Концепція першої кодифікації цивільного законодавства в СРСР

Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістична концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті ЦК УРСР 1922 року і розвитку цивілістичної думки в подальші роки.

Підготовка проекту Цивільного кодексу УРСР 1922 р. відбувалася в умовах і на підставах, загальних для більшості радянських республік. Тому природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна щодо Цивільного кодексу РРФСР, служили орієнтиром і для розробників проекту ЦК УРСР.

Принципово важливим було положення про зосередження в руках Радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, - зрештою, відмова від основних принципів приватного права. Характерні в цьому плані зауваження Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР. Зокрема, він підкреслював: «Ми нічого" приватного "не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правовими, а не приватними. Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси - розширити застосування державного втручання в «приватно-правові відносини», розширити право держави скасовувати "приватні" договори, застосовувати не "цивільні правовідносини», а наш революційний правосвідомість...».

Автори проекту Цивільного кодексу до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали і Раднарком, всупереч пропозиціям Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися у приватно-правові відносини. Тим не менш, в кінцевому підсумку вказівку було виконано. Цивільний кодекс РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922, був введений в дію з 1 січня 1923 р. він служив зразком для Цивільного кодексу УРСР, який обговорювався і був прийнятий з запізненням приблизно на місяць, - затверджено 16 грудня 1922 р., введений в дію з 1 лютого 1923

Цивільний кодекс УРСР 1922

Цивільний кодекс УРСР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки ідеологічної та методологічною основою, але також структурою і змістом. Як той, так і іншої складалися з однакових розділів: Загальна частина, речове право, Зобов'язальне право, Спадкове право. Кількість статей також практично збігалося: 435 статей Цивільного кодексу УРСР проти 436 - ГК РРФСР. Не відрізнялися структура розділів та їх найменування.

Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин, позовній давності.

Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Громадянську правоздатність могли мати майже всі фізичні особи, однак статті 1 і 4 містили можливість обмеження "по суду в правах». У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР, А.Г. Гойхбарга, це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, а й в окремих випадках цивільним судом - в силу ст. 1 ЦК. Як зазначав П.І. Стучка, «Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права базується на цій статті 1 та ще статті 4» ^2.

Об'єктами цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обороту. При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; оснащення промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; споруди комунальні; будови і т.д.

Значну увагу було приділено регламентації угод, які визначалися як дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Операції могли бути односторонніми або взаємними (взаємні угоди - договори). Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.

Правила про позовної давності були досить типовими, однак для державних, кооперативних і громадських підприємств та організацій передбачався ряд винятків - ст. 44 та ін

Розділ «Речове право» включав норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі.

Стаття 52 згадувала про власності: державної (націоналізованої та муніціпалізірованной), кооперативної, приватної. Відповідно до ст. 54 предметом приватної власності могло бути всяке майно, не вилучене з приватного обороту. Рішення, загалом, досить демократична. Проте якщо порівняти дану норму з обмеженнями, встановленими ст.ст. 22, 24 ЦК, то виявиться, що в сукупності зі ст.ст. 55, 56 вони позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативи, підприємливості та самостійної волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, в кінцевому результаті, його можна вважати існуючим лише як виняток.

Для захисту права власності передбачався віндикації-ційний позов. Можливо було також вимога усунення будь-яких порушень права власності, хоча б вони і не були пов'язані з позбавленням володіння. При цьому було встановлено важливий виняток із загального правила: колишні власники, майно яких було експропрійовано на основі «революційного права» або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати повернення цього майна (примітка до ст. 59). Таким чином, незалежно від наявності правових основ позбавлення майна у перші роки радянської влади, колишні власники не мали шансів повернути його. Разом з тим для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст. 60). Цікаво, що необмежена віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обгрунтовувалася сентенцією критикованого римського права - "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндіцірую (відбираю)». (С. М. Ландкоф).

Крім права власності, Цивільний кодекс передбачав право забудови і заставу майна, які були, по своїй суті, правами на чужі речі.

Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі і користування ним разом із земельною ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст. 71 - 84). Пізніше ці статті були скасовані, а замість них впровадження норм, що закріплюють право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на правах власності житлово-будівельного кооперативу.

