Формування та використання ресурсів комерційного банку

Розміщення ресурсів комерційного банку характеризується залишками коштів, вкладеннями та резервами. Залишки коштів і резерви призначені для забезпечення надійності функціонування банківської системи. Вкладення ресурсів здійснюється банком з метою отримання доходу. Саме вони відображають діяльність банку на фінансовому ринку.

Залишки коштів відображаються на кореспондентських ра­хунках у центральному та інших комерційних, насамперед закор­донних, банках і в касі. Відкриття кореспондентських рахунків необхідне для здійснення розрахунків (у тому числі міжнарод-

них) клієнтів банку. Установлення ліміту залишку цих коштів за­безпечує надійність функціонування платіжної системи. Залишок готівки в касі необхідний для здійснення касового обслуговуван­ня клієнтів.

Основним напрямом вкладення ресурсів банку є кредитування. Це одна з основних форм торгівлі фінансовими ресурсами, яка ви­никла в сиву давнину і не втратила свого значення на фінансовому ринку досі, хоча значного розвитку і поширення набули й інші форми торгівлі. Кредитування ґрунтується на принципах поворот-ності, терміновості, платності та забезпеченості позичок.

Принцип повороткості означає, що фінансові ресурси надаю­ться позичальникові тільки у тимчасове користування. Повер­нення кредитів забезпечує наявність у країні стабільного позич­кового фонду, яким можуть по черзі користуватись усі суб'єкти фінансових відносин — юридичні й фізичні особи та держава. Неповернення кредитів веде до зменшення позичкового фонду, а відтак і ресурсного потенціалу фінансової системи. Першочерго­ве завдання як банківської системи, так і всіх суб'єктів полягає у забезпеченні збереження і примноження кредитних ресурсів.

Принцип терміновості передбачає визначення термінів пове­рнення кредитів. Установлення цього принципу визначається двома чинниками. По-перше, позичковий фонд має загальнонаці­ональне, а в окремих випадках, всесвітнє значення. Його колек­тивне призначення забезпечує доступ до фінансових ресурсів усім суб'єктам, які мають відповідні потреби і передумови. По-друге, банки, надаючи кредити, обмежені термінами, на які вони отрима­ли залучені ресурси і які вони також повинні повернути у встанов­лені терміни. Якщо принцип поворотності забезпечує збереження позичкового фонду, то принцип терміновості дає змогу управляти грошовими потоками з метою забезпечення платоспроможності банків та їхніх клієнтів.

Принцип платності означає встановлення плати у вигляді процентів за користування кредитами. Позичковий процент має, як і будь-яка ціна, задовольняти і банк, забезпечуючи його надій­ними і достатніми доходами, і позичальника, який повинен мати достатньо доходів для виплати процентів. Процентна політика, яка координується центральним банком через встановлення облі­кової ставки, регулює активність кредитного ринку.

Принцип забезпеченості позичок передбачає встановлення форм відшкодування збитків банків (і, по суті, всієї фінансової сис­теми) у разі неповернення кредитів. Основними формами забез­печеності кредитів є застава, страхування, гарантії і поручительс­

тва. Установлення принципу забезпеченості визначається наявні­стю істотних ризиків у сфері кредитування. Він підвищує гарантії банків і відповідальність позичальників.

Принципи кредитування відіграють важливу роль у банківсь­кій системі. З одного боку, вони забезпечують ефективне і раціо­нальне використання позичальниками отриманих кредитів, адже ці кредити необхідно вчасно повернути й отримати від їх викори­стання достатньо прибутку для сплати процентів. При невико­нанні своїх зобов'язань позичальники можуть позбутись свого майна, яке було прийняте банком у заставу. З іншого боку, банки при видачі кредитів детально аналізують фінансовий стан пози­чальника і його можливості щодо ефективного використання ко­штів. Банківське кредитування має селективний характер, у ре­зультаті чого фінансові ресурси отримують ті суб'єкти, які можуть забезпечити їх збереження, раціональне використання і примноження. Саме це визначає роль банків у фінансовій та еко­номічній системі. Банки — не просто сховище грошей, а центр їх концентрації і кругообігу.

