Соціальні гарантії і соціальне страхування в Україні.

Основним механізмом і провідною формою реалізації гарантованого права громадян на соціальний захист є інститут державного соціального страхування. Формування ефективної системи державного соціального захисту передбачає оптимальний розподіл функцій зі здійснення різних видів соціальних виплат між державними і недержавними фондами соціального страхування.

Система соціального страхування покликана забезпечити людині, яка втратила з тієї чи іншої причини працездатність або роботу, такий рівень життя, що є спів ставний з тим, який мають працюючи особи. У країнах з високим рівнем сплати праці йдеться про забезпечення достатнього рівня соціальних виплат, що істотно перевищує мінімально необхідний. В умовах України актуальним є досягнення таких страхових виплат, що забезпечили би мінімально необхідний рівень заміщення втраченого заробітку. Це питання є найскладнішим і найважливішим для визначення подальших шляхів розвитку системи соціального страхування.(В. Мандибура, д.е.н., С. Батажок, асистент – Державне пенсійне страхування – базова складова системи соціально-економічних гарантій населення України //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка - №81-82 – 2006р – С.26)

Соціальне страхування в Україні є спадкоємцем державного страхування СРСР. Але якщо в радянські часи існувало тільки державне соціальне стра­хування, яке здійснювалося єдиним державним страховим фондом - фондом соціального страхування під керівництвом ВЦСПС, то сьогодні сфера державного соціального страхування значно розширилася.

В демократичному суспільстві уряд і держава несуть відповідальність за надання громадянам соціального захисту і забезпечення рівного доступу до задоволення соціальних потреб.

Для цього встановлюються державні соціальні стандарти і нормативи які формуються, встановлюються і затверджуються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Соціальні стандарти — це стандарти, які офіційно встановлюються державою у сфері соціальних відносин (мінімальна чи середня заробітна плата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки, умови праці тощо).

Особливістю соціального захисту є його адресна спрямованість, тобто соціальна допомога у визначених обсягах тим громадянам, які її потребують.

Соціальні гарантії забезпечує суспільство в особі спеціальних державних органів, профспілок, громадських організацій [7, с.21].

Соціальні гарантії мають здійснюватися за трьома основними напрямами.

1. Державне гарантування кожному громадянинові, зайнятому трудовою діяльністю, нормального рівня добробуту через забезпечення мінімальної заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність.

2. Задоволення пріоритетних потреб суспільства, які держава не може довірити кожному громадянину особисто. До них належать потреби У здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства. Держава законодавчо гарантує задоволення вказаних потреб за рахунок бюджету в мінімально достатніх розмірах, у формі безплатних послуг. Співвідношення таких послуг завжди повинно поєднуватися з розміром стягування з громадян прямих і непрямих податків. Це також є умовою соціальних гарантій.

3. Вирівнювання якості життя окремих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов'язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути підвищення навантаження утриманців на працездатних, стан здоров'я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці. У цьому випадку формами задоволення відповідних потреб можуть бути пенсії, допомога, стипендії, грошові виплати, їхня індексація, пільги з податків, платежів і послуг.

Наведені форми соціальних гарантій сприяють тому, що стають можливими для підтримання життєвого рівня, а також розвитку здібностей людини незалежно від її матеріального стану, рівня заробітної плати і впливу економічних та інших зовнішніх факторів.

Соціально-економічні гарантії – це забезпечення державою задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціально визнаних норм. Це об’єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування.

Особливо слід відзначити індексацію як специфічну форму соціальних гарантій, яка свідчить про розвиненість форм розподілу в державі. Однак якщо держава не має механізму вилучення у виробника частини прибутку, одержаного від зростання цін, тоді індексація тільки збільшує інфляцію.

Індексація є частиною державної системи соціального захисту громадян. Вона спрямована на підтримання купівельної спроможності їх грошових доходів.

Індексація – це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами механізм підвищення грошових доходів громадян, що дає можливість частково або повністю відшкодувати їм підвищення цін на споживчі товари та послуги.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс споживчих цін і тарифів на товари та послуги. Такий індекс обчислюється на підставі статистичних спостережень за зміною цін у роздрібній торгівлі, на ринках тощо і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, що одержуються ними в гривнях на території України і не мають разового характеру; соціальна допомога (сім'ям з дітьми, з безробіття, тимчасової непрацездатності тощо); стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування збитків у разі втрати годувальника тощо.

