Цивільний кодекс УРСР 1963 р.

Цивільний кодекс УРСР був прийнятий 18 липня 1963 і введено в дію з 1 січня 1964

Перед тим як дати загальну характеристику цього Кодексу, необхідно зробити застереження. Справа в тому, що до 1 січня 2004 р. він був діючим Цивільним кодексом України (з численними змінами і доповненнями). Оскільки його положення детально викладені у будь-якому підручнику з цивільного права України, виданим до цього часу, тут дана лише загальна характеристика його змісту і структури, а також динаміка окремих принципових рішень на момент прийняття нового ЦК України.

ЦК УРСР 1963 р. складався з преамбули і восьми розділів, що охоплюють 572 статті. Найменування розділів: I - Загальні положення; II - Право власності; III - Зобов'язальне право; IV - Авторське право; V - Право на відкриття; VI - Винахідницькі право; VII - Спадкове право; VIII - Правоздатність іноземців та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів та угод.

Якщо говорити про найбільш характерних моментах, що відрізняють цей кодекс від перш чинного ЦК УРСР 1922 р., то, перш за все, слід назвати такі риси:

1. за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пандектній системи. У ньому немає норм, що регулюють сімейні відносини, але передбачені розділи, присвячені авторському і винахідницькому праву;
2. розділ другий називається «Право власності», а не «Вещ-

ве право», як раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа речових прав. Серед видів власності не згадується приватна власність;

1. значно розширено перелік зобов'язань. Зокрема, з'явилися голови про постачання, контрактації, позику, підряд на капітальне будівництво, розрахункові і кредитні відносини, довічне утримання, рятування соціалістичного майна тощо;

1. відбувся перерозподіл матеріалу всередині розділів і між розділами. Так, норми про довіреність із зобов'язального права були перенесені до розділу «Загальні положення», порука - з договірних зобов'язань переведено в розділ 16, присвячений забезпеченню виконання зобов'язань. Туди ж потрапили норми про заставу, перебували, серед речових прав;
2. були оновлені, відредаговані і узгоджені положення низки статей ЦК. Крім того, всі вони, очевидно, по примі ру Німецького цивільного кодексу отримали найменування, які слід враховувати при тлумаченні відповідної норми.

Однак найбільш важливі зміни відбулися у змісті і спрямованості норм. Розглянемо основні з них, слідуючи за структурою Кодексу.

Перший розділ містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, здійсненні цивільних прав та їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреності, позовної давності.

У цьому розділі нарівні з лібералізацією зовнішньої деяких норм (наприклад, частковим закріпленням у ст. 4 принципу, відомого ще римському праву, - «дозволено все, що не заборонено законом»), були посилені засоби обмеження ініціативи і самостійності учасників цивільних правовідносин. Так, ст. 5 ЦК 1963 р. більш жорстко визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, якщо вони «здійснюються всупереч призначенням цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму». При цьому від фізичних осіб та організацій вимагалося не лише дотримання законів, а й повагу до «правилам соціалістичного співжиття і моральним принципам суспільства, яке будує комунізм».

Важливою новелою була ст. 7, що передбачає можливість цивільно-правового захисту честі та гідності фізичних осіб та організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин ЦК визнає фізичних осіб і організації - юридичних осіб. Держава спеціально не згадується серед суб'єктів цивільно-правових відносин, але такий його статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування та ін.)

ЦК 1963 р. більш повно і точно, ніж попередній кодекс, визначив поняття юридичної особи. Разом з тим, тут залишилося багато неясностей. Зокрема, не визначено співвідношення понять «організація», «підприємство», «установа», якими оперує законодавець. Немає і самого визначення цих категорій.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Значна частина їх розміщена в тих чи інших статтях розділу «Право власності». Натомість у «Загальних положеннях» значна увага приділена угодам. Більш докладно регламентована форма угод, а також підстави та наслідки визнання їх недійсними.

Крім того, розділ I доповнено положеннями про представництво і доручення.

Розділ «Право власності" характерний для «законодавства країни, яка побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства».

По-перше, право власності закріплено як єдине, офіційно визнане речове право. Хоча в літературі була висловлена ​​точка зору (А. В. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, підтримки в той час вона не отримала.

По-друге, у зв'язку з ліквідацією приватної власності, змінами економічного порядку, прийняттям нової Конституції СРСР, змінилася класифікація форм власності. Кодекс виходив з існування соціалістичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних і культурних потреб (ст.ст. 87, 88 ЦК).

Більш докладно, ніж раніше, регулювалися питання, пов'язані із здійсненням права спільної власності. Передбачено, що спільна власність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і спільної (без попереднього визначення часток, які, однак, допускаються однаковими).

Спеціальна глава (12) присвячена регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі і т.п.

Для захисту права власності передбачено, перш за все, віндикаційний позов. Тут привілеї держави за віндикації її майна були доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст. 146).

Норми зобов'язального права складають головну частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі і ЦК УРСР 1963 р., де зобов'язаннями присвячена 321 стаття з 572.

Розділ «Зобов'язальне право» складається з двох частин. У першій з них регулюються загальні положення зобов'язань - дано їх визначення, названі (в не дуже вдалою відсильний нормі - ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вказані вимоги до виконання зобов'язань і т.д.

Загалом, положення зобов'язального права досить традиційно. Найбільш важливими є новели щодо засобів забезпечення зобов'язань (виділених і об'єднаних в окремий розділ), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.

Якщо говорити про загальні тенденції, то потрібно вказати особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення, як штраф (неустойка). Тепер вона може бути не тільки договірної, а й випливати безпосередньо із закону (причому, сфера застосування останньої неухильно розширюється). Регулювання застави, навпаки, не дуже детально. Зокрема, не згадуються деякі види застави, що існували раніше (застава права забудови, застава права вимоги тощо), не йде мова про перезалог і т.п. З'явилося також новий засіб забезпечення зобов'язань - гарантія, яка є, по суті, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст. 196).

На відміну від ЦК УРСР 1922 р., де вина не фігурувала як умова відповідальності за порушення зобов'язань, ст. 209 ЦК УРСР 1963 р. встановлювала, що особа, що не виконало зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Таким чином, був закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками».

З численних можливих варіантів побудови системи зобов'язань законодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франції 1804 р.:

1. договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поставка, контрактація, майновий найм, найм житлового приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне будівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахункові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне зміст, спільна діяльність);
2. як би договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що виникають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);
3. зобов'язання з правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);
4. зобов'язання з як би правопорушень (внаслідок придбання або збереження майна без достатніх підстав).

Розділ IV - «Авторське право», як і два наступних - «Право на відкриття» і «Винахідницькі право», є новелами Цивільного кодексу. У ГК УРСР 1922 р. дані види відносин не згадувалися взагалі. Вони входили до сфери правового регулювання спеціального законодавства - Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. «Про авторське право», створеного на базі «Основ авторського права» - Закону СРСР від 11 травня 1928 Таке рішення було не дуже вдалим і при другій кодифікації цивільного законодавства становище виправили. При цьому принципові рішення зазначених актів значною мірою були перенесені в ЦК 1963 р. Це стосується визначення авторського права, його суб'єктів, обсягу їх прав, змісту авторських договорів і т.п.

Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо після приєднання СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право) багато з положень даного розділу стали істотно відрізнятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу.

Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.

Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: встановлення черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоємців однієї черги (ст.ст. 529, 530), визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст. 531, 532), розширення права розпорядження майном шляхом заповіту з обмеженням його лише правом на обов'язкову частку (ст. 535). Передбачено, що заповіт може бути в нотаріальній формі, однак, при цьому значно розширено коло випадків, коли прості письмові заповіти можуть бути прирівняні до нотаріально посвідчених (ст. 542). Серед заповідальних розпоряджень названі заповідальний відказ (легат) - ст. 538, подназначение спадкоємця (спадкова субституція) - ст. 536, покладання на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети - ст. 540, покладання на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного користування будинком - ст. 539.