Систематизація цивільного права

Систему цивільного права слід відрізняти від систематики, або систематизації цивільно-правових норм.

Закони мають бути доступними і зручними для користування. Це досягається шляхом раціональної систематизації цивільного законодавства, тобто його впорядкуванням на підставі класифікаційної ознаки, що її суб'єктивно обирає систематизатор. Такі класифікаційні критерії бувають різними. Наприклад, можна впорядкувати цивільне законодавство, яке регулює діяльність юридичних осіб, шляхом створення систематизованих збірників з господарського законодавства.

Формами систематизації цивільного права є кодифікація та інкорпорація. Кодифікація є формою систематизації, за якої впорядкування нормативного матеріалу забезпечується у процесі правотворчості, шляхом видання зведеного, логічно стрункого, внутрішньо узгодженого нормативного акта, який з максимальною повнотою охоплює певну галузь суспільних відносин.

До цивільних кодифікаційних актів належать ЦК України, КІМ України, Повітряний кодекс України, деякі інші законодавчі акти.

Інкорпорація являє собою форму систематизації, за якої впорядкування цивільного нормативно-правового матеріалу забезпечується шляхом об'єднання за певною класифікаційною ознакою у збірниках або інших виданнях без зміни змісту актів. Наприклад, збірник законодавчих актів з питань винахідництва, збірник з питань цивільно-правового регулювання капітального будівництва.

 

 

ПРОБЛЕМА ГАРМОНІЗАЦІЇ ТА УНІФІКАФ ЦЗ Укр

Кодифікація цз

14 цку 2003 року

Початком становлення традиції цивільного права в Україні можна вважати створення у XVI ст. Статутів Великого Князівства Литовського, в яких намітилося, хоч і вельми приблизно, але все-таки досить виражено розподіл права на галузі, в межах яких почали конституюватися відповідні цивільно-правові та публічно-правові інститути.

Перший з статутом - «Старий», прийнятий у 1529 р. - був першим загальним кодексом Литовської держави, до складу якого входила тоді Україна.

Оскільки його норми були досить архаїчними, в 1566 р. був прийнятий «Волинський» статут, дія якого поширювалася на Волинь, Поділля і колишнє Київське князівство. Спеціальні його розділи регулювали правове становище шляхти, шлюбно-сімейні відносини, опіку, продаж, спадкування, земельні спори тощо

Третій статут, названий «Новим», був прийнятий в 1588 р. Він досить докладно регулював відносини власності на землю. Значна увага приділялась договірному праву. На відміну від Давньоруської права, де була поширена усна форма договорів, Третій статут, за загальне правило, встановлював вимога письмової форми цивільно-правових угод. У деяких випадках було потрібно складання договору в суді у присутності свідків. Досить докладно були врегульовані окремі види договорів: купівля-продаж, позика, майновий найм, застава тощо, а також відносини спадкування.

За своєю суттю Статути Великого Князівства Литовського були результатом використання і творчої переробки місцевого звичаєвого права, литовського, німецького, польського цивільного законодавства. При цьому були враховані методологія, принципи та ідеї римського права.

Значення статутів визначається не тільки їх змістом, але також тим, що вони вплинули на подальший розвиток законодавства в Україні, Московській державі і Російській імперії. Так, Старий статут був використаний при створенні Соборного уложення 1649 р. в Московському царстві, Третій статут (Новий) діяв у Київській, Подільській і Волинській губерніях аж до 1840 р.

Крім того, Статути були використані при складанні «Прав, за якими судиться малоросійський народ».

«Права, за якими судиться малоросійський народ» - це збірник норм права XVIII ст., Складений з метою регулювання відносин у Лівобережній Україні. Після приєднання її до Московської держави Березневими статтями на територію Гетьманщини дія московського законодавства не поширювалася - тут продовжували діяти норми «колишнього права», тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство і Магдебурзьке право.

