Тема 1. Необхідність, сутність і роль фінансів

ПЕРЕДМОВА

Фінанси відіграють надзвичайно важливу роль у суспільстві. Вони формують його життє-здатність, його потенціал, забезпечуючи при цьому реалізацію поставлених кожною лю­диною, кожним підприємством та державою в цілому завдань і цілей. Щодня ми вступаємо у безліч різно­манітних відносин, важливе місце серед яких нале­жить фінансам. Уже давно фінансова діяльність пере­стала бути привілеєм професіоналів, хоча вони і не втратили своєї провідної ролі у суспільстві. При цьо­му ефективність фінансової системи залежить від двох основних чинників: фінансової освіченості гро­мадян та майстерності фінансистів-професіоналів. На тлі фінансової безграмотності населення діяльність фахівців втрачає міцну опору, без якої дуже важко досягти належної організації у функціонуванні фінан­сів. Без достатньої ж кількості висококваліфікованих професіоналів неможливо забезпечити відповідну ре­зультативність фінансової діяльності, надійність і стабільність фінансової системи. Цим обумовлюється значення фінансової освіти у суспільстві, необхід­ність донесення фінансових знань усім і кожному.

Фінанси являють собою досить складне багато­планове суспільне явище, яке характеризується різ­ними сутнісними ознаками та формами прояву. Як і будь-яке явище, вони можуть розглядатись на різних рівнях узагальнення і деталізації. Звідси походить формування блоку фінансових дисциплін, який можна поділити на три рівні:

— загальна теорія фінансів;

— характеристика окремих сфер і ланок фінансо­вих відносин (фінанси підприємств, страхова справа,

державні фінанси, зокрема бюджетна та податкова, системи, між­народні фінанси, фінансовий ринок, гроші і кредит);

— характеристика форм фінансових відносин і методів фінан­сової діяльності (фінансовий менеджмент, страховий менедж­мент, бюджетний менеджмент, податковий менеджмент, міжна­родні кредитно-розрахункові операції, банківські операції, ринок

фінансових послуг тощо).

Основою вивчення фінансової науки є засвоєння її фундамен­тальних засад. Саме це визначає місце навчальної дисципліни «Фінанси» у системі економічної освіти. Завданнями дисципліни є формування цілісної системи знань про сутність і форми прояву фінансів, оптимізацію фінансових відносин у суспільстві, меха­нізм функціонування і впливу фінансів, склад і структуру фінан­сової системи, сукупність фінансових органів та інституцій, заса­ди формування і функціонування окремих сфер і ланок фінансо­вої системи.

Фінансова теорія являє собою узагальнення сутнісних ознак фінансових відносин. Фінанси можуть розглядатись як у відносно спрощеній, так і досить глобалізованій і водночас глибинній формах. Спрощене, побутове сприйняття фінансів пов'язане з грошовими відносинами та фінансовою діяльністю, що відобра­жається у доходах і витратах окремих суб'єктів фінансових від­носин. Глобалізація дає змогу створити цілісне уявлення про фі­нанси і фінансову систему як єдине ціле. Глибинне вивчення фінансів характеризує сутність відносин, що складаються у су­спільстві в процесі руху вартості створеного ВВП. Цей рух відо-Я бражається у грошових потоках, що циркулюють між окремими? суб'єктами фінансових відносин і пов'язані з формуванням їхніх|

доходів та здійсненням видатків,                              

Завдання вивчення теорії фінансів полягає в тому, щоб,| розглядаючи ту чи іншу форму вказаних відносин, зрозуміти їх сутність: що вони відображають, як впливають на поведінку їх суб'єктів та як позначаються на інтересах цих суб'єктів, як враховуються при цьому інтереси окремих фізичних і юриди­чних осіб та держави, яка результативність фінансового впли­ву на соціально-економічний розвиток країни в цілому та доб­робут її громадян і фінансовий стан підприємств, які фінансо­ві протиріччя виникають у суспільстві і як вони вирішуються. Тільки на основі таких усебічних і ґрунтовних знань фінансо­вої теорії можливе в подальшому успішне вивчення окремих сфер і ланок фінансової системи та форм і методів фінансове'' діяльності.

