Сутність, складові і типи фінансової політики

Функціонування фінансової системи спрямоване на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством. Цим завданням підпорядковуються й організація фінансових відносин у суспіль­стві, і процеси руху та розміщення фінансових ресурсів та ціно­утворення на них, і пропорції між їх централізацією та децентралі­зацією, і порядок формування, розподілу та перерозподілу дохо­дів, і спрямованість витрат окремих суб'єктів підприємницької діяльності, громадян та держави, і структурне співвідношення між окремими сферами та ланками фінансової системи, і харак­тер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним та суспільним споживанням. При цьому можлива практично безме­жна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фі­нансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що най­більше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава.

Фінансова політика — комплекс дій і заходів, що здій- 1 снюються державою в межах наданих їй функцій та по- ' вноважень у сфері фінансової діяльності суб'єктів гос­подарювання та фінансових Інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних за­вдань і досягнення поставлених цілей.

Фінансова політика відображає суб'єктивну сторону функціо­нування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об'єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окре­мих суб'єктів фінансових відносин і загалом відбивають об'єк­тивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фі­нансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об'єктивним закономірностям, не спра­цьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб'єкти, які

керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гу­манітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспі­льні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є пе­реплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих ор­ганів влади та управління, різних верств населення тощо.

Суб'єктом вироблення фінансової політики є держава в особі вищих органів влади та управління і основних фінансових орга­нів — Міністерства фінансів та центрального банку, а суб'єктами реалізації — фінансові органи та інституції. При цьому форму­вання фінансової політики включає концептуальне визначення засад і напрямів цієї політики з позицій вирішення поставлених завдань соціально-економічного розвитку (вищі органи влади та управління) і розроблення конкретних заходів щодо реалізації по­ставлених завдань (Міністерство фінансів та центральний банк).

Складові фінансової політики. Фінансова політика розгля­дається у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вона відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики.

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централі­зації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окре­мими напрямами державних видатків. /Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки включає також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів.

Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами — на податкову і бюджетну. Податкова політика ха­рактеризує діяльність держави у сфері оподаткування — устано­влення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них (уніфікований чи диференційований), устано­влення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив пода­тків на діяльність підприємств і громадян. Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування. Крім того, бюджетна полі­

тика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бю­джетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо Їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інституції є самостійними комерційними структурами, держава може вплива­ти на них, як і на інших суб'єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов'язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними органі­заціями і фінансовими інституціями, членство в яких є доброві­льним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншо­го — можливості отримання фінансової допомоги. Сутність по­літики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інституціях і у встановленні засад співпраці.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між по­датковими і позиковими фінансами. Перші засновуються на фор­муванні доходів бюджету за рахунок податків й обов'язкових платежів, а другі — на використанні в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запо­зичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. І монетарна й фіскальна, і податкова й бюджетна, і політика фінансового ринку та боргова політика держави мають бути спрямовані в одну сторону. Тільки скоординована й узгоджена політика може дати позитивні ре­зультати. Фінанси являють собою єдиний організм, в якому всі складові досить тісно взаємозв'язані, а тому прорахунки в будь-якому напрямі фінансової політики неодмінно ведуть до негатив­них наслідків.

Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який во­на розрахована, і характеру завдань, що вирішуються, включає фі­нансову стратегію і фінансову тактику. Причому вони тісно взає­мозв'язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже без­глуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас слід наголоси­ти на тому, що тільки та фінансова політика, яка грунтується на поєднанні та взаємоув'язці стратегії і тактики, їх єдності і підпо-

рядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, що немає стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних за­вдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна.

Фінансова стратегія — це політика, що розрахована на дов­готермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соці­ально-економічного розвитку. Спрямованість фінансової страте­гії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроеко-номічної стабілізації, в умовах економічного розвитку — досяг­нення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб'єктів господарювання. Фінансова стратегія зорієнтована на певну модель фінансових відносин у суспільстві.

Фінансова тактика являє собою поточну політику, спрямо­вану на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона здійснює­ться через переорієнтацію фінансових ресурсів та змін в органі­зації фінансової діяльності. Фінансова тактика більш мобільна, оскільки полягає у вчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції, її головне завдання — досягнення стратегічних ці­лей розвитку.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регла­ментування фінансових відносин у суспільстві та здійснення по­точної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відно­син характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність — її тактику. Базовим елементом є регла­ментування фінансових відносин, яке може здійснюватись дер­жавою у законодавчій та адміністративній формах.

