Право власності юридичних осіб.

Основні роботи:

1. Калаур Іван Романович ЦИВІЛЬНО–ПРАВОВИЙ ДОГОВІР ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Основний матеріал

Юридична особа в ринкових відносинах є суб’єктом права приватної власності. Вона є єдиним власником майна, переданого їй учасниками (засновниками), так само як і набутого за іншими підставами, що не заборонені законом. Реалізація цим учасником цивільних правовідносин правомочностей власника має певні особливості. Зокрема, правомочність володіння реалізується закріпленням майна юридичної особи на самостійному балансі, який виражає і певною мірою забезпечує майнову самостійність організації. Право користування для юридичної особи означає закріплену в законі можливість використовувати майно та вилучати з нього корисні властивості у процесі здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Можливість відкривати філії і представництва є одним із способів здійснення права користування, який притаманний лише юридичній особі та зумовлений особливостями її правосуб’єктності. Правомочність розпорядження для юридичної особи виражається в прийнятті її органами управління рішень, що є визначальними для долі майна організації. Компетенція органів управління щодо розпорядження майна закріплена в установчих документах юридичних осіб.

Водночас вигоду від ефективного здійснення вказаним суб’єктом права власності правомочностей володіння, користування та розпорядження отримує як організація в цілому, так і її засновники (учасники), а у випадку створення установи – треті особи (дестинатори).

Юридичні особи є суб’єктами права приватної власності (325 ЦК).

ЦК України не передбачає таких титулів, як повне господарське відання і оперативне управління. Натомість вони передбачені в ГК – щодо державних та комунальних підприємств.

Водночас у правозастосовчій практиці постала проблема: чи має місце право господарського відання у акціонерних товариств, створених державою, на майно, внесене до статутного капіталу таких товариств, чи це є правом власності.

Існують 2 протилежні підходи до вирішення питання щодо власника майна, яке передане державним акціонерним товариствам, 100 відсотків акцій яких належить державі.

Перший підхід полягає у повному поширенні загальних положень щодо юридичних осіб (і зокрема господарських товариств) на всі товариства, утворені за участю держави, та визнання усього майна, переданого до статутного капіталу господарського товариства, його приватною власністю (так званий цивілістичний підхід).

Основним законодавчим аргументом прихильників цього підходу є положення Цивільного та Господарського кодексів та Закону України "Про господарські товариства". А саме: відповідно до статті 115 ЦК господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Згідно зі статтею 85 ГК господарське товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства; доходів, одержаних від господарської діяльності товариства; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом. Аналогічні положення містить і стаття 12 Закону України "Про господарські товариства", згідно з якою товариство є власником: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Другий підхід базується на тому, що державні акціонерні товариства мають особливості в утворенні, які полягають в першу чергу у визначенні того, що майно, передане господарським товариствам, 100 відсотків статутного капіталу яких належить державі, має ознаки державного майна і відносно такого майна діють обмеження щодо вільного розпорядження, які передбачені для державного майна. У зв'язку з цим і передача такого майна в оренду також має відбуватися із дотриманням порядку, передбаченого положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Єдиним законодавчим актом, який на сьогодні чітко врегульовує питання правового статусу майна акціонерних товариств, єдиним засновником і учасником яких виступає держава, є Закон України "Про холдингові компанії в Україні". А саме, за пропозицією Президента України вказаний Закон було доповнено частиною 13 статті 6, згідно з якою пакети акцій (часток, паїв) або інше майно, передані до статутного фонду державної холдингової компанії (а такою є холдингова компанія, утворена у формі відкритого акціонерного товариства, не менш як 100 відсотків акцій якого належить державі), перебувають у державній власності і закріплюються за нею на праві господарського відання. (Роз’яснення Мін’юсту від 07.02.2011 «Деякі актуальні питання вдосконалення нормативно-правового регулювання оренди державного майна)

 

Право власності держави.

Основні роботи:

1. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. – М.-Л., 1948.

2. Корнеев С..М. Право государственной социалистической собственности в СССР. – М., 1964.