 

 

Схема 1

Схема 2

Об'єкти фінансових відносин

Національне багатство

Вартість нагромадже­них у країні матері­альних цінностей та залучених у вироб­ництво природних ресурсів

Валовий внутрішній продукт

Додана вартість, вироблена у країні виробниками товарів, робіт, послуг у поточному році

Склад: | основні засоби; а матеріальні | ресурси;    І страхові запаси; | золотий запас; | валютний запас; | природи і ресурси /

Розподіл ВВП є необхідною передумовою забезпечення без­перервності виробництва. Фінанси виконують роль сполучної ланки між кількома виробничими циклами, без них неможливе відтворення виробництва — ні просте, ні розширене. Тому, з од­ного боку, розподіл ВВП є закономірною необхідністю. З іншого боку, саме ВВП як об'єкт фінансових відносин характеризує нормальну фінансову ситуацію: суспільство розподіляє і відпові­дно споживає чи нагромаджує те, що воно створює.

За умов, коли об'єктом фінансових відносин є національне ба­гатство, для формування доходів використовується те, що ство­рене попередніми поколіннями або дане природою. Закономір­ним таке явище можна назвати тільки в тому разі, коли існують

зайві основні засоби чи матеріальні ресурси, які не використову­ються, а також коли є значні запаси природних ресурсів, що пе­ревищують потреби даної країни. В інших випадках розпродаж національного багатства означатиме звичайне «проїдання» ре­сурсів. У свою чергу, це може бути викликане економічною чи фінансовою кризою, коли іншого виходу практично не існує, чи безвідповідальною фінансовою політикою.

 

Кризова фінансова ситуація

ВВП не вистачає для формування до­ходів і фінансових ресурсів, тому роз­продається національне багатство.

 

Тільки зростаюче виробництво ВВП створює ста- | більш фінансові передумови для процвітання нації.

 

Суб'єктами фінансових відносин у процесі створення ВВП є підприємці, робітники і службовці, держава (схема 3).

Схема З

Права підприємців та робітників і службовців відображають їх незаперечні права власності на вироблений ВВП. У межах державного сектора економіки такі самі права власності нале­жать державі, яка в даному випадку є звичайним підприємцем.

Права держави як керуючої структури суспільства визначаю­ться об'єктивними потребами встановлення системи фінансового забезпечення виконання державою її функцій. Необхідні державі кошти вона може акумулювати таким чином:

— заробляти як власник засобів виробництва;

— отримувати від природних ресурсів, що перебувають в її власності;

— мобілізувати шляхом перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб.

Права держави у розподільних відносинах регламентуються в законодавчій формі.

З позицій використання створеного ВВП суб'єктами фінансо­вих відносин є юридичні та фізичні особи та держава. Це пов'язано з тим, що не всі фізичні особи беруть участь у створен­ні ВВП, а тому їх потреби забезпечуються через перерозподіл, який здійснює держава.

Фінансові протиріччя. Оскільки об'єкт фінансових відносин один, а суб'єктів троє, то ці відносини мають яскраво виражений суперечливий характер. Кожний суб'єкт прагне отримати якомо­га більше, але це можна зробити тільки за рахунок інших суб'єктів, які мають такі самі інтереси. Звідси випливає необхід­ність збалансування інтересів усіх суб'єктів.

Способи збалансування фінансових протиріч:

І. Установлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП.

II. Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного з суб'єктів.

Збалансування інтересів суб'єктів фінансових відносин дося­гається насамперед шляхом установлення оптимальних пропор­цій розподілу ВВП, тобто таких, які відповідають вкладу кожно­го, зокрема й держави, у його виробництво.

Науково встановлених показників пропорцій розподілу і кри­теріїв ефективності на практиці не існує. Оцінювання проводить­ся опосередковано за показниками економічної ефективності та соціальної стабільності. Якщо економіка функціонує стабільно й ефективно, то значних протиріч у розподілі немає. Якщо соці­альне напруження у суспільстві відсутнє, то воно в цілому задо­волене пропорціями розподілу ВВП. Зазначені критерії оцінки відображаються у доволі точних економічних показниках — рів­ні ВВП (ВНП) на душу населення і темпах зростання ВВП.