Законодавче регламентування полягає у прийнятті відповід­них законодавчих актів, які встановлюють суб'єктів фінансових відносин, їх права і зобов'язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності тощо. Адміністративне регламентування передбачає надання прав регулювання фінансових відносин ор­ганам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабіль­ну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного ре­гламентування фінансових відносин, який характеризується тією

часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три ти­пи фінансової політики:

— жорстка регламентація;

— помірна регламентація;

— політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає у тому, що 'переважна час­тина фінансових відносин регулюється державою. Права підпри­ємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими за­конами чи адміністративними рішеннями. Така політика прово­диться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових, ресур­сів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підри­ває стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим проду­ктом діяльності — доходом — більше розпоряджається держава, ніж його власники — юридичні і фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централі­зації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємо­відносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кре­дитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона за­безпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб'єктів підприємницької дія­льності та громадян в ефективному господарюванні. У даному разі в основному регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна час­тина фінансових відносин за таких умов регламентується на до­говірних засадах між окремими суб'єктами.

 

Основою фінансової політики держави є вибір фінансо­вої моделі суспільства. Співвідношення між напрямами фі­нансової політики, застосуванням її окремих типів визна­чаються характером фінансової моделі, що встановлена на даний час.

 

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуризація за джерелами формування доходів і напря­мами фінансування видатків, за рівнями адміністративно-тери­торіального поділу характеризує ту чи іншу фінансову політику.

Залежно від завдань, на розв'язання яких спрямована фінансо-ва політика, вона поділяється на такі види:               

•політика стабілізації;                                  

•політика економічного зростання;                       

• політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроеко-номічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабі­льних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розпо­ділу і перерозподілу отриманих доходів. Розрізняють два різно­види цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — політика стабі­лізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнен­ня необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політи­ки економічного зростання може здійснюватися трьома основними способами — через зростання державних видатків, зниження   рівня оподаткування та проведення політики «дешевих грошей». І Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування еко­номічних потреб. Це фінансування відображає приплив додатко­вих зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розши­рення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування веде до збільшення маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика «дешевих грошей» полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів.                                      І

Політика стримування ділової активності використовуєтся для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійс­нюється такими самими способами, як і за політики економічно­

го зростання, тільки у зворотному напрямі — скорочення держа­вних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискреційну та недискреційну. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі чи стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, що складаєть­ся на даний час в економіці та фінансах. Без здійснення цих захо­дів ситуація поліпшитися не може. Недискреційна політика по­лягає у використанні певних фінансових інструментів — «умон­тованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції «умонтованих стабілізаторів» виконують насамперед податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Вод­ночас повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілі­заторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використову­ються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискре­ційної політики.

 

 

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює кілька етапів:

 

Визначення цілей, постановка завдана

Вибір типу фінансової політики

Вибір напрямів реалізації (монетарна чи фіскальна) та розмежування завдань між ними

Вибір інструментів реалізації

Координація дії окремих інструментів

Здійснення конкретних заходів

Контроль за ходом реалізації

 

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Її формування починається з чіткого визначення цілей та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснює­ться вибір типу фінансової політики — жорстка чи помірна рег­ламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями ре­алізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами мо­нетарної, а які — фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дійовість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політи­ки залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв'язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові від­носини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік. Це, у свою чергу, може призвести до зовсім інших результатів, порівняно з тими, які очікувалися від даної фінансової політики.

 

 

ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

Реалізація фінансової політики здійснюється з допомогою фі­нансового механізму, який являє собою досить складну систему впливу на різні сторони фінансової діяльності окремих суб'єктів. Основним вектором цього впливу є взаємовідносини держави, яка виробляє і реалізує фінансову політику, із суб'єктами госпо­дарювання, що забезпечують виробництво ВВП.

Фінанси як розподільна категорія тісно взаємозв'язані з еконо­мікою. З одного боку, з допомогою фінансів розподіляється ство­рений у суспільстві ВВП, причому розподілити можна лише стіль­ки, скільки створено. З іншого боку, як уже зазначалося, обмінно-розподільні відносини формують певну систему економічних ін­тересів, які впливають на виробництво, стимулюючи чи, навпаки, стримуючи зростання ВВП. При цьому фінансовий вплив на соці­ально-економічний розвиток, який лежить в основі формування і реалізації фінансової політики, здійснюється не автоматично сам по собі, а через фінансовий механізм, який відображає напрями, характер і сутність функціонування фінансів у суспільстві.

Фінансовий механізм — сукупність фінансових ме­тодів і форм, інструментів та важелів впливу на со-е ціально-економічний розвиток суспільства.

