Політичні партії в Хорватських, Сербських та Словенських землях

 

Сербія. Соціалістичні ідеї в Сербії мали міцні і давні традиції. Уже в 50-60-і рр. XIX ст. сербська учнівська молодь в Європі та Росії познайомилася з цими ідеями та почало їх широку пропаганду на батьківщині. Сербські соціалісти відразу ж активно включилися в політичне життя країни, пропонуючи для вирішення національних і державних завдань молодого князівства свою програму. Не менш сильно, ніж ідеї західноєвропейських соціалістів, на формування сербського соціалістичного течії вплинула російська революційна думка, і особливо народництво. Сербські соціалісти були членами російської секції I Інтернаціоналу. Різноманітні й глибокі були зв'язки сербських соціалістів з російської революційної еміграцією, особливо з колом П.Л. Лаврова і його газетою «Вперед!». Інтерес був взаємним, оскільки і для російських революціонерів ситуація на Балканах представлялася феноменом природного соціальної рівності і можливим полігоном для соціалістичної пропаганди і реалізації соціалістичних ідей.

 

Видатним діячем соціалістичної думки Сербії був Святозар Маркович (1846-1875). Під час навчання в Санкт-Петербурзі та Цюріху він долучився до кола прихильників ідей Чернишевського. Маркович стояв біля витоків сербської соціалістичної друку, його перу належить цілий ряд робіт, присвячених аналізу та критиці державної організації Сербії. Шляхом демократизації всіх органів влади, перш за все скупщини, і розширення місцевого самоврядування Маркович і його прихильники вважали можливим уникнути бюрократизації і класової диференціації сербського суспільства. Вони пропонували взяти за основу суспільного устрою існуючий в сербському селі колективний орган - Задруга (патріархальна сім'я) - фактично колективне господарство з розподілом праці та готового продукту. На основі задруги та місцевого общинного самоврядування передбачалося будувати народну державу, минаючи капіталістичний етап розвитку з усіма властивими йому вадами. Комуністичні ідеї К. Маркса сприймалися членами гуртка Марковича критично, з сумнівами щодо універсальності цієї теорії. Так, для аграрної Сербії ідея про необхідність опори на робочий клас представлялася їм нереальною; викликав заперечення з їхнього боку і економічний детермінізм марксизму. Набагато ближче були Марковичу ідеї російського народництва. Найважливішим положенням в теорії про народну сербську державу у Марковича була критика ідеї Великої Сербії, тобто об'єднання сербського народу під егідою князівства. Він висунув і почав розробляти ідею федерації південнослов'янських народів на засадах республіканської народної держави. Светозар Маркович помер від туберкульозу, не доживши й до 30 років. Його учні і послідовники очолили дві протилежні один одному ідейно-політичні течії.

 

Група на чолі з Перой Тодорович і Ніколою Пашічим стала на чолі Радикальної партії, наймасовішої і найвпливовішої політичної організації Сербії кінця XIX - початку XX ст. Димитріє Ценіч і його прихильники об'єдналися на платформі ідей соціалістів-революціонерів. Нечисленна група Ценіча не володіла серйозним політичним впливом, але вона була постійним опонентом радикалів, яких звинувачувала у відході від ідей соціалізму. Радикали і соціалісти-революціонери, вийшовши зі школи народницького соціалізму С. Марковича, співпадаючи в уявленнях про характер народного держави, розійшлися в думках про спосіб досягнення влади. Радикали були адептами ідеї створення широкої народної партії і легальних, парламентських форм боротьби. Соціалісти-революціонери закликали до соціального перевороту, здійснюваного за допомогою нечисленної, але згуртованої революційної організації.

 

Хоча розвиток соціалістичних ідей в Сербії не переривалося, все ж соціалісти кола Д. Ценіча не представляли сильного організованого руху.

 

Лише після кардинальних змін у житті країни, після травневого перевороту 1903 р., з'явилися умови для створення політичної організації соціалістів. У серпні 1903 р. була організована соціал-демократична партія Сербії на чолі з Димитріє Туцовичем. Її програма перегукувалася з аналогічними документами багатьох партій, що входили в II Інтернаціонал, і також базувалася на Ерфуртській програмі німецьких соціал-демократів. Партія налічувала близько 1 тис. членів й зуміла провести свого депутата в скупщину. Соціал-демократи Сербії активно співпрацювали з європейськими і особливо з російськими однодумцями. Найважливішим завданням вони вважали об'єднання зусиль соціал-демократії балканських країн. Сербська соціал-демократична партія стала ініціатором і організатором першої загальнобалканської конференції соціал-демократів в 1910 р. в Белграді, де була розроблена ідея створення союзу вільних балканських республік - Балканської федерації. Це вирішило б, на думку учасників конференції, як соціальні, так і національні проблеми на Балканах, поклало б край територіальним суперечкам в регіоні.

