Субєкти цивільних правовідносин

Цивільна правоздатність – невід’ємне від кожної людини, належне їй як фізичній особі право мати будь-які права і обов’язки, встановлені законом.

Правоздатність законом не надається, а лише визначається обсяг належних особі прав.

Дієздатність – можливість реалізації правоздатності, яка визначена загальними чинниками (вікова межа) і індивідуальними чинниками (здатність усвідомлювати характер своєї поведінки).

Може бути трудова емансипація (ст.35 ЦК), шлюбна емансипація, підприємницька емансипація + зниження вікового порогу (15 років для цивільного права).

Ще за часів Петра до досягнення 15 років особа не могла мати ніякої кабали (обов’язків).

Отже, суб’єктами цивільного права виступають не лише індивіди.

Інші позиції: Загалом в доктрині права правовий статус особи зв’язується з її суб’єктивними правами і ототожнюється з належними особі суб’єктивними правами. Інше розуміння виходить з того що він: система юридичних прав, обов’язків тьа законних інтересів, стадія розвитку суб’єктивних прав, правове становище особи до вступу у конкретні правовідносини.

Паварс А.Я. Категорія правовий статус охоплює змодельовану у позитивному праві модель для усередненого суб’єкта правовідносин, охоплює всю сферу юридичних зв’язків між особою та суспільством, всю сукупність правових засобів, за допомог котрих держава визначає та закріплює правове становище людини у систему суспільного устрою.

Проте М.І. Матузов вважає тотожніми терміни “правовий статус” та “правове становище”, а питання про їх розмежування таким що не має ні теоретичної ні практичної необхідності.

Р.О.Халфіна виходила з того що другий термі слід застосовувати для характеристики особи в певних суспільних відносинах, а перший – для загальної характеристики людини у суспільстві[146].

Суб’єкти – це учасники цивільних правовідносин. Згідно ст. 2 ЦКУ ними є фізичні особи і юридичні особи. Останні створені людьми для забезпечення їх спільних інтересів певні соціальні утворення (організації) що отримали узагальнену назву юридичних осіб. Крім цього учасниками правовідносин може бути: держава України, Автономна Республіка Крим, адміністративно-територіальні утворення, іноземні держави та міжнародні урядові і неурядові організації. Слід зазначити, що юридичні особи публічного права у цивільних правовідносинах здебільше виступають пасивними учасниками. Вони є носіями особистих немайнових прав, власниками цільового майна (коштів). Останні витрачають виключно у визначених видатковими частинами кошторису межах і на майно, роботи, послуги що необхідні для виконання безпосередніх завдань.

Серед учасників цивільних правовідносин розрізняють лише тих, яким належить право (активні суб’єкти), тих яким належить лише юридичний обов’язок (пасивні суб’єкти). Проте таких чистих суб’єктів мало. Здебільше один і той же учасник правовідносин має одночасно права і юридичні обов’язки. Для моделювання однотипної юридично значимої поведінки і задля єдності правозастосування учасники цивільних правовідносин наділені умовно спеціальними юридичними властивостями: правоздатністю і дієздатністю. Про це вже йшлося у курсі теорії права і піде більш змістовно розмова у подальших лекціях.

Здебільше центральною ланкою цивільних правовідносин є саме їх суб’єкт і особливо новій суб’єктивного цивільного права. Як управоможена сторона такий суб’єкт діє виключно у своїх або чужих інтересах і самостійно визначає місце, спосіб, характер задоволення такого інтересу якщо законом не встановлено імперативів. Суб’єкт своєю поведінкою визиває правовідносини, а через це й надає реальності взагалі то абстрактній нормі цивільного права.

Крім цього на цивільні правовідносини може впливати правовий статус суб’єкта. Так, фізичні особи, що мають статус державного службовці в ряді цивільних приймати участь не можуть (займатися підприємництвом). Індивідуальне правове становище часто стає перепоною для реалізації інших прав (обмежено дієздатний, перебування у шлюбі, тощо).

