Лютнева 1917 року революція в Росії. Джерела та історіографія

проблеми. Историография Февральской революции 1917 г. достаточно обширна и может быть представлена двумя периодами. Первый период – март 1917-1991 г., события в котором рассматриваются в соответствии с марксистской методологией; второй период – с 1991 г. по настоящее время, когда произошло крушение СССР и развитие современной исторической науки, свободной от марксистско-лениской методологии.

К советским авторам относится меньшевик-эсер H. H. Суханов, доказываю-щий стихийность революции 1917 г. принижал роль большевиков и их дея-тельности П.Г. Курлов [9] подробно освещает последние дни царской власти. Работа является автобиографией, повествующей о жизни товарища министра внутренних дел (1909-1911 гг.), русского генерал-лейтенанта Курлова Павла Григорьевича. Работа П.Г. Курлова опубликована на основе берлинского издания 1923 г. Этот труд ценен тем, что автор – очевидец происходящих событий 1917 г., переживший отречение царя, его кончину, заключение в Петропавловской крепости, а впоследствии, ставшим эмигрантом. Его мнение сходится на том, что антиправительственные силы были застигнуты врасплох произошедшими событиями, будучи не в состоянии скоординировать свои действия [9].

Работа Л.Д. Троцкого [19] интересна тем, что автор не просто очевидец собы-тий, но и один из организаторов Октябрьской революции 1917 г., трансфор-мирующей Россию из монархии в республику. Его труд – это доказательство того, что Февральская революция была только оболочкой, за которой скрыва-лась Октябрьская революция. Первый том работы посвящен событиям до февраля 1917 г. и самим событиям Февральской революции, положение Ни-колая II и Александры Федоровны. Л.Д. Троцкий обращает внимание на социальные вопросы: пролетариат и крестьянство как движущие силы революции, настроение в массах [19]. Л.Д. Троцкий выступает с принципиально новой позиции, которая заключается во враждебной ленинизму оценке февральской революции 1917 г., резко отрицая факт союза рабочего класса и крестьянства.

М.Н. Покровский [14], A. Л. Сидоров [16], Э. Б. Генкина [4] доказали антина-учность антибольшевистских воззрений.

В 40 - середине 50-х гг. XX вв. история Февральской революции почти выпала из исследовательского поля историков. Анализу этого события уделялось не столь значительное внимание, так как Февральская революция толковалась лишь как пролог Октябрьской революции.

В 50-х – 60-х гг. XX в. активизировалась работа по изданию источников, вы-шли в свет несколько трудов. Монографии И.Н. Минца [10], Э.Н. Бурджалова [2] охватывали революционные события, произошедшие в 1917 г.

В целом, советская историография, основанная на марксистско-ленинской методологии, оценивала Февральскую революцию 1917 г. как буржуазно – демократическую и преувеличивала роль большевиков в революционных событиях февраля 1917 г [17]. Однако в советский период появлялись работы, которые шли в разрез со сформировавшейся методологией и выделявшиеся из общей массы трудов историков-марксистов [18].

Один из известнейших трудов Г.М. Каткова [8] посвящен как событиям 1917 г., так и предшествующим им. В работе Г.М. Катков проанализировал предре-волюционное политическое состояние России, проследил хронологию собы-тий в период Первой мировой войны, охарактеризовал политические партии в России, действующие в этот период времени. Г.М. Катков весьма подробно рассматривает связь революции с армией, с рабочим движением, германским вмешательством, что позволяет глубже оценить и осмыслить масштаб собы-тий февраля 1917 г [8]. Ценность работы Г.М. Каткова в том, что в труде ис-пользовал сведения эмигрантов и западных наблюдателей.

С.Г. Кара-Мурза [7] рассматривает государственную власть в советский пери-од, при этом подробно анализируя, как изменилась система институтов власти до образования Советов и Временного правительства, в частности, национально-государственное устройство после первой русской революции 1905-1907 гг. Причины революции в 1917 г. автор видит в лишении народных масс средств к жизни и, как результат, голод, болезни, эпидемии, преступное насилие. Его точка зрения довольно убедительна, если учесть, что положение народа в период Первой мировой войны заметно ухудшилось [7].

