Грошові потоки ринку цінних паперів

Ключовими суб'єктами ринку цінних паперів є емітенти, які випускають цінні папери, та інвестори, що їх купують. Грошові потоки щодо залучення ресурсів спрямовані в бік емітента. Вони можуть бути прямими — від інвестора до емітента — і опосеред­кованими — через фондову біржу та інших фінансових посередни­ків — інституційних інвесторів, які можуть мати прямі взаємовідно­сини з емітентом, а можуть працювати і через фондову біржу.

Фондова біржа, будучи центром торгівлі цінними паперами, координує рух грошових потоків на цьому ринку. Разом з тим ефективність використання фінансових ресурсів забезпечується не через систему комерційного розрахунку (на відміну від банків, біржа не має ні власних ресурсів, ні ресурсів, якими вона може розпоряджатись), а через індикативну функцію — котирування акцій та інших цінних паперів на ринку.

Насамкінець, про співвідношення і підпорядкованість понять «фінансовий ринок» і «ринок фінансових послуг». Ці два явища (як і фінансовий та грошовий ринки) мають складний взаємо­зв'язок. Вони не включаються один до одного, оскільки мають різне призначення і різні сфери. При цьому сфера кожного шир­ша, ніж іншого. Водночас слід зазначити, що більш узагальнюю­чим є ринок фінансових послуг і більша частина фінансового ринку належить до нього.

Ринок фінансових послуг являє собою сферу різноманітних послуг, що надаються суб'єктам фінансових відносин — підпри­ємницьким структурам, державі і громадянам — у процесі їх фі­нансової діяльності. Ключовими суб'єктами цього ринку є різні фінансові інституції та організації, що надають відповідні послу­ги. Ці послуги можна об'єднати у три групи: фінансове посеред­ництво; страхування; консалтинг, аудит та інформаційні послуги.

Фінансове посередншітво, яке є першим сегментом ринку фі­нансових послуг, відображає відносини, які складаються на фі­нансовому ринку у процесі руху фінансових ресурсів і грошових коштів. Функціонування більшої частини фінансового ринку за­безпечують фінансові посередники, які здійснюють, з одного бо­ку, мобілізацію тимчасово вільних ресурсів, а з іншого — їх про­даж. Ця частина повністю належить до ринку фінансових послуг. В окремих випадках операції купівлі-продажу фінансових ресур­сів можуть здійснюватись безпосередньо між продавцем і покуп­цем, наприклад придбання акцій інвестором безпосередньо в емі­тента. Подібні операції є складовою функціонування фінансового ринку, але не належать до ринку фінансових послуг, оскільки по­слуга як така відсутн'я. Водночас посередництво у русі грошових

коштів може бути пов'язане і з додатковими послугами у розра­хунках — різноманітні операції банків з векселями (ввалювання, акцептування, інкасування), операції з перевідступлення боргу (факторинг, форфейтинг). Ці операції відносять до ринку фінан­сових послуг, але вони не належать до фінансового ринку. У ці­лому до фінансових посередників відносять комерційні банки та небанківські кредитні установи, фінансові, факторингові й лізин­гові компанії, інституційні інвестори, фондові та валютні біржі.

Страхування з погляду ринку фінансових послуг є сукупністю фінансових послуг з приводу формування колективних страхових фондів і фінансового відшкодування різних втрат і збитків. При цьому страхові компанії можуть розглядатись і як виробники страхових послуг, і як фінансові посередники. Їх фінансове посе­редництво здійснюється у двох напрямах. По-перше, між страху­вальниками і застрахованими у процесі перерозподілу коштів страхових фондів. По-друге, між страхувальниками і споживача­ми фінансових ресурсів при їх розміщенні на фінансовому ринку. Сукупність страховиків і страхових послуг формує страховий ри­нок, який є другим сегментом ринку фінансових послуг.

Консалтинг, аудит та інформаційні послуги складають специ­фічний сегмент ринку фінансових послуг. Вони не пов'язані без­посередньо з рухом фінансових ресурсів чи формуванням доходів та здійсненням витрат і видатків. Водночас їх призначення поля­гає у наданні таких послуг, що сприяють указаним процесам. Ці послуги можуть надаватись у різних сферах діяльності. Безумов­но, до ринку фінансових послуг належать ті, що надаються у сфері фінансової діяльності.

Фінансовий консалтинг являє собою сукупність консульта­ційних послуг, що передують фінансовим операціям чи надають­ся у процесі їх здійснення. Функціонування консалтингових фірм ґрунтується на високому професіоналізмі їх працівників, які мо­жуть допомогти мінімізувати вартість залучених фінансових ре­сурсів, оптимізувати їх розміщення, сприяти максимізації дохо­дів і прибутку, мінімізації податкового навантаження тощо.