Індексація проводиться, якщо індекс споживчих цін перевищив 105 відсотків (величина порога індексації).

Підприємства, установи та організації, що перебувають на господарському розрахунку, підвищують розміри оплати праці.

Організації і установи, котрі фінансуються за рахунок бюджетів різного рівня, підвищують розміри оплати праці за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Громадські об'єднання підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів.

Індексація пенсій і соціальної допомоги проводиться за рахунок Пенсійного фонду України, Фонду ЗДСС України, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.

Індексації не підлягають грошові доходи:

• від цінних паперів (крім державних);

• від здавання в оренду нерухомого майна;

• від ведення фермерського та підсобного господарства;

• від підприємницької діяльності.

Індексації підлягають грошові доходи в межах трикратної величини вартості межі малозабезпеченої.

Дохід, який дорівнює величині вартості межі малозабезпеченості, індексується повністю.

Якщо дохід перевищує величину вартості межі малозабезпеченості, то його частина у межах подвійної її величини індексується у розмірі 80%. Наступна частина доходу у рамках потрійної величини межі малозабезпеченості індексується у розмірі 70%.

Частина грошового доходу, що перевищує трикратну величину межі малозабезпеченості, індексації не підлягає.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс, що характеризує підвищення цін і тарифів на товари та послуги, які входять до складу мінімального споживчого бюджету.

Індекс споживчих цін обчислюється наростаючим підсумком з початку року на підставі статистичних спостережень органів державної статистики за зміною цін.

Контроль за додержанням законодавства про індексацію грошових доходів громадян здійснюється відповідними дер­жавними органами та профспілками.

Держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних потреб громадян та суспільства, які вона не може повністю довірити кожному громадянину самостійно:

а) здобуття загальної освіти;

б) виховання дітей і підлітків;

в) підготовка кадрів;

г) організація охорони здоров'я і розвитку фізичної культури тощо.

Держава повинна сприяти підвищенню доходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і своєї сім'ї нарівні мінімальних соціальних стандартів незалежно від їх участі у процесі виробництва в таких формах:

а) пенсії;

б) різні види матеріальної допомоги;

в) стипендії;

г) грошові виплати та їхня індексація;

д) пільги в оподаткуванні.

(Н.М. Внукова, Н.В. Кузьминчук Соціальне страхування. Навч. посібник – К. – Кондор, 2006. – 352с.)

В умовах різноманіття форм власності, розширення видів індивідуальної трудової діяльності потрібні заходи щодо забезпечення соціальних гарантій з боку держави, які мають гарантувати кожному громадянинові певний рівень благ і послуг, як за рахунок внесків самого громадянина, так і перерозподілу ресурсів між населенням на цілі його матеріального забезпечення.

Гарантії держави полягають у тому, що вона:

- створює громадянам умови щодо самозабезпечення життєво необхідними благами, для задоволення власних потреб;

- вилучаючи у громадян частину створеного ними валового внутрішнього продукту, повертає їм (поза зв'язком із вилученою частиною) блага і послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування і забезпечення;

- за рахунок вилучення у громадян частини валового внутрішнього продукту надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за фізичними даними неспроможні самі забезпечити себе всім необхідним (пенсії інвалідам дитинства, утримання будинків для інвалідів і людей похилого віку, надання різних видів допомоги).

Загальна сума благ і послуг, що споживаються населенням за відповідний період, становить фонд споживання. Його величина завжди обмежена розмірами створеного валового внутрішнього продукту, а також обов'язковими витратами, які повинна здійснювати держава для забезпечення виконання своїх функцій (на оборону, управління, наукові дослідження, створення резервів).

Основні принципи системи соціальних гарантій населенню (СГН) закладені в Конституції України, де зазначено, що громадяни України мають право на:

- достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло;

- підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

- соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством. Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законодавством;

- охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного й доступного всім громадянам медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безплатно, наявна мережа таких закладів не може бути зменшена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Джерелом підвищення добробуту громадян мають стати ефективна праця, трудова активність та підприємницька ініціатива. У зв'язку з цим для працездатної частини населення пріоритетне значення має захист їхніх основних прав у сфері праці в умовах різних форм власності та соціальне страхування на випадок втрати роботи, при досягненні пенсійного віку, тимчасовій чи постійній втраті працездатності.