Особую роль среди работ, посвященных переломному событию в жизни Рос-сии – Февральской революции 1917 г., занимает работа А.Б. Николаева [13]. В очерках А.Б. Николаев рассказывает о той роли, которую сыграла IV Государственная дума в дни Февральской революции. Дума представлена здесь, как очаг революции и штаб восстания. Впервые столь подробно в отечественной историографии показано участие Государственной думы в разрешении важнейших вопросов революции - военного, продовольственного, охраны общественного порядка. А.Б. Николаев проводит мысль о том, что успех в разрешении этих вопросов был обеспечен политикой сотрудничества с Петроградским Советом рабочих и солдатских депутатов, которая проводилась думским руководством Есть сомнения по поводу объективности подобных умозаключений, так как и продовольственный, и военный вопросы остро стояли перед правящими кру-гами вплоть до прихода к власти большевиков. Решить данные вопросы, в особенности продовольственный, не могла и советская власть.

Многие исследователи посвящают статьи выявлению причин Февральской революции, итогам и значению ее для судеб России и мира в целом, анализи-руют происходящие события с точки зрения закономерности. Так, Г.З. Иоффе [6] пришел к выводу, что самодержавный режим «затрещал и зашатался» в период первой русской революции 1905-1907 гг. Сделанные властью уступки вряд ли могли решить сложившуюся ситуацию. Не отвечая конкретно на по-ставленные в названии работы вопросы, автор между тем дает возможность поразмыслить над вариантами возможных ответов [6].

В целом, причины революционного взрыва в феврале 1917 г. можно просле-дить не только предшествующей революции 1905-1907 гг., но также в неуме-лой политике Николая II, в тяготах Первой мировой войны.

Иоффе Г.З. приводит ряд доказательств виновности царя в случившихся со-бытиях февраля и октября 1917 г., [6] а именно: в ответной речи 17 января 1895 г. молодой царь назвал земцев людьми, увлекающимися бессмысленны-ми мечтаниями, реакцией на которую стала первая русская революция 1905-1907 гг.

Для определения значимости Февральской революции, как процесса транс-формации власти, большое значение имеет работа Р.А. Ромашова [15]. Рома-шов, Р.А. проводит анализ понятий «революция» и «государственный переворот», рассуждая, являлись ли события февраля 1917 г. революцией в полном смысле слова. Ромашов рассуждает о последствиях революции, и в первую очередь, о первом результате, которым явилось уничтожение «той силы, которая инициировала и осуществляла революционные преобразования» [15].

Р.А. Ромашов, рассуждая о революции, приводит доказательства существова-ния Российской империи как формы, а ее составляющие, как государства, фактически отсутствовали (император, отрекшийся от власти; армия, пренеб-регшая присягой и воспринявшая Приказ №1; бессильная правоохранительная система; Священный синод, равнодушно наблюдавший за крушением Царского дома) [15].

Затрагивает в статье Р.А. Ромашов и вопрос характера революции, т.е. была ли она буржуазно-демократической. Автор заявляет, что в отличие от запад-ных стран, где в качестве носителя революционного потенциала выступала национальная буржуазия, в России же революционной силой являлась интел-лигенция, а точнее, ее низший слой - разночинцы, т.е. буржуазная революция осуществлялась в России без участия буржуазии [15], таким образом противо-реча взглядам марксистских авторов.

Статья Ф.А. Гайды [3] позволяет понять суть и значение февральских событий 1917 г. Ф.А. Гайда прослеживает хронологию событий, начиная с 18 февраля 1917 г., заявляя о том, что именно с февраля начинается история современной России [3]. Последнее событие, на котором останавливает свое внимание Ф.А. Гайда – 2 марта, отречение Николая II от престола в пользу князя Михаила, передавшего власть Временному правительству, затем переходя к формированию Временного правительства во главе с князем Львовым, на смену которому в июле пришел социалист А.Ф. Керенский.

Задаваясь вопросом, был ли февраль 1917 г. неизбежен, Ф.А. Гайда склоняет-ся к мысли, что нет, вовсе не был неизбежен, т. к. крестьянский, рабочий и национальный вопросы, породившие первую русскую «бурю» 1905 года, по-сле нее уже не стояли так остро, как утверждала потом советская историогра-фия, в чем, безусловно, можно согласиться с автором.

Статья А.С. Алексеева [1] посвящена событиям февраля 1917 г. Говоря о при-чинах революции, А.С. Алексеев указывает на виновность власти, цитируя телеграмму левого кадета А.И. Шингарева к В.В. Шульгину: «Мы идем к пропасти, к революции! Поздно...» [1].