Аудиторські послуги пов'язані з незалежною перевіркою фі­нансової діяльності і фінансової звітності окремих суб'єктів, тобто вони надаються після здійснення фінансових операцій. Ауди­торські послуги надаються двом сторонам. По-перше, самому суб'єкту, якому дуже важлива незалежна оцінка його діяльності. По-друге, тим суб'єктам, які вступають з ним у фінансові взаємо­відносини і для яких також дуже важливо мати об'єктивну й до­стовірну оцінку його діяльності і фінансового стану. Наявність

незалежного аудиторського контролю є певним стаоїлізуючим чинником функціонування фінансової системи у цілому.

Інформаційні послуги полягають у наданні певної фінансової та нефінансової інформації тим чи іншим суб'єктам, необхідної їм для прийняття рішень у сфері фінансової діяльності. Правиль­ність управлінських рішень залежить від своєчасного отримання повної та достовірної інформації. В умовах інформаційного су­спільства наявність інформації перетворюється у ключовий чин­ник розвитку. Функцію надання первинної інформації виконують інформаційні агенції. Інформація може надаватись різними спо­собами: публікація статистичних збірників; періодичні зведення, наприклад, біржові; інформаційні мережі — Інтернет. Функцію надання аналітичної інформації виконують рейтингові агенції. Їх продуктом є різноманітні аналітичні огляди, рейтингові оцінки, наприклад оцінка привабливості цінних паперів.

Сегмент консалтингових, аудиторських та особливо інформа­ційних послуг тісно пов'язаний з функціонуванням фінансового ринку, адже операції на ньому є досить ризикованими. Сукуп­ність цих послуг є одним із методів хеджування ризиків, що ви­конує важливу роль у забезпеченні стабільності фінансового рин­ку і фінансової системи у цілому.

 

 

КРЕДИТНИЙ РИНОК

Кредитний ринок як історично, так і за його значущістю та ва­гою є основною складовою фінансового ринку. По-перше, він за­безпечує найшвидший доступ до ресурсів. Випуск в обіг цінних паперів і мобілізація з їх допомогою ресурсів потребує певного часу, тоді як кредит можна отримати у досить стислі терміни — протягом кількох днів. Така перевага дуже важлива як з погляду фінансового забезпечення потреб окремих суб'єктів, так і з пози­цій функціонування усієї фінансової системи. По-друге, переваги кредитного ринку випливають із функціонального потенціалу ос­новних суб'єктів цього ринку — комерційних банків, які не тіль­ки опосередковують рух фінансових ресурсів, а й певною мірою продукують їх. Так, централізація фінансових ресурсів у інститу-ційних інвесторів на фондовому ринку є лише проміжним кроком у їх переміщенні до суб'єктів господарювання, де після придбан­ня вони будуть використовуватись як власні. Це дуже важливі структури, які призначені для централізації окремих роздрібне­них, часто незначних за розмірами, коштів та для їх раціонально-

го розміщення. Однак їх роль, хоча і важлива, проте істотно об­межена, бо вони — лише фінансові посередники.

Комерційні банки відіграють провідну роль у концентрації і забезпеченні раціонального використання фінансових ресурсів. Якраз у них розміщується переважна частина фінансових ресур­сів суспільства. По-перше, це власні кредитні ресурси банків, по-друге, залучені на позиковій основі ресурси і, по-третє, це розмі­щені у них кошти підприємств і держави. Тому саме комерційні банки відіграють провідну роль у забезпеченні потреб економіки у фінансових ресурсах. При цьому їх роль не обмежується тільки кількісними параметрами, хоча вони і забезпечують концентра­цію значних розрізнених коштів (подібні функції виконують та­кож інвестиційні фонди і компанії). Головною перевагою банків є їх унікальні можливості у трансформації звичайних грошових коштів, що перебувають на рахунках підприємств, організацій та установ, бюджету і цільових фондів, у кредитні ресурси, які спря­мовуються на розвиток економіки. Жодна фінансова інституція не має подібних функцій.

Кредитна система в умовах ринкової економіки є провідною ланкою фінансової системи в цілому. Це пояснюється тим, що кредитування є основною формою фінансового забезпечення діяль­ності суб'єктів господарювання, а також відіграє важливу роль у діяльності держави і фізичних осіб. Кредит як форма фінансових відносин відображає перерозподільні відносини з приводу вико­ристання на поворотній і платній основі тимчасово вільних фі­нансових ресурсів. Він поділяється на комерційний і банківський.

Комерційний кредит відображає відносини купівлі-продажу між суб'єктами господарювання з відстрочкою платежу. Він оформляється борговим зобов'язанням — векселем. Надання ко­мерційного кредиту не передбачає руху грошових потоків, вони виникають тільки при сплаті заборгованості у встановлені стро­ки. Розрізняють два види векселів — прості й переказні. Простий вексель відображає двосторонні відносини між платником, який є боржником, і отримувачем коштів, який виступає в ролі кредито­ра. Переказний вексель відображає тристоронні відносини — між боржником, кредитором і отримувачем коштів, тобто він склада­ється тоді, коли заборгованість погашається не кредитору, а вка­заній ним третій особі. Комерційні векселі (існують також фінан­сові, якими оформляються позикові угоди, у тому числі казна­чейські) можуть передаватись від однієї особи до іншої з допо­могою передавального надпису — індосаменту. Завдяки цьому векселі можуть виконувати роль платіжних засобів.