Обсяг валового національного продукту на душу населення характеризує ступінь розвитку країни. Це один з основних крите­ріїв життєвого рівня населення окремих країн. Як відносний по­казник він характеризує, що підлягає розподілу в розрахунку на одного громадянина. Обсяг ВНП на душу населення за рік у різ­них країнах має дуже значні коливання. У розвинених країнах він становить 25—4-0 тис. дол. США, а в деяких, наприклад у Швей­царії, перевищує 40 тис. дол. У найменш розвинених країнах цей

показник становить 80—100 дол. В Україні в останні роки рівень ВНП на душу населення перебував на рівні 700 дол. З 2001 р. наша країна входить до групи найбідніших країн світу.

Забезпечення постійного одночасного зростання доходів ко­жного з суб'єктів досягається на основі безперервного зростання ВВП. Темпи зростання ВВП характеризують динаміку фінансо­вих відносин: чим вони вищі —тим більше задовольняються по­треби в доходах. Психологічно передусім сприймається не стіль­ки рівень ВНП на душу населення і маса доходів кожного суб'єкта, скільки їх динаміка. Постійне зростання доходів ство­рює сприятливий клімат у суспільстві. Як відомо, будь-яке змен­шення доходів і зниження життєвого рівня сприймається негати­вно, незалежно від того, який абсолютний розмір доходів. Навіть у найбагатших країнах негативно сприймається лише сповіль­нення темпів зростання доходів, не кажучи вже про їх падіння. І навпаки, у бідних країнах сприятливою є ситуація зростання хоч і незначних доходів. Врешті-решт, саме постійне зростання доходів веде до їх високого рівня в розрахунку на душу населення.

 

Забезпечення зростання ВВП є основною формою ви­рішення фінансових протиріч у суспільстві. Падіння ВВП веде до фінансової кризи, яку не можна подолати, не зу­пинивши це падіння.

 

Характерні ознаки фінансів:

— обмінно-розподільний характер;

— рух вартості від одного суб'єкта до іншого;

— грошова форма відносин;

— формування доходів і здійснення видатків;

— еквівалентний (за призначенням) характер обміну та розпо­ділу і нееквівалентний перерозподілу.

Основними у фінансах є відносини розподілу і перерозподілу. Відносини обміну в прямій формі складаються між юридичними і фізичними особами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг. Разом з тим у відносинах розподілу можна помітити елементи обміну, а у відносинах обміну — ознаки розподілу. Наприклад, податки можна розглядати і як метод перерозподілу доходів юридичних та фізичних осіб, і як плату суспільства державі за виконання нею установлених функцій і надання відповідних по­слуг: скільки заплатили, стільки й отримали. У будь-яких відно­синах обміну можливі елементи перерозподілу доходів, оскільки

ціни, як правило, відхиляються від реальної вартості товарів та послуг. Слід пам'ятати, що в чистому вигляді обмін та розподіл і перерозподіл — це тільки наукові абстракції. У реальному житті все набагато складніше і провести чітке розмежування відносин досить важко і навряд чи доцільно.

 

Схема 4

Схема 5

ФУНКЦІЇ І РОЛЬ ФІНАНСІВ

Сутність кожної економічної категорії детально розкривається в її функціях, які характеризують суспільне призначення даної категорії. Призначенням фінансів, як уже зазначалось, є забезпе­чення діяльності та функціонування юридичних і фізичних осіб та держави. Це забезпечення здійснюється через процеси форму­вання доходів окремих суб'єктів, які, у свою чергу, є результатом розподілу і перерозподілу створеного у суспільстві ВВП чи нако­пиченого національного багатства. Причому, оскільки ці процеси опосередковуються рухом грошових потоків і відображають су­перечливі відносини, вони і потребують, і створюють належні передумови для контролю за діяльністю всіх суб'єктів фінансо­вих відносин. Звідси випливає, що фінанси виконують дві функції:

— розподільну;

— контрольну.

