Запровадження режиму ''санації'' в Польщі та його наслідки.

Перший етап політики «санації». На засіданні сейму та сенату 31 травня 1926 р. Ю. Пілсудського обрано президентом Польщі, але відмовився від посади. А президентом 1 червня обрано І. Мосьцицького (1876—1935), який обіймав цю посаду до 30 вересня 1939 р.

Гострота соціальних та національних суперечностей спонукала новий режим до підкорення своїм інтересам уже існуючих державно-політичних інституцій. Поправка до конституції від 2 серпня 1926 р. істотно обмежила права законодавчих органів, звільнивши уряд у ряді питань від парламентського контролю, різко розширивши права та повноваження президента. Президентові було надано право видавати укази, що мали силу закону. Виконавча влада в період «санації» завжди знаходила засоби, щоб, нехтуючи основними нормами парламентської демократії, нейтралізувати вплив парламентських партій.

Зміцненню позицій «санаційного» режиму сприяло пожвавлення економіки.

Досить гостра боротьба точилася в самому «санаційному» таборі, що призводило до швидкої зміни урядів.25 серпня 1930 р. посаду прем'єр-міністра обійняв сам Ю. Пілсудський. 29 серпня декретом президента парламент був розпущений і призначено нові вибори.

Були заарештовані, а потім ув'язнені до Брестської фортеці провідні діячі Центролева 84 колишніх депутати і сенатори, яких офіційно обвинуватили у скоєнні кримінальних та політичних злочинів

«Санація» в 30-х роках. Промислове виробництво в 1930 р. порівняно з 1929 р. скоротилося на 18%, а в 1935 р. — на 34 %. Кількість офіційно зареєстрованих безробітних зросла з 162 тис. чоловік (1928 р.) до 343 тис. (грудень 1933 р.), насправді ж їх було вдвоє більше. Національний доход зменшився з 26 млрд злотих (1929 р.) до І 12,5 млрд (1935 р.). Військові витрати становили 70 % бюджету. Не сприяли стабілізації становища в країні й постійні зміни в складі уряду.

 

В 1931 р. відбулися масові виступи робітників та селян проти соціальної політики уряду. Активно протидіяти курсу «санації» Стронніцтво людове (СЛ), у програмі якого обстоювалася парламентська демократія. Нова партія виступала за подальше створення самостійних землеробських господарств — індивідуальної власності селян. СЛ підкреслювало свою опозиційність щодо «санаційного» уряду, проводило селянські страйки та демонстрації. Лідерами партії були В. Вітос, М. Ратай, С. Миколайчик.

Конституція 23 квітня 1935 р. Відтепер президент обирався на сім років загальним голосуванням. Допускалася можливість висування на президентську посаду лише двох кандидатів.

Президент мав право призначати прем'єра, за його пропозиціями міністрів, скликати та розпускати сейм та сенат, виконував обов'язки головнокомандуючого збройними силами тощо. Після смерті Ю. Пілсудського «санація» залишилася без свого ідеолога. Однак у другій половині 30-х років склалася відносно сприятлива економічна кон'юнктура: пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало, успішно здійснювався чотирирічний інвестиційний план. За 1921—1939 рр. населення Польщі збільшилося з 27 до 35 млн чоловік.

Узагалі всьому «антисанаційному» колу політичних сил не вистачало ні енергії, ні згуртованості, ні бажання та вміння об'єднатися для протидії антидемократичним тенденціям у суспільному житті Польщі.

«Санаційні» правителі використали спільний з Німеччиною поділ Чехословаччини в 1938 р. та приєднання Тешинської Сілезії для розгортання національно-патріотичної кампанії, яку підтримали й ендеки, й прихильники «Фронту Моржа», й ППС. На хвилі успіху «санація» вирішила зміцнити свій режим шляхом проведення нових виборів у листопаді 1938 р. На цей раз у виборах взяло участь 67 % електорату, що, безумовно, було наслідком «тешинської перемоги».

 

Кривава неділя 9 січня 1905 р в Петербурзі. Революція в Росії 1905-1907 рр.

9 січня 1905 в Петербурзі відбулася багатотисячна хода робітників до Зимового палацу, що закінчилося трагічно. У центрі драми виявився уродженець Полтавської губернії священик Г.А. Гапон (1870 - 1906) організувавши й очоливши в 1904 цілком легальну громадську організацію «Збори російських фабрично-заводських робітників Санкт-Петербурга».Гапон пристрасно таврував хижаків-хазяїв, малював проникливі картини суспільної несправедливості, що викликало живий відгук у слухачів. «Батюшка» швидко уславився вболівальникам за «народну справу».

Важко точно встановити, коли саме виникла ідея йти до царя і просити у нього «правди і захисту», але вже в грудні 1904 вона широко обговорювалася на зборах. На початку січня 1905 на найбільшому підприємстві Петербурга - Путіловському заводі - спалахнув страйк, викликаний звільненням кількох робітників. Страйк почав швидко поширюватися і до нього стали приєднуватися робітники інших підприємств і районів. Робітники майже одноголосно прийняли рішення йти до царя з петицією. Проте з повним переліком самих вимог вони ознайомлені не були; ці вимоги були складені невеликою «групою уповноважених» під головуванням Гапона. Робочі лише знали, що йдуть до царя просити «допомоги трудовому люду». Тим часом поряд з економічними пунктами в петицію було внесено цілий ряд політичних вимог - скликання «народного представництва», повна політична свобода, «передача землі народу» та ін - зачіпала основи державного устрою і носила відверто провокаційний характер.

