У юридичній літературі по-різному визначається поняття «аліментне зобов'язання». Є. М. Ворожейкін узагалі розуміє під аліментами будь-яку допомогу одного члена сім'ї іншому.

На відміну від Є.М.Ворожейкіна, такі дослідники, як О.С. Йоффе, М.Г. Масевич, Т.А. Фадєєва та інші, розглядають аліментне зобов'язання як наслідок порушення нормальних сімейних відносин і пов'язують його існування з судовим рішенням, коли добровільно утримання не надається. Ми приєднуємося до тих учених, котрі розуміють аліментне зобов'язання як правовідношення, у якому одна сторона зобов'язана утримувати іншу за наявності умов, передбачених законом, і не включають судові рішення до фактичного складу, що у більшості випадків є підставою виникнення аліментного зобов'язання, порушення нормальних сімейних зв'язків (Л.І. Пацева, О.Й. Пергамент, А.М. Рабець, З.В. Ромовська, В.І. Рясенцев, Н.А. Шишигіна та інші).

Слід зазначити, що законодавець не розрізняє поняття «утримання» та «аліменти», уживаючи їх як синоніми (ст.ст. 75, 78 СКУ). Ми розглядаємо аліменти як матеріальну допомогу, що надається в силу закону подружжю, дітям, родичам, своякам, фактичним вихователям (вихованцям). Ця допомога може надаватись як у добровільному, так і в примусовому порядку. Як підкреслює Н.А. Шишигіна, рішення суду про присудження аліментів не слід включати до складу правопороджуючих фактів, тому що воно спрямоване на захист уже існуючого суб'єктивного права.

Отже, аліментні відносини можна визначити як відносини, що виникають на підставі передбачених у законі юридичних фактів, у яких одна сторона зобов'язана утримувати іншу сторону – дружину (чоловіка), жінку (чоловіка) за умови тривалого спільного проживання без реєстрації шлюбу, родича або свояка певного ступеня спорідненості чи свояцтва, особу, яка взяла у свою сім'ю дитину, що є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, вихованця, а останні вправі вимагати виконання даного обов'язку.

З прийняттям нового кодексу безумовно був здійснений якісно новий прогресивний крок в сімейному законодавстві, але Сімейний кодекс все ж містить в собі певні проблемні моменти на деякі з них варто звернути увагу.

Аліментні правовідносини є особливим видом правовідносин, що суттєво відрізняються від цивільно-правових і регулюються сімейним правом як самостійною галуззю права.

Аліментні зобов'язання подружжя, батьків, інших членів сім'ї та родичів виникають на підставі фактичного складу, тим часом як спорідненість є єдиною підставою виникнення аліментних правовідносин між батьками та їх неповнолітніми дітьми.

Можна виділити:

 аліментні зобов’язання подружжя;

 аліментні зобов’язання батьків та дітей;

 аліментні зобов’язання інших родичів;

 аліментні зобов’язання фактичних вихователів (вихованців).

В Конституції України закріплено, що батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття, аналогічна норма закріплена в Сімейному кодексі України. Слід зрозуміти, що законодавець даним положенням лише закріплює моральний обов’язок батьків щодо догляду за дітьми, який в першу чергу має випливати не із закону, а із самої свідомості останніх, можна навіть говорити, що обов’язок доглядати за дитиною має інстинктивну природу. Зазвичай догляд за дитиною покладається на обох батьків в рамках існування їхньої сім’ї. В такому випадку вони добровільно доглядають за своїми дітьми керуючись принципами моралі, що закладені в їхній індивідуальній свідомості.

Однак досить часто шлюби розриваються і один з батьків (в 99% це батько) відмовляється добровільно утримувати дитину, забезпечувати її матеріально. Тому держава, за заявою того з ким проживає дитина, зобов’язує іншого сплачувати кошти на її утримання. Дані кошти в свою чергу й отримали назву аліменти.

Таким чином держава реалізує законодавчо закріплений обов’язок утримувати дитину, що ґрунтується на моральних засадах суспільства, бо очевидним є те, що в свідомості особи, яка ухиляється від цього, даний обов’язок вже відсутній.

Слід зазначити, що законодавець дає визначення аліментів, як коштів на утримання дитини, які присуджуються за рішенням суду у частці від доходу її матері, батька та (або) у твердій грошовій сумі.

Під аліментами слід розглядати всяку матеріальну допомогу, що в силу закону одному з подружжя, родичам, фактичному вихователю (вихованцю).

