитку, історичними традиціями та національною культурою. Вони відрізнялися як за національним, так і за релігійним складом населення. Серби, чорногорці, македонці здебільшого сповідували православ'я, хорвати й словенці — католицтво, а частина жителів Боснії, Герцеговини та Косово — іслам. Найрозвинутішими економічно областями були Словенія і Хорватія, потім ішла Сербія, а до найвідсталіших належали Чорногорія, Боснія й Герцеговина, Македонія, Далмація.

 

Нова держава успадкувала господарство, здебільшого зруйноване війною, непрацюючі підприємства, фінанси в стані хаосу. Залізниці, не пов'язані в єдину систему, дуже потерпіли від воєнних дій. десятки тисяч солдатів, що повернулися з армії, не могли знайти роботи, не вистачало продуктів харчування, відчувався гострий дефіцит предметів повсякденного вжитку. Різко скоротився обсяг зовнішньої торгівлі. Замість кордонів існували тимчасові демаркаційні лінії, що ускладнювало зовнішньополітичне становище нової держави.

 

Багатонаціональне Королівство СХС було відсталою країною із слаборозвинутою промисловістю. 86 % населення працювало в сільському господарстві, де зберігалися пережитки феодальних відносин у вигляді кметчини в Боснії й Герцеговині, чифтлікчийства в Македонії, колонату в Далмації.

 

Становище ускладнювалося тим, що правлячі кола Сербії, які фактично домінували в керівництві нової держави, проводили великосербську націоналістичну політику. При здійсненні грошової реформи внаслідок нееквівалентного обміну грошових знаків, що знаходились в обігу, на сербські динари найбільше потерпіло населення несербських районів. Податкова політика держави сприяла збагаченню підприємців.

 

У політичному житті на перший план висунулися проблеми державного устрою. Проти централістських та унітаристських великосербських планів виступили хорватські та словенські політичні партії, обстоюючи ідеї федералізму та вирішення на цій основі національного питання. Найактивнішою була Хорватська селянська партія (ХСП), яка вже з лютого 1919 р. стала вимагати проголошення «миролюбної селянської республіки Хорватія» в межах єдиного Королівства СХС та збереження монархічного ладу в країні. Лідер ХСП С. Радич порушив питання про право хорватів на самовизначення; згодом партія провела ряд акцій під відповідними гаслами. Все це сприяло розгортанню національно-визвольного руху в Хорватії.

 

З вимогами розширення автономії виступили Хорватська партія права та Народно-демократична партія, що вийшла з Хорватсько-сербської коаліції. Проміжкову позицію між центристами і федералістами займала політична група на чолі з А. Трумбичем, яка проголосила себе Хорватським об'єднанням. Воно підтримувало ідею єдності югослов’янської держави, але, вбачаючи небезпеку в проявах «белградського гегемонізму», обстоювало надання Хорватії широких прав самоврядування. Окремі виступи проти велико-сербських зазіхань відбулися й у Словенії.

 

В Чорногорії, де автономістський рух був досить сильним також мали місце стихійні виступи проти сербської великодержавної політики. Особливе невдоволення населення викликали відкрите пограбування та переслідування з боку сербських військових властей.

 

У Вардарській Македонії широку підтримку дістала декларація групи політиків Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО), звернена до держав-переможниць, яка закликала не допустити розділу Македонії й надати їй можливість стати автономною державою у складі майбутньої федерації балканських народів. Угорське та румунське населення Воєводини вимагало надання національним меншинам рівних із сербами прав.

 

В умовах глибокої післявоєнної кризи трудящі виборювали свої права. На початку 1919 р. по всій країні прокотилася хвиля страйків. 21 лютого загальний страйк охопив міста Боснії й Герцеговини. Робітники вимагали введення 8-годинного робочого дня, працевлаштування для безробітних тощо.