Сутність розподільної функції полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу і перерозподілу ВВП. Причому вони є основним розподільним інструментом. Крім них, хоч і в значно обмежених рамках, насамперед у сфері перерозподілу, цю функцію можуть виконувати ціни. Причому перерозподіл відбу­

вається внаслідок так званого перекосу цін, коли на товари і по­слуги одних галузей вони вищі від вартості, а на інші товари і по­слуги — нижчі. Тобто перерозподіл за допомогою цін відбуваєть­ся не тому, що цінам цілеспрямовано властива така функція, а нав­паки, тому, що в певних випадках вони неточно і неповно викону­ють функцію вимірювання вартості. На відміну від цін фінанси на­самперед призначені для здійснення розподілу вартості ВВП.

Крім того, розподіл і перерозподіл вартості ВВП може відбу­ватися в результаті кримінальних порушень — крадіжок, зловжи­вань службовим становищем, розкрадання майна підприємств, уникнення від сплати податків та ін. Однак це не економічні ме­тоди, і вони є предметом іншої науки — правознавства.

Механізм дії розподільної функції фінансів пов'язаний зі схе­мою розподілу ВВП. Він включає в себе кілька стадій:

1) первинний розподіл;

2) перерозподіл;

3) вторинний розподіл.

Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й форму­вання первинних доходів суб'єктів, зайнятих у створенні ВНП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб — заробіт­на плата, у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті й надходжен­ня від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізо­ваних фондів. За рівнем централізації вони поділяються на за­гальнодержавні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають бюджет і фонди цільового призначення. Відомчі — це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об'єднаннях.

Перерозподіл включає два етапи:

— вилучення частини доходів у одних суб'єктів і формування централізованих фондів. На даному етапі формуються вторинні доходи суб'єктів, що створюють ці фонди;

— використання централізованих фондів і формування дохо­дів окремих суб'єктів. На цьому етапі можуть формуватись як первинні доходи — заробітна плата фізичних осіб, зайнятих у бюджетній сфері, які знову ж таки підлягають перерозподілу, так і вторинні доходи у вигляді різних виплат і надання безплатних послуг із централізованих фондів фізичним особам та асигнувань і виділення коштів юридичним особам.

Вторинний розподіл — це другий етап перерозподілу.

Механізм дії розподільної функції фінансів зображено на схемі 6.

Схема 6

Схема 7

Сфери фінансових відносин

Світове господарство Макроекономіка Мікроекономіка		Фінансова система.
	Міжнародні фінанси
					Фінансовий ринок
	Державні фінанси
	Фінанси суб'єктів господарювання (підприємств)

Виділення ланок проводиться за ознакою наявності або від­особленого фонду грошових коштів, або специфічних форм і ме­тодів фінансових відносин.

Сфера фінансів суб'єктів господарювання відображає рух грошових потоків підприємств. Оскільки вони мають загальні принципи організації і методи здійснення фінансової діяльності, то ця сфера не поділяється на окремі ланки. Існують певні особ­ливості, пов'язані з формою власності та галузевою специфікою. Однак вони не настільки суттєві, щоб на їх підставі виділяти окремі ланки. Ці особливості впливають на організацію фінансо­вих відносин, але не змінюють їх сутності.

Сфера державних фінансів, що характеризує фінансову діяль­ність держави, поділяється на такі ланки: бюджет держави, дер-

жавний кредит, фонди цільового призначення, фінанси держав­них підприємств.

Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільно-обмінні відносини та централізацію ресурсів на світовому рівні Вона складається з двох частин — міжнародних фінансових від­носин та безпосередньо міжнародних фінансів. Міжнародні фі­нансові відносини опосередковуються через міжнародні розра­хунки, які, у свою чергу, грунтуються на використанні двох валют і встановленні валютного курсу. Нині процеси курсоутво-рення, купівлі та продажу необхідних валют пов'язані з функціо­нуванням валютного ринку, який формує специфічну ланку між­народних фінансів. Безпосередньо міжнародні фінанси включа­ють дві ланки — фінанси міжнародних організацій та міжнародні фінансові інституції.

