ЗУ Про Захист персональних даних –01.06.2010

Цей Закон регулює правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв’язку з обробкою персональних даних.

Цей Закон поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.

 

Мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.

Обробка персональних даних здійснюється відкрито і прозоро із застосуванням засобів та у спосіб, що відповідають визначеним цілям такої обробки.

Забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також даних, що стосуються здоров’я, статевого життя, біометричних або генетичних даних.

Використання персональних даних передбачає будь-які дії володільця щодо обробки цих даних, дії щодо їх захисту, а також дії щодо надання часткового або повного права обробки персональних даних іншим суб'єктам відносин, пов'язаних із персональними даними, що здійснюються за згодою суб'єкта персональних даних чи відповідно до закону.

2. Використання персональних даних володільцем здійснюється у разі створення ним умов для захисту цих даних. Володільцю забороняється розголошувати відомості стосовно суб'єктів персональних даних, доступ до персональних даних яких надається іншим суб'єктам відносин, пов'язаних з такими даними.

Стаття 24. Забезпечення захисту персональних даних

1. Володільці, розпорядники персональних даних та треті особи зобов’язані забезпечити захист цих даних від випадкових втрати або знищення, від незаконної обробки, у тому числі незаконного знищення чи доступу до персональних даних.

2. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, а також у володільцях чи розпорядниках персональних даних, що здійснюють обробку персональних даних, яка підлягає повідомленню відповідно до цього Закону, створюється (визначається) структурний підрозділ або відповідальна особа, що організовує роботу, пов’язану із захистом персональних даних при їх обробці.

Інформація про зазначений структурний підрозділ або відповідальну особу повідомляється Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, який забезпечує її оприлюднення.

3. Структурний підрозділ або відповідальна особа, що організовує роботу, пов’язану із захистом персональних даних при їх обробці:

1) інформує та консультує володільця або розпорядника персональних даних з питань додержання законодавства про захист персональних даних;

2) взаємодіє з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та визначеними ним посадовими особами його секретаріату з питань запобігання та усунення порушень законодавства про захист персональних даних.

4. Фізичні особи - підприємці, у тому числі лікарі, які мають відповідну ліцензію, адвокати, нотаріуси особисто забезпечують захист персональних даних, якими вони володіють, згідно з вимогами закону.

Загальна характеристика речових прав

визначення речового права римські юристі та джерела не містили. Однак існувало посилання, що приватне право поділяється на право, що стосується речей і право, що стосується позовів. Перший «блок» відносин приватного права являв собою не еквівалент сучасного розуміння речового права, а охоплював всі норми, що регулюють майнові відносини, тобто майнове право. Згодом у складі норм майнового права було виокремлено дві групи правових норм: правові приписи, що забезпечували особам право використовувати в своїх інтересах деякі речі та норми права, що наділяли певних осіб правом вимоги від інших вчинення певних дій на їх користь. Джерела римського права першу групу визначали як право на речі (jura in re), а другу — як право на особистість (jura in persona). Згодом право на річ перетворилося на речове право, під яким розуміли сукупність правових норм, що встановлювали постійні та безпосередні правомочності окремих суб’єктів на свій розсуд використовувати повністю або частково будь-які речі.

Ще на ранніх стадіях розвитку римського права із речових прав сформувалося володіння, яке згодом породило право власності як найбільш абсолютне речове право та похідні від нього речові права на чуже майно, а саме: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право.

Таким чином, у Давньому Римі існували такі види речових прав: володіння, право власності та права на чужі речі.

 

Вчення про право власності

Пра́во вла́сності (в об'єктивному розумінні) — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані зволодінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

· Його зміст охоплює три правомочності;

· Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права;

· Об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації;

· Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму інтересі.

Субєкти права власності

 

До суб'єктів права власності в Україні належать: 1) український народ, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві "ради народних депутатів. Кожен громадянин як частина народу має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо іншого не передбачено законодавчими актами України;

3) юридичні особи — трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим;

6) територіальні громади;

7) іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

 

1. Об'єкти права власності.
2. Набуття та припинення права власності.
3. Право власності юридичних осіб.
4. Право власності держави.
5. Довірча власність.
6. Захист права власності.
7. Речові права на чуже майно.
8. Обмеження права власності. Поняття номінального власника.
9. 81.Загальна характеристика вчення про зобов'язання.
10. Поняття та правова природа зобов'язання в цивільному праві України.