3. Пересунько С.І. Право державної власності в Україні (історія, сучасність, перспективи). – Кіровоград, 1998.

4. Право власності в Україні / За ред. О.В. Дзери та Н.С. Кузнєцовової. – К., 2000.

Основний матеріал

Згідно зі ст. 318 ЦК України держава визнається суб’єктом права власності, в т.ч. спільної. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ст. 326 ЦК України). Об’єкти права власності України становлять майнову основу реалізації державою своїх функцій.

Відповідно до ст. 178 ЦК України і ч. 5 ст. 141 ГК України у законах можуть встановлюватись види об’єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається або які можуть належати лише певним учасникам обороту, зокрема, лише державі. Так, згідно зі ст. 4 ЗУ “Про державний матеріальний резерв” запаси державного резерву незалежно від його місцезнаходження, а також підприємства, установи і організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву, і земельні ділянки, на яких вони розміщені, є державною власністю і не підлягають приватизації та іншим видам відчуження. На підставі ст. 9 ЗУ “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” ядерні матеріали є виключно державною власністю.

Виникнення прав власності у держави в ряді випадків відбувається на особливих підставах, не притаманних виникненню цих прав у інших учасників цивільних відносин. Відповідно до ст. 353 ЦК України на підставах та в порядку, встановлених законом, майно може бути примусово відчужене у власника за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості (реквізиція). Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. У власність держави переходить також конфісковане майно (ст. 354 ЦК України). Конфіскація як санкція за адміністративні правопорушення передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення, а за злочини – КК України.

Відповідно до ст. ст. 343, 352 ЦК України держава набуває право власності на пам’ятку історії та культури у разі виявлення її як скарбу, а також в разі викупу такої пам’ятки з ціллю забезпечення її збереження. Особливими підставами набуття державою прав власності є примусовий викуп тих чи інших об’єктів у передбачених законом випадках з мотивів суспільної необхідності. Об'єктом права державної власності стає також майно, створене на виконання умов концесійного договору з уповноваженим державним органом (ст. 20 ЗУ “Про концесії”).

Законодавство України встановлює також ряд особливостей реалізації та припинення прав власності держави. Це стосується, зокрема, заборони безоплатної передачі майна, закріпленого за державними підприємствами (ч. 5 ст. 141 ГК України), запровадження конкурентних засад відчуження основних засобів, що належать державі (ст. 75 ГК України), а також введеного мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків (ЗУ “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна”).

Особливими способами припинення права власності держави можна розглядати безоплатну передачу майна держави в комунальну власність (ЗУ „Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності”), а також приватизацію державного майна, що відбувається відповідно до ЗУ “Про приватизацію державного майна”, “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” тощо.

 

Довірча власність.

Основні роботи:

1. Майданик Р.А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві.

2. Фунтикова Н.В. Доверительное управление по российскому законодательству и доверительная собственность по англо-американскому праву: Дис. кандидата юридических наук.

3. Ковалев С.И. Доверительное управление имуществом в зарубежном и российском праве: Дис. к.ю.н.

4. Жданов А.А. Возникновение и развитие доверительной собственности в Англии и США: Дис.... к.ю.н

5. Венедіктова І.В. Договір довірчого управління майном як форма реалізації правового інституту довірчого управління майном в Україні: Дис... канд. юрид. Наук (12.00.03).

6. Ясус М.В. Доверительное управление и траст как правовые способы передачи имущества в управление: Дис. к.ю.н

Основний матеріал

Законом України від 19 червня 2003 р. N 980-IV ст. 316 ЦК була доповнена частиною другою, яка передбачає право довірчої власності як особливий вид права власності, яке може виникати безпосередньо на підставі закону або договору управління майном. Чинне законодавство поки що не містить норм, які б безпосередньо передбачали конкретні випадки виникнення права довірчої власності в силу вказівки закону. Виникнення права довірчої власності за договором управління майном та його зміст визначаються за правилами статей глави 70 "Управління майном" та окремими законами, зокрема "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".

