Бюджетна система і бюджетний процес в Україні

Бюджетна система нашої держави була сформована на основі закону «Про бюджетну систему України». На даний час її функ­ціонування регламентується нормами «Бюджетного кодексу». При цьому передбачається поєднання принципів єдності й само­стійності, що просто неприпустимо. Причому принцип єдності на практиці не реалізується, оскільки єдиний зведений бюджет на жодному рівні не складається. Самостійність же проголошується суто декларативно — реальної законодавчої бази для неї немає.

Відповідно до чинного законодавства бюджетна система України включає Державний бюджет України, Республікансь­кий бюджет Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети. До місцевих бюджетів належать обласні, міські, районні, міст, селищ, сіл, районів у містах. Склад та структурна побудова бюджетної системи України відображена на схемі 23 (жирним шрифтом виділені централізовані види бюджетів, курсивом — децентралізовані):

Бюджетний процес — це організація і порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету. Оскільки бюджет являє собою систему всеохоплюючих фінансових відносин і че­рез нього проходить значна маса грошових потоків, то бюджет­ний процес завжди перебуває в центрі уваги суспільства.

Він складається з двох частин:

— бюджетне планування;

— виконання бюджету.

Схема 23

Бюджетне планування охоплює складання проекту бю­джету, його розгляд і затвердження. Це серцевина бюджетного процесу — виконується такий бюджет, який прийнято.

Завдання бюджетного планування визначаються необхідністю вирішення охарактеризованого вище триєдиного завдання фор­мування бюджету:

1) достовірне визначення обсягу та джерел формування дохо­дів бюджету;

2) оптимальний розподіл видатків за окремими групами й га­лузями;

3) збалансування бюджету.

Бюджетне планування починається з визначення можливого обсягу доходів. Обгрунтованість їх планування забезпечує реаль­ність усього бюджетного процесу. Оптимальність розподілу ви­датків визначається ефективністю використання бюджетних ко­штів із позицій забезпечення економічного зростання та соціаль­ної гармонії у суспільстві. Збалансування бюджету найскладніше завдання, оскільки, як; правило, потреби у видатках перевищують

Оеальні мггжтіивпгті v аппмувянні ппуппік

У процесі бюджетного планування використовуються такі методи:

а) загальний метод — балансовий;

б) до окремих статей-— нормативний:

— прямого рахунку,

— аналітичний.

Сутність балансового методу полягає у тому, що бюджет як фінансовий план є балансом доходів і видатків. Отже, бюджет не може бути незбалансованим. Перевищення видатків над дохода­ми неможливе, адже воно, виходячи зі схеми фінансової діяльно­сті держави, не може бути профінансовано. Перевищення ж до­ходів над видатками, якщо йдеться не про бюджетний профіцит, недоречне, оскільки державі не потрібні зайві кошти (зате вони можуть бути вкрай необхідні юридичним і фізичним особам, у яких вони вилучаються у процесі перерозподілу). Використання балансового методу забезпечує реальність не тільки бюджетного планування, а й збалансованість формування та розміщення фі­нансових ресурсів у суспільстві.

Нормативний метод є основою бюджетного планування і по­лягає у визначенні окремих статей доходів і видатків за встанов­леними нормативами. Наприклад, окремі видатки можуть визна­чатися за нормативами до макроекономічних показників (відпо­відно до Закону про освіту в Україні на її фінансування з бюджету має виділятися не менше 10% національного доходу). Нормативи можуть мати різні рівні узагальнення — до макро- і мікроекономі-чних показників, у розрахунку на одного жителя, одну бюджетну установу чи оперативно-сітьовий показник (наприклад, на один клас), а також до конкретних статей видатків чи доходів.

Метод прямого рахунку передбачає деталізований розрахунок за кожним платником доходів та отримувачем бюджетних кош­тів. Саме він забезпечує повну прозорість бюджетного процесу і найбільшу обґрунтованість проекту бюджету. Водночас це до­сить трудомісткий процес, і тому його використання, особливо на рівні централізованих бюджетів, ускладнено. У процесі прямого розрахунку доходів і видатків бюджету теж використовуються нормативи, але не узагальнені, а деталізовані.

Аналітичний метод ґрунтується на визначені тенденцій розви­тку окремих показників бюджету і чинників, які впливають на ці показники. Планування може здійснюватися з використанням ко­ефіцієнтів, які характеризують динаміку доходів і видатків, або на основі визначення впливу на зміну показників бюджету окре­мих чинників, наприклад зростання чисельності населення, ди­наміку цін і тарифів, валютного курсу тощо.