 

Комерційні банки — це ключові інституції у фінансовій та економічній системі, які є мозковим центром суспіль­ства, його кровоносною системою і рушійною силою.

 

Важливим напрямом розміщення ресурсів комерційного банку є вкладення в цінні папери — акції та облігації державних позик і казначейські векселі. Придбання акцій характеризує участь бан­ків не тільки у фінансовому забезпеченні діяльності підприємств, а й у прямому управлінні їх діяльністю. Злиття промислового і фінансового капіталу веде до утворення фінансово-промислових груп. Придбання облігацій і казначейських векселів за своєю су­тністю є кредитними операціями, які тільки організаційно відріз­няються від звичайного кредитування.

Одним з напрямів вкладання ресурсів комерційного банку є валютний ділинг і факторинг. Валютний ділинг — це операції купівлі-продажу валют, метою яких є отримання прибутку від різ­ниці у валютних курсах на різних валютних ринках. Ці операції мо­жуть бути досить прибутковими. Однак для їх проведення необхідна значна сума ресурсів, яка б давала змогу на незначних курсових різ­ницях отримувати достатні доходи. Факторингові операції являють собою перевідступлення за певну плату підприємством банку своєї дебіторської заборгованості.

Певна частина ресурсів комерційного банку спрямовується на формування резервних фондів. Це звужує кредитний потенціал банку, але водночас забезпечує високі гарантії відшкодування втрат при невиконанні зобов'язань клієнтами банку і виконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами. Неплатоспроможність підприємства відбивається тільки на його партнерах, неплато­спроможність банку зачіпає всіх його клієнтів, а неплатоспромо­жність банківської системи паралізує всю економічну систему. Тому так важливо встановити оптимальний рівень банківських резервів, який надавав би достатні гарантії і не підривав ресурс­ного потенціалу банку. Концентрація фінансових ресурсів у бан­ках здійснюється з метою забезпечення їх постійного кругообігу, а не вилучення з обороту.

 

 

РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Ринок позичкового капіталу відіграє важливу роль у фінансо­вій системі. Однак він має одне суттєве обмеження — досить ко­роткі (як правило, до одного року) терміни надання кредитів. Це пов'язано з двома чинниками. Перший полягає в тому, що банки переважно мають у своєму розпорядженні так звані «короткі» гроші, тобто залучені на обмежені строки, і тому не можуть на­давати позичок на більш тривалий період. Другий чинник пов'я­заний із тим, що банк як комерційна структура має за мету отри­мання прибутку, а основним фактором його формування є не стільки рівень процентних ставок, скільки швидкість обороту позичкового фонду. Крім того, одержання кредиту в банку ви­магає дотримання багатьох вимог з боку позичальника. Тому паралельно з кредитним ринком значного поширення набув ри­нок цінних паперів.

Ринок цінних паперів складається з акцій, облігацій, казна­чейських векселів, депозитних та інвестиційних сертифікатів, комерційних паперів, що є інструментами даного ринку. Певною мірою до цінних паперів належить комерційний вексель, однак його слід розглядати насамперед як інструмент комерційного кредиту. Крім того, є так звані деривативи — похідні інструмен­ти (опціони, ф'ючерси та ін.), які відображають різні види конт­рактів з торгівлі цінними паперами. У зв'язку з цим, як правило, розрізняють ринок цінних паперів і ринок похідних інструментів. Однак останній за своїм змістом не відображає самостійних фі­нансових ресурсів, а показує форми і методи торгівлі ними.

Акція являє собою документ, який засвідчує право на певну частину власності акціонерного товариства і дає право на отри­мання доходу від неї у вигляді дивідендів. Існують різні види ак­цій, які визначають різні права їх власників: прості й привілейо­вані; іменні та на пред'явника; паперові та електронні; номіналь- • ні та без номіналу; платні та преміальні; з вільним та обмеженим обігом.

Використання різних видів акцій пов'язане з різними цілями, якими керуються засновники акціонерних товариств.

