Основні види податків і механізм їх обчислення

У більшості країн основу податкових надходжень становлять прямі податки (США, Великобританія, Японія, Канада та ін.). Урівноважена структура податків у Німеччині та Італії (непрямі податки становлять відповідно 45,2 та 48,9 %). У Франції переважає непряме оподаткування.

Непрямі податки. Непрямі податки з’явилися наприкінці XVIII ст., коли розвиток податкових форм відбувався одночасно в двох напрямках – прямого й опосередкованого оподаткування.

Непрямі податки сплачує багато платників за місцем створення нової вартості, ці податки різняться простотою обчислення; широка база оподаткування сприяє зростанню доходів бюджету; вилучення податку на всіх етапах руху товарів забезпечує рівномірний розподіл податкового тягаря між усіма суб’єктами підприємницької діяльності; застосування нульової ставки на експортні товари сприяє збільшенню обсягу експорту та підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку.

Усі ці переваги непрямого оподаткування сприяли тому, що розвиток системи оподаткування здійснюється як оптимальне співвідношення прямих і непрямих податків залежно від економічних умов розвитку кожної держави.

Податок на додану вартість за своєю економічною суттю є універсальним акцизом, його починали застосовувати як податок з обороту. За умов ринку спрацьовує кумулятивний ефект, тобто на кожній стадії руху товарів нараховується податок.

Усе це зумовило пошук нових варіантів непрямого оподаткування, і в 70–80-х роках XX ст. було обґрунтовано доцільність оподаткування лише доданої вартості. Така система оподаткування зберігає переваги податку з обороту щодо оподаткування всіх етапів руху товарів, але водночас усуває його головну ваду – кумулятивний (каскадний) ефект.

Об’єктом оподаткування ПДВ є додана вартість, тобто вартість, створена на даному конкретному етапі руху товару. За економічною суттю доданою вартістю є частина валового внутрішнього продукту, створеного (виробленого) певною господарсь­кою одиницею.

Суб’єктами податку на додану вартість є фізичні та юридичні особи, які ведуть підприємницьку діяльність у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа.

На сьогодні податок на додану вартість набув широкого застосування. Він є важливою складовою податкових систем у понад 40 країнах світу, в тому числі в 17 європейських країнах. Ставки податку встановлюються в процентах, які коливаються від 12 % у Люксембурзі та Іспанії до 22 % у Данії і 25 % в Ірландії. Кількість ставок досить різна від однієї (в Данії) до семи (у Франції). Найнижча ставка – 2,1 % у Франції на продовольчі товари, і найвища – 33,3 % щодо товарів, які є предметами розкоші. Загалом є підстави для висновку, що досвід застосування ПДВ у країнах Європи підтверджує його життєздатність і успішне функціонування в ринкових системах.

Один із видів непрямого оподаткування – специфічні акцизи, які є найактивнішими інструментами державного регулювання кількісних параметрів споживання певного переліку товарів, тютюнових та горілчаних виробів, контролювання доходів монополістів при виробництві деяких товарів, захисту власних виробників та перерозподілу доходів споживачів при купівлі предметів розкоші (ювелірні вироби, дорогі автомобілі).

Специфічні акцизи в більшості країн мають назву «акцизного збору». Вони включаються в ціну товару й оплачуються покупцями, виробниками або імпортерами товарів. Податок нараховується один раз на визначеному законом етапі руху товару від виробництва до споживання.

Ставки акцизного збору, як правило, встановлюються в процентах до оптової ціни товару. Водночас останніми рока­ми спостерігається певна незручність щодо обчислення акцизу та неточності при визначенні величини податку. Тому дедалі більшого поширення набуває метод упровадження ставок у твердих сумах з одиниці товару. Це дає змогу ефективніше впливати на процес виробництва та реалізацію підакцизних товарів.

Світовий досвід застосування в оподаткуванні специфічних акцизів підтверджує, що треба дуже обережно підходити до визначення ставок акцизних зборів. Високі ставки зумовлюють зростання тіньового обороту, ухилення від оподаткування та появу великої кількості неякісної фальсифікованої продукції. Боротьба з цим явищем не дає позитивних результатів і, що найголовніше, потребує великих затрат із боку держави, які іноді перевищують доходи від акцизного збору.

Водночас треба зазначити, що в більшості країн світу після проведення податкових реформ у 70–80-х роках XX ст. частка специфічних акцизів у доходах бюджету зменшилася.

Це зумовлено тим, що стали поширюватися універсальні акцизи, збільшилася база оподаткування щодо особистого прибуткового податку, в податкових надходженнях швидкими темпами зростала частка податків на соціальне страхування.