Оскільки Росія з міркувань використання додаткового чинника забезпечення централізації влади була зацікавлена ​​в уніфікації законодавства імперії, в 1728 р. була створена комісія для розробки законопроекту, який мав би регулювати відносини у Малоросії на єдиних, загальноімперських засадах.

До 1743 комісія підготувала законопроект, який називався «Права, за якими судиться малоросійський народ». Фактично це був перший Кодекс українського права. При його складанні були використані римські та німецькі правові джерела, Статути Великого Князівства Литовського, польське законодавство, Магдебурзьке і Хелмсько право, саксонське право, звичаєве право України і судова практика.

У «Правах» значне місце займають норми цивільного права, що становлять найбільшу за обсягом частину Кодексу. Зокрема, розділ 10 присвячений шлюбному праву, розділ 11 - інституту опіки, розділ 12 - спадкуванню за заповітом, розділ 13 - спадкуванню на основі кровного споріднення, розділ 14 - речовому праву тощо, розділ 15 - договору найму і оренди нерухомості, розділ 16 - зобов'язального права (в тому числі, забезпечення зобов'язань), розділи 17-19 - земельним відносинам. Таким чином, з 30 розділів «Прав, за якими судиться малоросійський народ», десять були присвячені регулюванню цивільних відносин.

Проект не влаштував царський уряд своїми відмінностями від російського законодавства, і тому Кодекс так і не був прийнятий, хоча фактично застосовувався аж до формування єдиної імперської системи законодавства.

У XIX ст. була зроблена спроба створення ще одного українського кодексу, який називався «Збори прав малоросійських».

Якщо «Права, за якими судиться малоросійський народ» були першим загальним Кодексом України, то «Збори прав малоросійських" можна вважати першим українським Цивільним кодексом.

«Збори прав малоросійських», що складається з трьох частин, було побудоване за інституційною системою (з деякими відступами в регулюванні успадкування). Перша частина була присвячена визначенню правосуб'єктності учасників цивільних відносин, шлюбно-сімейним відносинам і опіці. Друга - включала норми зобов'язального права, третя - речові права, у тому числі спадкування.

Значну увагу було приділено договірним зобов'язанням. Зокрема, декларувалася свобода договорів. Укладення угоди за наявності недоліків волі спричиняло його недійсність. Договір міг бути укладений особисто або через прокуратора (повіреного). Форма угоди могла бути як письмовою, так і усною. Однак для відчуження або застави маєтків була потрібна складна процедура.

Невиконання зобов'язань тягло для боржника обов'язок компенсувати збитки кредитору. За загальним правилом, відшкодуванню підлягали як прямі збитки, так і неодержані прибутки.

З окремих видів договорів найбільш детально регламентувалися купівля-продаж, позика, перепродаж, зберігання, доручення, найм.

Поряд із договірними зобов'язаннями регулювалися зобов'язання з деліктів, а також зобов'язання як би з деліктів (відповідальність за нездійснення нагляду за неповнолітніми, психічно хворими тощо).

Нарівні з охарактеризованими вище законопроектних робіт на формування цивільного права України Х VII-ХІХ ст. впливало також російське законодавство. Зокрема, питань цивільного права був присвячений тому X Зводу Законів Російської імперії. Разом з тим, слід мати на увазі, що Звід передбачав у деяких випадках спеціальне регулювання майнових відносин для Чернігівської та Полтавської губерній.

Протягом останнього півстоліття існування Російської імперії велася активна робота зі створення Цивільного уложення, в якому передбачалося встановлення уніфікованих норм для всієї імперії. Однак до жовтня 1917 року законопроектні роботи не були завершені, а після жовтневого перевороту в Росії втратили сенс, хоча їхні матеріали і були використані в рамках першої кодифікації цивільного законодавства в СРСР. Надалі цивільне право в України продовжувало розвиватися в рамках радянського цивільного права, найбільш характерною рисою доктрини якого була відмова від визнання поділу права на приватне і публічне, а потім і відмова від категорії приватного права взагалі.

Це відобразилося в концепції радянських цивільних кодексів.