Процедура бюджетного планування — послідовність заходів і дій зі складання, розгляду і затвердження проекту бюджету, яка визначається відповідним законом. В Україні на державному рів­ні вона включає такі етапи та стадії:

1. Складання проекту бюджету:

— направлення Президентом Верховній Раді бюджетного по­слання;

— розроблення Верховною Радою бюджетної резолюції, у якій визначаються основні напрями бюджетної політики на на­ступний рік;

— розроблення Міністерством фінансів на підставі основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвит­ку прогнозного проекту Державного бюджету;

—узгодження показників прогнозного проекту бюджету з пропозиціями міністерств, відомств та інших органів;

— розроблення Міністерством фінансів робочого (узгодженого) проекту Державного бюджету і подання його в Кабінет Міністрів;

—розгляд проекту бюджету в Кабінеті Міністрів, прийняття рішення про його схвалення і подання Президенту проекту Зако­ну про бюджет;

— розгляд проектуЗакону про бюджет Президентом і подання його до Верховної Ради.

2. Розгляд проекту Закону про Державний бюджет України:

— розгляд проекту Законупро Державний бюджет у комісіях і комітетах Верховної Ради;

— доповідь Міністра фінансів на засіданні Верховної Ради та співдоповідь голови комітету з питань бюджету;

— обговорення проекту Державного бюджету на засіданні Верховної Ради;

— прийняття відповідного рішення про результати розгляду проекту Закону про Державний бюджет:

а) затвердити Закон про Державний бюджет України;

б) схвалити у першому читанні і направити на доопрацювання;

в) відхилити і направити на перероблення.

Виконання бюджету полягає у мобілізації запланованих до­ходів і фінансуванні передбачених видатків. Організація вико­нання бюджету покладається на Кабінет Міністрів, оперативна робота ведеться Міністерством фінансів, Державною податковою адміністрацією і Державним казначейством. Виконання бюджету здійснюється на підставі розпису доходів і видатків. Цей доку­мент складається після затвердження бюджету відповідно до під­розділів бюджетної класифікації, яка містить повну деталізацію

видів доходів і напрямів видатків. Розпис доходів і видатків складається з поквартальною розбивкою, що дає змогу збалансу­вати бюджет на різні періоди.

Касове виконання бюджету (зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватись за двома системами: банківською і казначейською. При банківській систе­мі рахунки бюджету відкриваються в установах банківської сис­теми. При казначейській створюється спеціальна структура — ка­значейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінан­сує видатки. В Україні Державне казначейство організує і забез­печує виконання Державного бюджету, але кошти бюджету кон­центруються в установах банківської системи.

 

 

ПОДАТКОВА СИСТЕМА

 

Сутність і види податків

Податкова система — важлива складова системи державних фінансів, хоча і не виділяється в їх окрему ланку. Вона відіграє провідну роль у формуванні державних доходів, відчутно впли­ваючи на доходи юридичних і фізичних осіб. При цьому подат­кову систему можна розглядати у широкому і вузькому розумін­ні. У широкому розумінні вона охоплює всі обов'язкові платежі, з допомогою яких здійснюється перерозподіл доходів на користь держави і які концентруються в бюджеті та фондах цільового призначення. У вузькому розмінні це сукупність тільки податків як особливої форми мобілізації доходів бюджету.

Податки являють собою обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб до бюджету. Історично це найдавніша форма фі­нансових відносин між державою і членами суспільства. За еко­номічним змістом податки відображають фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загаль­нодержавних централізованих фондів грошових коштів, необхід­них для виконання державою її функцій. На відміну від фінансів загалом ці взаємовідносини мають односторонній характер — від платників до держави.

У фінансовій термінології вживаються п'ять термінів, що відо­бражають платежі державі, — плата, відрахування і внески, пода­ток, збір. Незважаючи на певні особливості, ці платежі характери­зуються спільними ознаками, що дають змогу об'єднувати їх в одну групу як податки й обов'язкові платежі податкового характеру.

Плата (відповідає на запитання «за що?») передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою (плата за воду, плата за заготівлю деревини тощо). Розмір плати залежить від кіль­кості ресурсів, що використовуються, а надходження плати саме державі визначається державною власністю на ці ресурси. Якщо держава втратить право власності на них, то вона втратить і ці доходи. За економічним змістом плата не є податком, бо не відо­бражає перерозподілу доходів.