 

Інститут довірчої власності є новим у цивільному праві України, а тому поки що немає усталених наукових поглядів у цивілістичній науці щодо його функціонування на практиці. Як відомо, довірча власність притаманна країнам англо-саксонської системи права в той же час як цивільне право України належить до системи континентального права Європи. Все це може викликати неоднозначні судження щодо правової природи права довірчої власності. Так, у науково-практичній літературі зазначалося, зокрема, що хоча законодавство і називає в ст. 1033 управителя довірчим власником, але він таким не стає і власником продовжує бути установник, який передає управителю не свої повноваження (вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації.

Така позиція має певне підгрунтя, адже важко віднайти аргументи для визнання повноцінності довірчої власності. Однак не можна недооцінювати і правовий статус довірчого власника, адже законом право довірчої власності беззастережно визнається особливим видом права власності, а управитель - хоч і довірчим, але все-таки власником. Якщо враховувати тимчасовий характер перебування майна в режимі права довірчої власності, то більш коректно розглядати довірчу власність як тимчасову "квазі" власність, а довірчого власника - тимчасовим власником з обмеженими договором або законом повноваженнями.

Право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - управителя), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом і договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюється зазвичай установником як первісним власником майна на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що мас власне майно).

Інститут довірчої власності регулюється в українському законодавстві одночасно і нормами речового права, і нормами зобов’язального права, що зумовлює невизначеність правової природи цього інституту. (стаття 316 міститься у книзі 3 «Право власності та інші речові права». У той же час стаття 1029 міститься у книзі 5 «Зобов’язальне право»).

Це власність на майнові цінності, право управляти якими власник (довіритель, засновник) передає іншій особі, яка називається довірчим власником. (Словопедія)

Отже, в Україні законодавчо закріплено два види довірчих відносин – відносини довірчого управління та відносини довірчої власності. У той же час лише відносини довірчої власності закріплені у Цивільному кодексі як основному акті цивільного законодавства України.

У Цивільному кодексі наявні суперечності щодо регулювання відносин довірчої власності. Так, стаття 316 міститься у книзі 3 «Право власності та інші речові права». У той же час стаття 1029 міститься у книзі 5 «Зобов’язальне право».

Отже, інститут довірчої власності регулюється в українському законодавстві одночасно і нормами речового права, і нормами зобов’язального права, що зумовлює невизначеність правової природи цього інституту.

Очевидною є також і наступна суперечність. Згідно зі статтею 1033 ЦК право довірчої власності виникає на підставі договору управління майном. Оскільки право довірчої власності є різновидом права власності (ч. 2 ст. 316), то можна зробити висновок, що на підставі договору управління майном може виникати право власності. Однак відповідно до іншого положення статті 1033 право власності не виникає на підставі договору управління майном.

Спробуємо дослідити точки зору науковців з приводу співвідношення концепцій довірчої власності та довірчого управління.

Н.Фунтікова у своїй дисертації зазначає, що довірча власність і довірче управління майном – різні інститути цивільного права чи різні правові форми оформлення схожих економічних інтересів

Одні й ті самі довірчі інтереси по різному оформляються з точки зору права: в англо-американському законодавстві за допомогою конструкції довірчої власності, а в романо-германські правовій системі за допомогою договору довірчого управління майном.

На думку С. Ковальова, оригінальність правової основи інституту довірчої власності робить практично неможливим його вихід за рамки власної правової системи (англосаксонської) без суттєвих трансформацій. Інститут довірчої власності виник у англосаксонській системі права, у зв’язку із властивим для неї уявленням про розщеплення права власності, що допускає одночасне визнання власниками одного і того ж майна різних суб’єктів, права яких ґрунтуються на різних джерелах права: загальному праві і праві Справедливості. Саме тому країни романо-германської правової сім’ї не можуть цілком використовувати інститут довірчої власності, оскільки їх право не визнає можливості розщеплення права власності. Не запозичуючи інститут довірчої власності повністю, в цих країнах на його основі було створено довірчі конструкції (так званий інститут довірчого управління), що дозволяють використовувати елементи довірчої власності без здійснення структурної перебудови самої романо-германської правової системи. Інститут довірчого управління близький до інституту довірчої власності за досягнутими цілями, але має іншу правову природу.