Рішення суду про присудження аліментів не слід включати до складу правопороджуючих фактів, оскільки воно спрямоване на захист уже існуючого суб'єктивного права.

Також аліментні правовідносини характеризуються певними особливостями:

по-перше, підстави їх виникнення визначені лише законом. Сторони не вправі відмовитись від виконання обов'язку сплачувати аліменти за наявності законних підстав для цього (наприклад, кровне споріднення, непрацездатність, потреба в матеріальній допомозі). Виняток становить випадок, передбачений ст. 188 СК України.

 по-друге, аліментні зобов'язання є безоплатними, тобто вони не можуть бути витребувані назад, навіть якщо стягнуті помилково, за винятком випадків, коли їх стягнення було засноване на неправдивих відомостях.

 по-третє, аліментні зобов'язання мають особистий характер, їх сплачують особи, на яких вказує закон. Покладання обов'язку утримання на інших осіб не допускається.

Одним із найголовніших та найважливіших обов’язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів нашого суспільства, а й чинного законодавства, є виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання. Так, Сімейний кодекс України містить положення, за яким аліменти, одержані на дитину, визначаються власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачуються, однак, на нього також покладається і обов’язок використовувати їх за цільовим призначенням. Встановлюється і те, що дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані на її утримання, а в разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти переходять до її власності.

Сімейне законодавство України також надає неповнолітній дитині право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до ЦК України, тобто за згодою її законних представників. Слід додати, що попередній Кодекс про шлюб та сім’ю взагалі не встановлював режиму власності аліментів. З огляду на дану тематику новий Сімейний кодекс докорінно відрізняється від Кодексу про шлюб та сім’ю 1969 р. (далі – КпШС), оскільки попередній уже не відповідав ні вимогам часу, ні законодавству, що з’явилося після отримання Україною незалежності. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. № 2947–ІІІ (далі – СК України) ознаменувався низкою законодавчих новел. Скажімо, призначенню та сплаті аліментів на утримання дітей присвячений цілий розділ СК України, який має назву «Обов’язок матері, батька утримувати дитину та його виконання» (глава 15 СК України). Обов'язок батьків утримувати неповнолітніх дочку, сина та його виконання передбачено главою 16 СК України. Наступна 17 глава СК України закріплює зворотній обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

За загальним правилом зазначений обов’язок виникає у батьків із моменту народження дитини й припиняється у випадку досягнення дитиною повноліття або в разі смерті батьків чи дитини. При цьому в разі смерті одного з батьків до спадкоємців ні за законом, ні за заповітом аліментний обов’язок перейти не може. За даними Міністерства юстиції, на такі рішення припадає понад 90% навмисної непокори суду. На другому місці – приховування майна (2,5%), на третьому – опір держвиконавцям (1% від загальної кількості). І це при тому, що однією з проблем у «аліментній» сфері і дотепер лишається рідке звернення за судово-прокурорським захистом своїх прав.

Майже всі злісні неплатники не мають постійного місця роботи і, відповідно, реального майна. До кримінальної відповідальності такі люди притягуються дуже рідко. Наприклад, у 2004 р. щодо 40% з 9 тисяч 437 позовів про притягнення до кримінальної відповідальності за несплату аліментів ознак злочину суд не виявив. Проте непоодинокими є і такі випадки, коли неплатникам часто вдається приховати свій справжній прибуток, з якого й повинні стягуватися аліменти. До цієї категорії неплатників належать, наприклад, численні українські трудові мігранти-нелегали. Крім того, хронічну невиплату аліментів експерти пов’язують ще і з низькою культурою ставлення до родини, яка, в свою чергу, пов’язана із загальною нинішньою кризою родини як соціального інституту.

Що цікаво, у США та Європі будь-які можливі «аліментні» ситуації передбачаються в шлюбному контракті, що істотно знижує кількість конфліктів у цій сфері. В Україні відтепер подружжя також може укладати не лише шлюбний, але навіть окремий аліментний контракт. Проте, як свідчить статистика, більшість українців цією можливістю не користуються.

Ще однією з новел СК України є передбачення можливості припинення права на аліменти на дитину у зв’язку з набуттям нею права власності на нерухоме майно. Виходячи зі змісту чинного законодавства, право на аліменти взагалі може припинятися лише за певних обставин: 1) у разі досягнення нею повноліття (за загальним правилом утримання дитини здійснюється батьками до досягнення нею повноліття); 2) у разі утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчатись, право на аліменти припиняється з досягненням нею двадцяти трьох років; 3) у разі звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину відповідно до ст. 188 СК України (якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з батьків і повністю забезпечує її потреби); 4) у зв'язку з набуттям нею права власності на нерухоме майно.