Відрахування і внески (відповідають на запитання «на що?», «від чого?») передбачають цільове призначення платежів. Воно може бути тільки частковим (відрахування), тобто встановленим згідно з економічним змістом платежів, або повним (внески), ко­ли витрачання коштів у повному обсязі здійснюється тільки за цільовим призначенням. Наприклад, часткове цільове призначен­ня мають відрахування на геологорозвідувальні роботи. Оскільки вони вносяться до бюджету, то в загальній сумі його доходів це цільове призначення втрачається. При цьому розміри фінансуван­ня з бюджету геологорозвідувальних робіт можуть бути як біль­шими, так і меншими від суми надходжень цих відрахувань. Коли обсяг фінансування менший за суму надходження, цільове призна­чення залишку не зберігається. Прикладом повного цільового при­значення є відрахування і внески у різні цільові фонди — внески у Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування, внески у фонд сприяння зайнятості населення та ін. Використовувати ці внески не за призначенням не дозволяється, а змінити цільове призначен­ня можна тільки на законодавчій основі. Загалом відрахування і внески можна розглядати як цільові податки.

Податки (відповідають на запитання «для чого?») встанов­люються для утримання державних структур і для фінансового за­безпечення виконання ними функцій держави — управлінської, оборонної, соціальної та економічної. Вони не мають ні ознак ек­вівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення. Тобто конкретний податок — це нецільовий, безоплатний (нееквівалент­ний), неповоротний обов'язковий платіж державі. Однак якщо роз­глядати податки сукупно, то прикмети плати і відрахувань видно досить чітко. Податок — це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості валового внутрішнього продукту (ВВП) на загальносуспільні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Особливою формою податкових платежів є збори. На відмі­ну від податків, які мають характер регулярних надходжень, збори є платежами разового, випадкового і незначного за роз-

мірами характеру, що збираються за місцем події (наприклад, ринковий збір).

Функції податків як фінансової категорії випливають з функ­цій фінансів. Фінанси загалом виконують дві функції — розподі­льну і контрольну. Податки безпосередньо пов'язані з розподіль­ною функцією в частині перерозподілу вартості створеного ВВП між державою і юридичними та фізичними особами. Вони є ме­тодом централізації ВВП у бюджеті на загальносуспільні потре­би, виконуючи у такий спосіб фіскальну функцію.

Фіскальна функція є основною у характеристиці сутності по­датків, вона визначає їх суспільне призначення. З огляду на цю функцію держава повинна отримувати не тільки достатньо подат­ків, а й головне, надійних. Податкові надходження мають бути постійними і стабільними й рівномірно розподілятися за регіонами.

Постійність означає, що податки повинні надходити до бю­джету не у вигляді разових платежів з невизначеними термінами, а рівномірно протягом бюджетного року в чітко встановлені строки. Оскільки призначення податків полягає у забезпеченні витрат держави, то терміни їх сплати мають бути погоджені з термінами фінансування видатків бюджету.

Стабільність надходжень визначається високим рівнем гаран­тій того, що передбачені Законом про бюджет на поточний рік доходи будуть отримані у повному обсязі. Безглуздо встановлю­вати такі податки, які необхідних гарантій не дають, бо в такому разі невизначеною стає вся фінансова діяльність держави.

Рівномірність розподілу податків за територією необхідна для забезпечення достатніми доходами всіх ланок бюджетної системи. Без цього виникає потреба в значному перерозподілі коштів між бюджетами, що зменшує рівень автономності кожного бюджету, ступінь регіонального самоврядування і самофінансування.

Податки, як уже зазначалось, відображають рух вартості від юридичних і фізичних осіб до держави. Їх сплата приводить до зменшення доходів платника. Причому об'єктивно кожний плат­ник заінтересований сплатити якомога меншу суму, що може до­сягатись як за рахунок зменшення обсягів об'єкта оподаткування, так і вибору пільгових щодо оподаткування умов діяльності. От­же, у сутності кожного податку закладена регулююча функція. Вона, як і фіскальна функція, характеризує суспільне призначен­ня податків. Сутність регулюючої функції полягає у впливі пода­тків на різні сторони діяльності їх платників.