 

Одне з головних внутрішньополітичних завдань уряду Королівства СХС полягало у вирішенні аграрного питання. В обнародуваних у лютому 1919 р. «Попередніх розпорядженнях про земельну реформу» була декларована ліквідація залишків феодальних відносин. Але реформа мала половинчастий характер. Скасовуючи колонат і кметчину, закон примушував селянина працювати на поміщика аж до повної сплати державі суми свого викупу. Реформа майже не зачепила основ поміщицького володіння. Відчуженню та переданню в державний фонд підлягали лише маєтки Габсбургів та осіб, оголошених поза законом, а також ті частини володінь, що перевищували встановлений земельний максимум, який дорівнював у Словенії 75—200 га, в Хорватії — 150—200, в Славонії — 200—450, у Воєводині — 300— 500 га. Здійснення реформи розтягнулося на два десятиліття, а її кінцеві результати були доволі скромними. Землю отримала досить обмежена кількість селян, головним чином сербів.

 

Стабілізації нової держави та зміцненню становища династії Карагеоргієвичів сприяло визнання Королівства сербів, хорватів і словенців країнами Антанти, а потім і всіма країнами, що підписали Версальський мирний договір. Згодом були визначені кордони: 10 вересня 1919 р. — за Сен-Жерменським договором з Австрією, 27 листопада — за Нейїським з Болгарією, 10 вересня 1920 р. — за Тріанонським з Угорщиною. Вирішено також спірні прикордонні питання з Румунією та Грецією. Кордони з Італією визначив у 1920 р. Рапалльський договір. До Італії відійшли Юлійська Крайна, Істрія, Задар та ряд далмаційських островів, а Рієку проголошено вільним містом. Серією двосторонніх договорів 1920—1921 рр. між Королівством СХС, Румунією та Чехословаччиною був оформлений орієнтований на Францію військово-політичний блок - "Мала Антанта".

3.Наслідки світової економічної кризи початку 30-х pp. XX ст. для
Чехословаччини

Зовнішня політика Чехословаччини, яка була зацікавлена в збереженні по-версальського устрою Європи, загалом збігалася з інтересами держав переможниць, але ставила її в залежність від їхнього зовнішньополітичного курсу. Однією з найгостріших проблем, що постали перед чехословацьким урядом у той період, було визначення напрямів зовнішньої політики. Цей процес відбувався під сильним тиском Франції, що прагнула підпорядкувати політику Чехословаччини своїм інтересам у Центральній Європі. Французький капітал збільшував інвестиції у чехословацьку промисловість, французький генштаб брав участь в організації та підготовці чехословацької армії.

Результатом зростаючого французького впливу на Прагу було створення чехословацько-югославсько-румунського союзу, який дістав назву "Мала Антанта". Основою цього союзу стали чехословацько-югославська (14 серпня 1920 р.) та чехословацько-румунська (23 квітня 1921 р.) угоди, які передбачали взаємні дії у випадку неспровокованого нападу Угорщини на одну із сторін. За активної участі Франції ці угоди були доповнені відповідними військовими, економічними та політичними конвенціями, які зробили відносини ще тіснішими: "Мала Антанта" перетворилася на військово-політичний союз.

Відносно сильні позиції в економіці країни займав іноземний капітал --французький, англійський, бельгійський, а також німецький та австрійський. Приблизно третину акціонерного капіталу чехословацьких банків та промислових підприємств становили зарубіжні вклади. Однак чеські промислові угруповання утримували панівні висоти в економіці країни. Поряд з експортом торгової продукції вони з кожним роком дедалі більшу увагу приділяли вивозові капіталу, насамперед у країни Південно-Східної та Північно-Східної Європи.

Перші симптоми світової економічної кризи з'явилися в Чехословаччині вже в 1929 р.. Навесні 1933 р. криза досягла найбільшої гостроти. Промислове виробництво скоротилося більш ніж на 1/3 від рівня 1929р. Чисельність безробітних, за офіційним даними, досягла наприкінці лютого 1933р. 920 тис. чол.