Ринкова економіка ґрунтується на поєднанні як власної само­регулюючої дії, що становить саму її основу, так і системи дер­жавного регулювання ринкових відносин. Ринок на основі балан­су попиту і пропозиції через механізм вільного ціноутворення загалом самостійно регулює розвиток окремих галузей, регіонів і підприємств, виробництво певних товарів та сферу послуг. Разом з тим необхідна і система державного регулювання, однак не по­вного регулювання, а підрегулювання, коригування, спрямування ринкових механізмів на досягнення певних цілей і реалізацію ви­значених завдань. Державне регулювання не замінює ринкового саморегулювання, а лише доповнює його.

Державне регулювання економіки може здійснюватися двома способами.

Перший — створення системи планового керівництва, в осно­ві якої лежать адміністративно-командні методи. Завдання зба­лансування економічного і соціального розвитку вирішуються на основі єдиного директивного централізованого планування. Що­правда, повного збалансування економіки так ніколи й не досяга­лося. Окрім того, те збалансування розвитку економіки, що за­безпечувалось плановими методами, досягалось на дуже низько­му, порівняно з розвиненими країнами, рівні забезпечення еко­номічних і соціальних потреб. Тобто планова економіка здатна певною мірою забезпечити керованість і збалансованість розвит­ку, однак на низькому життєвому рівні.

Другий спосіб державного регулювання економіки полягає у застосуванні економічних методів управління, серед яких прові­дна роль належить фінансам. Дія фінансового механізму на різні сторони соціально-економічного розвитку має кількісну й якісну визначеність. Кількісна визначеність виявляється в сумі коштів, що виділяються для досягнення тих чи інших цілей. Це первинна основа функціонування цього механізму. Без відповідних асигну­вань і кредитів неможливе розв'язання жодного завдання суспі­льного розвитку. Але саме по собі виділення коштів ще не гаран­тує розв'язання того чи іншого конкретного завдання. Надзви­чайно важливо, яким чином здійснюється формування ресурсів, якими каналами і в яких формах вони рухаються, на яких умовах виділяються і використовуються. Усе це характеризує якісну ви­значеність дії фінансового механізму.

Зазначеним двом сторони функціонування фінансового ме ханізму на основі руху грошових коштів відповідають два мето ди фінансового впливу на соціально-економічний розвиток: фі нансове забезпечення і фінансове регулювання. Оскільки ці дв, методи є глобальними й узагальнюючими і включають у себ< окремі часткові методи, то Їх можна виділити як структурні під системи фінансового механізму, що характеризують зміст впли ву фінансів на різні сторони розвитку суспільства. Установлен ня пріоритетності того чи іншого методу лежить в основ визначення напрямів фінансової політики держави. Чим вищиі:

рівень розвитку суспільства й економіки, тим більшою є ролі фінансового регулювання.

Фінансове забезпечення переважає в умовах адміністративне. командної системи управління. Ресурси, які виділяються на осно­ві рішень відповідних адміністративних органів, є їх матеріаль­ним забезпеченням. Фінансове регулювання в цих умовах підпо­рядковане завданням створення відповідних грошових фондів, насамперед централізованого фонду — бюджету держави. Нав паки, в умовах ринкових відносин на перший план виступає під­система фінансового регулювання, бо саме вона робить ринок ре­гульованим, а не стихійним.

Підсистеми фінансового забезпечення і фінансового регулю­вання тісно взаємозв'язані. Встановлена в той чи іншій період система фінансового забезпечення потребує відповідного фінан­сового регулювання.

Структурна побудова фінансового механізму подана на схемі 12. Фінансове забезпечення реалізується на основі відповідної системи фінансування, яке може здійснюватись у трьох формах:

самофінансування, кредитування, зовнішнє фінансування. Різні форми фінансового забезпечення використовуються на практиці одночасно через установлення оптимального для даного етапу розвитку суспільства співвідношення між ними.

Самофінансування являє собою забезпечення потреб простого і розширеного відтворення виробництва за рахунок власних кош­тів юридичних і фізичних осіб. Це вихідна форма фінансового забезпечення. Без наявності певних власних коштів розпочати будь-яку діяльність неможливо. Але самофінансування зовсім не означає створення фінансової автаркії, бо дуже тісно пов'язане з використанням кредитів. Адже ці запозичені кошти потрібно по­вернути за рахунок власних доходів. У зв'язку з цим треба чітко розрізняти самофінансування як принцип організації і як форму фінансового забезпечення.

Схема 12