Застава майна не міг не бути обмеженим у зв'язку зі звуженням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася. Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст. 87). Поза цими обмежень право застави було досить типовим: допускався заставу внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливим був перезалог, окремо обумовлювався заставу боргових вимог, будівель, морських торговельних суден, товару в обігу і т.п. Як правило, закладене майно передавалося заставодержателю. Виняток із загального правила було зроблено для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст. 92). Слід зазначити, що застава будівель нагадував за зовнішніми ознаками іпотеку, однак остання, як зазначалося вище, принципово не допускалася у радянському цивільному обороті.

Розділ «Зобов'язальне право» складався з тринадцяти розділів, проте фактично норми його були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні положення (гл. I); зобов'язання, що виникають з договорів (гл. II - XI); зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл. XII); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди (гл. XIII). У свою чергу договірні зобов'язання мали свою «спільну» і «спеціальну» частини.

Цікаво відзначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УРСР (як і інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було і в їх утриманні.

Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певної дії, зокрема, передачі речей або сплати грошей, або утримання від дій (ст. 107).

Особлива увага приділялася договірними зобов'язаннями. Відповідно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди з усіх істотних його умов. Істотними визнавалися - предмет договору, ціна, термін, а також всі ті умови, «щодо яких за попередньою заявою однієї із сторін може бути досягнуто згоди». Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.

Як засоби забезпечення договірних зобов'язань були названі неустойка (ст.ст. 141, 142) і завдаток (ст. 143). Звертає на себе увагу подібність цього рішення тому, що мав місце в Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу - це «Речове право», завдаток і неустойка - «Зобов'язальне право» (загальні положення зобов'язального права), порука названо серед окремих видів договорів. Аналогічним є і зміст відповідних норм (з поправкою на «конспективність» Цивільного кодексу УРСР).

Серед окремих видів договорів названі: майновий найм, купівля-продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (сюди ж віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені були до Цивільного кодексу спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариство, страхування.

Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариств. Кодекс передбачав існування кількох їх видів: простого товариства, повного товариства, товариства на віру, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства (пайового товариства) - ст.ст. 276-366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римському і більш пізнім системам права (пор., наприклад, § 705-740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види, згадувані в ЦК УРСР, є юридичними особами.

Слід звернути увагу на деякі відмінності минулого класифікації товариств від сучасної. Так, «суспільство на вірі» тепер називається «командитним товариством», товариство з обмеженою відповідальністю - зараз «товариство з додатковою відповідальністю», категорія «акціонерне товариство» охоплювала поняття власне акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю у сучасному їх розумінні в українському законодавстві.

Оскільки незабаром потреба Радянської держави в господарських товариствах відпала взагалі, норми, присвячені їм, вже уявляли навіть не теоретичний, а швидше - історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства. Проте, діяли вони на основі не норм Цивільного кодексу, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 Могли створюватися лише державними організаціями, установами або підприємствами і застосовувалися, в основному, для діяльності за кордоном, «в країнах народної демократії».

Останній розділ Цивільного кодексу був присвячений питанням спадкового права.

Тут слід мати на увазі, що декретом від 11 березня 1919 спадкування було скасоване взагалі, а потім, декретом від 21 березня того ж року, відновлений, але з обмеженнями розміру спадщини (суми), кола спадкоємців і обсягу прав, що передаються у спадщину (спадкове майно переходило до спадкоємців у користування, а не на праві власності).

Цивільний кодекс більш ліберально підходив до вирішення цих питань, передбачивши, що майно може перейти до спадкоємців на праві власності, якщо є дві умови:

1) сума спадку не перевищує 10 тис. руб.;

2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, правнуки, усиновлені та інші особи, які є непрацездатними і знаходяться на утриманні померлого не менше 1 року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадку, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпорядитися майном на випадок смерті шляхом заповіту.

У кінцевому підсумку спадкове право виглядало таким чином: спадкування було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обмеженням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).

Спадкоємцями за законом могли бути три черги родичів:

1 - діти (у тому числі усиновлені), дружина, непрацездатні

батьки;

1. - Працездатні батьки;
2. - Брати і сестри померлого.

Кожна попередня черга усувала від успадкування наступну. Онуки і правнуки спадкували за правом представлення (ст. 418 ЦК).

Заповіт має була бути підписана заповідачем, а якщо він був неписьменним - рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми вабило недійсність заповіту.

Для прийняття спадщини надавався термін у 6 місяців. Якщо ж за цей час спадщина не була прийнята або всі спадкоємці відмовилися від спадщини, то спадкове майно переходило у власність держави, як відумерле (ст. 433). При цьому держава за боргами спадкодавця відповідало лише в межах дійсної вартості спадкового майна.