Спеціальний правовий статус юриста чи кваліфікованого юриста (адвоката, повіренного у справах інтелектуальної власності) зумовлює можливість вступу у певні цивільні правовідносини фахового ххараткрету (адвокатувати у кримінальних справах, представляти інтереси володільців прав інтелектуальної власності.

Юридичні особи мають спеціальну правосуб’єктність і можуть приймати участь лише в тих правовідносинах для який вони створені і які передбачені у їх засновницьких документах.

Зміст правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Суб’єктивне право характеризується єдністю трьох елементів:

вид та міра дозволеної поведінки носія цього права і рамках яких сам носій самостійно реалізує свою свободу щодо вибору іншого учасника, об’єкта, варіанта поведінки;

право вимагати від інших осіб такої їх власної поведінки, яка забезпечує досягнення мети вступу у ці правовідносини, власного інтересу. Це право вимагати певних зустрічних чужих дій;

право вимагати застосування державою у особі її уповноважених органів примусу до носія зустрічного юридичного обов’язку. Ці правомочності ще йменуються правом на захист.

Отже суб’єктивне цивільне право - вид та міра можливої (дозволеної) поведінки учасника правовідносин, які забезпечуються можливостями вимог до носіїв зустрічного юридичного обов’язку і порушити у встановленому порядку застосування засобів державного примусу.

Слід звернути увагу, що деякі суб’єктивні права за своїм походженням і підставою виникнення є подвійними: елементами правовідносин і суб’єктивним правом одночасно. Це власне природні права. Вони виникають в силу народження людини.

Юридичний обов’язок інших учасників таких правовідносин полягає у тому, щоб вони утримувалися від порушення природних прав людини. Тож це дає підставу виділити юридичні обов’язки з активним змістом, де учасник правовідносин повинен учинити певну дію (передати майно, виконати роботи, сплатити гроші). В юридичних обов’язках з пасивним змістом зазвичай носієм є кожен і всякий хто повинен утриматись від учинення таких дій, які можуть завдати збитку чи шкоди правам і законним інтересам носія права.

Суб’єктивному цивільному праву у правовідносинах завжди протистоїть зустрічний юридичний обов’язок зобов’язаної особи (осіб). Варто підкреслити, що здебільшого суб’єктивні права та юридичні обов’язки є взаємокореспондованими. Тож юридичним обов’язком визнається вид і міра необхідної поведінки зобов’язаної особи як гаранта реалізації суб’єктивного права іншого учасника правовідносин забезпеченої можливістю застосування примусу.

При чотирьохланковій системі добавляють норму цивільного права – встановлене чи санкціоноване державою правило поведінки, що є обов’язковим для виконання і підтримується примусом з боку держави. Особливість норми цивільного права у тому, що учасники правовідносин можуть у рамках “дозволене все те, що не заборонене законом” самим створювати для себе норми права. Це так звані мононорми. Вони здебільше застосовуються тоді коли нормотворчі органи не поспівають за реально виникаючими відносинами і їх учасники самі вимушені для себе творити право.

При п’ятиланковій системі у структуру правовідносин включаються підстави їх виникнення – конкретні життєві обставини (юридичні факти) з якими пов’язано виникнення, зміна та припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Цивільна правоздатність згідно зі ст. 25 ЦК України — це здатність мати цивільні права та обов’язки. Така здатність визнається за всіма громадянами України. Вона виникає в мо-мент народження громадянина і припиняється у момент його смерті. Таким чином, правоздатність — це невід’ємна влас-тивість кожного громадянина. Він є правоздатним протягом всього свого життя незалежно від віку та стану здоров’я. Слід зазначити, що у випадках, встановлених законом, охороняють-ся інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 ЦК України).