Оскільки регулююча функція податків є об'єктивним явищем, то вплив податків відбувається незалежно від волі держави, яка

їх установлює. Разом з тим держава може свідомо використову­вати їх з метою регулювання певних пропорцій у соціально-економічному житті суспільства. Але така цілеспрямована подат­кова політика можлива тільки завдяки об'єктивно властивій по­даткам регулюючій функції.

Використання податків як фінансових регуляторів — дуже складна й тонка справа. Тут не може бути головного і другоряд­ного — все головне. Іноді незначні деталі в оподаткуванні мо­жуть докорінно змінити сутність впливу податку: зробити його прямо протилежним щодо передбачуваного.

Елементи системи оподаткування. Справляння податків ґрунтується на виділенні таких елементів системи оподаткування:

суб'єкт і носій податку, об'єкт і одиниця оподаткування, джерело сплати, податкова ставка і квота. Між цими поняттями існує певне підпорядкування, яке найпростіше можна проілюструвати, поста­вивши до них запитання: суб'єкт —> хто сплачує; об'єкт —> що оподатковується; одиниця —> як це що обчислюється; джерело —> —> з чого сплачується; ставка —> скільки сплачується; квота —> як частка доходу утримується.

Суб'єкт, або платник (останній термін найуживаніший на практиці), податку — це та фізична чи юридична особа, яка без­посередньо його сплачує. Податкова робота починається саме з установлення платників, бо податкова служба держави повинна чітко знати, хто саме вносить той чи інший податок до бюджету, хто відповідає за зобов'язання перед державою.

Термін «платник податку» визначає саме суб'єкт оподатку­вання. Однак цей суб'єкт здебільшого є тільки посередньою, тра­нзитною ланкою проходження доходів. Він не стільки сплачує податок, скільки перераховує до бюджету частину отриманих до­ходів. Реальним платником, або носієм, кожного податку є кінце­вий споживач. Саме він сплачує вартість товарів і послуг, а якщо так, то і все, що в їх цінах відображається, — і витрати виробниц­тва та реалізації, і прибуток усіх ланок, де відбувається рух това­рів, і відрахування частини отриманих доходів до бюджету. Оскільки основним споживачем у будь-якій країні є її народ, то саме громадяни скрізь були, є і завжди будуть основними носія­ми, тобто реальними платниками податків. З огляду на це твер­дження про перекладання податкового тягаря на їхні плечі без­підставні — він був там завжди й альтернативи просто не існує.

Об'єкт оподаткування вказує на те, що саме оподатковується тим чи іншим податком. Це другий за черговістю елемент оподат­кування, бо, визначивши платника, необхідно встановити, що саме

у нього оподатковується. Нормальна податкова робота можлива тільки у разі чітко визначеного об'єкта оподаткування. Об'єкт оподаткування має бути стабільним, піддаватись чіткому обліку, безпосередньо стосуватися платника, відображати саме його (а не сторонніх юридичних чи фізичних осіб) вплив на даний об'єкт.

Одиниця оподаткування — це одиниця виміру (фізичного чи грошового) об'єкта оподаткування. Фізичний вимір досить точно відображає об'єкт оподаткування. Наприклад, оцінювання земе­льної ділянки при оподаткуванні проводиться в гектарах, сотих гектара, квадратних метрах тощо. Чим більші розміри об'єкта оподаткування, тим більша одиниця виміру. Грошовий вимір може бути безпосереднім — при оцінці доходів, і опосередкова­ним — при оцінці тієї ж земельної ділянки (за ринковою чи нор­мативною ціною), майна та ін.

Джерело сплати податку — це дохід платника, з якого він сплачує податок. Джерело сплати може бути безпосередньо пов'язане з об'єктом оподаткування (коли оподатковується сам дохід або майно, що приносить дохід), а може і не стосуватися об'єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в особистому користуванні й не приносять доходу їх власникам). Загалом правомірним є пов'язування джерела сплати податку з об'єктом оподаткування. Таке оподаткування є досить справедливим, оскільки тільки дохід є джерелом сплати. Крім того, у підприємства джерело сплати може розглядатись з позицій віднесення того чи іншого податку на валові витрати (собівартість продукції"), отриманий прибуток чи цінову надбав­ку. Загальним джерелом сплати є виручка від реалізації. Однак залежно від того, з якого її елемента сплачується податок, визна­чається його вплив на фінансові інтереси підприємства.