Пряме особисте оподаткування. Зростання матеріального добробуту населення в другій половині XX ст. в більшості країн світу дало змогу зробити особисте оподаткування масовим. На сьогодні майже 80 % надходжень від прибуткового податку з громадян припадає на населення з трудовими доходами, основу яких становить заробітна плата. Протягом останніх 40 років є чіткою тенденція до зростання частки особистого прибуткового податку в доходах бюджетів усіх країн Європейського союзу. Особистий прибутковий податок становить від 5 до 27 % ВВП у країнах із розвинутою ринковою економікою.

Питома вага особистого прибуткового податку в заробітній платі робітників і службовців економічно розвинутих країн становить від 2 % у Японії до 36 % у Данії та Швеції. Причому є досить стійкою тенденція до зростання питомої ваги податку в заробітній платі зі збільшенням обсягів ВВП на душу населення.

У фінансовій літературі тривалий час дискутувалося питання про те, що високі податки із заробітної плати зменшують економічну заінтересованість у збільшенні заробітку. Це підтверджують численні опитування, проведені зарубіжними науковими центрами. Так, у Великобританії та ФРН більшість платників податку вважає за краще не збільшувати свій робочий день для додаткового заробітку при зростанні податкової ставки понад 30 %.

Усе це дало підстави, з огляду на кейнсіанські постулати, стверджувати, що особисте прибуткове оподаткування стало гальмом для економічного розвитку. Під такими гаслами й здійснювалися податкові реформи 70–80-х років у більшості європейських країн і в США. Організаційно ці реформи мали за мету універсалізацію і спрощення податкових систем, створення умов для обмеження ухилення від сплати податків, упорядкування й значне скорочення податкових пільг.

З погляду макроекономіки податкові реформи були спрямовані на зменшення обсягів перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою податкової системи, збільшення особистих нагромаджень громадян і використання їхніх заощаджень для економічного зростання.

Реформування прибуткового податку, який сплачують громадяни, проходило з використанням положень неокласичних концепцій, адже уряди більшості країн мали на меті нейтралізувати вплив податку на розвиток економіки. Це була протидія тому, що останніми десятиліттями обсяги особистого оподаткування збіль­шувалися як за рахунок збільшення кількості платників податків, так і завдяки підвищенню податкових ставок. Це зумовило застосування різноманітних пільг, як правило, до платників податку з високими доходами, що спотворювало регулятивні функції держави, негативно позначалося на споживанні.

Тому під час проведення податкових реформ спостерігається чітка тенденція до скорочення граничних ставок особистого прибуткового оподаткування. Найбільшою мірою це стосується США, де загальне скорочення штатних і місцевих податків становить 22 процентних пункти, у Великобританії – 20, Японії – 23, Австралії – 11. Найвищі ставки особистого прибуткового податку – у Швеції й Данії. Додамо, що на сьогодні у США податки в середньому становлять 25 % від доходу сім’ї.

У наукових колах Заходу не припиняються дискусії щодо доцільності принципу прогресивності оподаткування. Нині податкові системи країн Європи з розвинутою ринковою економікою будуються на відносно невеликій прогресії в оподаткуванні. Однаковою мірою це стосується і США.

Велика прогресія в оподаткуванні більшістю спеціалістів у цій сфері вважається недоцільною і такою, що негативно позначається на економічній активності. За останні десятиліття кількість ставок особистого прибуткового оподаткування скоротилася в країнах «великої сімки» майже вдвічі. Дуже суттєвим є зниження максимальної ставки. Так, у Великобританії вона знизилась з 83 до 40 % у 1990 р., що, як стверджують фахівці, стало основною причиною інвестиційної активності. В Японії максимальна ставка була знижена із 70 до 50 %, що теж було визнано японськими вченими податковою революцією.

Загалом можна дійти висновку, що розвиток особистого прибуткового оподаткування відбувається через його лібералізацію, стимулювання особистих заощаджень і споживання.

Податки на соціальне страхування. У другій половині XX ст. з’я­вився і став швидкими темпами розвиватися новий вид податків – так звані цільові податки для фінансування системи соціального страхування. Це пов’язано насамперед з тим, що в країнах з ринковою економікою підвищилась соціальна спрямованість їх розвитку, стало більше уваги приділятися соціальним гарантіям населенню з метою побудови моделі економіки суспільного добробуту.