А.А. Алексеев прав, что основная причина революции февраля 1917 г., преж-де всего, в неумелой политике Николая II, которая привела к «развалу нацио-нального единства» [1, с. 22], означавшего пропасть между царствующей че-той и остальной Россией, а также в неправильном подборе чиновников, гото-вых в минуту опасности без раздумий пойти на устранения царской семьи [1, с. 22-24].

Статья С.Б. Глушаченко [5] посвящена анализу основных причин краха рус-ского самодержавия в XX в. Автор на основе историко-правового исследова-ния представляет события, способствующие смене государственности в стра-не [5, с. 29-31]. Причину февральских революционных событий 1917 г. автор видит, так же, как и Г. Ллойд Джордж в «… заговоре царицы и Распутина», а «помощь» им в этом оказали неспособные министры. Кроме того, С.Б. Глу-шаченко приводит мнение Дж. Мейвора и Б. Пейвора, которые говорят, что причина кроется в опасениях Николая II и плохих министрах [5].

С.А. Нефедов в работе [12] ставит вопрос о причинах социального взрыва в феврале 1917 г. Автор склоняется к точке зрения американского историка Л. Хеймсона, который объясняет истоки Февральской революции «… как след-ствие заговорщической деятельности масонов» [12, с. 112-123].

Таким образом, советская и российская историография заметно расходятся во мнении о причинах революции, о ее основных движущих силах и роли боль-шевиков в событиях февраля 1917 г.

Роль большевиков в происходящих событиях сильно преувеличена, принимая во внимание сведения В.И. Ленина, что он «не рассчитывает дожить до гря-дущей революции, но что ее увидит молодежь…» [11], узрев, в свою очередь, в революции «заговор англо-французских империалистов» [11].

Вопрос о причинах революции 1917 г. до сих пор остается дискуссионным. Авторы находят новые источники, подтверждающие и опровергающие вину царя, царицы, заговоров, некомпетентности министров, иностранной интер-венции и т.п.

 

56.Розробка нової економічної політики в радянській країні та її наслідки
Започаткована в роки війни політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління. Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з'їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо в Даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагатися переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсотків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяддю, відкиньте необґрунтовані мріяння і поверніться обличчям до економічних законів».
Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням антоновщини, махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 1921 р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн пудів зерна замість 180 млн пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики.
Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об'єктивних причин: 1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці; 2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини; 3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового^підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни; 4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.
Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.
Протягом 1921 —1922 pp. формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. її складовими були в політико-ідеологічній сфері — жорсткий однопартійний режим; в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія (мінімальний зв'язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об'єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку крупного індивідуального господарства на селі.
Головною особливістю запровадження НЕПу в Україні було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії - з 1922 року через голод 1921-1922 pp. Нова економічна політика, на відміну від старої - воєнного комунізму, - включала в себе елементи ринку. Це був єдиний шлях відродити зруйновану економіку.

Суть НЕПу складали:

· заміна на селі продрозверстки продподатком. Селяни продавали державі за низькими цінами частину продукції, а решту мали право продати на ринку;

· денаціоналізація (приватизація) середніх і дрібних підприємств; впровадження госпрозрахунку; «командні висоти» в економіці - важка промисловість, банки, транспорт, зовнішні торгівля – залишалися в руках держави; визнавалися такі форми власності, як приватна, орендна, кооперативна;

· введення у промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами;

· відновлення під контролем держави товарно-грошових відносин;

· введення стійкої грошової одиниці - червінця замість знецінених радянських грошових знаків.