 

Соціал-демократія Сербії вела активну пропаганду серед нечисленного (не більше 50 тис. чоловік), тільки формуючого робочого класу Сербії. Робітники організації Сербії, оформилися в кінці XIX ст. в Робочий союз, в основному об'єднували дрібних ремісників, але вже в перше десятиріччя XX ст. були створені профспілки на промислових підприємствах країни. Партії належить заслуга у вдосконаленні трудового законодавства й у створенні профспілок. Вона успадкувала багаторічний досвід розвитку соціалістичної думки, послідовно відстоювала інтернаціональні принципи.

 

Хорватія. Політичне життя на всіх хорватських територіях значно активізувалася в останній чверті XIX ст. Це пов'язано з розвитком партійної боротьби, парламентськими ініціативами, посиленням протистояння центру і регіонів як в угорській, так і в австрійській частинах дуалістичної монархії.

 

В Хорватії і Славонії поряд з уже усталеними партіями народняків і правашів з'явилися нові сильні політичні організації, що відбрунькувалися від них. Зі складу Народної партії в 1873 р. вийшла Самостійна партія («самоставці»). Протести депутатів Сабору в 1880 р. викликало новий прояв процесу мадьяризації, що виразилося у вимозі Будапешта: всім чиновникам Угорського королівства (в тому числі і Хорватії) знати угорську мову, для вивчення якого були навіть відкриті безкоштовні курси. На знак незгоди зі стриманим ставленням Народної партії до цього питання з її лав вийшла група на чолі з І. Мразовічем, який заснував Незалежну народну партію. Її програма повторювала вимоги Народної партії 1872: ревізія хорвато-угорської Угоди, адміністративна цілісність і фінансова самостійність Триєдиного королівства, призначення бана без узгодження з угорським урядом. Фактично це означало субдуалізм, тобто повну самостійність Хорватії в складі Угорщини. Незабаром до цієї партії приєдналися Ф. Рачки та І. Штроссмаєр. Її друкований орган газета «Огляд» виступила і з пропагандою Югославістичних ідей, що викликало невдоволення правлячого режиму.

 

Партія права, очолювана Старчивічем, продовжувала в своїх виданнях як різку критику режиму Габсбургів, так і критику реформ Мажураніча. Після створення в 1878 р. незалежної сербської держави антисербська спрямованість виступів Старчивіча дещо знижується. Партія поступово набирає силу. Своєю відкритою критикою положення в селі, вимогами загального виборчого права і демократичних свобод вона набуває прихильників і стає все більш масовою. Зростання цієї популярності виявляється в тому, що якщо в 1878 р. вона мала двох депутатів в саборі, то в 1881 - вже 15, а в 1884 - 24. Однак після приходу до влади Куена-Хедерварі почалися гоніння на Партію права, це керівництво піддавалося тюремному ув'язнення, і поступово вона перетворюється в помірно-опозиційну.

 

На виборах 1887 вага опозиційної партії в умовах нового виборчого закону та режиму репресій програли. 1887 - 1895 рр. вважаються вершиною режиму Куен-Хедерварі.

 

Від Партії права в 1895 р. «відірвалася» партія крайнього націоналізму - Чиста партія права, назва якої означала: справжня, істинно вірна ідеям Старчевіча (який сам також увійшов в цю партію) і Кватерніка. Її очолив ідеолог крайнього хорватського націоналізму Йосип Франк (1844-1911), що похрестився у єврея, юрист за освітою. Він прийшов у Партію права в 1890 р., а вже в 1891 р. фактично її очолив. Партія вела активну антисербську і антисемітську пропаганду, закликала до погромів. Її політична програма передбачала реорганізацію імперії Габсбургів на основі триалізму, тобто виділення поряд з угорською та австрійською ще й південнослов'янської одиниці.

 

Після приєднання в 1881 р. хорвато-славонські частини Військової Межі сербо-хорватські відносини вступили в нову стадію. Сербські політичні партії в Хорватії (так для стислості будемо називати Громадянську Хорватію та Славонію і приєднаної до ННМ Військовий Кордон) розділилися. Програма Сербської самостійної партії в багатьох пунктах була солідарна з постулатами Незалежної народної партії, хоча і містила вимоги розширення автономних сербських прав. Разом з тим деякі кола сербської буржуазії шукали підтримки своїм автономістським прагненням у Сана Куен-Хедерварі. Він пішов назустріч вимогам зрівнювання вживання кирилиці і латиниці в службових документах, допомоги православним культурно-освітнім установам і бюджету. В результаті частина сербських лідерів долучилася до партії Куен-Хедерварі.

 

90-і рр. XIX ст. характеризуються кризою системи дуалізму. Посилюється прагнення до централізму в австрійській частині імперії, в угорських політичних колах також висловлюється невдоволення дуалізмом. Кінець 90-х рр. ознаменувався низкою гострих міжнаціональних конфліктів, у тому числі хорвато-сербських і хорвато-угорських. Хорватська патріотична молодь виступала з антиугорськими маніфестаціями під час відвідування Загреба імператором Францем Йосипом в 1895 р., а в 1903 р. антиугорські виступи прийняли загальнохорватський характер. Була задіяна армія, були жертви. Для заспокоєння краю Куен-Хсдсрварі був зміщений з поста бана. Але, демонструючи схвалення його політики, влада надала йому більш високу посаду прем'єр-міністра Угорського королівства.