Соціальна допомога повинна мати адресний характер. держава має гарантувати мінімум соціальних і матеріальних благ через механізми:

- встановлення на державному рівні фінансового забезпечення мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати, пенсій за віком, стипендій тощо);

- здійснення у зв’язку з ціновою лібералізацією превентивних соціальних заходів, адресного вибіркового надання соціальної допомоги та компенсаційних виплат;

- захисту купівельної спроможності малозабезпечених громадян через щомісячний перегляд розміру сукупного доходу, що дає право на допомогу, та цільової грошової допомоги відповідно до зміни індексу цін.

Види надання соціальних гарантій населенню подано на рисунку 2.1.

 

 

Рис. 2.1. Види соціальних гарантій населенню

 

Головною метою соціальної політики в Україні є призупинення складу життєвого рівня населення та зменшення тягаря кризи для найменш захищених його верств. Соціальна допомога повинна мати не всеохоплюючий, а вибірковий, адресний характер. Держава має гарантувати мінімум соціальних і матеріальних благ через механізми:

- встановлення фінансового забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати, пенсій за віком, стипендій тощо);

- здійснення у зв'язку з ціновою лібералізацією превентивних соціальних заходів, адресного вибіркового надання соціальної допомоги та компенсаційних виплат;

- захисту купівельної спроможності малозабезпечених громадян через щомісячний перегляд середньодушового сукупного доходу, що дає право на допомогу, та цільової грошової допомоги відповідно до зміни індексу цін.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою:

- впровадження механізму реалізації соціальних прав і державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;

- визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсах для їх реалізації;

- визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій, мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

Державні соціальні стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного й соціального розвитку.

Формування державних соціальних стандартів і нормативів здійснюється за такими принципами:

- забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав і державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;

- законодавче встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;

- диференційований за соціально-демографічними ознаками підхід до визначення нормативів;

- наукова обґрунтованість норм споживання й забезпечення;

- соціальне партнерство;

- гласність та громадський контроль при їх визначенні й застосуванні;

- урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту і трудових відносин.

За характером задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

нормативи споживання — розміри споживання в натуральному виразі за певний проміжок часу (рік, місяць, день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;

нормативи забезпечення — визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування й житлово-комунальних послуг;

нормативи доходу — розмір особистого доходу громадянина або сім'ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обчислюється на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання й забезпечення.

За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

нормативи раціонального споживання — рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб;

нормативи мінімального споживання — соціально прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, виходячи із соціальних або фізіологічних потреб;

статистичні нормативи — нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.

За сферою обслуговування соціальних потреб соціальні нормативи розрізняють у галузях:

- житлово-комунального обслуговування;

- транспортного обслуговування;

- охорони здоров'я;

- освіти тощо.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією й законами України.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.

Прожитковий мінімум – мінімальна кількість життєвих засобів, необхідних для підтримки життєдіяльності працівника та відновлення його робочої сили. Він визначає нижню межу суспільно необхідного рівня життя за певних умов розвитку суспільства і є динамічною соціально-0економічною категорією. При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють:

фізіологічний мінімум – вартість товарів та послуг, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, причому протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непродовольчих товарів;

соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) – мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб. Це вартість товарівта послуг, які суспільство визначає необхідними для збереження прийнятого рівня життя.

Фактори, що обумовлюють рівень прожиткового мінімуму: ціни, інфляція, кількісна оцінка набору споживчих благ та послуг.

Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача.

Кошик споживача – вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні у певний час. (Н.М. Внукова, Н.В. Кузьминчук Соціальне страхування. Навч. посібник – К. – Кондор, 2006. – 352с.)

Державні соціальні стандарти у сфері доходів населення встановлюються з метою визначення розмірів державних соціальних гарантій у сфері оплати праці, виплат за обов'язковим державним соціальним страхуванням, права на отримання інших видів соціальних виплат і державної соціальної допомоги та їх розмірів, а також визначення пріоритетності напрямів державної соціальної політики.

До державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я належать:

§ перелік та обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я;

§ нормативи надання медичної допомоги, що включають обсяг діагностичних, лікувальних і профілактичних процедур;

§ показники якості надання медичної допомоги;

§ нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами та іншими спеціальними засобами;

§ нормативи забезпечення стаціонарною медичною допомогою;

§ нормативи забезпечення медикаментами державних і комунальних закладів охорони здоров’я;

§ нормативи санаторно-курортного забезпечення;

§ нормативи забезпечення харчування у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

(Н.М. Внукова, Н.В. Кузьминчук Соціальне страхування. Навч. посібник – К. – Кондор, 2006. – 352с.)

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

До числа основних державних соціальних гарантій включаються:

- мінімальний розмір заробітної плати;

- мінімальний розмір пенсії за віком;

- неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

- величина межі індексації грошових доходів громадян;

- пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг, послуг зв'язку та критерії їх надання.

Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ та організацій і соціальних фондів на засадах адресності й цільового використання.

Державні соціальні гарантії та державні соціальні стандарти й нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів і соціальних фондів, міжбюджетних відносин, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного й соціального розвитку.

З метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обчислюються такі види нормативів витрат (фінансування):

- нормативи фінансування поточних витрат на одного мешканця, а для окремих видів соціальних послуг — на одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування;

- нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування;

- нормативи державних капітальних вкладень на будівництво закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування;

Основні напрями здійснення соціальних гарантій:

1. Держава повинна гарантувати кожному зайнятому у процесі виробництва:

а) рівень добробуту через мінімальний рівень заробітної плати та її індексацію;

б) помірні податки;

в) невтручання у підприємницьку діяльність.

2. Держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних потреб громадян та суспільства, які вона не може повністю довірити кожному громадянину самостійно:

а) здобуття загальної освіти;

б) виховання дітей і підлітків;

в) підготовка кадрів;

г) організація охорони здоров'я і розвитку фізичної культури тощо.

3. Держава повинна сприяти підвищенню доходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і своєї сім'ї на рівні мінімальних соціальних стандартів незалежно від їх участі в процесі виробництва в таких формах:

а) пенсії;

б) різних видів допомоги;

в) стипендії;

г) грошові виплати та їхня індексація;

д) пільги в оподаткуванні.

Джерелами фінансування соціальних гарантій виступають:

1) державний бюджет;

2) кошти місцевих бюджетів;

3) страхові фонди:

- Фонд соціального страхування щодо тимчасової втрати працездатності;

- Фонд загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття;

- Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

- медичне страхування (за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків та інших джерел, не заборонених законодавством України);

- Державні та недержавні Пенсійні фонди.

Загалом, держава повинна гарантувати всім громадянам мінімум соціальних послуг і матеріальних благ через ряд механізмів:

1. Визначення розмірів мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати; пенсій за віком; стипендій тощо).

2. Здійснення превентивних соціальних заходів у зв'язку з ціновою лібералізацією:

- адресного вибіркового надання соціальної допомоги;

- здійснення компенсаційних виплат незахищеним верствам населення тощо.

Захист купівельної спроможності малозабезпечених громадян відбувається через щомісячний перегляд:

- середньодушового сукупного доходу, що дає право на допомогу;

- цільової грошової допомоги відповідно до зміни індексу споживчих цін.

Крім того, сучасну систему державного соціального страхування в Україні репрезентують чотири самостійних державних позабюджетних страхових фонди: Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Пенсійний фонд України, Державний фонд зайнятості населення, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Кошти Фондів не включаються до складу Державного бю­джету України (рис. 2.2) [1, с.226].

 

 

 

Рис. 2.1 - Структура державного соціального страхування в Україні

 

Отже, соціальне страхування формується в умовах розвинутих ринкових відносин в економіці і відображає відносини соціального партнерства між основними суспільними суб'єктами - між державою, роботодавцями та найманими робітниками.

Соціальне страхування являє собою форму організації соціального захисту населення, засновану на створенні суспільних страхових фондів за рахунок збору страхових внесків.

За час свого існування страхові фонди внесли значний вклад у процес перерозподілу фінансових ресурсів держави.