Провокація 9 січня 1905 в повній мірі вдалася.

Самого Миколи II в ці дні в Петербурзі не було. 8 січня ухвалили рішення ввести в столицю великі контингенти військ і блокувати центр міста. Але тисячі чоловік все-таки прорвалися до Зимового палацу. Була відкрита стрілянина і були численні жертви. Під час подій 9 січня було вбито 96 і поранено 333 людини. Вороги ж трону і династії у багато разів завищили кількість загиблих і говорили про «тисячі вбитих».

У вересні-жовтні 1905 Росію охопив майже загальний політичний страйк. Події почалися 19 вересня в Москві, коли друкарі оголосили страйк, висунувши економічні вимоги. Страйки стали оголошуватися в інших містах, а вимоги стали носити політичний характер.

Імператор дуже серйозно ставився до доводів і аргументів С.Ю. Вітте,що казав про необхідність реформ і 13 жовтня призначив його головою Ради міністрів.17 жовтня 1905 самодержець підписав маніфест «Про удосконалення державного порядку». Він містив обіцянки «дарувати народу непорушні основи громадянських свобод»: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зібрань, спілок; залучити до виборів у Державну думу всі верстви населення; визнати Думу законодавчим органом.

Жовтневий маніфест, як і припускав С.Ю. Вітте, вніс певне замішання в ряди опозиції, помірно-ліберальні представники якої прийшли до висновку, що боротьба з владою виграна.

Маніфест 17 жовтня не погасив революційної пожежі, яка досягла найвищого розмаху в листопаді-грудні 1905. Страйки, мітинги, маніфестації, погроми садиб, терористичні напади на посадових осіб, повстання в армії і на флоті в ці перші тижні «весни свободи» лише множилися. В середині грудня дійшло до збройного повстання в Москві.

Влада зробила неймовірні поступки, а результат вийшов зворотний очікуваному. Найбільш криваві події розгорнулися в середині грудня 1905 в Москві, де протягом декількох днів йшли справжні вуличні бої між лівими і військами.

Революція за своїм характером була буржуазно-демократичною. Вона завдала удар по самодержавству.

У селі встановилися відносини, більш супутні умов капіталістичного розвитку. Проте в головному аграрне питання так і не було вирішено: селяни не отримали землі.

Частина трудящих отримала виборчі права. Пролетаріат отримав можливість утворювати профспілки, за участь у страйках робочі більше не несли кримінальної відповідальності. Робочий день у багатьох випадках скоротився до 9-10 годин, а в деяких навіть до 8 годин.ї 4,3 мільйона страйкарів домоглися підвищення зарплати на 12 - 14%.

 

Польсько-радянська війна.

Більшовицько-польська війна - це війна між Польшею та Українською Народною Республікою з одного боку і Російською Федерацією та Українською Соціалістичною Радянською Республікою з другого у квітні - жовтні 1920 р.

Ю. Пілсудський та Польські правлячі кола мріяли відновити державу в кордонах Речі Посполитої XVIII ст. У 1919 р. Пілсудський зайняв основну частину Білорусі та українські землі по річки Збруч і Горинь. Уряд Радянської Росії безуспішно звертався до польського з пропозиціями мирного врегулювання питання про кордон.

Ленін запропонував спрямувати всю увагу на Західний фронт і перевести туди всі можливі сили із Сибіру та Уралу.

Ю. Пілсудський не став чекати і 25 квітня 1920 р. розпочав наступ.

Об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч, і за тиждень боїв вибивши червоноармійські підрозділи з Житомирщини, Бердичева, Козятина, 7 травня 1920 р. вступили в Київ.

Однак успішний наступ на Київ не викликав всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директори УНР С. Петлюра.

На світанку 7 червня 1920 р. рос. оволоділи Житомиром і Бердичевом.

12 червня Київ зайняли радянські війська.

Червневий наступ військ Південно-Західного фронту забезпечив перехід ініціативи до більшовиків.

Польський уряд звернувся за допомогою до країн Антанти. Запропонували встановлення так званої лінії Керзона.

Польське командування створило шестикратну перевагу сил у напрямі головного удару і 14 серпня перейшло в контрнаступ. Вже через 10 днів основну частину радянських військ було відкинуто за р. Буг. В останній декаді вересня фронт змову перемістився в район Житомира і Бердичева.

Воєнні дії на польсько-радянському фронті припинилися після укладення 9 листопада 1920 р. перемир’я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, які після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада 1920 р. були змушені відступити в Галичину.

Пізніше, 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею.

Згідно з його умовами: сторони зобов'язались припинити воєнні дії; анулювався Варшавський договір 1920 р. між Польшею і УНР; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські та західнобілоруські землі визнавалися за Польшею. 15 березня 1923 р. новий кордон по р. Збруч затвердила Рада послів у Парижі.

Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.