Головним наслідком НЕПу було швидке відродження економіки. На 1926 р. було вироблено 68 % довоєнного видобутку вугілля, а в 1928 р. у вугільна промисловості України було перевершено довоєнний рівень виробництва. В цілому в 1925-1926 pp. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 90 % довоєнного рівня. Україна давала 23,8 % загальносоюзного виробництва. НЕП на практиці засвідчив свою життєздатність. Конкуренція між державним сектором (займав 86,4 % потужностей), кооперативним (7 %) та приватним (5,7 %) забезпечила високу ефективність виробництва. Дрібна промисловість майже вся була приватною.
Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової оди ниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний термін права експлуатації окремих державних об'єктів); відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом, не збиралася відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.
У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був вдвічі меншим, НІ)ІС розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції а ринку, організовуватися в кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю. Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу республіки, її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, водночас зумовлювало і посилення негативних чинників — спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Період непу не відзначався гармонійним розвитком. Навпаки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже кожен рік: фінансова криза 1922 p., криза збуту 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції 1925 р.
Запровадження НЕПу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам'яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927— 1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%.
Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто. Як і кожна перехідна модель, НЕП не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії. Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу виникли в,соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капітуляцію перед буржуазією». Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання «За що боролись?» починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши НЕП.
Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження НЕПу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років НЕПу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.
Політика непу була неоднозначно сприйнята деякими діячами компартії України, які виступили проти заміни продрозверстки продподатком. Але, незважаючи на це, нові віяння поширилися й на українських землях. В умовах непу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловостей, виробництво предметів споживання. Підсумки непу досить суперечливі та неоднозначні. Було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилася торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так само, як транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, були під контролем Держави. У державній власності залишались усі великі підприємства. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і практикою.
58. Англо-російська угода 1907 року.
На початку XX ст. серед провідних світових держав все виразніше позначалися контури військово-стратегічних союзів. Другорядні суперечності відходили на задній план і починали домінувати корінні інтереси і генеральні цілі. Так як головні світові події в той період безпосередньо замикалися на Парижу, Лондоні, Берліні, Петербургу, то відносини між цими чотирма країнами і визначали загальну політичну ситуацію. Всі інші країни або перебували в стані стійкої ізоляції (США), або замикалися у вузьких регіональних рамках (Японія), або в тій чи іншій мірі виступали «підспівувачами» солістів (Австро-Угорщина, Туреччина).

 

Неприязнь між Лондоном і Берліном не тільки не зменшувалася, а й набула непереборний характер. При наявності системи військово-стратегічних блоків - Троїстого союзу і Російсько-французького союзу - залишатися і далі в стані «блискучої самотності» Великобританії ставало все важче. Її острівне становище вже не гарантувало безпеку в разі військового зіткнення в Європі, а потужне нарощування озброєнь Німеччиною, в тому числі і створення сильного військово-морського флоту, робило географічні переваги примарними.

На початку століття Великобританії і Франції вдалося подолати існуючі розбіжності і укласти союзницьку угоду. Це відкривало можливість зблизити позиції між Лондоном і Петербургом, хоча подібного досягти було значно складніше, ніж між Лондоном і Парижем. Але в подібному розвитку були зацікавлені обидві сторони, і подолання старих антипатій і упереджень робилося для двох країн настійно необхідним. В 1906 р. почалися дипломатичні переговори між Росією і Великобританією з метою врегулювати найбільш гострі розбіжності між двома імперіями в Азії. Переговори тяглися рік, і навесні 1907 з'явилися повідомлення в пресі, що вони близькі до благополучного завершення. У Франції ця новина викликала радість, в Німеччині - розчарування і невдоволення.

Безпрецедентний договір між Росією і Великобританією було підписано 18 (31) серпня 1907. Епоха ворожого відчуження підходила до кінця. Дві країни вступали в нову смугу своїх відносин. Англія відмовлялася від прав на Тибет (формально перебував у складі Китаю, але фактично складався в повному підпорядкуванні у англійців). Обидві країни визнавали в цьому районі суверенітет Китаю. Росія відмовлялася від домагань на Афганістан; обидві держави зобов'язувалися поважати недоторканність і незалежність цієї держави. Третім важливим пунктом розмежування інтересів була Персія (Іран). Росія і Великобританія ділили цю країну на три сфери впливу. Одночасно Лондон і Петербург брали на себе зобов'язання гарантувати цілісність і недоторканність Персії.

До кінця 1907 вже цілком виразно окреслилася геополітична коаліція, що включала Францію, Росію і Англію, яка отримала назву «Троїстої згоди» («Антанта»). Хоча між Петербургом і Лондоном не було укладено військової конвенції, але досягнута домовленість зближувала позиції двох країн. Це особливо проявлялося в Європі, де їхні інтереси все ближче і ближче змикалися під загрозою німецького гегемонізму. В 1908 у відносинах між Лондоном і Петербургом відбулося ще одна важлива подія - з офіційним візитом до Росії прибув англійський король Едуард VII (син покійної королеви Вікторії). Це був перший візит англійського монарха в Росію (другий візит відбувся лише у 1994 р., коли Росію відвідала королева Єлизавета II).