Банківський кредит являє собою форму взаємовідносин між позичальниками і спеціалізованими кредитними устано­вами, сукупність яких становить кредитну систему. Остання охоплює банківську систему та сукупність небанківських кре­дитних установ (квазібанки — майже банки). Банки виконують широкий спектр операцій, забезпечуючи рух грошових пото­ків і функціонування грошового ринку та ринку грошей. Квазі­банки поділяються на дві групи. Першу складають фінансові інституції банківського профілю з обмеженим колом банків­ських операцій (лізингові й факторингові компанії, кредитні спілки і товариства, ломбарди, товариства взаємного кредиту­вання, розрахункові (клірингові) центри). До другої групи на­лежать фінансові інституції небанківського спрямування, які, маючи певні фінансові ресурси, здійснюють кредитні операції (страхові компанії, інвестиційні компанії і фонди, пенсійні фонди, фінансові компанії).

Основу кредитної системи становлять банки. Банківська система, як правило, є дворівневою. До першого рівня нале­жить центральний банк, до другого — комерційні. На цент­ральний банк покладаються дві основні функції — емісія гро­шей, що є інструментом фінансових відносин, і регулювання грошового обігу та організація діяльності банківської систе­ми— ліцензування банківської діяльності й банківський на­гляд. Крім того, центральний банк здійснює кредитування ко­мерційних банків, будучи банком банків, та обслуговування уряду — організація касового виконання бюджету і обслуго­вування державних запозичень.

Комерційні банки є головними інституціями банківської сис­теми та ринку грошей. Основними їх функціями є акумуляція тимчасово вільних коштів і здійснення розрахунково-касового обслуговування та кредитування юридичних і фізичних осіб. За сферою діяльності, яка визначає місце банку на грошовому рин­ку, комерційні банки поділяються на універсальні й спеціалізо­вані. Універсальні банки здійснюють усі види банківських опе­рацій для будь-яких клієнтів. Спеціалізовані концентрують свою діяльність на певних напрямах. Виділяються такі напрями спеці­алізації: функціональна (ощадні, іпотечні, інвестиційні, іннова­ційні, клірингові та інші банки), галузева (агропромислові, соці­ального розвитку, будівельні, енергетичні й інші банки), за клієн­турою (кооперативні, комунальні, страхові, споживчого кредиту тощо). За територіальною ознакою розрізняють регіональні, міжрегіональні та міжнародні банки.

Комерційні банки — це насамперед фінансові посередники. У розрахунках між суб'єктами господарювання, фізичними особа­ми та державою вони забезпечують надійність і своєчасність руху грошових потоків. Від налагодження розрахунків залежить стабі­льність економіки та ритмічність діяльності підприємств. У торгі­влі фінансовими ресурсами банки забезпечують, з одного боку, концентрацію всіх тимчасово вільних коштів, а з іншого — їх ра­ціональне та ефективне розміщення. Крім того, банки можуть вико­нувати посередницькі функції в операціях з цінними паперами та довірчі операції.

Організація діяльності комерційних банків, основою якої є їх ресурси, зображена на схемі 41. При цьому ресурси комер­ційного банку розглядаються з двох сторін. По-перше, і це го­ловне, з погляду функціонування фінансової системи — як централізована у формі позичкового фонду (капіталу) частина фінансових ресурсів суспільства. Це не стільки ресурси само­го банку, скільки тимчасові вільні ресурси й кошти юридич­них і фізичних осіб та держави. З цього погляду значення ре­сурсів виходить за межі як конкретного банку, так і банківсь­кої системи, що й обумовлює контроль з боку суспільства за їх формуванням і використанням. По-друге, ресурси банку роз­глядаються з погляду його фінансової діяльності як підприєм­ницької структури. Обсяг власних і залучених ресурсів визна­чає можливості банку в отриманні доходів від їх розміщення:

чим більше ресурсів — тим ширші можливості. Ефективність використання цих ресурсів однаково важлива і для банку, і для суспільства загалом.

Джерелами формування ресурсів є власний капітал банку, ці­льові надходження, залучені та запозичені кошти. Цільові надхо­дження — це кошти, які банк використовує за дорученням, на­приклад на фінансування бюджетних капітальних вкладень чи обслуговування кредитних ліній інших банків. Залучені кошти являють собою залишки на поточних рахунках клієнтів, депозит­ні вклади і сертифікати, випущені облігації і векселі, а запозиче­ні — ресурси, що куплені у центральному банку та на міжбанківсь-кому ринку. Власні ресурси є стабілізуючою основою діяльності банків і створюються з огляду на необхідність забезпечення їх надійності. Наприклад, в Україні встановлено мінімальний роз­мір статутного капіталу на рівні 1 млн євро. Потужність банків­ської системи, її роль і місце у фінансовій системі та економіці країни визначаються обсягом ресурсів, які концентруються в ко-меоиійних банках.

Схема 41