Сфера фінансового ринку охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару. За формою ресурсів фінан­совий ринок поділяється на ринок грошей і ринок капіталів. Функціонування фінансового ринку забезпечується через відповідні інституції — банки, інституційні інвестори, фондові біржі.                                        

Відособленою ланкою фінансової системи є страхування. Во­но не належить до конкретної сфери і займає проміжне місцеміжмікро-1 макрорівнями.

Внутрішню структуру фінансової системи відображено v схемі 8.

Розглядаючи внутрішню структуру фінансової системи, не­обхідно враховувати регіональний аспект її побудови. З цих по­зицій розрізняють національні, регіональні та світову фінансові системи.

Національні фінансові системи відображають структуру фі­нансів окремих країн. До їх складу входять:

— фінанси суб'єктів господарювання;

— страхування;

—державні фінанси;

— внутрішні валютний та фінансовий ринки.

Світова та регіональні фінансові системи складаються з двох рівнів:

— національні фінансові системи країн світучи окремого ое-пону;                               

— міжнародні фінанси, які відображаються у централізованих на світовому чи регіональному рівнях коштахта фінансових ре­сурсах.                                          

Схема 8

Схема 9

Схема 10

Схема 11

ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

Реалізація фінансової політики здійснюється з допомогою фі­нансового механізму, який являє собою досить складну систему впливу на різні сторони фінансової діяльності окремих суб'єктів. Основним вектором цього впливу є взаємовідносини держави, яка виробляє і реалізує фінансову політику, із суб'єктами госпо­дарювання, що забезпечують виробництво ВВП.

Фінанси як розподільна категорія тісно взаємозв'язані з еконо­мікою. З одного боку, з допомогою фінансів розподіляється ство­рений у суспільстві ВВП, причому розподілити можна лише стіль­ки, скільки створено. З іншого боку, як уже зазначалося, обмінно-розподільні відносини формують певну систему економічних ін­тересів, які впливають на виробництво, стимулюючи чи, навпаки, стримуючи зростання ВВП. При цьому фінансовий вплив на соці­ально-економічний розвиток, який лежить в основі формування і реалізації фінансової політики, здійснюється не автоматично сам по собі, а через фінансовий механізм, який відображає напрями, характер і сутність функціонування фінансів у суспільстві.

Фінансовий механізм — сукупність фінансових ме­тодів і форм, інструментів та важелів впливу на со-е ціально-економічний розвиток суспільства.

Ринкова економіка ґрунтується на поєднанні як власної само­регулюючої дії, що становить саму її основу, так і системи дер­жавного регулювання ринкових відносин. Ринок на основі балан­су попиту і пропозиції через механізм вільного ціноутворення загалом самостійно регулює розвиток окремих галузей, регіонів і підприємств, виробництво певних товарів та сферу послуг. Разом з тим необхідна і система державного регулювання, однак не по­вного регулювання, а підрегулювання, коригування, спрямування ринкових механізмів на досягнення певних цілей і реалізацію ви­значених завдань. Державне регулювання не замінює ринкового саморегулювання, а лише доповнює його.

Державне регулювання економіки може здійснюватися двома способами.

Перший — створення системи планового керівництва, в осно­ві якої лежать адміністративно-командні методи. Завдання зба­лансування економічного і соціального розвитку вирішуються на основі єдиного директивного централізованого планування. Що­правда, повного збалансування економіки так ніколи й не досяга­лося. Окрім того, те збалансування розвитку економіки, що за­безпечувалось плановими методами, досягалось на дуже низько­му, порівняно з розвиненими країнами, рівні забезпечення еко­номічних і соціальних потреб. Тобто планова економіка здатна певною мірою забезпечити керованість і збалансованість розвит­ку, однак на низькому життєвому рівні.