Проста акація дає право голосу (за принципом: одна акція — один голос), однак не гарантує отримання дивідендів. Розмір ди­відендів залежить від обсягів отриманого прибутку та відповід­них рішень акціонерів. Привілейовані акції надають певні перева­ги їх власникам, насамперед у правах на отримання доходу. Як правило, ці переваги виражаються у фіксованому проценті диві­дендів, які виплачуються незалежно від отриманого прибутку. Разом з тим власники привілейованих акцій здебільшого позбав­ляються права голосу.

Іменна акція передбачає її закріплення за певним власником, який вказується на акції. При цьому ведеться книга обліку, в якій фіксуються всі власники акцій та реквізити належних їм акцій. Продаж чи передання іменної акції іншому власникові фіксується відповідними записом чи заміною акції. Акція на пред'явника не передбачає фіксації її власника, її перехід від одного власника до іншого не вимагає ніякого оформлення.

Паперові акції являють собою цінні папери, які емітуються з дотриманням певних вимог щодо їх оформлення і друкування. Друкування акцій можуть здійснювати тільки уповноважені ор­ганізації з дотриманням вимог щодо їх захисту від підробки. При цьому іменні акції мають найнадійніший захист, оскільки ведеть­ся книга реєстрації. Електронні акції існують у вигляді записів на файлах у комп'ютерах. Облік акцій ведеться в депозитарії.

Номінальні акції являють собою цінні папери, на яких зазна­чається їх номінальна вартість. В окремих випадках вона може не вказуватись, тобто це акція без номіналу. Платні акції — це акції, що купуються під час їх випуску. Преміальні акції пов'язані з ка­піталізацією нагромадженого нерозподіленого прибутку. Вони розподіляються між акціонерами пропорційно кількості придба­них ними платних акцій. Акції з вільним обігом можуть без будь-яких обмежень переходити від одного власника до іншого. Акції з обмеженим обігом або взагалі не можуть переходити до іншого власника, або тільки в обмежених, наперед визначених випадках.

Облігація являє собою боргове зобов'язання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного паперу. Існують різні види акцій залежно від емітента, способу виплати доходу, термі­нів, на які вона випускається, умов обігу та надійності.

Залежно від емітента, тобто того, хто їх випускає, облігації по­діляються на державні, місцеві, інституційні, у тому числі корпо­ративні. Державні облігації випускають центральні органи управ­ління. Як правило, емітентом є Міністерство фінансів. Залучені кошти спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту чи на фі­нансування певних інвестиційних проектів. Облігації місцевих по­зик випускають місцеві органи управління. Інституційні облігації випускаються суб'єктами підприємницької діяльності, фінансови­ми компаніями, корпоративні — акціонерними товариствами.

Залежно від способу виплати доходу розрізняють процентні, дисконтні й конвертовані облігації. Процентні облігації передба­чають виплату доходу у вигляді річного процента, що встанов­люється до номінальної вартості. За дисконтними дохід формує­ться у вигляді різниці між номінальною вартістю і цінами купівлі. Конвертовані облігації передбачають не виплату доходу, а обмін їх на нові. При цьому номінальна вартість придбаних об­лігацій збільшується, тобто дохід утворюється за рахунок різниці між номінальною вартістю нових і попередніх облігацій.

За термінами випуску розрізняють строкові, безстрокові та облігації з правом дострокового погашення. Строкові випускаю­ться на певні терміни, які не можуть змінюватись. Залежно від тривалості періоду вони поділяються на короткострокові (до од­ного—двох років), середньострокові (до п'яти років) та довго­строкові (понад п'ять—десять років). Слід зазначити, що в кож­ній країні існує свій підхід до визначення термінів розмежування облігацій на коротко-, середньо- і довгострокові. Безстрокові об­лігації не передбачають визначення термінів їх випуску. Облігації з правом довгострокового погашення передбачають право емі­тента на довгострокове погашення.

За умовами обігу облігації, як і акції, поділяються на дві гру­пи: з вільним і обмеженим обігом залежно від прав на їх перехід від одного до іншого власника.

За надійністю облігації поділяються на забезпечені та неза-безпечені. Забезпечені облігації передбачають гарантії їх пога­шення і виплати доходу з дотриманням установлених строків. Забезпеченням таких облігацій може бути нерухоме майно, зем­ля, державні цінні папери тощо. Об'єкти і фонди забезпечення

вказуються при випуску забезпечених облігацій. Незабезпечені облігації не передбачають встановлення їх забезпечення, на що вказується в умовах випуску. Державні облігації незалежно від то­го, вказуються чи ні об'єкти і форми їх забезпечення, завжди вва­жаються забезпеченими, оскільки держава не може збанкрутувати і завжди має достатні ресурси.