Поїздка довго обговорювалася в Великобританії, і реакція на неї не була однозначною. Ліберальна громадська думка вважала подібний візит недоречним, оскільки, згідно незаперечному ліберальному канону, Росія перебувала «у владі деспотії» і «Його Величності» не варто ні в якій формі демонструвати свої симпатії. Ніхто не ставив під сумнів можливість підтримання родинних зв'язків між правлячими династіями. Вдовуюча російська імператриця Марія Федорівна доводилася сестрою англійській королеві Олександрі (дружині Едуарда VII), дружиною ж Миколи II була внучка королеви Вікторії, а сам російський цар був племінником короля. Але одна справа приватні, сімейні відносини і зовсім інша - міждержавні. Зрештою була винайдена така форма візиту, яку важко було заперечити. Зустріч між королем і царем відбулася в Ревелі (Таллінні). Точніше кажучи, не в самому місті, а на рейді ревельського порту, в територіальних водах Росії.

27 травня (8 червня) 1908 в акваторії ревельського порту з'явилася королівська яхта «Вікторія і Альберт» у супроводі військових кораблів, яку зустрічала російська військова ескадра. Після взаємних вітань королівське подружжя перейшла на борт царської яхти «Полярна Зірка», і Едуард VII відразу повідомив про присвоєння Миколі II звання адмірала англійського флоту. Незабаром почалися політичні переговори, що тривали два дні. Монархи вперше обговорювали можливість війни з Німеччиною. Англійці закликали царя зміцнити військові позиції і готуватися до майбутньої сутички. Але таку перспективу російська сторона не вважала єдино можливою - і в Росії були впевнені, що війни можна уникнути, вирішуючи виникаючі протиріччя дипломатичними засобами.

Укладаючи союзницьку угоду з Францією і договір з Англією, в Росії аж ніяк не схильні були демонструвати вороже ставлення до інших держав і насамперед до Німеччини. Відносини між Берліном і Петербургом залишалися в центрі уваги російської дипломатії, і все, що стосувалося цих відносин, було під невсипущим контролем царя. Потім, коли сталися і світова війна, і наступні соціальні потрясіння, і в Росії, і в Німеччині багато міркували про те, чому таки дві монархії, пов'язані спільністю історичної долі, родинно-династичними узами, тісними торговими контактами, опинилися по різні боки фронтової лінії. Тим більше що ніяких прямих суперечностей, територіальних претензій один до одного у них не було.

Ліберали в Росії ратували за тісні відносини з Англією і Францією, вважаючи, що в цьому запорука зміцнення і розвитку «парламентаризму» і «демократії», вбачаючи в будь-якому зближенні з Німеччиною лише «прояв реакційного курсу». У той же час консерватори обстоювали ідею союзу з Берліном, вважаючи, що саме таким шляхом можна зміцнити монархічну ідею і консервативні тенденції в Європі та в Росії. У цих твердженнях була своя правда. Тим складніше зрозуміти колізію, чому останні царі, будучи носіями консервативних уявлень, послідовно підтримували союз з республіканською Францією (імператорам при офіційних зустрічах та візитах доводилося з непокритою головою вислуховувати «Марсельєзу», що уособлювала революцію!), а пізніше докладали чимало зусиль для зближення з Великобританією, де влада монарха носила номінальний характер і де були дуже сильні антиросійські настрої.

Відповідь може бути тільки один - політична доцільність. Вона диктувала курс, що відповідає інтересам Російської імперії, як їх розуміли, формували і відстоювали в російських коридорах влади. Саме така політика змусила Росію виступити на підтримку Франції, коли в 80-і рр. XIX ст. німецький канцлер О. Бісмарк, не задоволений до кінця результатами франко-пруської війни 1870, виношував плани «добити споконвічного ворога Німеччини». Саме позиція Росії врятувала тоді Францію від нового, ще більш потужного удару східного сусіда, хоча між Росією і Францією в той період не було ніяких союзницьких угод.

Складний малюнок відносин між Росією і Німеччиною і в XIX ст., але особливо на початку XX ст., обумовлювався різними факторами. У створенні атмосфери спочатку відчуження, а потім погано прихованою ворожнечі і, нарешті, військового протистояння зіграли свою роль різні причини і одна з головних - особисті відносини між останнім царем і кайзером. Вільгельм II, ще до того, як став в 1888 королем Пруссії і імператором Німеччини, користувався незавидною репутацією у родичів. Бабуся, англійська королева Вікторія, ставилася до нього з погано прихованою антипатією. Його вважали бездушним, зайдиголовою, солдафоном, людиною, здатною на ницість. Коли восени 1918 р. в Німеччині відбулася революція і кайзер утік у Голландію, то на його батьківщині з'явилися твердження про те, що він «був психічно хворою людиною». Але подібне умовивід навряд чи відображало справжній стан речей.