Другий спосіб державного регулювання економіки полягає у застосуванні економічних методів управління, серед яких прові­дна роль належить фінансам. Дія фінансового механізму на різні сторони соціально-економічного розвитку має кількісну й якісну визначеність. Кількісна визначеність виявляється в сумі коштів, що виділяються для досягнення тих чи інших цілей. Це первинна основа функціонування цього механізму. Без відповідних асигну­вань і кредитів неможливе розв'язання жодного завдання суспі­льного розвитку. Але саме по собі виділення коштів ще не гаран­тує розв'язання того чи іншого конкретного завдання. Надзви­чайно важливо, яким чином здійснюється формування ресурсів, якими каналами і в яких формах вони рухаються, на яких умовах виділяються і використовуються. Усе це характеризує якісну ви­значеність дії фінансового механізму.

Зазначеним двом сторони функціонування фінансового ме ханізму на основі руху грошових коштів відповідають два мето ди фінансового впливу на соціально-економічний розвиток: фі нансове забезпечення і фінансове регулювання. Оскільки ці дв, методи є глобальними й узагальнюючими і включають у себ< окремі часткові методи, то Їх можна виділити як структурні під системи фінансового механізму, що характеризують зміст впли ву фінансів на різні сторони розвитку суспільства. Установлен ня пріоритетності того чи іншого методу лежить в основ визначення напрямів фінансової політики держави. Чим вищиі:

рівень розвитку суспільства й економіки, тим більшою є ролі фінансового регулювання.

Фінансове забезпечення переважає в умовах адміністративне. командної системи управління. Ресурси, які виділяються на осно­ві рішень відповідних адміністративних органів, є їх матеріаль­ним забезпеченням. Фінансове регулювання в цих умовах підпо­рядковане завданням створення відповідних грошових фондів, насамперед централізованого фонду — бюджету держави. Нав паки, в умовах ринкових відносин на перший план виступає під­система фінансового регулювання, бо саме вона робить ринок ре­гульованим, а не стихійним.

Підсистеми фінансового забезпечення і фінансового регулю­вання тісно взаємозв'язані. Встановлена в той чи іншій період система фінансового забезпечення потребує відповідного фінан­сового регулювання.

Структурна побудова фінансового механізму подана на схемі 12. Фінансове забезпечення реалізується на основі відповідної системи фінансування, яке може здійснюватись у трьох формах:

самофінансування, кредитування, зовнішнє фінансування. Різні форми фінансового забезпечення використовуються на практиці одночасно через установлення оптимального для даного етапу розвитку суспільства співвідношення між ними.

Самофінансування являє собою забезпечення потреб простого і розширеного відтворення виробництва за рахунок власних кош­тів юридичних і фізичних осіб. Це вихідна форма фінансового забезпечення. Без наявності певних власних коштів розпочати будь-яку діяльність неможливо. Але самофінансування зовсім не означає створення фінансової автаркії, бо дуже тісно пов'язане з використанням кредитів. Адже ці запозичені кошти потрібно по­вернути за рахунок власних доходів. У зв'язку з цим треба чітко розрізняти самофінансування як принцип організації і як форму фінансового забезпечення.

Схема 12

Фінансовий контроль

Ефективність реалізації фінансової політики залежить від ба­гатьох чинників, серед яких особлива роль належить фінансово­му контролю. Саме він забезпечує зворотний зв'язок між наміче­ними і досягнутими результатами. Фінанси є дуже складною сис-

темою відносин, вони мають чітко виражений суперечливий ха­рактер. Безумовно, у процесі вироблення засад і напрямів фінан­сової політики треба максимально врахувати всі обставини і спе­цифіку використання тих чи інших фінансових інструментів. Од­нак оскільки економічна і політична ситуація в країні постійно змінюється, то це впливає на характер і напрями дії фінансових інструментів. Необхідний постійний моніторинг, який дав би змогу відстежувати успішність реалізації фінансової політики та дійовість і відповідність впливу на досягнення запланованих ре­зультатів конкретних фінансових інструментів.

Фінансовий контроль являє собою сукупність видів, форм і методів перевірки законності і доцільності здійснення фінан­сових операцій та реалізації на цій основі завдань фінансової політики. Отже, фінансовий контроль зв'язаний з реалізацією фінансової політики як безпосередньо, так і через контроль за фі­нансовою діяльністю окремих суб'єктів.