А. Жданов вважає, що тісний зв'язок довірчої власності з доктриною судового прецеденту показує, що повна рецепція довірчої власності в країнах, де основним джерелом права традиційно є закон, неможлива і не має сенсу

М. Ясус зауважує, що на відміну від англосаксонської системи права в континентальній системі права не може бути одночасно два власника однієї і тієї ж речі, за винятком належності майна на праві спільної власності двом чи кільком особам. Тому запозичення інституту довірчої власності в цілому навряд могло б бути обґрунтованим.

На думку І. Венедіктової, введення інституту довірчої власності в законодавство України є поспішним і невиправданим. Цілісний механізм дії довірчої власності в праві України не тільки не розроблений, а й в силу належності до континентальної правової системи неможливий для розробки.

І. Венедіктова критикує законодавче закріплення договору управління майном як форми реалізації інститутів довірчого управління майном і довірчої власності, які є між собою альтернативними, і введення одного виключає застосування другого в одній правовій системі.

Як бачимо, положення чинного законодавства України не відображають наведених вище наукових підходів. Так, незважаючи на те, що Україна є країною з континентальною правовою системою, в її законодавстві закріплений інститут довірчої власності, що є класичним інститутом англосаксонської правової системи. Більш того, в законодавстві України співіснують альтернативні за своєю природою інститути довірчої власності і довірчого управління, кожен з яких виникає на підставі одного і того ж виду договорів - договору управління майном.

Не можна не зауважити, що серед науковців існує й інша точка зору з приводу співвідношення концепцій довірчої власності і довірчого управління, яскравим представником якої є доктор юридичних наук Р. Майданик.

На його думку, в Україні, як і в інших країнах романо-германського права, все більш явною стає тенденція до «розщеплення» права власності на один і той самий об’єкт. Пояснюється це тим, що занадто жорстка і неповоротка конструкція «єдиного» права власності є певною мірою застарілою і не завжди адекватною сучасним відносинам власності (Майданик Р.А. Проблеми регулювання довірчих відносин у цивільному праві: Дис... д-ра юрид. наук (12.00.03) / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2003. – 511 с.).

На нашу думку, говорити про «розщеплення» права власності в Україні передчасно. Це пояснюється тим, що в Україні право власності все ще має абсолютний характер, тобто власникові протистоїть необмежена і безпосередньо невизначена кількість осіб, яким забороняється порушувати право власності та створювати перешкоди для його здійснення (Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (кер.авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред.. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Кн.. 1. – 736 с.).

Отже, в нормативно-правових актах України відбувається змішування поняття «довірчої власності» і «довірчого управління». Інститут довірчої власності, який невластивий для країн романо-германської правової системи, було помилково введено у законодавство України. З метою вирішення даної проблеми та подальшого вдосконалення правового регулювання довірчих відносин необхідно з чинного законодавства України вилучити інститут довірчої власності та замість нього впровадити інститут довірчого управління.

 

Захист права власності.

Основні роботи:

1. Дзера Ірина Олександрівна. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні

Основний матеріал

Види способів захисту права власності:

* речово-правові (захист абсолютного права)

* зобов’язально-правові (захист у договірних відносинах)

Більш детальна класифікація:

1. основні речово-правові способи: віндикаційний і негаторний позов;

2. допоміжні речово-правові: позови про визнання права власності і про виключення майна з опису;

3. зобов’язально-правові (в договірних і деліктних зобов’язаннях)

4. спеціальні способи захисту: визнання правочину недійсним, захист співвласника, захист прав власності безвісно відсутніх та оголошених померлими осіб.

Правова природа позову про виключення майна з опису неоднозначна, його розглядають як різновид: а) віндикаційного, б) негаторного позову, в) позову про визнання права власності.

Проблема: розмитість підстав для застосування захисту права власності:

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. (386 ЦК)

Це створює передумови для зловживання правом на захист

(!) Спеціальний спосіб захисту права спільної часткової власності: У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. (362 ЦК)

Практична проблема: суди не мають таких депозитних рахунків.