 

 

54. Суб'єкти права власності.

Основні роботи:

1. Шевченко Я.М., Венецька, Кучеренко «Проблеми вдосконалення правового регулювання права приватної власності» К. 2002.

2. Яворськпа «Підстави виникнення права приватної власності громадян за цивільним законодавством». Львів 1997 рік.

3. Яворська О.С. «Правове регулювання відносин власності за цивільним законодавством України». К. 2008 рік.

Основний матеріал

До суб'єктів права власності в Україні належать: 1) український народ, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві "ради народних депутатів. Кожен громадянин як частина народу має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо іншого не передбачено законодавчими актами України;

3) юридичні особи — трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим;

6) територіальні громади;

7) іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Субєкти права – будь-які суб’єкти цивільних правовідносин. ЦК встановлює суб’єктів правовідносин: Д, ФО, ЮО і Тер г.

Однак, ст..324 ЦК визначає, суб’єкта який не є суб’єктом цивільних відносин – це УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД,

Проблема:

1) кого можна вважати українським народом;

2) яким чином можна реалізувати право власності українського народу.

За ЦК право власності українського народу реалізується через відповідні органи держави, однак державна власність реалізується також через державні органи. Тому постає питання: розмежування державної власності та права власності українського народу.

Луць: вступаючи у відносини власності, держава не втрачає свої ознаки суверена, тому можна сказати, що держава має певні переваги у відносинах права власності.

Саме за суб’єктами права власності на землю, виділяють форми власності на землю.

Форми власності на землю визначається об’єктом, суб’єктами (колом осіб, яким земельні д), способом здійснення суб’єктами своїх повноважень щодо власних земельних ділянок.

Неабияке значення має саме реальна можливість суб’єктів тієї чи іншої форми власності на землю здійснювати повноваження власника щодо об’єкта права власності.

У спец літературі висловлюється думка щодо недоцільності розподілу за формами. Кулинич – необхідна відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст та створення єдиного інституту права власності.

Враховуючи положення КУ ЗК, які визначають суб’єктів, традиційно виділяють форми – право власності:

- укр. народу, -право державної власності, -комун, -приватної.

Поза межами такої класиф-ції, знаходиться право власності на землю іноземних держав, та право колективної власності. За даними 2009 року у державній власності 48,7%, у приватній 51,2 %, у колективній – 0,1 %.

У юридичній літературі точаться дискусії щодо того, як народ може здійснювати своє право власності. Слушною здається думка, що це можливо як безпосередньо народом (наприклад, шляхом висловлювання волі на референдумі, що стосується питань власності на майно, що належить українському народу), так і опосередковано — через вищий представницький орган державної влади — Верховну Раду України.

Суб’єкти права власності: всі суб’єкти цивільного права, - ст. 2 ЦКУ: ФО, ЮО, держава, народ України, територіальних громади – самостійно або через своїх представників чи спеціально створені органи.

Проблематика:

1) український народ, як суб’єкт права власності, - ст. 324 ЦКУ. Український народ – це абстрактне поняття, а отже повноваження здійснюють органи державної влади і орги місцевого самоврядування. Існує проблема, що існує двоаспектний суб’єкт – ці органи і є власниками державної.

2) проблема такого суб’єкта, як держава (див. питання 76).

3) право власності на підприємство – за ГК воно є суб’єктом, а не об’єктом.

Деякі науковці вважають, що не можна зводити правомочності власників до 3-х правомочностей, оскільки на сьогоднішній день існують певні «нетрадиційні об’єкти», до яких не може бути застосована тріада правомочностей у чистому вигляді (наприклад: права власності на без документарні цінні папери, право на інформацію).

 

 

55. Об'єкти права власності.

Основні роботи:

1. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юридическая литература, 1974. + підручники

Основний матеріал.

Об’єкти права власності:

1) немає переліку об’єкті права власності і тому можна користуватися ст. 177 ЦКУ і необхідно виділити лише ті права, які мають речовий характер.

2) право ІВ: виникає на документи, і на результати: на об’єкти права ІВ.

3) майно: ст. 190 ЦКУ: право власності на підприємство (як об’єкт, як єдиний майновий комплекс), а в господарському праві, як суб’єкт господарських відносин.