Цивільна дієздатність фізичної особи складається з 4-х елементів:

1) набувальна здатність- здатність своїми діями набувати цивільних прав та створювати цивільні обов’язки;

2) здійснювальна здатність- здатність самостійно здійснювати цивільні права;

3) виконавча здатність- здатність самостійно виконувати цивільні обов’язки;

4) деліктоздатність- здатність самостійно нести цивільну відповідальність.

Закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5) визнання громадяни-на недієздатним.

Повна дієздатність — це здатність громадянина власни-ми діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов’яз-ки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повно-му обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦК України цивільна дієздатність виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. У разі реєстраціі шлюбу до досяг-нення 18-річного віку, громадянин, який не досяг 18-річного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одру-ження (ч. 2 ст. 34 ЦК України). Ця норма спрямована на забез-печення рівноправності подружжя і сприяє охороні батьківських прав та інших прав осіб, що вступають у шлюб до досягнення 18 років.

Неповна дієздатність. Стаття 32 ЦК України регламен-тує обсяг дієздатності неповнолітніх віком від 14 до 18 років.

Неповнолітній може:

– самостійно розпоряджатися своїм заробітком, сти-пендією або іншими доходами;

– самостійно здійснювати права на результати інтелекту-альної, творчої діяльності, що охороняються законом;

– бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документа-ми юридичної особи;

– самостійно укладати договір банківського вкладу (ра-хунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним ним на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Часткова дієздатність. Такою дієздатністю відповідно до ст. 31 ЦК України наділені малолітні, які не досягли 14 років. Вони мають дуже невеликий обсяг дієздатності, а саме:

– права вчиняти дрібні побутові угоди. Інші угоди уклада-ють батьки (усиновителі) або опікуни від імені неповнолітніх. Останні є цілком неделіктоздатними і, отже, не несуть ци-вільно-правової відповідальності за свої неправомірні дії. За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 14 років, від-повідають його батьки (усиновителі) або опікуни, якщо не до-ведуть, що шкода сталася не з їх вини (ч. 1 ст. 1178 ЦК Ук-раїни). Якщо неповнолітній, який не досяг 14 років, заподіє шкоду в той час, коли він перебував під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, ці заклади несуть майно-ву відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що ця шкода виникла не з їх вини (ч. 2 ст. 1178 ЦК України);

– здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються зако-ном.

Обмеження дієздатності фізичної особи. Обмеження дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбаче-них законом (ч. 1, 2 ст. 36 ЦК України). Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набува-ти певні цивільні права і створювати певні цивільні обов’язки, які він міг набувати і створювати.

Обмеженою у дієздатності може бути як особа, що має не-повну дієздатність, так і особа, що має повну дієздатність.

Стаття 36 ЦК України визначає умови обмеження дієздат-ності громадян:

1) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

2) як наслідок цього — тяжке матеріальне становище са-мого громадянина та його сім’ї;

3) страждання на психічний розлад, який істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Визнання громадянина недієздатним. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідо-млювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України). Вказане правило свідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивільної дієздатності з урахуванням його психічного стану. Інші обставини, зокрема сліпо-глу-хонімота, параліч тощо, не спричинюють настання такого на-слідку.

Визнання громадянина безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготри-валої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов:

1) громадянин відсутній у місці його постійного прожи-вання протягом року;

2) згідно зі ст. 43 ЦК України громадянина в судовому по-рядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержан-ня останніх відомостей може бути підтверджено пред’явлен-ням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, наступ-ного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України);

3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо. То-му до розгляду справи у відповідні організації за останнім відомим місцем перебування громадянина, місцем роботи,місцем народження тощо надсилаються запити про існуючі відомості про нього.

Оголошення громадянина померлим. Відповідно до ч. 1 ст. 46 ЦК України громадянина може бути оголошено помер-лим у судовому порядку за таких підстав:

1) відсутність громадянина в місці постійного проживан-ня протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протя-гом шести місяців;

2) неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина;

3) неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи.