Поняття та предмет екологічного права.

Свою найбільш вживану нині назву «екологічне право» ці норми отримали починаючи з 80-х років минулого століття. Вважається, що назва тієї чи іншої галузі права повинна відображати специфіку певних суспільних відносин, що є предметом правового регулювання відповід - них норм, а також враховувати історичний досвід формування зарубіжної та вітчизняної систем права. І саме з огляду на ці критерії назва «еко - логічне право» навряд чи може вважатися достатньо коректною. Адже якщо проаналізувати етимологію слова «екологія», то у перекладі з гре - цької (оіход - оселя, середовище й Ябуод- поняття, вчення) воно означає «вчення про середовище»2.

Застосувавши цей термін до назви галузі права, матимемо буквально - право науки про середовище. Очевидно, така назва навряд чи може вважатися прийнятною і задовольняти вимоги правничої думки та юридичної практики. Адже об'єктом регулювання не може виступати система знань про взаємодію суспільства й природи ним може бути саме довкілля.

Річ у тім, що в англомовних країнах відповідна галузь права має назву Environmental law, а у Франції й Німеччині вона звучить відпо - відно як: droit de I'environnment та Umweltrecht. Дослівно на російську мову усі ці назви перекладаються як — «право окружаю- щей средьі». І чимало науковців саме так і пропонують називати теперішнє екологічне право. Та саме тут і вбачається та друга недоречність зазначеної назви.

 

Отже, право довкілля як галузь вітчизняного права в такому своєму найменуванні цілком адекватно відображатиме сутність тих відно - син, які постають предметом правового регулювання у сфері охорони навколишнього середовища, раціонального використання ресурсів приро - ди та забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини.

 

Як система норм право довкілля є предметом вивчення його юридичного наукового, а також системою об'єктивованих знань про по - няття, становлення, закономірності розвитку та принципи галузі права. Здобутки і досягнення науки права довкілля можуть отримати своє без - посереднє втілення як у сфері правотворення, так і у сфері правозастосування. їх успішно можна застосувати й у навчальному процесі для вив - чення права довкілля як навчальної дисципліни. І хоч у навчальних планах та програмах вона все ще має назву екологічне право, проте є надія, що з часом об'єктивні чинники все ж візьмуть гору над суб'єктивними підходами, які мали вплив на формулювання назви цієї важливої галузі права. І в Україні студенти вивчатимуть не екологічне право, а право довкілля як це відбувається в багатьох зарубіжних державах.

Основними критеріями виділення та відокремлення галузі права в теорії права традиційно вважається предмет і метод правового ре - гулювання. Предметом правового регулювання є сукупність суспільних відносин, які регулюються правом1. Предметом правового регулювання екологічного права е екологічні відносини, тобто відносини, які складаються у сфері взаємодії людини (суспільства) і природи з приводу вико - ристання, охорони природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

 

Слід зауважити, що в науковій літературі немає єдності поглядів щодо визначення різновидів суспільних відносин, які складають предмет правового регулювання екологічного права та їх диференціації.

 

Ю. А. Вовк в структуру екологічних відносин включав: при-родоресурсові відносини (земельні, лісові, надрові, водні); від носини з приводу охорони і використання тваринного світу; відносини з приводу охорони атмосферного повітря; природоохоронні відносини (охорона заповідних, ландшафтних, курортних територій)1. Щоправда цей підхід був характерний для початку 80-х років XX ст. і зараз він дуже вузький і спрощений.

 

Ю. С. Шемшученко в одному з останніх підручників з екологічного права України обґрунтовує, що визначальними для предмета еко - логічного права як комплексної галузі є такі групи суспільних відносин: а) відносини щодо охорони навколишнього природного середовища; б) відносини щодо використання природних ресурсів; в) відносини щодо забезпечення екологічної безпеки; г) відносини щодо формування, збе - реження та раціонального використання екомережі2.

 

На нашу думку, найбільш структурованою є класифікація предмета, запропонована В. І. Андрейцевим, який включає до предмета еко - логічного права:

 

1) природноресурсові відносини — з приводу використанняокремих природних ресурсів, які в свою чергу поділяються на: а) земельні, б) водні, в) лісові, г) гірничі, д) фауністичні, е) повикористанню атмосферного повітря;

2) охоронні відносини, що в свою чергу охоплюють: а) природоохоронні — по охороні довкілля в цілому, в галузі охорони окремих природних ресурсів і ландшафтів, в галузі охорони об'єктів і територій природно-заповідного фонду, в галузі охорони екосистем і комплексів, в галузі охорони природно-антропогенних ландшафтів, в галузі охорони оздоровчих і рекреаційних зон і територій; б) антропоохоронні — з при -

воду охорони життя і здоров'я людини від небезпечних антропогенних впливів, негативного впливу стихійних лих природи та природних яви -

щ3.

Відмінність підходів до аналізу предмета екологічного права визначається складністю відносин, що ним охоплюються, і, по-суті, включають декілька видів відносно самостійних і одночасно взаємопов'язаних суспільних відносин у галузі взаємодії суспільства і природи.

При цьому слід пам'ятати, що незважаючи на можливість класифікації екологічних відносин вони, як зазначає Ю. С. Шемшученко, є різно -

манітні за змістом, але наділені органічною єдністю, цілісністю, вони єдині1.

 

4. Об`єкти екологічного права.

Об'єкти екологічного права — це певні природні блага, умови, елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічно -

го права.

 

Основним загальним об'єктом екологічного права виступає «навколишнє природне середовище». Слід зазначити, що в нау-ковій літе - ратурі і в законодавстві зустрічаються ряд суміжних, але не тотожних понять: природа, навколишнє середовище, нав-колишнє природне середо - вище, довкілля (вперше вжите в Конституції України 1996 р.).

Природа — це природне середовище у вузькому розумінні цього слова, об'єктивна реальність, що існує незалежно від сві-домості людини як наслідок еволюційного розвитку матеріального світу і складається з природних екологічних систем. Іншими словами, «це сукупність об'єктів і систем матеріального світу в їх природному стані, що не є продуктом трудової діяльності людини»1. При цьому в літературі тради - ційно зазначається, що в сучасний період це поняття застаріло і практично витіснено поняттям «навколишнє середовище».

 

З іншого боку, поняття «навколишнє середовище» ототожнюється з поняттями «природа» та «навколишнє природне середовище» і вказується на можливість їх застосування в екологічному праві як синонімів. Ще в 80-х рр. XX ст. в літературі зазначалось, що поняття «навко - лишнє природне середовище» вживається виключно, щоб підкреслити віднесення поняття «навколишнє середовище» саме до природи, що навколишнє природне середовище — це поняття, яке позначає проміжний стан природи перед перетворенням її в навколишнє середовище1. Нині констатується, що аналіз законодавства в історичному аспекті переконує, що в екологічному праві поняття «природа» і «навколишнє сере -

довище» тотожні. Навколишнє середовище може бути визначене як навколишнє природне середовище (природа), тобто сукупність природних

комплексів, природних об'єктів і природних ресурсів, включаючи атмосферне повітря, води, землю, ґрунти, надра, тваринний і рослинний світ,

а також клімат і навколоземний космічний простір, в їх взаємодії та взаємозв'язку2.

Найпростіше співвідношення понять навколишнього середовища і навколишнього природного середовища характеризується як за -

гальне і родове. Навколишнє середовище в широкому розумінні — це частина середовища, яка перетворена в процесі діяльності людини, і охо -

плює також виробниче, побутове, соціальне середовище. Навколишнє природне середовище — сукупність всіх природних умов, у тому числі
перетворених, змінених у процесі виробничо-господарської діяльності людини, в яких відбувається життєдіяльність людини. Зокрема, в ст. 5
Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» навколишнє природне середовище визначається як сукупність природ	-
них і природно-соціальних умов і процесів.
Щодо поняття «довкілля», то в буквальному розумінні воно похідне від слова «довкола» і означає те, що навкруги, що оточує людину і
відповідно може включати як об'єкти довколишнього природного, так і виробничого, побутового, антропогенного походження. Як тотожні по	-

няття «довкілля» і «навколишнє природне середовище» можуть розглядатись у випадку, коли довкілля виступає як сукупність природних і при - родно-соціальних умов і процесів та ідентифікується з навколишнім природним середовищем (тобто саме в екологічних правовідносинах).

Згідно з ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до об'єктів правової охорони належать:

 

- природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і такі, що не використовуються в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ);

— ландшафти та інші природні комплекси.

 

При цьому в системі об'єктів екологічного права традиційно розрізняють поняття «природний об'єкт» і «природний ресурс». Природний об'єкт є певною мірою умовним правовим поняттям, яке дає можливість індивідуалізувати певну частину природного се -

 

редовища, щоб визнати її об'єктом екологічного права. Це завершений екологічний комплекс з властивими йому функціями, який нерозривно пов'язаний і взаємодіє з іншими елементами довкілля. Поняття «природний об'єкт» порівнюють з поняттям «особа» в цивільному праві або «річчю». Це свого роду абстракція, що відображає будь-яку індивідуальну (офіційно виділену) частину природної речовини1.

 

При цьому, щоб бути об'єктом екологічного права, природний об'єкт повинен відповідати таким ознакам, які були тривалий час своєрідними стандартами при характеристиці природних об'єктів:

 

1) природне походження (хоча допускається і застосування людської праці, наприклад посадка дерев);

2) екологічний взаємозв'язок із навколишнім природним се редовищем (повітря в закритих приміщеннях не є об'єктом екологічного

права);

 

3) виконання функцій життєзабезпечення (ті природні компоненти, процеси, що суперечать інтересам людини, не входять до об'єктів екологічного права, наприклад землетруси, повені тощо)2.

Природні об'єкти можна поділяти на різні види, зокрема, на:

- диференційовані (води, ліси, надра, надра тощо) і комплексні (лікувальні зони, природно-заповідні території та інші).

Останні ще називають природними комплексами і розглядають як сукупність взаємопов'язаних частин природних об'єктів, що знахо - дяться в межах певної території та виділяються з метою особливої охорони;

 

- власне природні (які збереглися від впливу людини в своєму первинному, природному стані, наприклад у межах природного запо - відника) та видозмінені під впливом людини;

 

- природно-господарські (знаходяться в сфері господарського використання) та особливо охоронювані (закриті для господарського використання чи з обмеженим порядком використання).

 

Природні ресурси — це певна сукупність запасів природних речовин, природної енергії чи певна корисна властивість природного об'єкта, які використовуються суспільством для задоволення своїх потреб (це джерело споживання людиною природи). Так, запаси деревини — природний ресурс, а ділянка лісу -природний об'єкт; природні енергетичні запаси води — природний ресурс, а річка — природний об'єкт, кори - сні копалини -природний ресурс, а надра — природний об'єкт.

Традиційним в еколого-правових нормах є застосування словосполучень «раціональне використання природних ресурсів» і «охорона природних об'єктів».

 

Крім наведених вище об'єктів екологічного права, додатковим об'єктом виступає життя і здоров'я людини, яка проживає і перебуває в тісному зв'язку з навколишнім природним середо-вищем та зазнає його безпосереднього впливу.