Стаття 177 ЦКУ:

1. Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

1. Об'єктами цивільних прав є те, на що спрямовано права й обов'язки суб'єктів цивільних правовідносин. Коментована стаття містить перелік таких об'єктів: 1) речі, включаючи гроші і цінні папери, інше майно, майнові права; 2) результати робіт і послуги; 3) інформація; 4) результати інтелектуальної і творчої діяльності; 5) матеріальні та нематеріальні блага.

Аналіз наведеної статті показує, що законодавець включив у неї перелік лише основних об'єктів цивільних прав. Такий перелік варто визнати відкритим, оскільки в число об'єктів може бути включене і "інше майно", а також результати Інтелектуальної діяльності, не позначені прямо в зазначеній нормі.

Речі — це предмети матеріального зовнішнього світу, що перебувають у твердому, рідкому, газоподібному чи іншому фізичному стані. З цього погляду електрична і теплова енергія розглядаються ЦК як речі (див. ст. 714). Головним призначенням речей є задоволення потреб суб'єктів цивільних прав.

Залежно від виду цивільне законодавство визначає правовий режим різних речей — припустимі способи набуття прав на них, обсяг і зміст цих прав, а також зобов'язальних прав і обов'язків, межі їхнього здійснення і т. д.

У гл. 13 ЦК зазначені основні види речей, а саме: нерухомі та рухомі речі, речі подільні та неподільні, речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками, речі споживні та неспоживні, головна річ і приналежність, складні речі, продукція, плоди та доходи.

Крім уже вказаних видів речей побічно можна визначити ще декілька класифікацій, закріплених у ЦК.

Речі, створені працею людини, і речі, створені природою, тобто такі, що мають природне походження. Так залежно від походження речі ЦК визначає підстави набуття права власності, правову природу договору (предметом договору контрактації може бути тільки сільськогосподарська продукція, вирощена (зроблена) виробником, а договору постачання — будь-які товари), правила оборотоздатності (див. коментар до ст. 178).

ЦК розрізняє речі залежно від їх призначення і мети використання. Ці ознаки покладені ЦК у якості одного з критеріїв для розмежування договору роздрібної купівлі-продажу і постачання, а також умови застосування правил про відшкодування шкоди, заподіяної товарами неналежної якості, та в інших випадках.

Про гроші і валютні цінності як об'єкти цивільних прав (див. коментар до ст. 192, 193 ЦК).

Про цінні папери як об'єкти цивільних прав (див. коментар до гл. 14 ЦК).

Поряд з речами ЦК відносить до об'єктів цивільних прав результати виконання робіт і надання послуг. Під роботами розуміються дії, спрямовані на досягнення матеріального результату, що може полягати у створенні речі, її переробленні, обробленні чи іншій якісній зміні, наприклад ремонті. Причому результат роботи заздалегідь відомий і визначається особою, яка замовила їх виконання, а спосіб за загальним правилом визначається виконавцем.

Послуга на відміну від роботи являє собою дії чи діяльність, здійснювані за замовленням, що не мають матеріального результату (наприклад, діяльність зберігана, комісіонера, перевізника і т. ін.).

Слід мати на увазі, що деякі послуги можуть мати матеріальний результат, але цей результат невіддільний від самої дії чи діяльності.

Про інформацію як об'єкті цивільних прав (див. коментар до ст. 200 ЦК).

Про результати творчої та інтелектуальної діяльності (див. коментар до ст. 201 ЦК).

Про нематеріальні блага та їхній захист (див. коментар до кн. II ЦК).

НЕ ВСІ ОБЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ Є ОБЄКТАМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

ПРОБЛЕМА права власності підприємства:

- ст. 191 ЦКУ – підприємство є обєктом цивільних прав

ГК – це субєкт. На практиці підприємство виступає у більшості випадків як субєкт.

Ті, які не вилучені з цивільного обороту + обмеження цивільного обороту окремих об’єктів.

Постанова ВРУ «Про право власності на окремі види майна» від 17.06.92, два додатки: «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України», «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна» (отримання дозволу на набуття відповідного майна в компетентному органі, наприклад щодо вогнепальної зброї – органи внутрішніх справ, радіоактивні речовини і т.д.)

 

 

56. Набуття та припинення права власності.