Основні функції контролю за реалізацією фінансової політики покладені на вищі органи законодавчої та виконавчої влади. Без­посередній контроль здійснюють Міністерство фінансів та спеці­алізований незалежний орган — Рахункова палата. При цьому за­вдання Рахункової палати більш важливі. Міністерство фінансів, розробляючи засади і напрями фінансової політики, контролює тільки їх реалізацію. Рахункова ж палата має контролювати як обґрунтованість та доцільність здійснюваної фінансової політи­ки, так і хід її реалізації. При цьому хоча Рахункова палата може здійснювати і детальні перевірки фінансової діяльності окремих суб'єктів, основна її увага зосереджена саме на контролі у сфері реалізації фінансової політики на мікро- і макрорівнях та у сфері міжнародних фінансових відносин.

Фінансовий контроль за діяльністю окремих суб'єктів має на меті перевірку її відповідності чинному фінансовому законодав­ству. Водночас з огляду на те, що чинні закони відображають зміст фінансової політики, такий контроль також безпосередньо пов'язаний з її реалізацією. Незаконність дій окремих суб'єктів веде до викривлення фінансової політики та перешкоджає досяг­ненню намічених результатів. Якщо у процесі контролю виявля­ються постійні порушення фінансового законодавства багатьма суб'єктами, та це може свідчити про те, що фінансова політика не враховує їхніх інтересів. Необхідно внести певні корективи у та­ку політику, бо ніяке посилення контролю не дасть бажаних ре­зультатів, доки фінансова політика не буде враховувати інтереси всіх суб'єктів фінансових відносин.

Фінансовий контроль за діяльністю суб'єктів фінансових від­носин передбачає різноманітні його види, форми і методи. Види контролю визначають співвідношення контролюючого і підконт­рольного суб'єктів. Форми фінансового контролю відображають стадію його здійснення відносно руху грошових потоків. Методи контролю — це сукупність прийомів та способів його здійснення.

  Види фінансового контролю. Залежно від взаємозв'язку об'єкта контролю — фінансової діяльності, і суб'єкта — органу контролю, фінансовий контроль поділяється на два основні види:

внутрішній і зовнішній. При внутрішньому контролі фінансова діяльність кожного суб'єкта контролюється ним самим через спеціальні підрозділи — контрольно-ревізійні відділи, управлін­ня тощо. Такий контроль має форму внутрішнього аудиту, метою якого є перевірка доцільності та обґрунтованості окремих фінан­сових операцій, їх відповідності фінансовій стратегії і тактиці да­ного суб'єкта. Зовнішній контроль полягає у перевірці фінансової діяльності того чи іншого суб'єкта відповідними уповноважени­ми органами контролю. Метою цього контролю є перевірка від­повідності фінансової діяльності чинному фінансовому законо­давству. Цей контроль за ознакою суб'єктів його здійснення поділяється на державний, відомчий, внутрішньокорпоративний, незалежний і суспільний.

Державний — це контроль з боку держави як за фінансовою діяльністю юридичних і фізичних осіб, так і за власними фінанса­ми. Він покладається на спеціальні органи фінансового контролю (в Україні це Рахункова палата і Контрольно-ревізійна служба) та на органи управління фінансами і фінансовою системою (Мініс­терство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державне ка­значейство, органи управління державними цільовими фондами). Це найбільш організований та дійовий вид контролю, який охоп­лює мікро- та макрорівень розподілу і перерозподілу створеного ВВП, а відповідно і реалізацію загальнодержавної фінансової по­літики. У разі виявлення порушень застосовуються фінансові санкції, а винні особи можуть притягуватися до адміністративної, а в окремих випадках і кримінальної відповідальності.

Відомчий та внутрішньокорпоративний контроль полягає у перевірці фінансової діяльності суб'єктів, що підпорядковані міністерствам і відомствам або входять до складу корпоратив­них об'єднань. Цей контроль охоплює три напрями. По-перше, відповідність фінансової діяльності чинному фінансовому за­конодавству. По-друге, її узгодженість із фінансовою страте­гією і тактикою міністерств, відомств, корпоративних об'єднань.