Казначейський вексель є формою боргового зобов'язання дер­жави. На відміну від державних облігацій, казначейські векселі випускаються на строк, як правило, до одного року під покриття бюджетного дефіциту з виплатою доходу у вигляді дисконту.

Депозитний сертифікат є формою боргового зобов'язання ко­мерційного банку. Мобілізація ресурсів банком на певний, наперед визначений період, може здійснюватись шляхом відкриття депозит­них вкладів і випуску депозитних сертифікатів. Перевагою сертифі­катів є можливість їх продажу, тобто досить висока ліквідність.

Інвестиційний сертифікат являє собою цінний папір, який випускається інституційними інвесторами для мобілізації коштів з метою їх наступного вкладення в цінні папери.

Комерційні папери випускаються відомими компаніями з ме­тою мобілізації позичкових коштів на більш дешевих умовах, ніж банківський кредит. Вони не мають ніякого забезпечення і випус­каються на пред'явника строком до одного року. Доходи за комер­ційними паперами виплачуються, як правило, у вигляді дисконту. За своєю сутністю комерційні папери є борговим зобов'язанням.

Функціонування ринку цінних паперів забезпечується його суб'єктами: емітентами, інвесторами, посередниками, фондовою біржею.

Емітент — це юридична особа, чи уповноважений державою орган, який здійснює випуск цінних паперів в обіг. Залежно від емітента розрізняють корпоративні (акціонерних товариств) і державні цінні папери. Порядок випуску цінних паперів регла­ментується окремим законодавством, реєструється і контролює­ться уповноваженими органами (Міністерством фінансів чи спе­ціальною комісією з цінних паперів). Головна мета емітента по­лягає у залученні необхідних йому коштів. Тому таким важливим є забезпечення привабливості цінних паперів, яка досягається за рахунок рівня їх дохідності, стабільності, високою ліквідністю та умовами випуску, виплати доходу і погашення чи викупу й про­дажу. Кожний емітент намагається створити найбільшу заінтере­сованість для покупців, що веде до постійного розвитку ринку.

Інвестор — це юридична чи фізична особа, а в окремих ви­падках держава, яка, купуючи цінні папери певного емітента,

вкладає (інвестує) кошти в його діяльність. Маючи широкий ви­бір різних видів цінних паперів великої кількості емітентів, інве­стори обирають найкращі, з їх погляду, варіанти розміщення своїх коштів. При цьому виділяються два основні чинники —до­хідність і гарантія надійності вкладень, між якими існує зворотна залежність: чим вища надійність, тим нижча дохідність, і навпа­ки. Оскільки абсолютно безризикованих вкладень не існує, то доцільно знижувати ризик шляхом розкладання його на різних емітентів. У сучасних умовах функціонування ринку цінних па­перів грунтується на теорії інвестиційного портфеля, який дає змогу, з одного боку, мінімізувати ризики кожного інвестора, а з іншого — створити можливості для участі на ринку широкого кола емітентів.

Посередники виконують роль сполучної ланки між емітентом та інвестором. З одного боку, вони виконують посередницькі функції стосовно емітента, проводячи операції з випуску і розмі­щення цінних паперів на ринку, їх реєстрації і зберігання. Добре знаючи ринок, вони краще розуміються на тому, які цінні папери та умови їх випуску найдоцільніші для конкретного емітента, як провести роботу, щоб забезпечити розміщення цінних паперів. З іншого боку, вони надають послуги інвесторам у придбанні цін­них паперів, виходячи з побажань інвестора стосовно дохідності й надійності вкладень.

Роль фінансових посередників на ринку цінних паперів над­звичайно важлива, адже саме вони визначають його активність та ефективність. Безпосередні взаємовідносини емітентів та ін­весторів можливі тільки при обмежених рамках ринку або при цілеспрямованій емісії цінних паперів під конкретних інвесторів. В умовах нинішнього, практично безмежного міжнародного рин­ку цінних паперів на ньому можуть працювати лише фахівці, які досконало володіють навичками роботи на ринку та добре його знають.