Податкова ставка — це законодавче встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційо­ваний. При універсальному підході встановлюється єдина для всіх платників ставка, при диференційованому — кілька. Дифе­ренціація ставок може відбуватись у двох напрямах. Перший — відповідно до платників, коли для більшості платників виділяєть­ся основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окре­мих платників. Другий — відповідно до різних характеристик і оцінок об'єкта оподаткування.

Установлення податкових ставок є найважливішою і найсклад­нішою проблемою оподаткування. Саме недосконалість ставок мо­же порушити як фіскальну значущість, так і регулюючу дію того чи

іншого податку. Установлення ставок податків може базуватись на емпіричному методі й економіко-математичному моделюванні.

Сутність емпіричного методу, який орієнтується здебільшого на фіскальну функцію податків, полягає у визначенні ставок на базі існуючого досвіду оподаткування з урахуванням забезпече-^ ності видатків держави і впливу кожного податку на фінансові ресурси й грошові доходи та витрати платників.. У міру накопи­чення емпіричних даних та змін у фінансовому стані держави та платників податків ставки оподаткування можуть і повинні кори­гуватися. Держава мусить весь час тримати в полі зору фінансову діяльність усіх суб'єктів розподільних відносин у суспільстві й вносити своєчасні корективи у свою податкову політику для під­тримання належного фінансового стану всіх суб'єктів.

Сутність методу економіко-математичного моделювання по­лягає в розробленні математичної моделі, яка враховує всі ін­тереси держави та платника і визначальні (здебільшого саме ви­значальні, бо всі врахувати практично неможливо) чинники, що діють у сфері справляння того чи іншого податку. Цей метод орі­єнтується головним чином на регулюючу функцію податків, бо критерієм оптимізації податкової ставки є саме найвищий рівень впливу податку на поведінку платника. Водночас обов'язково враховується і фіскальне значення податку шляхом уведення в модель певних обмежень, насамперед забезпечення мінімально допустимого надходження сум від цього податку.

Крім двох названих наукових методів, у податковій практиці використовується також суто інтуїтивний підхід до ставок. Він базується на передбаченнях і побажаннях тих, хто ці ставки роз­робляє і затверджує.

За побудовою податкові ставки поділяються на тверді та про­центні.

Тверді ставки встановлюються в грошовому виразі на одини­цю оподаткування в натуральному обчисленні. Вони можуть бу­ти двох видів: фіксовані — установлені в конкретних сумах, від­носні — визначені відносно певної величини (наприклад, у процентах до мінімальної заробітної плати).

Процентні ставки встановлюються тільки щодо об'єкта опо­даткування, який має грошовий вираз (адже сума податку має тільки грошовий вираз, за винятком натуральних податків). Вони поділяються на три види: пропорційні, прогресивні й регресивні.

Пропорційні — це єдині ставки, що не залежать від розміру об'єкта оподаткування. Вони спрощують податкову роботу, най­більшою мірою відповідають принципу рівності платників.

Прогресивні — це такі ставки, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів об'єкта оподаткування. Прогресія шкали опо­даткування може бути простою і ступінчастою. При простій шка­лі прогресії підвищені ставки застосовуються до всього об'єкта оподаткування, результатом чого є вкрай невигідні для платника інтервали оподаткування його розмірів. При ступінчастій шкалі такі ставки застосовуються не до всього об'єкта оподаткування, а тільки до тієї його величини, що перевищує інтервальні обме­ження. У даному разі багато що залежить від стрімкості й крути­зни прогресії. Стрімкість відображає розміри інтервалів — чим вони менші, тим стрімкіша прогресія. Крутизна характеризує співвідношення максимальної й мінімальної ставок. Обидва ці показники при поміркованій податковій політиці мають бути по­мірними, створюючи відносно пільгові умови для верств насе­лення з низьким рівнем доходів і не надто контрибуційні для осіб з високими доходами.

Регресивні ставки, на відміну від прогресивних, зменшуються в міру зростання об'єкта оподаткування. Вони необхідні тоді, ко­ли держава намагається стимулювати подібне зростання. У такій політиці є свій сенс, адже багатство суспільства — це сукупність багатства його членів, а регресивні ставки стимулюють створен­ня і зростання багатства.

У практиці оподаткування прогресивні й регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні — у вигляді прогресивно-регресивної й регресивно-прогресивної шкали ставок.

Податкова квота — це частка податку в доході платника. Вона може бути визначена в абсолютному розмірі й у відносному виразі. Значення податкової квоти полягає в тому, що вона харак­теризує рівень оподаткування. З погляду соціальної справедливо­сті механізм оподаткування обов'язково має включати податкову квоту. Однак річ у тім, що тоді значно зменшуються податковий вплив і можливості використання податків як фінансових регуля­торів. Тому в практиці оподаткування податкові квоти законо­давче не встановлюються.

Класифікація податків. Історія людства виробила різні фор­ми й методи оподаткування. Кожний вид податків має свої спе­цифічні риси та функціональне призначення і посідає окреме мі­сце в податковій системі.

Класифікація податків проводиться за кількома ознаками: за формою оподаткування, за економічним змістом об'єкта оподат­кування, залежно від рівня державних структур, які їх установ­люють, за способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі й непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо плат­ників і сплачуються за рахунок їхніх доходів, а сума податку без­посередньо залежить від розмірів об'єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу ви­знається найсправедливішим. Разом з тим форма прямого опода­ткування потребує і складного механізму стягнення податків, бо виникають проблеми обліку об'єкта оподаткування й ухилення від сплати. Тому, незважаючи на «справедливість» (у лапках не тому, що це сумнівно, а тому, що не існує абсолютної справедли­вості) прямих податків, податкова система не може обмежувати­ся тільки ними. Це був би однобокий підхід, який згубний для будь-якої системи.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та по­слуг і сплачуються за рахунок готової надбавки, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Наго­лошуємо на тому, що, тільки прямо, бо оскільки непрямі подат­ки включаються в ціни, то їх платить в абсолютному розмірі більше той, хто більше споживає, а більше споживає той, хто має вищі доходи.

Історичний розвиток системи оподаткування привів до по­ступового розмивання чітких відмінностей між прямими та не­прямими податками. Універсальні форми непрямих податків — акцизів, при перенесенні їх стягнення зі сфери реалізації у сфе­ру виробництва мають багато ознак прямого оподаткування, на­самперед чітко визначений об'єкт оподаткування — обсяг обо­роту чи додану вартість. При цьому об'єкти оподаткування частково збігаються: пряма форма — податок на прибуток і не­пряма форма — податок на додану вартість, частину якої стано­вить той же прибуток.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або вало­вий дохід підприємств. Податки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони справ­ляються у формі непрямих податків. Податки на майно вста­новлюються щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну

від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз — при купівлі, податки на майно стягуються постійно, до­ки майно перебуває у власності.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи вла­ди. Їх стягнення є обов'язковим на всій території країни неза­лежно від того, до якого бюджету (центрального чи місцевого) вони зараховуються. Згідно з їх розподілом між ланками бю­джетної системи загальнодержавні податки поділяються на три групи: доходи центрального бюджету, доходи місцевих бю­джетів і доходи, що розподіляються в певних пропорціях між центральним та місцевими бюджетами. Розподіл податків між ланками бюджетної системи може мати сталий нормативний характер, наперед установлений законодавчими актами, а може відбуватись у формі бюджетного регулювання, коли відраху­вання до місцевих бюджетів здійснюються за щорічними ди­ференційованими нормативами залежно від потреб того чи ін­шого місцевого бюджету.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами вла­ди та управління¹. Можливі різні варіанти встановлення місце­вих податків. По-перше, у вигляді надбавок до загальнодержав­них податків. Рівень надбавки визначають місцеві органи від­повідно до встановлених обмежень. По-друге, введення місце­вих податків за переліком, що встановлюється вищими орга­нами влади. Вибір податків здійснюється місцевими органами. По-третє, можливе впровадження місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень з боку центральної влади.

За способом стягнення розрізняють два види податків — розкладні й окладні. Розкладні податки спочатку встановлюють­ся в загальній сумі відповідно до потреб держави в доходах, по­тім цю суму розкладають на окремі частини за територіальними одиницями, а на низовому рівні — між платниками. Це історично перша форма стягнення податків. Окладні податки передбачають установлення спочатку ставок, а відтак і розміру податку для ко­жного платника окремо. Загальна величина податку формується як сума платежів окремих платників.

Класифікація податків та їх види наведені на схемі 24.

' Слід відрізняти поняття обсягу місцевих податків від обсягу податкових дохо­дів місцевих бюджетів, які включають повністю або частково загальнодержавні по­датки, а також місцеві податки і збори.