Сьогодні так звані податки соціальної спрямованості мають досить високу питому вагу в ВВП і в загальній сумі податкових надходжень до бюджетів західних держав. Однак у деяких країнах податки на соціальне страхування невеликі (Данія, Фінляндія) – 1–3 % від ВВП. У цих країнах фінансування витрат на соціальне страхування, тобто виплата пенсій і допомоги, здійснюється за рахунок загальних податкових надходжень. Тому в них і ставки податків дещо вищі. Тенденція до зростання цільового оподаткування є досить помітною. У наукових колах Заходу дійшли висновку, що зростання обсягів виробництва валового внутрішнього продукту в країнах із ринковою економікою дає змогу збільшити витрати на соціальне страхування і значно підвищити добробут населення. Розвиток соціального страхування сприяє підвищенню продуктивності праці та створює фінансові передумови підвищення життєвого рівня народу, економічного зростання в державі.

Податок на соціальне страхування сплачують підприємці та працездатне населення. Причому підприємці вносять понад 60 % від загальної суми, що надходить до бюджету. У заробітній платі працюючих податок на соціальне страхування в країнах ЄС становить понад 12 %. Це досить істотне податкове навантаження на доходи працюючих, і тому постійно точиться боротьба за зменшення податкового тягаря. Учені-фінансисти здійснюють пошук гнучкішого й справедливішого оподаткування. Пропонується ввести неоподатковуваний мінімум, надання пільг під час оподаткування тощо.

Деякі вчені Західної Європи пропонують зовсім скасувати податок на соціальне страхування, збільшивши ставки наявних податків. На їх думку, податок на соціальне страхування збільшує вартість робочої сили, що спричиняє безробіття, а безробіття потребує додаткових коштів на виплату допомоги.

Широко дискутується також ідея створення системи фінансування соціального страхування, яка б стимулювала зайнятість. Тут основним аргументом є теза про те, що соціальне страхування поряд з освітою, безпекою, охороною здоров’я слід розглядати як об’єктивний елемент життя людини. Тож можна дійти висновку, що система соціального страхування має фінансуватися за рахунок загальної суми вилучених податків, а не за рахунок цільового податку. Це, звичайно, не дуже переконливі аргументи, які майже нічого не міняють у загальній системі оподаткування.

Заслуговує на увагу пропозиція голландських учених Л. Боша та Р. Ван Ден Ноорда, які замість податку на соціальне страхування пропонують ввести податок на чисту вартість, тобто на заробітну плату й прибуток підприємця. Це, на їхню думку, зменшує навантаження на фонд оплати праці, розширює податкову базу, робить податок нейтральнішим щодо зростання цін.

Пошук шляхів удосконалення вирахування й сплати податку на соціальне страхування актуальний і для України. В Україні цей податок має назву «відрахування до Пенсійного фонду», «відрахування до Фонду соціального страхування», які збільшують податкове навантаження на фонд оплати праці та зумовлюють усі, пов’язані з цим, негативні наслідки в економіці держави.

Місцеві податки. Місцеві податки поширилися у другій по­ловині XX ст. Це пов’язано з розвитком демократичних засад у суспільстві. Центральні органи влади як під тиском демократичних сил, так і з огляду на доцільність та ефективність вирішення низки питань економічного й соціального життя населення на місцевому рівні стали передавати й законодавчо закріплювати за місцевими органами влади функції державного управління. Це потребувало передання місцевим органам влади певних обсягів фінансових ресурсів для виконання цих функцій.

Усе це зумовило появу місцевих податків як найреальнішої форми мобілізації фінансових ресурсів на місцевому рівні. На сьогодні місцеві податки є важливою структурною ланкою податкових систем більшості країн. За їх допомогою мобілізуються кошти для фінансування соціально-культурних заходів, а також витрат, пов’язаних із розвитком місцевого господарства та інших заходів місцевого значення.

Місцеві податки запроваджуються законами держави, але відповідно до законодавства вони можуть вводитись постановами та рішеннями місцевих представницьких органів або місцевими адміністраціями залежно від того, які повноваження у сфері оподаткування надаються законодавством держави цим місцевим органам влади.

Місцеві податки сплачуються юридичними та фізичними особами, які одержують доходи, володіють майном на даній території або землею, здійснюють певний вид діяльності або використовують майно, що перебуває в розпорядженні місцевого самоврядування. Співвідношення між місцевими й державними податками в різних країнах складається по-різному. Це зумовлено рівнем розвитку місцевого самоврядування, економічним становищем у державі, традиціями суспільного життя. Так, якщо в Канаді налічується не більше десяти місцевих податків, то у Франції їх понад 50, в Італії більш як 70, у Бельгії – понад 100. Місцеві податки різноманітні – майнові, подушні, поземельні тощо.