Посередники на фінансовому ринку поділяються на фінансо­вих, якими є інституційні інвестори, та обслуговуючих — реєст­ратори, депозитарії та ін. Інституційні інвестори розглядаються як колективні інвестори на ринку цінних паперів, які централізу­ють фінансові ресурси індивідуальних інвесторів. Видами фінан­сових посередників є інвестиційні фонди, трасти і компанії. Во­ни мобілізують кошти шляхом випуску власних цінних папе­рів — інвестиційних сертифікатів.

Інвестиційні фонди і трасти здійснюють тільки мобілізацію коштів. Розміщення коштів проводять спеціальні компанії — ін­

вестиційні керуючі, а зберігання забезпечують депозитарії. Інве­стиційні фонди укладають з інвестиційними керуючими угоди щодо здійснення інвестиційної діяльності, а трасти довіряють ін­вестиційним керуючим мобілізовані кошти. Як правило, трасти створюються на певний термін і здійснюють тільки один випуск сертифікатів. Після їх погашення вони закриваються. Інвестицій­ні фонди діють тривалий період. Вони є двох типів — відкриті й закриті. Відкриті здійснюють випуск і погашення інвестиційних сертифікатів на постійній основі. Закриті здійснюють разовий випуск сертифікатів і не погашають їх на першу вимогу власни­ка. Інвестиційні компанії, на відміну від фондів і трастів, здійс­нюють розміщення мобілізованих коштів самостійно. Їх інвести­ційні сертифікати можуть виставлятись на продаж на фондових біржах.

Обслуговуючі посередники на ринку цінних паперів належать до його інфраструктури. Вони не беруть участі у мобілізації і розміщенні фінансових ресурсів, але сприяють цим процесам. Реєстратори надають послуги щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів, а депозитарії — зі збереження і (або) обміну прав власності на цінні папери та обслуговують угоди, пов'язані з рухом цінних паперів. Ці незалежні від емітентів та інвесторів посередники забезпечують надійне функціонування ринку цінних паперів.

Фондова біржа є особливим посередником на ринку цін­них паперів, будучи центром торгівлі ними. Вона виконує три основні функції — посередницьку, індикативну та регулятив­ну. Сутність посередницької функції полягає в тому, що фон­дова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цін­ними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посеред­никам. Торговельні угоди на біржі укладають брокери. Вони діють від імені своїх клієнтів-інвесторів, емітентів чи фінан­сових посередників, купуючи чи продаючи цінні папери. При цьому права власності на куплені цінні папери чи отримані від їх реалізації гроші належать клієнтам. Дохід брокера формує­ться за рахунок комісійних від укладених угод. Крім того, у торгівлі на біржі беруть участь дилери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою їх наступного перепродажу. Їх дохід формується за рахунок різниці в цінах купівлі й продажу цінних паперів.

Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться ко­тирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про

вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Це створює передумови для надійного і достовірного механізму торгівлі, хоча і не виключає можливостей цілеспрямованих махі­націй з метою спекуляції цінними паперами. Водночас це є важ­ливим чинником стимулювання ефективної діяльності емітентів. Будь-які помилки відразу спричиняють зниження вартості еміто­ваних ними цінних паперів, а відтак і попиту на них, що веде до зменшення притоку фінансових ресурсів. Тому для емітента так важливо забезпечувати стабільний фінансовий стан та високі фі­нансові результати.

Регулятивна функція фондової біржі виражається в органі­зації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладення і виконання угод, механізм контролю за дія­льністю суб'єктів біржової торгівлі. Біржі здійснюють контроль за фінансовим станом емітентів. Вони мають право на отриман­ня та перевірку інформації про їх діяльність. Відповідно біржі можуть знімати з котирування окремих емітентів, які або не ви­конують вимог біржової торгівлі, або мають незадовільні фі­нансові показники. Мета контрольної діяльності біржі — забез­печення достовірності котирування цінних паперів та надійнос­ті біржової торгівлі.