Про особу «повелителя Німеччини» царі і їх найближче оточення прекрасно знали. І якщо Олександр III як людина більш різка не дуже приховував свою неприхильність до прусського родича (хоча йому доводилося з ним зустрічатися і навіть приймати один раз у себе вже як імператора), то Микола II дотримувався іншої лінії поведінки. У них була помітна різниця у віці: Вільгельм народився в 1859 р.., Микола - в 1868 Вони познайомилися ще тоді, коли на троні в Росії перебував Олександр III, а в Німеччині - Вільгельм I (дідусь Вільгельма II). Різниця в темпераменті і несхожість манер не зробили російського цесаревича і німецького принца друзями, але у них встановилися довірчі відносини, які зберігалися довгі роки. Вони писали один одному листи, значна частина яких була потім опублікована. За сходження на престол Миколи II німецький імператор намірився грати роль «старшого брата», захотів стати ментором при молодому російською царя. «Друг Віллі» регулярно кореспондувати «дорогому Ніки», використовував будь-який привід для особистої зустрічі і завжди давав поради, робив оцінки, пропонував рішення. Дратували сама манера спілкування, нав'язливо-повчальний тон його промов і послань і те, що він говорив і як.

 

Кайзер послідовно відстоював близьку і серцю російського царя ідею про необхідність тісних, дружніх відносин між Німеччиною і Росією. Миколу II не треба було в цьому переконувати. Але те, що конкретно пропонував «дорогий Віллі» для досягнення цієї, «життєво важливої мети», в більшості випадків не відповідало геополітичним пріоритетам, інтересам Росії. Для «істинного зближення», за задумом кайзера, Росія повинна була дезавуювати союз з Францією, відмовитися від всякого зближення з Англією і звернути головну увагу на Схід, в Азію, звідки Європі нібито загрожувала «жовта небезпека». Це був улюблений мотив Вільгельма II, який з його вуст звучав постійно. Правда, залишався «балканський вузол», де у Росії були давні інтереси, старі прихильності, споконвічні історичні цілі. На Балканах посилення позицій Росії протидіяла не тільки Туреччина (Оттоманська імперія), але й в не меншій мірі Австро-Угорщина, найближчий партнер і союзник Німеччини. Але поступитися тут нічим кайзер не бажав. Для Берліна найтісніший альянс з Віднем був наріжним каменем всієї зовнішньополітичної діяльності. Балканську тему німецький імператор намагався не розвивати в своїх переговорах і листуванні з царем, прекрасно знаючи, що вона для Росії є надзвичайно гострою і проблемною.

Хитрування німецького імператора не чинили істотного впливу на російський зовнішньополітичний курс, одним з найважливіших постулатів якого була підтримка, наскільки можливо, добросусідських відносин з Німеччиною. Але подібне було можливо лише при спільних зусиллях обох країн. У Берліні ж були твердо впевнені, що при збереженні союзницького договору з Францією Росія не може розраховувати на дружбу Німеччини. Суперечності між нею і Францією були нездоланні, так як стосувалися територіальної суперечки про райони Ельзасу та Лотарингії, відторгнутих від Франції під час франко-прусської війни. У Берліні вважали, що приналежність цих територій рейху не може підлягати жодним обговоренням, а Париж у самій категоричній формі вимагав повернення того, що було видобуто в результаті «військового насильства». У цьому були солідарні всі політичні партії і громадські сили Французької республіки.

Лише один раз, як здалося Вільгельму II, його безперестанні впливу на царя увінчалися успіхом і довгоочікувана мета - руйнування франко-російського союзу - близька до досягнення. Це відбулося в червні 1905, коли кайзер і цар підписали так званий Бьєркський договір. Загальна ситуація для Росії в той момент була несприятливою. Тільки недавно, в травні 1905, в морській битві при Цусіма російський флот був розбитий, і війна з Японією ставала безперспективною. Усередині країни з кожним днем зростали соціальні хвилювання. І на світовій дипломатичній сцені справи не були сприятливі. Франція уклала в 1904 договір з Англією і не надала ніякої практичної підтримки Росії під час далекосхідного кризи. Російська дипломатія втрачала грунт під ногами. В урядових колах Петербурга панувала безрадісна атмосфера. І в цих умовах цар погодився під час короткострокового відпочинку на яхті зустрітися з німецьким імператором, який прибув в Бьерке (близько Виборга) на своїй яхті «Гогенцоллерн».