Промисловість країни занепадала: видобування вугілля у 20-х роках скоротилося на 70%, виплавка чавуну -- на 50%, виробництво металургійної промисловості -- на 25%, електроенергетики -- на 75%, текстильної -- на 71%, цементної -- на 64%, паперової -- на 65%, деревообробної -- на 80%. Така ситуація склалася насамперед унаслідок обмеження промислового виробництва в Словаччині, що було спричинено прагненням зберегти позиції чеської промисловості. Крім того, могутні металургійні картелі встановили штучно високі ціни на основні промислові вироби. Чехословаччина входила в Рейнсько-Версальсько-Бельгійського сталевого картелю, який диктував високі ціни на чавун і сталь. У самій країні утворився пов'язаний з Німеччиною вугільний картель, який утримував високі ціни.

Досить міцні позиції в чехословацькій економіці займав французький капітал, що майже повністю захопив цілий ряд великих підприємств, в тому числі й відомі заводи "Шкода". Не відставав і англійський капітал, який діяв через Англобанк. Усі ці обставини значною мірою посилювали негативний вплив на чехословацьку економіку світової економічної кризи й викликали скорочення виробництва в усіх галузях промисловості країни.

Криза розпочалась у Чехословаччині дещо пізніше, але виявилась більш тривалою та руйнівною, ніж в інших країнах. У 1930 р. вона охопила більшість галузей чехословацької економіки. Навесні 1933 р. криза промислового та сільськогосподарського виробництва, зовнішньої торгівлі та фінансової системи досягла найбільшої гостроти.

Промислове виробництво становило 60 % рівня 1929 р. Закрилися майже 15% підприємств, а інші використовували лише частину своїх потужностей. Оптові ціни на сільгосппродукцію знизилися вдвоє, чистий прибуток з 1 га угідь зменшився в Чеських землях утроє, ще більше -- в Словаччині та Підкарпатській Русі, де для дрібних та середніх господарств виробництво стало збитковим. У 1934 р. була введена хлібна монополія та встановлені високі внутрішні ціни.

Тим часом банкіри та підприємці вимагали від уряду підтримки експорту, а також рішучих адміністративних заходів щодо подолання кризи. В 1931 р. був прийнятий закон про державну підтримку зовнішньої торгівлі. За рахунок зниження податків, скасування боргів та прямих дотацій банки й промислові корпорації отримали з держбюджету необхідні кошти.

Світова економічна криза різко загострила монополістичну боротьбу за ринки та сфери впливу. Німеччина, яка в 1931 р. уклала угоду з Австрією про митний союз, розглядала його як перший крок до встановлення не тільки економічної, а й політичної гегемонії в Центральній та Південно-Східній Європі. Однак під тиском Франції, яку підтримали Англія та Італія, ця угода була розірвана. У свою чергу, Франція висунула "план Тардьє", який передбачав економічне об'єднання п'яти країн Дунайського басейну. Провідній країні "Малої Антанти" -- Чехословаччині -- відводилася головна роль в об'єднанні. Німеччина, використовуючи політичні суперечності між європейськими державами, перешкоджала створенню Дунайської федерації. Наприкінці 1933 - початку 1934 р. чехословацька промисловість стала поступово збільшувати випуск продукції. Однак новий, післякризовий економічний цикл виявився істотно деформованим. Криза перейшла в депресію, що тривала аж до весни 1936 р. Слідом за цим почалося економічне пожвавлення, яке не привело до нового підйому виробництва. В 1937 р. навіть при гонці озброєнь обсяг промислового виробництва Чехословаччини лише наблизився до докризового (96,3%). Не припинився аграрна криза. Чехословацький експорт становив тільки 40% від рівня 1929 р. У другій половині 1937 р. пожвавлення було перервано новою кризою надвиробництва.

Отже, економічна залежність Чехословаччини від іноземних держав спричинила поширення світової економічної кризи на цю державу. Зовнішньоекономічна залежність призвела до негативних наслідків в економіці та справила значний вплив й на суспільно-політичне становище Чехословаччини.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.240.31 (0.106 с.)