Фондові біржі відіграють надзвичайно важливу роль як в економічній та фінансовій системах окремих країн, так і на рів­ні міжнародної економіки та міжнародних фінансів. Через них проходять колосальні фінансові ресурси, доступ до яких досить не простий. Тільки найбільш потужні, надійні й стабільні емі­тенти, які мають високі фінансові результати, можуть їх отри­мати. Стабільність у світі багато в чому залежить від урівнова­женості попиту і пропозиції на фондових біржах, що є основою регулювання біржової діяльності. На відміну від банків, які са­мостійно визначають напрями вкладення своїх ресурсів, фондо­ва біржа не може адміністративне регулювати грошові потоки. Однак, хоча інвестори самостійно визначають, куди вкладати гроші, керуються вони при цьому, насамперед, біржовим коти­руванням цінних паперів.

 

Фондова біржа — це важлива індикативна структура у фінансовій системі, яка відображає стан економіки і фі­нансів та рівень ділової активності.

 

Сприяючи раціональному руху, розподілу і перерозподілу фі­нансових ресурсів між окремими емітентами різних галузей, ре­гіонів та країн, фондові біржі, як і комерційні банки, є рушійною силою економічного розвитку. Разом з тим, якщо банки розгля­даються як мозковий центр і кровоносна система економіки, то фондові біржі виконують насамперед роль нервової системи. Во­ни дають змогу вчасно відстежувати процеси, які характеризують стан економіки та фінансової системи і приймати відповідні рі­шення. Тому провідні фондові біржі (Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж, Франкфурт, Копенгаген) стали світовими фінансовими центрами, ситуація на яких значною мірою визначає фінансову політику всіх країн світу.

Ринок цінних паперів структурується за двома ознаками: ста­діями та місцем торгівлі. За стадіями торгівлі розрізняють пер­винний та вторинний ринки. Первинний ринок являє собою ви­пуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголо­шення про емісію. Торгівля ведеться між емітентами, з одного боку, та інвесторами і фінансовими посередниками — з іншого. Вторинний ринок характеризується операціями перепродажу цінних паперів, які здійснюються між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками.

За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на бі­ржовий та позабіржовий. Біржовий включає угоди, що укла­даються на фондовій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу. Позабір­жовий ринок охоплює угоди, які укладаються і здійснюються поза біржою. Він пов'язаний насамперед з первинним ринком, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вто­ринному ринку.

Широкий вибір інструментів ринку цінних паперів, умов їх випуску, погашення та виплати доходу, різні схеми торгівлі та взаємозв'язків між суб'єктами ринку цінних паперів забезпечу­ють максимальну мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональ­ний розподіл і швидкий перерозподіл та ефективне використан­ня. Це визначає значну роль і важливе місце цієї ланки фінансового ринку у фінансовій системі та її вплив на соціально-економічний розвиток.

 

 

Основні терміни і поняття:

— фінансовий ринок;

— грошовий ринок;

— ринок грошей;

— ринок капіталів;

— фондовий ринок;

— кредитний ринок;

— ринок цінних паперів;

— ринок фінансових послуг;

— комерційний кредит;

— вексель;

— банківський кредит;

— принципи кредитування;

— кредитна угода;

— центральний банк;

—- комерційні банки;

— ресурси комерційного банку;

— квазібанки;

— акція;

— проста акція;

— привілейована акція;

— іменна акція;

— акція на пред'явника;

— паперова акція;

— електронна акція;

— номінальна акція;

— акція без номіналу;

— преміальна акція;

— облігація;

— державна облігація;

— інституційна облігація;

— процентна облігація;

—дисконтна облігація;

— конвертована облігація;

— забезпечена облігація;

— незабезпечена облігація;

— казначейський вексель;

— депозитний сертифікат;

— інвестиційний сертифікат;

— комерційні папери;

— емітент;

— інвестор;

— фінансовий посередник;

— фондова біржа;

— інвестиційний фонд;

— інвестиційний керуючий;

— реєстратор;

— депозитарій;

— первинний ринок цінних паперів;

— вторинний ринок цінних паперів;

— біржовий обіг цінних паперів;

— позабіржовий обіг цінних паперів.