Основні роботи:

1. Іванов А. Класифікація підстав набуття та припинення права власності, 2005

2. Харченко О.С. Підстави припинення права власності.

Основний матеріал

Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.

Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи.

До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі.

До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступницт-во, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Виготовлення або створення нової речі (виробництво) є основним первісним способом набуття права власності. При цьому способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту її створення.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).

За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна у разі, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною (ст. 331 ЦК України).

Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК України).

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість (п. 2 ст. 332 ЦК України).

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено законом або договором (п. З ст. 332 ЦК України). Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває, за її бажанням, особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду (п. 4 ст. 332 ЦК України).

Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором (п. 5 ст. 332 ЦК України).

Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

До первісних способів набуття права власності також належать визнання речі безхазяйною, знахідка, бездоглядні домашні тварини і скарб.

Безхазяйною вважається річ, яка не має власника або власник якої невідомий (ст. 335 ЦК України).

Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набу-вальною давністю, крім випадків, прямо передбачених ЦК України, а саме: набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, на знахідку, на бездоглядних домашніх тварин та скарб.

Одним із способів набуття права власності є набивальна давність.

Інститут набувальної давності є новелою нового ЦК України. На-бувальна давність пов'язана з фактами безтитульного володіння майном. Взагалі вирізняють титульне і безтитульне володіння майном. Титульне володіння — це володіння річчю, підставою якого служить будь-яка правова підстава або титул (наприклад, договір купівлі-продажу). Безтитульне володіння — це фактичне володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном.

Для набуття права власності за набувальною давністю потрібне дотримання певних умов, які торкаються добросовісності і строків володіння.

Стаття 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК України.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем) вона є.

Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації, а за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішенням суду.

За умов, передбачених ст. 336 ЦК України, особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Знахідка (ст. 337 ЦК України). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Бездоглядна домашня тварина (ст. 340 ЦК України). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

Відповідно до ст. 343 нового ЦК України скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

До похідних способів набуття права власності належать усі договори на відчуження майна: договори купівлі-продажу, поставки, Дарування, міни, позики та ін.

Відповідно до ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо майно не може бути витребуване у нього, відповідно до норм ст. 388 ЦК України.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15, а на рухоме майно — через 5 років з часу спливу позовної давності.

Відповідно до ч.1 ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

- Презумпція „правомірності набуття права власності”

(якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом – ч.2 ст. 328 ЦК).

Способи набуття права власності.

- Прийнято поділяти на первісні і похідні.

- В основу поділу в юридичній літературі покладаються різні критерії:

- за черговістю виникнення (вперше виникає чи вже існувало);

- в залежності від волі попереднього власнока (з його волі чи без такої);

- за правонаступництвом (з переходм прав та обов’язків чи без такого).

- До первісних способів набуття права власності належать:

набуття добросовісним набувачем права власності на майно відчужене особою, яка не мала на це права;

набуття права власності на новостворене майно;

набуття права власності на перероблену річ;

привласнення загальнодоступних дарів природи;

набуття права власності на безхазяйну річ;

набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;

набутя права власності на знахідку;

набуття права власності на бездоглядну домашню тварину;

набуття права власності на скарб;

набувальна давність.

- До похідних способів належать:

- набуття права власності на підставі цивільно-правовичх правочинів: - договір; - спадкування;

- набуття права власності у разі приватизації державного та комунального майна: - інші

Таким чином, підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;

в) знищення або викидання майна власником. Б. Не залежать від волі власника;

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;

в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

Харченко: У ЦК України (ст. 346) перераховані підстави припинення права власності, які передбачають припинення права власності як за волею, так і проти волі власника. На думку дисертантки така класифікація не є повною. Можуть мати місце й інші підстави припинення права власності, передбачені спеціальним законом (зокрема, Законом України „Про приватизацію державного майна”). За аналізом цієї статті зроблено висновок, що закріплений у ній перелік не є вичерпним, у зв’язку з чим пропонується виділяти й такі підстави припинення права власності, які настають помимо волі власника. Отже, для факту припинення права власності важливу роль відіграє сукупність таких компонентів як правомочності власника, особливості об’єкта власності (наприклад, обмеження чи вилучення його з цивільного обігу, віднесення до рухомого чи нерухомого майна тощо) та об’єктивні фактори, які можуть залежати від волі власника (наприклад, при відчуженні майна на підставі договору купівлі-продажу, споживанні його власником), можуть застосовуватися всупереч його волі (наприклад, при конфіскації об’єкта власності на підставі рішення суду, знищенні внаслідок стихійного лиха) а можуть здійснюватися помимо волі власника (наприклад, втрата речі (багажу, вантажу), що була передана особі на виконання умов договору (наприклад, перевезення, зберігання, прокату); припинення права на частку у спільному майні при неможливості (забороні) її виділення у натурі; припинення майнових прав інтелектуальної власності як з волі власника (шляхом їх відчуження) так і без його волі (закінчення строку дії патенту на винахід)).