Визначено такі цивільно-правові способи захисту речових прав:

• речово-правові — ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов'язані із якимись конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (вилучення майна з опису), визнання недійсним правового акта, що порушує право власності тощо).

• зобов'язально-правові — ті, що є певними видами зобов'язань та спрямовані, переважно, не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання. Через це ми більше уваги приділимо саме речово-правовим способам захисту речових прав.

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний володілець), до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі.

Негаторний позов — це вимога власника чи титульного володільця, до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень з користування та розпорядження. Негаторний позов можливий лише у разі, якщо власник чи титульний володілець і третя особа не перебувають у зобов'язальних відносинах щодо спірної речі, а також якщо здійснене правопорушення не призвело до припинення суб'єктивного права власності чи іншого речового права.

До речових позовів належать:

• вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);

• вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

• вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на Договорах, але можуть ґрунтуватись і на позадоговірних зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів належать позови:

• про визнання правочинів недійсними;

• відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору;

• повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення);

• повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та ін.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві договорів (оренда, схов, застава).

Цивільний кодекс України передбачає також захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм, їм надається захист проти третіх осіб, які не є власниками майна або не мають права на володіння через інші законні підстави.

Будь-яке суб’єктивне право має реальне здійснення лише тоді, коли воно може бути захищене або самою особою, або дією компетентних органів та осіб.

Право на захист.

Проблема захисту цивільних прав у контексті змісту суб’єктивних цивільних прав розглядалася.

Суб’єктивні цивільні права – набір, сукупність можливостей:

* можливість уповноваженої особи здійснювати право власними діями;

* можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи (право на чужі дії). Притаманне для зобов’язальних відносин більшою мірою;

* можливість звернутися до компетентних та інших державних органів з метою захисту порушеного, оспорюваного права чи права, що не визнається (право на захист).

В.П. Грибанов «Пределы осуществления и защиты гражданских прав», 1979 год.

Аналіз чи право на захист – невірно зводити лише до права звернутися, процесуальне право – право на позов.

У матеріальному розумінні право на захист являє собою можливість застосування до порушника цивільного права заходів примусового впливу (Грибанов).

Зміст суб’єктивного права на захист:

* можливість управомоченої особи використовувати дозволені законом способи власного примусового впливу на правопорушника (захищати належне власними діями фактичного порядку – самозахист цивільних прав);

* можливість застосування безпосередньо самою управомоченою особою заходів оперативного впливу (оперативні санкції);

* можливість звернутися до компетентних державних чи інших органів з вимогою спонукати зобов’язану особу до певної поведінки.

Класифікація видів правоохоронних заходів:

* заходи фактичного характеру, що застосовуються самою управомоченою особою (вчинення дій в межах необхідної оборони, крайньої необхідності);

* правоохоронні заходи юридичного впливу, що є заходами юридичного впливу, але застосовується самою управомоченою особою (оперативні санкції);

* правоохоронні заходи державно-примусового характеру, застосування яких входить до компетенції відповідних органів (державних чи інших).

Цивільно-правові санкції як засоби цивільно-правової відповідальності:

* визнання права;

* поділ майна (можна сказати, що це санкція, але застосовується з метою захисту);

* повернення сторін у первісний стан.

Суб’єктивне право на захист – це юридично закріплена можливість управомоченої особи використовувати заходи правового характеру з метою поновлення порушеного права, а також припинення дій, що його порушують.

Зміст права на захист – комплекс норм цивільно-матеріального і цивільно-процесуального права, що встановлюють зміст правоохоронних заходів, підстав для їх застосування, коло суб’єктів, уповноважених на його застосування, процесуальний і процедурний порядок застосування цих заходів (процесуальна складова), матеріально-правові і процесуальні права суб’єктів, по відношенню до яких застосовуються ці заходи.

4. Форми захисту цивільних прав.

Форми захисту цивільних прав – процесуальний порядок захисту цивільних прав:

* юрисдикційні;

* неюрисдикційні.

Юрисдикційна форма захисту.