Згідно із ст. 190 СК України той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (жилий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації. Якщо ж дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере участь в укладенні цього договору. Набувачем права власності на нерухоме майно є сама дитина або дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно. В разі укладення такого договору той із батьків, з ким проживає дитина, зобов'язується самостійно утримувати її. Проте укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину. Так, за позовом відчужувача нерухомого майна договір, укладений відповідно до ч. 1 зазначеної статті, може бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку з її утримання. І за будь-яких обставин основою таких відносин може бути лише взаємна згода батьків на укладення відповідного договору.

Слід також додати, що, захищаючи інтереси дитини, законодавець встановив правило, відповідно до якого на майно, одержане за договором, не може бути звернено стягнення. Окрім цього, до досягнення дитиною повноліття одержане за договором майно може бути відчужене лише з дозволу органу опіки та піклування.

Стаття 51 Конституції України закріплює обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Турбота може знаходити свій вияв у особистому догляді, наданні матеріальної допомоги, представництві, захисті прав та інтересів батьків у різних установах тощо.

Підставами виникнення аліментного зобов'язання є:

 походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей);

 непрацездатність батьків;

 потреба батьків у матеріальній допомозі.

Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

Таким чином, слід звернути увагу на те, що:

 обов'язок виплачувати аліменти батькам може бути покладено лише на повнолітніх дітей;

 потреба матеріальної допомоги полягає в тому, що батьки не мають можливості забезпечити своє гідне існування у зв'язку із відсутністю пенсій чи їх низького розміру, а також у зв'язку із відсутністю у них інших джерел існування;

 непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку (чоловіки - 60 років, жінки - 55 років) та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»).

Статтею 205 Сімейного кодексу України встановлено, що суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін.

Розмір аліментів визначається в судовому порядку в залежності від матеріального та сімейного становища батьків та дітей. При цьому судом враховуються всі заслуговуючи на увагу інтереси сторін: непрацездатність батьків та їх потреба у матеріальній допомозі, матеріальне становище дітей, догляд дітей за батьками тощо. Також до уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність в батьків майна, що може приносити дохід тощо.

Таким чином, в кожному конкретному випадку суд враховує всі види заробітку чи доходу як дітей так і батьків. В залежності від цих обставин і визначається розмір аліментів. Суд має право встановлювати розмір аліментів повністю чи частково, як в твердій грошовій сумі, так і в частці від заробітку (доходу). На вибір способу визначення розміру аліментів можуть впливати різні обставини: мінливість і нестабільність доходу, проживання за кордоном, одержання частини доходу в натуральній формі тощо.

Разом з тим, аліменти, що сплачують діти на утримання своїх батьків, безумовно повинні забезпечувати достатній життєвий рівень та необхідні умови для існування. Проте в сучасних умовах тяжка хвороба, інвалідність або немічність батьків потребують значних додаткових витрат, які не покриваються сумами сплачуваних дітьми аліментів. Саме з метою уникнення випадків матеріальної незахищеності батьків, стаття 203 Сімейного кодексу України встановлює обов'язок дітей брати участь у додаткових витратах на батьків. При невиконанні дітьми обов'язку по сплаті додаткових витрат, батьки мають право звернутися за захистом своїх прав до суду. Суд в кожному конкретному випадку визначає наявність однієї або декількох з перелічених вище обставин на підставі відповідного медичного висновку. У виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а повнолітні дочка (син) мають достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з них одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними (стаття 206 Сімейного кодексу України).

Щодо звільнення дітей від обов'язку утримувати своїх батьків, слід зазначити наступне.

Специфіка аліментного обов'язку повнолітніх дітей відносно своїх непрацездатних і нужденних батьків полягає в безпосередньому зв'язку аліментних виплат з минулою поведінкою батьків щодо дітей, адже саме батьки виховують, годують, одягають дитину, забезпечують розвиток дитини та здійснюють загальний догляд за нею. Тому було б несправедливим покласти на дітей, які не одержали такого догляду від батьків, обов'язку їх утримувати.

За таких обставин статтею 204 Сімейного кодексу України передбачено, що дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.

У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.

Слід звернути увагу на максимальний строк (три роки) присудження аліментів, в разі встановлення судом факту ухилення батьків від виконання своїх обов'язків. Цей строк обумовлений відсутністю законодавчо закріпленого обов'язку у дітей щодо довічного утримання батьків, які не виконували своїх батьківських обов'язків.