Схема 24

Класифікація податків

Наведена класифікація відображає у цілому всі основні істо­ричні види податків. У системі прямого оподаткування види по­датків виділяються за ознакою об'єкта оподаткування. При цьому прямі податки поділяються на особисті й реальні. Відмінність між ними полягає у співвідношенні платника й об'єкта оподатку­вання. В особистих податках основним є платник, а в реальних — об'єкт оподаткування.

Більш сучасною формою є особисті податки, з яких найбільш поширені прибутковий і майновий. У прибутковому оподаткує

ванні виділяються два напрями — податок на доходи фізичних осіб і на прибуток підприємств (корпорацій). Аналогічно і пода­ток на майно може встановлюватись стосовно і фізичних, і юри­дичних осіб. Податок на спадщину і дарування стягується з фізи­чних осіб і відчутного бюджетного значення не має. Подушний податок, що встановлюється для громадян незалежно від їх дохо­дів і майна, в даний час не використовується, хоча відома спроба М. Тетчер установити такий податок у Великій Британії. З реаль­них податків у сучасних умовах використовуються земельний і податок на грошовий капітал, а промисловий і домовий є віджи-лими видами.

У системі непрямого оподаткування види податків характери­зують різний взаємозв'язок податків з цінами. Фіскальні монопо­лії засновуються на державному ціноутворенні на певні монопо­льні товари (сіль, тютюн, сірники, алкогольні напої тощо). Установлюючи ціну, держава фіксує і свій дохід у ній. Загалом це віджила форма, хоча в колишньому СРСР система доходів бю­джету ґрунтувалася насамперед на фіскальній монополії держа­ви. Акцизи і мито являють собою надбавки до цін товарів, робіт і послуг. Самі ціни встановлюються суб'єктами підприємницької діяльності, а держава встановлює лише надбавку. Надбавки до цін на внутрішньому ринку є акцизами, а до товарів, що перети­нають митний кордон країни, — митом.

Акцизи в сучасних умовах є основною формою непрямого оподаткування. Вони поділяються на специфічні — встановлюю­ться для окремих товарів, та універсальні — до всього обороту. Спочатку були впроваджені специфічні акцизи, а потім на основі розширення сфери акцизного оподаткування — універсальні.

Універсальні акцизи пройшли три історичні етапи розвитку, які відбились у їх видах. Перший етап розвитку почався із засто­сування податку з продажу, який установлювався на кінцевій стадії реалізації відносно товарних оборотів — податок з прода­жу (купівлі). На другому етапі стали оподатковуватись як товар­ні, так і нетоварні обороти на всіх стадіях руху вартості — пода­ток з обороту. Було розширено коло платників за рахунок багатостадійності оподаткування та встановлено кумулятивний (накопичувальний) характер оподаткування — на кожній новій стадії оподатковувався весь оборот, який включав і сплачений на попередніх стадіях податок з обороту. Саме кумулятивність по­датку була його основним недоліком. Тому на третьому етапі бу­ла усунена ця кумулятивність і податок став сплачуватись не з усього обороту, а тільки з того, що відображав внесок кожного

виробника у вартість товарів, робіт і послуг — податок на додану вартість. Цей податок є однією з найуніверсальніших сучасних форм оподаткування, оскільки дає змогу досить рівномірно роз­поділити податковий тягар.

Мито на даний час не відіграє відчутної ролі у податковій сис­темі. Це пов'язано з розвитком світової торгівлі, обмеженням рі­зних бар'єрів, у тому числі митних. Існуючі на даний час міжна­родні домовленості передбачають або пільгове митне оподат­кування, або взагалі безмитну торгівлю. Основою установлення виду мита є напрям руху товарів, на підставі якого розрізняють ввізне, вивізне і транзитне мито. Крім того, за економічним зміс­том можна виділити статистичне, фіскальне, протекціоністське, преференційне та зрівнювальне мито. Статистичне мито встанов­люється з метою надійного обліку міжнародної торгівлі. В основі фіскального лежить необхідність формування доходів бюджету. Протекціоністське встановлюється на досить високому рівні мит­ного обкладення з метою захисту національного товаровиробни­ка. Преференційне має, навпаки, пільговий характер і порівняю невисокі ставки. Зрівнювальне мито встановлюється на такому рівні, щоб забезпечити цінову рівновагу між товарами внутріш­нього виробництва та імпортними.