Передбачає можливість здійснення суб’єктивних цивільних прав шляхом звернення до уповноваженого державного чи іншого органу.

Включає:

1) захист порушеного права в судовому порядку;

2) захист в адміністративному порядку.

Неюрисдикційна форма захисту: захист цивільних прав самостійними діями через вчинення фактичних дій (самозахист) і застосування оперативних дій (оперативні санкції).

5. Поняття «самозахисту». Межі його здійснення.

Самозахист – цивільне право вчинення управомоченою особою незаборонених законом дій фактичного характеру, спрямованих на охорону його особистих або майнових прав та інтересів.

Це дії не лише у власному інтересі, але й для захисту дій третіх осіб.

Самозахист – це дії фактичного характеру. В літературі: не лише фактичні, але і будь-які інші односторонні дії, що допускаються законом з метою забезпечення цивільних прав.

Фактичні дії + оперативні санкції – висловлена позиції щодо самозахисту.

Межі самозахисту.

Застосування заходів самозахисту підпорядковується загальним нормам і принципам цивільного права. Не можна порушувати права і законні інтереси третіх осіб способом, небезпечним для оточуючих, заходами, що суперечать моральним засадам суспільства.

Способи самозахисту:

* необхідна оборона;

* крайня необхідність.

Ознаки заходів оперативного впливу:

* мають охоронний характер (правозахисний характер) – реакція на порушення права;

* односторонній характер: дії однієї особи;

* встановлюються певні гарантії адекватного застосування: застосовуються, якщо це передбачено законом чи договором, але не самочинно;

* за особою, чиї права порушено, є вибір: чи застосовувати оперативні санкції, чи звернутися до суду.

Види оперативних санкцій:

* пов’язані із виконанням зобов’язань за рахунок боржника;

* пов’язані із забезпеченням зустрічного виконання;

* дії, пов’язані із відмовою вчинити певні дії в інтересах належного контрагента.

 

 

Речові права на чуже майно.

Основні роботи:

1. Цюра В.В. Речові права на чуже майно: Навч. посіб.- К.: КНТ, 2006. – 135 с.

2. Цюра В.В. Деякі проблеми класифікації речових прав на чуже майно

Основний матеріал

Цюра В.В. поняття речових прав (речових прав на чуже майно) як визначених законом прав володіння та/або користування чужою річчю з певною метою, які обтяжують право власності на цю річ.

Кохановська:

* це речові права, абсолютні та виключні. Може бути припинені лише суб’єктом цих прав або на підставі закону; але не тим суб’єктом, право якого обмежується речовим правом;

* об’єктом є певна річ або майно, що належить іншому власнику. Можуть бути всі індивідуально визначені речі, які є об’єктом права власності;

* істотно обмежує право власності особи, яка є власником цієї речі або майна; право власності обмежується в тій частині, на яку встановлене речове право; власник речі не може припинити речове право або перешкоджати його здійсненню;

* б-я речове право за своїм змістом є обмеженим правом, воно не може замінити право власності. Суб’єкт речового права може користуватися або розпоряджатися річчю лише в межах, визначених цим правом;

* здійснення речового права не повинно шкодити праву власності, обмеженому цим правом;

* рп – право на тривалий строк;

* виникає у випадках, коли певна особа не може задовольнити свої потреби за рахунок використання власного майна.

Ознаки речових прав на чуже майно:

- Похідний характер (встановлюються на річ, яка вже перебуває у чиїсь власності)

- Обмежений зміст (порівняно з правом власності)

- Слідують за річчю

- Невідчужувані (але можливе успадковування)

- Довго тривалість або необмеженість у часі

- Абсолютний характер і захист (в т.ч. від власника)

- Переважають і обтяжують право власності

- Види і зміст цих прав визначаються законом

Речові права на чуже майно – права на речі, які полягають у можливості обмеженого використання в своїх інтересах речей, що є власністю інших осіб, без посередництва їх власників.