Найпоширеніші майнові податки, де об’єктом оподаткування є вартість нерухомого майна – землі, житлових будинків, гаражів, худоби, машин, обладнання, акцій, державних облігацій. Майнові податки в більшості наукових джерел називають податками на власність. Майно, що оподатковується, має свою оцінку. Методи оцінки майна встановлюються місцевими органами влади. У більшості країн світу місцеві органи влади мають визначені законом широкі права щодо встановлення ставок місцевих податків, надання пільг.

У багатьох країнах, насамперед у США, Швейцарії, Швеції, ФРН, до місцевих належить місцевий особистий прибутковий податок. Він становить майже третину й більше доходів місцевих бюджетів. Цим податком оподатковується, як правило, заробітна плата. Причому місцевий прибутковий податок може справлятися й за наявності державного прибуткового податку. У ФРН до місцевих податків відносять промисловий, де об’єктом оподаткування є дохід від заняття промислом і капітал, тобто виробниче майно.

У деяких країнах, наприклад у Франції, до місцевих податків належать певні нетрадиційні форми оподаткування. Це податок на житло й податок на професію. Об’єктом оподаткування податку на житло є житлові приміщення, будинки, вілли, квартири, підсобні приміщення, гаражі. За цим податком є велика кількість пільг. Податок на професію сплачують юридичні й фізичні особи, що ведуть торговельно-промислову діяльність, а також особи вільних професій.

Досить поширеними є місцеві цільові податки – на збирання харчових відходів, прибирання вулиць, будівництво та ремонт доріг. Проте вони не мають істотного фіскального значення. У доходах бюджетів вони становлять не більш як 1–2 %. Є ще й певний перелік непрямих податків, найпоширеніші серед яких податки на тютюн, бензин, споживання електроенергії, газу, пива. У США вагоме місце посідає податок із продажу. Він забезпечує майже третину доходів місцевих бюджетів. Ставка цього податку становить 3–7,5 % від роздрібної ціни товарів.

Спеціальну групу становлять місцеві податки у вигляді надбавок до ставки державних податків. Ці податки вперше з’явились у Фран­ції у формі «додаткових сантимів», які додавалися до основної ставки державного податку й надходили до місцевого бюджету. Найпоширенішими є надбавки до податку на додану вартість, податку на прибуток корпорацій. З проведенням подат­кових реформ у 70–80-х роках кількість цих податків поступово зменшується.

До складу місцевих належать податки, які можна назвати різними зборами й надходженнями. Фіскальне значення цієї групи невелике. Вона включає податки на собак, верхових коней, видовища, балкони, полювання, на гувернанток, на проведення зборів, мітингів, збір за паркування автомобілів, суден, розміщення реклами тощо. У деяких країнах під час проведення податкових реформ більшість зазначених податків скасовується, особливо таких архаїчних, як податки на собак, полювання, балкони тощо.

Загалом можна дійти висновку, що еволюція місцевих податків пройшла певний шлях і на сьогодні вони є значним фінансовим підґрунтям для місцевого самоврядування. У податкових системах країн із ринковою економікою місцеві податки вдало доповнюють державні, є досить гнучкими за своєю суттю, сприяють розширенню загальної податкової бази та зменшенню податкового навантаження на платників.

Інші податки, в тому числі податок на прибуток корпорацій, майновий на спадщину та дарування мають другорядне значення.

У складі податкової системи України, як і в більшості зарубіжних країн, переважають прямі податки. Провідну роль у прямому оподаткуванні відіграє прибуткове оподаткування (податок на прибуток підприємств та прибутковий податок з доходів громадян). Серед непрямих податків домінуюча роль належить податку на додану вартість. Динаміка структури податкової системи свідчить про нестабільність податкової політики в Україні. Зміни, що відбувалися в податковій структурі України, виявилися неадекватними щодо умов перехідної економіки, створили значні податкові навантаження на суб’єктів господарювання, призвели до невиправданого вилучення обігових коштів підприємств, виникнення додаткової потреби у кредитних ресурсах. Негативно вплинули на результати господарської діяльності суб’єктів нарахування на фонд оплати праці.

Надмірна кількість податкових пільг зумовила необґрунтований перерозподіл валового внутрішнього продукту, створила неоднакові економічні умови для господарювання. Усе це призвело до виникнення значного неофіційного сектору економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень.

Удосконалення системи оподаткування можливе через поступове зниження податкового тягаря в процесі довгострокової поетапної податкової реформи. Основні відправні елементи цієї реформи знайшли своє відображення у проекті Податкового кодексу.

Організація оподаткування має значний вплив на суспільне життя. Податки в руках одних управлінців можуть бути знаряддям та інструментом стабілізації та економічного процвітання в державі, а в руках інших – засобом нестабільності та економічного саморуйнування.