Контрольні запитання

1. Що таке фінансовий ринок і чим він відрізняється від грошового?

2. За якими ознаками структурується фінансовий ринок?. 3. Що являє собою ринок грошей?, 4. Що входить до ринку капіталів?

5. Що таке фондовий ринок?

6. Як функціонує кредитний ринок?

7. Як фунщіонує ринок цінних паперів?

8. Що таке ринок фінансових послуг?

9. Як взаємозв 'язані і чим різнятьсяфінансовий ринок і ринок фі­нансових послуг?

10. Які існують види кредиту?

11. Що відображає і як оформляється комерційний кредит?

12. Що відображає і як оформляється банківський кредит?

13. На яких-засадах будується банківська система?

14. Що входить до складу небанківських кредитних установ (квазі-

банків)?                                        

15. Як формуються і використовуються ресурси комерційних оанківґ

16. На яких принципах здійснюється банківське кредитування?

17. Які інструменти використовуються на ринку цінних паперів?

18. Як класифікуються акції?

19. Як класифікуються облігації?

20. Що таке комерційні папери?

27. Які виділяються суб 'єкти ринку цінних паперів?

22. Які існують види 'фінансових посередників?

23. Що являють собою інституційні інвестори?

24. Які функції виконують реєстратори і депозитарії?

25. Які функції виконує фондова біржа?

26. У чому полягає різниця між біржовим та позабіржовим обігом цінних паперів?

ЛІТЕРАТУРА

Законодавчі акти

1. Конституція України. — К.: Преса України, 1997. — Ст. 85, 95, 96,97,98, 116, 119.

2. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про під­приємства в Україні»» від 04.02.98 р. № 72/98 — ВР // Відомості Вер­ховної Ради України.— 1998. — № 24.

3. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про під­приємництво»» від 23.12.97 р. № 762/97 — ВР // Відомості Верховної Ра­ди України. — 1998. — № 17.

4. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону Украї­ни «Про господарські товариства»» від 22.12.97 р. № 769/97 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998. —№18.

5. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону Укра­їнської РСР «Про бюджетну систему Української РСР»» від 29.06.95 р. № 253/95 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 26.

6. Бюджетний кодекс України від 21.06.01 р. № 2542-14.

7. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.97р. №280/97 — ВР. Розділ ПІ // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24.

8. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про сис­тему оподаткування»» від 18.02.97 р. № 77/97 — ВР // Відомості Вер­ховної Ради України. — 1997. —№ 16.

9. Закон України «Про страхування» від 07.03.96 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 18.

10. Основи законодавства України про загальнообов'язкове дер­жавне соціальне страхування від 14.01.98 р. № 16/98 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 23.

11. Закон України «Про внесення зміни до статті 4 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування»» від 03.12.97 р. №680/97 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998.—№ 11, 12.

12-Закон України «Про загальнодержавне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які

спричинили втрату працездатності» від 23.09.99 р. № П05-ХГ/ // Відо­мості Верховної Ради України. — 1999. — № 46—47.

13. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витра-' тами, зумовленими народженням та похованням» від 18.01.01 р, № 2240-І1І — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 2000. —

№14.

14. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 р. № 1533-ІІІ // Ві­домості Верховної Ради України. — 2000. — № 22.

15.Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р. № 679-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. — 1999. —

№29.

Іб.Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про наці­ональний банк України» від 13.07.2000 р. № 1919-ІІІ // Відомості Вер­ховної Ради України. — 2000. — № 42.

17.Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20.03.91 р. №872-ХП (зі змінами і доповненнями) // Закони України.— К., 1996. —

Т. 1.

18. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.91 р. № 1201-ХП // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38.

19. Закон України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» від 11.07.96 р. № 315/96 — ВР // Відомості Верховної Ради України. —

1996.—№43.

20. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про дер­жавну податкову службу в Україні»» від 05.02.98 р. № 83/98 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29.

21. Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26.01.93 р. № 2939-ХП // Відомості Верховної Ради Украї­ни.—1993.—№ 13.

22. Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22.04.93 р. № 3125-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1993. —№ 23.

23. Указ Президента України «Про Державне Казначейство Украї­ни» // Діло. — 1995. — № 43.