По-третє, внутрішньовідомчі (внутрішньокорпоративні) роз­подільні та перерозподільні відносини. Цей вид контролю спрямований насамперед на виявлення та усунення порушень і недоліків у фінансовій діяльності підвідомчих підприємств і організацій. За результатами контролю приймаються адмініст­ративні рішення відповідно до чинного законодавства та ста­тутних документів.

Незалежний фінансовий контроль здійснюється незалежними контролюючими органами — аудиторськими фірмами. Цей конт­роль теж спрямований на перевірку законності фінансової діяль­ності і доцільності здійснення окремих фінансових операцій. Од­нак висновки за результатами контролю мають рекомендаційний характер. Вони визначають відповідність чи невідповідність фі­нансової діяльності чинному законодавству, реальність та повно­ту її відображення у фінансовому обліку та звітності.

Суспільний фінансовий контроль — це контроль з боку суспі­льства за фінансовою діяльністю держави. Він не має, як прави­ло, організованих форм (певною мірою функції цього контролю виконує Рахункова палата) і здійснюється за рахунок відкритості, гласності й прозорості фінансової діяльності держави. Кожний громадянин повинен мати право на ознайомлення, наприклад, з процесом складання і виконання бюджету, який формується пере­важно за рахунок доходів юридичних і фізичних осіб. Контрольні функції громадян реалізуються також через виборчу систему — обираючи певні партії чи окремих депутатів, виборці обирають чи відкидають і певну фінансову політику.

  Форми фінансового контролю. Залежно від стадії здійснен­ня контролю він поділяється на попередній, поточний і наступний.

Попередній контроль здійснюється до початку руху грошових потоків. Його мета — перевірити доцільність і надійність даної фінансової операції, виявити рівень ризику, що пов'язаний з нею, та передбачити конкретні способи його хеджування, з'ясувати відповідність даної операції чинному фінансовому законодавст­ву, інтересам підприємства чи фізичної особи. Важливим напря­мом цього контролю є перевірка контрагента — отримувача кош­тів: його юридичного статусу, фінансового стану, ділових рис, партнерської відповідальності тощо.

Поточний контроль здійснюється у процесі руху грошових потоків. Його мета — забезпечити реальність проходження грошових потоків, реалізацію їх адресності й цільового призна­чення та дотримання встановлених термінів проведення фінан­сових операцій.

Наступний контроль проводиться після здійснення фінансових операцій та за підсумками фінансової діяльності за певний період. Його мета — перевірка реалізації стратегії і тактики фінансової ді­яльності того чи іншого суб'єкта, а в масштабах суспільства — процесу реалізації фінансової політики. Наступний контроль дає повну і вичерпну інформацію про фінансову діяльність як кожного суб'єкта, так і суспільства у цілому.

• Методи фінансового контролю розрізняються за харак­тером його здійснення, за комплексністю і технологією конт­ролю, його спрямованістю, оформленням результатів. Виділя­ються такі основні методи контролю: ревізії, тематичні пере­вірки, обстеження.

Ревізія є методом комплексного контролю усієї фінансової і господарської діяльності підприємств та організацій стосовно її відповідності чинному законодавству. Тематичні перевірки полягають у контролі за окремими сторонами фінансової дія­льності. Зокрема, це камеральні (у податковій інспекції) і до­кументальні (у платника) перевірки податкових декларацій та звітів.

Обстеження являє собою ознайомлення з окремими напря­мами фінансової діяльності з метою виявлення проблем та шля­хів їх удосконалення. За результатами ревізій і перевірок склада­ються акти, за результатами обстеження — довідки.

 

Основні терміни і поняття:

— фінансова політика;

— фіскальна політика;

— монетарна політика;

— податкова політика;

— бюджетна політика;

—- боргова політика;

— фінансова стратегія;

— фінансова тактика;

— політика жорсткої регламентації;

— політика помірної регламентації;

— політика мінімальних обмежень;

— політика стабілізації;

— політика економічного зростання;

— політика стримування ділової активності;

— дискреційна фінансова політика;