З метою обґрунтування прийняття спеціального закону про націоналізацію проведено дослідження праць вчених та критичний аналіз законопроектів “Про порядок примусового відчуження об’єктів права приватної власності у власність держави (націоналізації)” й „Про порядок вилучення об’єктів права приватної власності у власність держави і власність територіальної громади (націоналізацію)”. Результатом стала низка рекомендацій до окремих статей законопроектів.

Стаття 346. Підстави припинення права власності

Коментована стаття встановлює перелік підстав припинення права власності, який не є вичерпним, оскільки законом можуть встановлюватися й інші підстави припинення права власності. Водночас ст. 41 Конституції України закріплює принцип непорушності права приватної власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Підставами припинення права власності є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує припинення права власності. За загальним правилом припинення права власності на певне майно у однієї особи водночас означає виникнення права власності на це ж майно у іншої особи (виняток — якщо майно повністю використовується власником або знищується). Підстави припинення права власності можуть бути як за волею власника, так і незалежно від його волі. При цьому підстави припинення права власності, які наступають незалежно від волі власника, можуть бути двох різновидів: 1) припинення права власності з об'єктивних причин (наприклад, загибель речі); 2) які наступають незалежно від волі власника та відбуваються внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). Аналізуючи зміст коментованої статті, можна дійти висновку, що всі підстави припинення права власності в залежності від характеру їх припинення можна поділити на:

добровільне припинення права власності, що відбувається за волею власника шляхом передачі майна іншим суб'єктам на підставі цивільних правочинів (договорів купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, ренти тощо), а також шляхом приватизації — передачі державного чи комунального майна у власність недержавним юри­дичним та фізичним особам. Відчуження власником свого майна полягає в тому, що власник шляхом волевиявлення реалізує своє право щодо розпорядження належною йому річчю, визначаючи її подальшу юридичну та фактичну долю. Волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ, є узгодженим з волевиявленням особи, якій зазначена річ передається у власність. Юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір, у зв'язку з цим відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, що пред'являються до вчинення правочинів. Слід зазначити, що вирішувати питання щодо фактичної та юридичної долі речі є однією з правомОчностей власника, що означає необмежену і виключну владу особи над річ­чю, яка водночас обмежується законом (див. коментар до ст. 319 ЦК). Таким чином, повне-та права власності може розглядатися лише як відносна, найбільша у порівнянні з іншими речовими правами, яка полягає в тому, що власник здійснює щодо свого майна будь-які де за своїм розсудом;

втрату права власності з незалежних від власника причин (див. коментар до статей 348, 349, 344 ЦК);

примусове позбавлення права власності поза волею власника, але на підставах і порядку, встановленому законом (див. коментар до статей 350, 352, 353, 354) тощо.

Новелою порівняно з ЦК УРСР 1963 р. є така підстава припинення права власності я: звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. Це має місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. Право власності припиняється в такому разі за рішенням суду в порядку, визначеному ЦПК України та ГПК України, а порядок примусового звернення стягнення на майно — Законом України «Про виконавче провадження».

Ч. 2 коментованої статті визначає, що право власності може бути припинено і в інших випадках, встановлених законом. У зв'язку з цим можна дійти висновку, що перелік підстав припинення прав власності не є вичерпним. Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку, що існують і інші підстави припинення права власності (зокрема, реприватизація, націоналізація та ін.). Порядок проведення приватизації регулюється спеціальним законодавством, до якого належать закони України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери» та інші. Крім того, відповідно до ст. З ЦК особа не може бути свавільно позбавлена права власності за підставами, не передбаченими Конституцією України або законом.