- Відповідно до ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільського-сподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

* Речові права на чуже майно характеризуються такими ознаками:

- Обмежений зміст речових прав на чуже майно. На відміну від права власності зміст речових прав на чуже майно може складати лише окремі правомочності власника (наприклад, право володіння, право користування тощо), або всі три його правомочності, однак, у неповному, обмеженому, обсязі.

- Зміст речових прав на чуже майно визначається виключно законом (Цивільним кодексом).

- Речові права на чуже майно обтяжують право власності. Із переходм права власності на річ від однієї особи до іншої, разом з правом власності до нового власника переходять також обмежені речові права на чуже майно.

- Права на чуже майно здійснюються без посередництва власника. Ці права мають самостійний характер і можуть здійснюватися їх суб’єктами самостійно, незалежно від волі власника.

- Права на чуже майно отримують такий же захист як і право власності як будь-яких інших осіб, так і від самого власника.

- Відповідно до ч.2 ст. 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. До інших речових прав на чуже майно у законодавстві України та в літературі з Цивільного права відносять: право господарського відання, право оперативного управління, право оперативного використання, право застави, право притримання тощо.

2. - Відповідно до ч.1 ст. 397 ЦК України право володіння чужим майном – це речове право особи, яка фактично тримає у себе майно, що належить на праві власності іншій особі.

- Суть права володіння полягає у тому, що особа, яка фактично утримує у себе чужу річ не її власником, однак ставиться до неї як до своєї, і вважає, що їй належить можливість здійснювати усі правомочності власника.

- Право володіння чужим майном характеризується двома критеріями:

1) об’єктивним; 2) суб’єктивним.

- Об’єктивний критерій права володіння полягає у тому, що річ фактично перебуває у володінні, тобто, утримується володільцем.

- Суб’єктивний критерій полягає у тому, що особа, яка фактично утримує чужу річ ставиться до неї як до своєї, вважаючи себе законним володільцем.

- Залежності від правомірності виникнення володіння, воно поділяється на:

1. Законне; 2. Незаконне.

- Законним вважається володіння, яке виникло з підстав передбачених актами законодавства. Законним володільцем вважається власник майна, наймач за договором майнового найму, зберігач за договором зберігання, спадкоємець тощо.

- Незаконним є володіння, яке виникло з підстав, що суперечать закону. Незаконним володільцем вважається володілець, який набув майно з порушенням порядку, встановленого законом, або придбав річ в особи, яка не мала права його передавати. Прикладами незаконного володільця можуть бути особи, які викрали річ чи здобули її іншим неправомірним способом, осбо, які придбали річ не у власника або особи, яка булла уповноважена власником на передачу речі, давнісний володілець тощо.

- Залежно від суб’єктивного ставлення володільця до набуття права володіння, незаконне володіння в свою чергу поділяється на:

1. Добросовісне; 2. Недобросовісне.

- Добросовісним вважається таке незаконне володіння, при якому володілець не знав і не міг знати, що набуває чуже майно незаконно.

- Недобросовісним є володіння, при якому володілець знав або міг знати, що набув чуже майно незаконно.

Стаття 400 ЦК України покладає на недобросовісного володільця обов’язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є законним володільцем.

- Цивільний кодекс України (ч.3 ст. 397) встановлює презумпцію «законності володіння». Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

 

- В науці цивільного права існує дві концепції щодо правової природи володіння чужим майном:

1. Володіння чужим майном розглядається як фактичний стан (фактичне володіння), яке не є правом, оскільки існує незалежно від правових підстав.

2. Володіння чужим майном розглядається як одне із речових прав, оскільки в його основу покладено презумпцію «закнності будь-якого володіння».

- В Цивільному кодексі України втілено другу концепцію. Будь-яке володіння є правом незалежно від підстав виникнення, оскільки вважається правомірним якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

- У ст. 398 ЦК України міститься перелік підстав виникнення права володіння, який не є вичерпним. До них належать:

1) цивільно-правовий правочин, зокрема, договір (майнового найму, зберігання перевезення тощо);

2) акт управління (постанова державного виконавця про передання арештованого майна на зберігання іншій особі);

3) юридичний вчинок (знахідка, виявлення скарбу тощо).